— Скільки? 80 бат? Ні, дякуємо, ми ліпше пройдемося… Правда, чукча?
Х'ялмар назвав Марлу чукчею, бо так її описала з годину тому російська проститутка. Власне, для того, аби пересвідчитися саме в цій національності проститутки, Марлі довелося чимчикувати за нею до клубного туалету.
— Бо хто його зна, — міркувала Марла, — з Росії вона, а чи з України. Національна ідентичність — штука дещо провтикана…
А гетера (ба навіть дві — ця і старша за неї, з обличчям, пописаним нелегким досвідом) таки виявилася з Росії. Акцент — штука сильніша за будь-яку примарну ідентичність. Марла стояла біля дзеркала і, дивлячись дещо не зовсім зосереджено на високу фарбовану білявку, що підтягувала колготи, тихо посміхалася.
— Что ета за чукча стаіт, как ти думаєш? — спитала дебела поціновувачка пергідролю у своєї колеги із мудрим обличчям. Та промовчала.
— П'яная в стєльку, — продовжила білявка опис Марли.
— Щаслівая, — знизала плечима досвідчена.
Марла продовжувала дурнувато посміхатися, проводжаючи поглядом дівок: одну — до виходу, другу — в туалет. Тайська техпрацівниця з острахом і обережністю запропонувала російській «міс» шмат туалетного паперу, а відтак полегшено зітхнула, коли за «міс» закрилися двері. Потім, не знати чого, — принаймні, так здалося Марлі, — техпрацівниця із вдячністю поглянула на неї. Марла посміхнулась у відповідь і пішла відливати.
Хвилину по тому вони вже скажено танцювали з Х'ялмаром під суміш гіп-гопу й індійського фольку.
— Цікаво, — питала Марла не знати кого, споглядаючи трохи скуті рухи тайських дівчат, — і чого то курви по всьому світі танцюють однаково?
— Не знаю… — прокричав Х'ялмар (іншого виходу при такій гучності не було) — ти танцюєш добре!
— Ага, ти теж, — збрехала Марла, — а я собі і курва неабияка.
А двадцять хвилин по тому клуб підірвали. Марла з Х'ялмаром якраз отримували спільний оргазм у ліжку готелю «Атланта».
— А уяви собі, що то вибухнув той самий готель, де ми щойно були!
— Ага, прикольно… Всі ті російські проститутки.
I вони заснули.
11. Я бачила кратер вулкана згори. З неба.
— Як ти думаєш, — питала Марла, запихаючи щойно вкрадену у тайських авіаліній чайну ложечку собі в кишеню, — яка то холера вчора понесла нас у той… як його?
— «Буум Руум».
— Добре, бум рум. і яка свята думка нас звідтіля вчасно вивела?
— По-моєму, ти просто захотіла трахатися. — Та ну?
— Чи купатися. Є в тебе якась нездорова звичка скакати у басейни в одязі і взутті.
— Ага, бач', як виявилося, здорова. Альо, цьоцю, де мій коньяк?! — Марла підійняла дупу з крісла, наскільки то дозволяв застібнутий ремінь безпеки, і скривила відчайдушну міну стюардесі. Та підійшла, несучи в руках тацю з коньяком «Сатш», і, не зовсім вірячи в те, що така маленька дівчинка може спожити стільки алкоголю за годину перельоту, ще раз про всяк перепитала:
— Вам коньяку, мем?
— Так. Будь ласка. — Марла простягнула їй свою шклян-ку, — о, до речі, а нам додому скляночок не треба?
— Уже чотири є… — Х'ялмар поворушив ногою рюкзака.
— Щось не брязкає, — Марла проковтнула рештки коньяку, — треба п'яту.
Відтак, все-таки трохи встилаючись сусідів, вона обережно заховала до наплічника черговий об'єкт своєї аероклептоманії.
— Моя мама була в шоці, коли якось помітила за вечерею у мене в Берліні, що на ножі стоїть тавро «Люфтганзи»… — прошепотів Х'ялмар.
— А моя би сказала, що я — хазяйська дитина.
— Найкращі авіалінії — сінгапурські. Там можна цупити зубні щітки з пастою, станки для гоління, ножики не такі гівняні, як у тайських авіаліній, рушнички навіть можна…
— Та ну — рушнички? Вони ж манюсінькі! Щоби нормальний рушник зробити — це ж треба їх докупи зшивати. Впадло. Все одно, що шити шубу з білочок.
Подумавши трохи, Марла відкрила Х'ялмарів ноутбук і, відсунувши його на безпечну відстань від загрозливо нахиленої (бо як нахилять більше, розламають екран!) спинки переднього крісла, заходилася клацати інтро якоїсь із майбутніх писанин:
«Тут ніколи не буває зими, а ключі завжди довші за дірку в замку. Вулиці навіть вночі не бувають тихими, а постаті — поодинокими. Час від часу тутешні люди забувають, для чого мають їм служити ті чи інші частини тіла, але ніколи не залишають своїх пісень на чужому порозі, навіть якщо запускали їх туди, щоби виклянчити грошей. Жінки тут покривають голову тканиною, а потім довго чешуть спітніле волосся. Коханці мусять підробляти собі натальні картки, щоби жити разом, як брат і сестра. Тут їжу собі готують на узбіччі доріг, там же неподалік і випорожнюються. Сміття скидають у будь-яку водойму, а при вході в домівку скидають взуття, їх столиця згори зелена, всередині червона, а понизу — сіра. Порохнява тут цінується дорожче за повітря, а лемент — за тишу. Дочекавшись повноліття, кожна дівчина прагне помінятися кольором шкіри з чужинкою, що прибула до міста не давніше трьох днів. інколи дівчата-відданиці виглядають тих чужинок, сидячи у навмисне для цього збудованих вежах. Головне, аби ті вежі не були вищими за мечеті їхнього султанату…»
— Знаєш, Х'ялмаре, хтось мені казав, що коли двічі пройти крізь одне й те ж саме прокляття, воно розіб'ється.
— Угу, — він не відірвався від книжки.
— Як ти гадаєш, а з горами воно так само? Якщо двічі пройти крізь ту ж саму тінь гори на небі, вона із мене зійде?
— Не знаю, треба спробувати. Може, на Калімантані.
— Ага, він же Борнео. Тупа я гуска, думала, що то різні речі…
— Ги… Треба було привезти тебе туди перший раз, сказавши, що ми на Калімантані, а потім запросити на Борнео. Ти би мене вбила: «Ідіот! Ми вже були тут!»
— Та, поганенько-таки нас у школі географії вчили. Вчитель здебільшого займався тим, що запускав дівчатам руку за комір — з боку спини, щоправда — і наче лоскотав по-збоченськи. Виродок. Я одного разу йому з усієї злості нігтями в ту руку вчепилася-аж почервонів, сарака — і від мене відчепився назавжди. Хороший такий дядько був, з рудими вусами.
— Не, із нас знущалися лише на фізкультурі. Один чувак прийшов учителювати після В'єтнаму. Так знаєш, що він казав моєму однокласнику-японцю? Сказав: «Ех, були часи, коли я стріляв по цих… — одного з тобою виду…»
— Ностальгія — річ страшна.
— Ага, хе-хе… а вчителя того звільнили.
— Чи в дурку забрали. В'єтнам — річ весела.
— Не знаю. Складай столик і ноги випростай по-людськи. Чула — йдемо на посадку.
Марла притулила планшетку до спинки крісла і повернула на ній защіпку. Ноги, однак, продовжувала тримати у т. зв. позі а лотоса «Ганьба буддиста».
— Ой! Диви-диви: а то що за вулкан там?
— Гм, може, й Мерапі.
— Скільки там у ньому? Десь три тисячі шістсот, чи що? А я, позорисько, лише на три сто сімдесят піднялася…
— Сімдесят один.
— Ага. Все через ту кляту тінь гори на небі. Ні, таки доведеться знову підніматися на Лаву… і зробити це треба до Калімантанських джунглів. Перша тінь — моя, всі інші — вже для іншої мене. Це як зі складною книжкою — злегковажиш із першими розділами — дулі зо дві в'їдеш у наступні. і що далі, то складніше.
— Тоді, люба моя, виходить, що ти вже проґавила добрячу частину своєї книжки. Хто ж після висоти — скільки там ваша Говерла має? Дві тисячі?
— Дві шістдесят один і п'ятдесят сантиметрів.
— …дереться на трьохтисячним та ще й із грипом, та ще й із місячними?
— Та ше й опівночі, щоб застати схід сонця і повернутися до спеки! Ну який ідіот придумав такий план?! Піонери грьобані суперменського покрою!
— Тихо, тихо… Не кричи.
— А що не кричи? Це ж ніякого кайфу нема, якщо ходити з тими бульдозерами інтернаціональними! Збірна, бляха, Канади з Британією, та ще й із Новою Зеландією! Дєвушки з веслами, мальчіки з квадратними посмішками «драстє, Барбі, я твій Кєн!»
— Та лиши ти вже в спокої тих бідолашних. Наступного разу підемо так, щоби в горах переночувати. Удвох підемо. Тобто, втрьох — без провідника не варто. А тобі би поменше паритися, що хтось іде швидше, ніж ти — це ж не змагання.
— Угу, я теж так думаю. Яка мені різниця до всіх інших? Вони ж лише просто «всі інші». Для них вийти на вершину, це «Я вийшов на вершину». — «Ага, і я вийшла на вершину. Ой, а коли побачила, що ви вже там, вище за мене — ну, це мені й піддало запалу!» — «А я! Я перша там була!!! Це — моя гора!» Тьху!
— Чш-ш…
— А мені краса потрібна, — Марла поморщилася, — ні, краса — то надто грубе слово. Тобто, неточне. Та ще й цією дурнуватою англійською. Боже, як шкода, що я не можу тобі цього пояснити. Моєю мовою все настільки м'якше…
— Нічого, скоро скажеш все індонезійською.
— Ага, аякже. Ну от, знову тобі нецікаво. Пробач. Бери читай свою книжку.
— Та ну шо ти, продовжуй, — Х'ялмар пригорнув Марлу й поцілував у скроню, — будь ласка, продовжуй. Ми спинилися на «красі».
— Тут швидше — якась особлива чуттєвість. Згадай, коли ми йшли без ліхтаря вузькою стежкою крізь зарості. Це ж було, як пірнання в темряву. Ніби пливеш у чорній піні, в м'якому шелесті її бульбашок і в невидимих очах чужого лісу. Попереду — невідомість, ліворуч — прірва, позаду те, що прив'язує до життя. Тілесність, відчуття, спогади, щомиттєве гостре почуття — тобто, ти.
— А що праворуч?
— А я що — знаю? Насрав хтось…
— Га-га-га! Я тебе люблю.
— Та ж фігня, Джульєтто.
Не спинити вже тих сліз — такі файні були сни

(Скрябін)
Ну от, знову те ж саме. Знов ці перевернуті пісні. А найстрашніше — тиша, що їм передує. Чи, може, то сама тиша й співала — через це і спів видавався таким страшним, що аж волосся по всьому тілу стовбурчилось. Звідкілясь вона ще діставала тіктакання годинника. Від того синкопованого тіктакання — бо хто ж його мені розмірювати буде? — мої годинники по всьому світі розбивалися. Все-таки, необачно я залишала їх у кожній країні, де побувала. Шматки часу отак не розкидують. Думала, наївна, що стану таким чином ширшою, пришиюся до землі в багатьох місцях — і смерті дістанеться більше роботи. Де там! Сестра її сидить тепер у цьому кріслі на темній сцені (звідкілясь я знаю, що сцена та — біла) і нагло пече на шампурі мої годинники. Всі до одного. Ще й співає перевернуті пісні мої…
Не знаю, але щось маю блискавично тому заподіяти. Вибігти на сцену і сказати всього лише два короткі речення, але так, щоби перше було ще вчора, проміжок між ними швидко покривав «сьогодні», і щоб друге речення вже спокійно собі лежало у «завтра». А після того маю сказати «дякую» двома мовами. Моєю і її. Тільки от, аби згадати ті два речення, мушу знову спати… Довго спати… Багато-багато і далеко так…
— Марла! Марла!! Ти мене чуєш?! — Х'ялмар щосили трусив її за плечі, — почекай, не відключайся, не можна! Спробуй виблювати!
— Мм… Люблю тебе… і спати…
— Я теж тебе люблю, тільки не спи! Де той грьобаний лікар?! Чого ти наїлася? Скажи мені! Ти що, пігулок наковталася?
— Що-о?! — від обурення Марла і справді прокинулась. — Ти що — здурів?Я тобі хто — дєвочка-підліток з неврівноваженою психікою, чи що?!! От спасибі, любий, от потішив! Печива я нажерлася! Пе-чи-ва. Бісквітів сезамових, фе, гидота яка… Буееее… — Марлу таки вирвало.
— Хух, нарешті впізнаю тебе… — Х'ялмар притримував їй волосся, зосереджено розглядаючи оприлюднений вміст Марлиного шлунку. — дивно, яка ж худоба в ті твої бісквіти барбітури натикала? Мала, і ти їх як — не жувала навіть, чи що?
— Пішов на хуй, ОК?
— ОК…
За кілька Днів з'ясувалося, що Марлине отруєння — випадок не єдиний. Того ж дня до лікарень острова привезли ще п'ятьох осіб із гострим отруєнням барбітуратами. Двоє з них — місцеві.
— Певно, чиста випадковість… — сказала Марла, сьорбаючи чай. — Все, вимкни новини. Нудно. Почитай мені краще.
І Х'ялмар вимкнув велике світло, щоби засвітити настільну лампу. Марла зручно вмостила подушку йому на колінах і приготувалася слухати свято вірячи, що не засне на десятій хвилині монотонного читання. Котці. «Фо». Ще одне перевертання в могилі бідолашного Робінзона Крузо. Мічин низький голос відбивався від глянцю сторінок і забивався Марлі в ніс.
— Апчхи! — сказала Марла, — і то правда…
А наступного ранку вона вже сумнівалася щодо правдивості свого отруєння. Може, його й не було?
Oh baby leave me alone

(Як не дивно, знову Скрябін)
Марла притуляла собі до обличчя різноманітні предмети і міцно їх притискала Відтак витягувала шию й пильно розглядала отримані відбитки в дзеркалі. інколи у неї навіть виходило щось схоже на рельєфні татуювання племені Во із Соломонових островів, але частіше відбитки скидалися просто на родиму пляму Горбачова.
— Як убити сім днів часу. Практічєскоє руководство для домохазяєк. Блін.
Марла вже дочитала свою цікаву книжку, поплакала над її мудрим і світлим закінченням, спромоглася на 10 сторінок нудної і потрібної книжки, недостатньо прокип'ятила воду, випила з неї чаю і тепер скрючувалася від болю в животі.
— Ну, що тепер? Буду вмирати, ніхто і води не дасть. А вода мені потрібна, може, буде. З реґідроном на випадок срачки.
Зранку Х'ялмар полетів у Танзанію — чергова зустріч фінів «на виїзді» — а на квиток для Марли забракло грошей.
— Та й добре. Я собі вже звикла до самотності — це як бекту-скул буде. Сім днів із заштореними вікнами — щоби сни не повтікали. Сім днів однакових готельних сніданків… гм, для двох. Ну та бо чого грошам пропадати? На обід з'їм. Генетична пам'ять в нас живе із 33-го… Відтак Марла заходилася відтягувати шкіру собі на животі.
— Скоро буду, як шарпей.
М'язи почувалися важкими — тренування після майже двомісячної перерви далося взнаки.
— Ну та й що, що я майже 50 кг важу? Подумаєш — п'ять кілограмів нажерла в Тайланді. Зате ж як жерла!
До того Марла дала собі обіцянку, яку традиційно дає собі більшість жінок будь-якого віку й традиційно її не дотримується: здорова їжа і спорт. Те, що Марла не вважала себе однією із більшості жінок, зовсім не звільняло її з тенет традиції.
— А може, я без Х'ялмара ні їсти, ні спати не зможу? Може, Х'ялмар для мене — як муха це-це, тільки навпаки? Що, як без нього — безсоння? Хоч натягай джільбаб і плач…
На згадці про джільбаб вона знову подумки пройшла весь шлях смердючою вуличкою слідом за двома дівчатами, зодягненими в ті покривала.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28