Подейкують, то він усе й підлаштував.
— Ага, тільки це вже не так красиво… Турброшурки не візьмуть.
— Зате взяли би маоїсти, хе-хе.
— Чшшш, не згадуй всує. Що вони — республіки хочуть?
— Та тут увесь народ не проти. Маоїстів же таємних — до чорта просто.
— Монархія — комунізм. із одної каки в іншу.
— Марло, заткнися, ти ж нічого в цьому не петраєш… -остання Х'ялмарова фраза вже, здається, їй просто наснилася. В автобус наповзло масних сутінків, все тарахкотіло й підстрибувало, заколисуючи Марлу все глибше і глибше.
Читванський Королівський Національний Парк був дуже вдалим місцем для не-вбивчого полювання. Такого собі сафарі, де ти сам втікаєш від носорога, біжучи зигзагами (в носорога слабкі очі, але дуже гострий нюх — тільки так його можна надурити… а ще — скидаючи із себе по одній речі й шпурляючи йому під ноги; рай-но зупиняється їх обнюхувати… стриптиз як спосіб порятунку), залізаючи на старі дровеняки й намагаючись із них не гепнутись. Англійські «протектори» минулих часів не поділяли цієї візії полювання — вони просто, від нєфіг робити, стріляли в усіх тварин без розбору. Ліпше б уже яйця собі чухали. До першої крові.
— Це там що за гора, — питала Марла в гіда, — Анапурна, чи що?
— Ото? Так, в хорошу погоду її видно…
— Гора-вбивця, — Х'ялмар притулив долоню дашком до очей, — п'ятдесят відсотків альпіністів, що хочуть вибратися на неї, гинуть.
— Ого, нічо собі… Це, якби ми з тобою вдвох туди полізли -ти би вмер?
— Я теж тебе люблю, Марлочко.
— Нє, ну скажи — страшно? А це ж тільки третя вершина. Ще ж перед нею йдуть К 2 і та, як її, в Сіккімі — Каньчінь… Каньчун…
— Каньчіньчонга.
— Ну все, таку дурнувату назву я запам'ятаю. Це ще крутіше від Уагадугу в Буркіна-Фасо.
— Яка ж ти неполіткоректна…
— Я знаю. Цікаво, скільки альпіків видряпується на Еверест?
— Відсотків під вісімдесят… Слухай, я що тобі — міністерство статистики?
— Типу того. Ти ж усе знаєш, Містер інтеллідженс.
— Спасибі.
— Прикинь, і всі ці гори називають «Ріск of Terror» — чому?
— Бо всім там страшно дуже.
— А давай поліземо на Еверест?
— Двадцять тисяч доларів ліцензія коштує. Щоби кожен дурень туди не пхався.
— Типу мене.
— Угу, типу нас. Зате можна до базового табору запросто дійти — три тижні ходу.
— А на якій він висоті?
— Більше семи тисяч.
— Ага… ну давай якось…
— Це коли ти вже на Лаву бігом будеш забігати по три рази на день! — підколов Х'ялмар.
— Ой-ой, Містер Альпіністер! Та нєфіг срать!
— Вибач?
— Таке не перекладається. Надбання сленґо-суржика.
— Зараз буду говорити шведською.
— Давай-давай. Люди під старість часто самі до себе белькотять. Прикинь, потворо, тобі ж тридцятка наступного року! А мізків у тебе на' кілько?
— Ну от, сама тільки що називала мене Містером інтеллідженс.
— Я передумала.
Не надто цікавий шлях прямою дорогою часто заповнюється ще й куди пустішими розмовами, ніж ця. Прохолода джунглів і присмеркове сонце, купа знимків слонів різних розмірів і різного віку в пам'яті твоєї камери, крокодил й-квіти, що гріються на річкових відмілинах, лапаючи останні промені дня й переварюючи рибу (для людини їх пащеки замаленькі). молоді люди з приємними посмішками, чудовим знанням англійської мови й політичної географії (не спитати в Марли, ДЕ знаходиться Україна!), що за маленькі гроші (не сезон) ведуть тебе в джунглі, переправляють таємниче тихою річкою на каное, стелять тобі постіль у маленькому готелику, де кожна кімната названа іменем птаха, готують для тебе непальську традиційну їжу; відблиски далекого багаття й відгомін барабанів, що творять незвичні для твого східноєвропейського вуха ритми — такий найповерхові-ший відбиток Читваню на пам'яті твого сприйняття.
— Я так люблю цю країну… — зітхнула Марла зі слізьми на очах, — навіть більше за Тайланд.
Х'ялмар тихо посміхався і тільки шкодував, що в них на все, як завжди, надто мало часу.
— Надто мало часу на все у вас, — казали місцеві жителі, хитаючи головами.
— Надто мало часу, — нависало щось на Марлу зсередини, вганяючи її в паніку від невстигання.
— Надто мало часу, надто грандіозні плани, — казала вона собі, а поміж тим, здаватися не збиралася. — Однаково всі здохнемо — тож можна зробити собі вибір НЕ-здавання. Треба йти
і йти, поки не зникнеш фізично. А там — дивися, й пощастить не зникнути стовідсотково…
Х'ялмар ставив собі конкретніші завдання. Він усвідомлено побив спроби покращити цей світ . Казав про це канонічними кен-кізівськими словами:
— Принаймні я спробував.
— Це ти вже скажеш, як помреш. Поки ти тільки пробуєш… і поки Марла не зовсім до кінця розуміла ці його спроби. Не зовсім до кінця вірила у вартість того, що він робить, пишучи книги про те, як облажалося ООН в країнах Азії й Африки, про те, як влада Індонезії дурить селян на предмет розподілу землі в якихось там гірських далеких селах, про зброю й маскулінність в соціальному контексті тощо тощо. Марла раптом повірить у все це ні з того ні з сього однієї погожої днини на шляху із Тхімпху, на бутанській дорозі-серпантині під демонічне «You can check in anytime but you can never leave…» з «Готелю Каліфорнія» в неве-личкому мікроавтобусі, слухаючи розмову Х'ялмара з австрійським німцем-архітектором. Гаррі (так його звали) займався реконструкціями зруйнованих в іраку шкіл, будівництвом нових лікарень. Він просто і з широкою відкритою посмішкою про щось розповідав, Марла слухала, наскільки їй це дозволяли її нефон-танні знання німецької, і раптом зрозуміла .
— Обрані люди, люди з хорошою кармою, неодмінно перетинаються.
Це було ніби одкровенням. Раптово на місці кожного з тих, хто своїм світлом намагався роздерти гнітючу темряву інших — на місці Х'ялмара, Гаррі, Артана, кількох вчителів, письменників, музикантів, просто собі людей — в її голові почало з'являтися щось на зразок теплих сяючих куль, що стрімко зближалися, ген аж до злиття у цілісну субстанцію, що зігрівала уяву й тіло хвилями, роблячи серцю млосно, радісно і трохи лячно.
Марла нічого не могла пояснити. Вона просто відчувала .
Ом мані падме хум Ом мані надме хум Ом мані падме хум
— Так, Індія — це страшно… Не можу сказати, що сумуватиму на нею, — гарненька білява і.рландочка підтакувала довгу барвисту спідницю під промерзлі босі ноги, підібгані на крісло.
— Бідолашна Нікі, — сміявся її бойфренд, — їй ніде проходу не давали.
— Брр… — здригнулася Нікі.
«Ти ба, я й насправді потвора, — дивувалася Марла, — Нікі ж також не вельми м'ясиста, а до неї лізли всі… Може, тут справа в білявості? В кожному разі маю один плюс — я НЕ ненавиджу Індію й залюбки провела б там іще з півроку…»
— То ти був одним із організаторів Світового Соціального Форуму? — зверталася Нікі до Х'ялмара, — я багато чула про нього… Поїхати не випало.
— Так… Роботи було купа просто.
— I ти там була? — це інквізиція Марли.
— Ну, майже… Приїхала, як увесь організаційний геморой вже скінчився. — Марла на мить замислилася над своєю властивістю втікати від будь-яких кисло-нудно-втомливих речей і з'являтися, як пилип із конопель, уже на все готове і приємне.
— А чим ви займаєтеся? — це вже Х'ялмар до ірландської парочки.
— Ми їздимо Азією вже близько року, час від часу викладаємо англійську, ще якоюсь волонтерською активністю займаємося… По-різному, — відказала Нікі.
— Я статті пишу фрілансером, — додав її хлопець, чийого імені Марла ніяк не могла згадати. «Теж волонтерські, певно…» -з кривою посмішкою додумала вона. Ці історії благородних жителів високорозвинених країн, що працюють день і ніч на батьківщині, а потім беруть зароблені грошики й 'ідуть рятувати світ «за безплатно», були такими частими, що вже встигли набити оскомину. «Яка ж я зла!» — констатувала Марла.
— А що б ви порадили тут з'їсти? — спробувала вона змінити тему. Все ж таки не щодня сидиш після невдалого сафарі (носоріг так і не напав) на березі Читванської річки, витріщаючи очі на захід сонця в джунглях. Столики й крісла маленького ресторанчика стояли просто на траві, на краю горішньої річкової тераси.
— їсти? — знизала плечима Нікі, — ну, їсти — я не знаю. Зате випити я би порадила sресіаl lassі .
Ірландці перезирнулися й загигикали.
«Найс айріш ґайс» — похмуро штампонула Марла.
— Це те ж саме, що й спешл каррі9 — посміхнувся Х'ялмар. — В Аче, в Індонезії, готують страву «ганджа каррі». Закінчиться війна — поїду, неодмінно спробую. Бо поки в Аче геть нікого не пускають.
Поговорили ще про Аче. Про політичну ситуацію в Індонезії, про ісламських фундаменталістів. про кору.мпованість президентихи Мегаваті Сукарнопутрі і про майбутні президентські вибори. Марлин живіт вже не на жарт виходив із себе. Вона вхопила меню й заходилася підкидати його в повітря. Щасливий офіціант, збагнувши цей екстравагантний знак, тієї ж миті підбіг до їхнього столика.
— Два пива, два спешл лассі, дві великі непальські вечері, будь ласка, — Марла віддала замовлення за себе і за Х'ялмара, той і не встиг бровою повести.
— Е… вибачте, — офіціант трохи зніяковів, — ви знаєте, що таке «спешл лассі»?
— Знаємо! — підбадьорююче закивала Марла.
— А… звідки? — офіціант усе ще тупив очі й не вірив вухам, або просто тестував Марлу на пронирливість.
— Нам друзі порадили, — таємничо напівпрошепотіла Марла, вимовляючи слово «друзі» так, як вимовила би слово «Білл» Ума Турман у «Кіll Вill» — дуже, дуже серйозно і з твердим наміром убити (в цьому випадку «друзів», якщо «спешл лассі» не виправдає сподівань).
Лассі принесли. Як і купу різноманітних страв і досить непогане непальське пиво. Чомусь у покинутій Індії з пивом було ну зовсім сумно.
Солодкий йоґурт з подрібленою марихуаною мав трохи суничного присмаку. Марла смоктала його із превеликим задоволенням
— Непроста цe штука — сафарі на слонах, скажи, Х'ял?
— Угу. Всю дупу собі відбив…
— Ніякої амортизації, просто срака. Ги-ги, срака просто твердне. Чи то може,.звикаєш, врешті-решт?
— Не знаю… Але ж уяви собі Ганнібала, який проїхав на слоні півсвіту за тодішніми мірками! Його задниця вже точно мала перетворитися на алмаз.
— Ги-ги, тому його й називають героєм! — Марлу вже починало тихенько водити. — До речі, слонів у Читвані лякають фаст-фудами.
— Чого це?
— Ну як — чого? Не знаю… Просто пам'ятаєш, погонич, аби слон не лінувався йти, бив його по вухах хворостиною і кричав, погрожуючи: «Піцца Хат!!!» і слон ішов далі…
Х'ялмар сміявся. Команди погонича справді дуже скидалися на викрикування фастфудного лого. Слони, що возили їх зранку до джунглів, мали понищені вуха і втомлені, не зовсім добрі очі. Точніше, то були слонихи. Самців, навіть із обпиленими бивнями, до перевезення туристичною м'яса не допускали — забагато в них агресії. Погонич буквально сидів у слона на шиї, ба навіть на голові, й щосили періщив його батіжком по вухах. Бідолашні вуха були схожими на обличчя покійного Марлиного сусіда — в старого якась халепа була з пігментацією, ніби біле лице, аж занадто біле, таке беззахисне біло-рожеве, і де-не-де плямки по ньому жовто-брунатні, острівцями рясними видніються. В слона, що плямистіші й рожевіші вуха, то він і старіший. Тим повільніший. і тим більше він боїться піцци-хат.
— Слонихи, жінки-слони, що за дискримінація! — сама до себе проказала Марла.
— Що? — вже геть нічого не розумів Х"ялмар. Марла поміж тим уже видула половину його склянки з лассі. Далекий відгомін барабанів тепер ближчав. Вогні почали розкладати вже й довкола того місця, де вони вечеряли. Коло одного із таких вогнищ сиділи в кріслах ті двоє софістікейтид ірландців, і недобре до Марли посміювалися. Так здавалося Марлі. Вона потягнула Х'ялмара додому.
— Ти почуваєшся нормально? — для проформи поцікавився він.
— Атож. — Марла вже почувала навіть деяку паранормальність свого «тут-і-тепер». Треба було його негайно міняти.
Вулички містечка Сораха були не зовсім вузькими і зовсім не асфальтованими. Марла вряди-годи шпорталася, смішно й голосно лаялася, а потім заходила до крамнички подарунків, навпроти якої зашпорталася. Сувенірні склепики працювали тут, здається, і вдень і вночі. Купити в них можна було практично все, а до пошлоти паризьких і московських братів їм іще було скурвлюватися і скурвлюватися.
Вдень Марла із Х'ялмаром уже встигли накупляти собі прапорців-нашивок усіх країн, де побували цього року, кілька компактів автентичної непальської й тибетської музики, якихось дурнуватих футболок, чаїв, причандалів для буддійської духовної служби (загострений клиноподібний жезл-грім — чоловічий, опуклий дзвін — жіночий предмет), прочитаних кимось і зданих до магазину хороших книжок англійською та німецькою (читатиме Х'ялмар, у Марли. як завжди, ще три томи нечитаного Юнга в рюкзаку і вітер в голові), паличок-смердючок та іншого добра. Тепер же, зайшовши до крамнички ввечері, вони захоплено розглядали різноманітні фєнічкі-бірюлічкі-вісюлічкі, амулети, ланцюжки, браслетики й каблучки. Марлі все видавалося то навдивовижу змістовним і цінним, то вже геть пустопорожнім і кічовим. Нарешті щось купили — загризло сумління перед змученим продавцем, що увесь час просто мовчав і хитав головою.
— Це що таке? — Марла вже зав'язувала шнурівочку собі на шию.
— Це щось таке мені… — заходився витягати в неї амулетика Х'ялмар, — це символічний ніж для захисту від злих духів. Віддавай…
— Ну, на… — Марла відпустила шнурівку. — Дивися сам не заріжся ним.
— А він не гострий.
— То можна загострити! Пам'ятаєш, як Девід Бові й Катрін Деньов, граючи вампірську парочку, вбивали шльондр саме такими ножичками, повішеними на шийку, красиві такі кулончики були, ніц не скажеш.
— Ні, Марлочко, не пам'ятаю, напевно, не бачив. Обіцяю нікого ним не вбивати. Тим більше, як ти сказала, шльондр… Жінки стають проститутками не зі своєї волі.
— Угу, соціум і все таке… Диви — якраз і крамничка в тему. Над дверима чергової сувенірної крамнички було оголошення про те, що всі речі з тутешніх поличок виготовлені Товариством Допомоги Жінкам, і що всі кошти, виручені від продажу, йдуть на організацію навчальних програм для дівчаток і жінок та семінарів із захисту прав жінок.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28