— Марла пошурґала дубовим кріслом по підлозі. — А чи й дубове воно?
— Ти будеш сміятися, але, коли ми жили в Штатах, мої батьки купили саме такі меблі. Я зненавидів і Штати, і меблі, дістав герпес на всю пику від тих нервів, і, врешті-решт, ми повернулися до Європи.
— Амінь, — сказала Марла.
— Амінь. — Х'ялмар поцілував її в чоло.
9. Не сни і не тигри.

(Не Борхес)
Наступного ранку Марла знову (вже третій день поспіль) прокинулася з головним болем. Він пульсував десь у лобній частині мозку, час від часу посмикуючи за очі. Рухайся не рухайся — однаково тебе наче тягне за голову на глибочезне дно. Марла намагалася знову заснути.
— Заснути назад… — Вона міцніше притислася до Х'ялмара і, трохи покусавши його за волосся, занурилася в продовження свого сну. Цього разу їй тут пропонувалося одруження вже не з колишнім нареченим, а хоча б із його друзями. Довкола було темно, всі були вбрані у собачі шкури і їздили на санчатах, запряжених, здається, тими ж собаками. Марла була важкою і пасивною, одруження було їй огидним, але байдужим, і єдина думка, що була із ним пов'язана, це «Тільки не треба сексу». Звідкись здаля на неї напливало ім'я Х'ялмара, наганяючи каламутної тривоги. За якийсь час один приятель її колишнього нареченого змінився іншим — із жорстким волоссям і гострими зубами. Напівгола Марла лежала на кам'яній подобі столу, ледь прикрита рябою собачою шкірою, її можливий чоловік відхилив край задубілого хутра і міцно-міцно втиснув колючу голову Марлі у груди.
— Ау! — Марла віддерла його від себе і прокинулася. — Дивно, — сказала вона Х'ялмару. — Моє почуття до тебе таке сильне, що аж вламується до мене у сни. Я не можу одружитися чи кохатися із жодним іншим чоловіком, тому що завжди приходить згадка про тебе. Вона — як той місток, що з'єднує мій сон і яву. Вона — єдина незмінна частина мого існування по обидва боки. Бо всі інші завжди схожі уночі на свою протилежність…
— Нічого тут немає дивного, — пробурмотів Х'ялмар, обіймаючи Марлу, — мої емоції завжди приходять до мене у сни.
— Ну ти й придурок. Це не емоції, а почуття. Почуття завжди старіші й нудніші за емоції. Тому я й дивуюся, як вони можуть бути такими могутніми і гострими, щоб пробивати задубілу кригу мого сну.
— Ходімо вниз. Сніданок вже чекає. Чи, може, ти хочеш, щоб я почав снідати тобою? — Х'ялмар пройшовся губами до Марлиного живота. — Як ти думаєш: оральний секс допомагає позбутися головного болю?
— Не знаю… — промуркотіла Марла, — може, проти болю й не допомагає, але світ покращує — це вже точно.
— Мудра відповідь.:.
Трохи згодом вони спустилися до вітальні. Служниця вже накрила на стіл і досмажувала на кухні тости. Марла видряпала з пакуночка пігулку аскофену і запила її кавою.
— От тобі й добрий ранок, — посмішка до Х'ялмара.
— І не пили ж нічого проти ніч…
— А що — так само болить і з похмІлля?
— В тебе що, похмІлля ніколи не було?
— Нє-а.
— А, приходить із віком. Я колись теж був доволі стійким.
— Гм, а на що схоже похмІлля?
— Це так, ніби дві мавпи кидають тобі в голову камінням. Чи наче сусідський пес із пронизливим дзявкотом роздирає твої мізки.
— А, зрозуміла. Це справді інше. Тут просто ніби тобі вкручують і викручують лампочку у черепній коробці. Дуже методичні рухи.
Знадвору долинали уривки жіночої істеричної декламації з мегафону.
— Здається, демонстрація… — Х'ялмар відставив своє горнятко кави.
— Ну то й що? — знизала плечима Марла, — демонстрація то демонстрація. Сидимо тут собі, снідаємо, як аристократи перед Буржуазною революцією… Може, й недаремно в мене голова болить — гільйотину чує…
— О, а я вже чую, як іде поліція, — Х'ялмар намастив тост пальмовим маслом, — зараз почнуть стріляти.
До вітальні зайшла ібу Дере, служниця.
— Там пожежа, — весело оголосила вона.
— А, так то не демонстрація?
— Ні. Бо я спочатку думала, що то знову бомба вибухнула. Да-рам! Як на Балі. Чи — дарам! — як у готелі «Марріотт». У нас тут часто бомби.
— Це вже точно. Весело страшенно. — За великим рахунком, Марлі дійсно було весело. Бо було байдуже, загинуть вони завтра від рук терористів чи помруть через тридцять років від раку легенів. Головне — не сильно долучатися до того самим. Вона ніколи б не поперлася у якості людського щита в гарячу точку де-небудь в Аче чи на Тіморі.
— По-моєму, це тупо. Якого рожна намагатися викупити своїм життям усі гріхи світу, якщо один хлопець 2000 років тому й так уже зробив це крутіше за всіх? Невже та нещасна канадська дівчинка після трейнінгу з уникнення конфліктів і приймання колективних рішень думає, що вона чимось прислужиться в зоні війни? Ну скажіть мені, люди, на бога вона там здалася?
— Такі організації, як у неї, посилають людей, що залишатимуться з сім'ями, які перебувають під загрозою агресії з боку солдатів.
— Ага, і солдат, що хоче зґвалтувати жінку чи просто для розваги перестріляти дітей, побачивши білу дєвочку в окулярах, потече слізьми розкаяння і поросте ромашками? Та срав він на всі корпуси миру разом взяті!
— Це не Корпус Миру…
— А яка йому різниця, який це корпус, курча мать? Скільки ще, цікаво, одні білошкірі дурні хворітимуть на манію величі, підкидаючи білошкіре м'ясо до чорношкірого чи жовтошкірого, просто заради додавання спецій?
— Ідея в тому, щоби привернути увагу медій…
— Средіа! Ти багато чув новин про білих і пухнастих камікадзе в сраках світу? Ага… Та ніякий психічно здоровий журналіст туди за власним бажанням не попреться. Цікаво, яким нестерпним має бути життя цих добровольців, щоби змусити їх стати добровольцями…
— Не знаю… Наразі в Аче не пускають ні журналістів, ні дипломатів. Тож і Рейчел, об'єкт наших із тобою переживань, сподіваюся, туди не потрапить.
Сніданок закінчився. Марла ніяк не могла сісти за статтю про Джакарту — все написане видавалося їй стовідсотковим лайном, до того ж, стилістично неграмотним. Вона блукала домом, сходячи із другого поверху на перший, притуляючись головою то до східних стін, то до західних. Відтак вона з'ясувала, що голова їй болить лише у білих місцях будинку, а у брунатних і зелених — ні. Якщо сісти на підлогу, робиться тепло, а коли дивитися в дзеркало, то біль відбивається і множиться удвічі. Можливо, біль той був просто якоюсь частиною незнайомого духа, що звив собі гніздо у Марлиній голові під час її сходження на гору Лаву, а відтак не встиг із неї вчасно забратися… Можливо.
Марла зачинилася у ванній і стала обличчям до стіни, а спиною до дзеркала. Набравши в легені чвертку повітря, вона почала співати. Спершу спів її був тихим і переривчастим, потім схожим на сіро-жовтий пісок, а під кінець уже виповзав змією через ніс і підлітав до стелі. Те, що жило в дзеркалі, ще могло стерпіти ті Марлині пісні, що вона поскладала сама, але, коли Марла почала співати про русалок, воно почало злитися. Або просто заздрити, що не розуміє всього до кінця і не знає на ім'я тих духів, що виходили з Марлиної пісні. Так чи інакше, а Марлі раптом стало сильно зле і до нестерпу захотілося вийти з ванної. Вона припинила співати і відірвалася від стіни. Позаду щось неначе безголосо хлипало блідими водянистими вустами.
Трохи згодом, лежачи на велетенському ліжку під жахливою люстрою з позолоченим пропелером, Марла зосереджено спостерігала за летом русалок довкола москітної сітки, їх було приблизно 8-9. Літали всі за годинниковою стрілкою, їли шматок за шматком Марлин головний біль. Марла стала пласкою і зрівнялася з площиною ліжка. А потім знову стала набувати опуклос-тей і, доспівавши останню зі сватальних пісень, поволі піднялася і намацала босою ногою підлогу. Х'ялмар чекав унизу.
10. Sex tourists are not welсоте.

(напис при вході готелю «Атланта» в Бангкоку)
Тайланд
«Сьогодні нам дали дозвіл на те, щоби бути разом іще один місяць. Нам поставили візи. Тридцятиденну мені і на шістдесят днів йому. Прокидання обличчям у нього в волоссі, короткометражний секс зранку, два еспресо, два зворотні квитки на літак економ-класу, одне меню вегетаріанське, інше звичайне, побільше білого вина нам і коньяку на кінець — чом не напитися в літаку? — таксі і реєстраційні картки готелю, швидкісна консультація путівника Ьопеїу Ріапеї, кімната на три місця з вентилятором і виглядом на сусідні готелі, розлите пиво на постелі, обережно розташований вечірній секс, засинання обличчям у нього в волоссі. Така дика любов, що аж віск зливати треба — страшно…
Р. S . А скажеш, ні?»
Марла дописала листівку і хвилини зо три вагалася, котрій із подруг її відіслати. Оскільки подруг залишилося обмаль, вона вписала у відповідні рядки адресу дівчини, яку зустрічала колись раз чи два на якійсь прес-конференції із приводу кіно, і заспокоїлась. Відтак вона спустилася до бару, де на неї чекав (принаймні так їй було сказано) Х'ялмар.
— Ну все, — обійняв він Марлу, — нарешті все відіслалося. А то через цю зливу зв'язок просто ніякий… Ну що — вирішила, яке вино питимемо?
— Мені однаково, — промимрила Марла, — давай червоне.
— Ага, і потім дехто буде — пф-ф! — Х'ялмар поялозив рукою у себе над головою, ніби показував, як зав'язувати тюрбан.
— Ну та й пес із ним, — сказала Марла, — мені однаково. Тобто, однаково буде марудно.
— Ну тоді давай візьмемо біле. Воно тут на сотню дешевше.
— Ну тоді біле…
Поки Х'ялмар розпитував офіціантку, з якого кінця Тайланду привезене те вино, Марла, окрім копирсання у барному холодильнику в пошуках морозива, завзято копирсалася у власних мізках. Сьогодні зранку вона з'ясувала, що її ноутбук накрився повністю, що тепер навіть хард-диск йому не джерготить і жодних ознак життя не подає. У тих змертвілих мікросхемах старенького комп'ютера на віки вічні було поховано добрячий шмат Марлиної роботи: нотатки до статей, шматки різноманітних текстів, початок одного роману й кінець іншого.
— То не таке воно вже, значить, і важливе було, — підсумувала Марла, — бо ж рукописи не горять. А як горять — то, значить, гівняні. Ну та й добре… Все одно глобальне зло скоро здохне, а з ним і вся потворність гідравлічна, офіційним представництвом якої я є. А чого гідравлічна — бо сцяла я у душі зранку! В мене все.
Однак її водні процедури на тому не скінчилися. Як тільки вони з Х'ялмаром сіли за металевого столика на краю найстарішого в цьому місті басейну, з неба полило.
— Ну от, — зітхнув Х'ялмар, — а казали, сезон дощів в Тайланді вже закінчується.
— Ну то й дощ, певно, скоро скінчиться, — Марла спокійнісінько налила жовтаво-прозорої рідини у келихи, — будьмо!
Х'ялмар покуштував вино, розмащуючи його язиком по піднебінню:
— Мм… Не найкраще.
Марла з тихою посмішкою спостерігала за колами, що їх ліпили краплі дощу на поверхні вина. Раптом вона згадала, що сьогодні День народження її колишнього коханого (котрому вона так і не наважилася повідомити про те, що він колишній). На ту згадку вино згіркло їй у роті і навіть у склянці — вона знала це — воно вже мало зовсім інший смак.
— Сьогодні День народження мого колишнього хлопця…
— Якого з них? — Х'ялмар питав цілком серйозно, без жодної іронії.
— Ну… того… що в книжці моїй…
— Того, що колись мав бути на морі, а потім ми зустріли його серед вулиці?
— Угу… Дивно. Хіба ж ви не знайомі? Я була певна, що ми того літа в Карпатах пили пиво в інтернет-кафе, а потім про щось довго базікали французькою у мене на кухні…
— Таке щось було, але я не пам'ятаю особи, з якою те все відбувалося…
— Ага. Він теж тебе не пам'ятає. Дивно все це… Цікаво, як він там зараз. Осінь же, мабуть, у Франківську.
— То напиши йому листівку, — бадьоро порадив Х'ялмар, — тільки ліпше роби це в сухому місці.
— Та ні, навіщо? Краще тут. — Вона дістала зі сховку під столом пакет зі щойнопридбаними тайськими листівками й намацала в кишені ручку. Дощ тим часом перейшов у зливу й весело розхлюпував вино прямісінько на Марлину писанину. Х'ялмар почувався не надто комфортно, але терпляче чекав, поки Марла виконає свою чергову забаганку.
— Хіба тобі не здається, що це — красиво? Отак сидіти під дощем, неначе ми два пенсіонери в літньому парку? Можна ще уявити, ніби п'єш кефір, а не вино…
— Дивні в тебе, Марлочко, уявлення про красу.
— Нічого дивного. Пенсіонерам просто нічого вдома робити, от вони й сидять під дощем, щоб не бути схожими на інших пенсіонерів — тих, що повтікали додому при перших краплинах із неба. А ці сидять, п'ють свій кефір і, може, навіть уявляють, що це вино, а самі вони в Бангкоку біля найстарішого в місті басейну. О! — видихнула Марла.
— По-моєму, дехто вже п'яний.
— Ага, я! — і Марла стрімголов шубовснула у воду. В штанах і сандалях, як була.
— Ну і як ти там? — спокійно поцікавився Х'ялмар.
— Ух ти! Кльо-о-ово!!! — Марла ганяла басейном туди і сюди, пірнаючи і ловлячи ротом краплини дощу. — Стрибай, Нудото!
— Та ні, я… іншим разом. — і Х'ялмар пішов під навіс, прихопивши, однак, із собою пляшку «квасного й поганого» тайського вина.
А Марла, вилізши з басейну, заскочила в гамак і щосили заходилася у ньому гойдатися.
— А тепер усе, що я бачу — сині хмари вкупі з підсвіченими пальмами, вершечки осяяних хмарочосів і клапті води з басейну — є втіленням мрії жлоба-наркомана, що стримить десь у підвалі спального району Хмельницького чи Донецька… Жлоби однакові за визначенням. А чо' наркомана — бо просто жлоб не намарить собі того басейна в мозаїці антикварній. Не, мій жлоб ще й з інтелігентної родини. Може, в нього навіть мама — вчителька…
Марлині п'яні роздуми припинила доволі твереза думка про те, що її вестибулярний апарат скоро здасть позиції, і радісне розхитування в гамаку вибухне барвистим фонтаном спожитої недавно вечері. Вона обережно вишпорталася з сітки і навшпиньки, ніби боячись привернути увагу богів нудоти, підкралася туди, де зник був Х'ялмар.
— Та бо хто його зна, які тута ще духи живуть, якщо їм люди жертвують пляшки із «фантою» в їхні домашні храми…
—
Бангкок. Нічний клуб із якоюсь смішною назвою. Тепер уже немає різниці, бо тієї ж ночі він вибухнув. Десь зо двадцять хвилин по тому, як Марла з Х'ялмаром вийшли на вулицю і відмовилися взяти таксі, що чекало просто під клубом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28