Хоча ні, для середньої школи торговці підбирають солідніше шмаття. Втім, пофігістична Марла у своїх уже не білих, запацьканих об роверовий ланц, штанцях, могла би запросто виявитися донькою Онассіса — мультимільярдери так і виглядають. Могла б. Але не виявилася.
Ще вона не виявилася зіркою спортивного рок-н-ролу, дитячою письменницею, дизайнеркою капелюшків, топ-моделькою, сестрою-жалібницею, матір'ю-годувальницею, лапочкою-дочкою і відданою дружиною. Щодо останнього Марла казала:
— Нехай тебе не парить сумління. Ти ж не мусиш навіть розлучатися із нею. Хоча Анджей казав, розлучення прикольне. Типу, оголошую вас не-чоловіком і не-дружиною. Що, не весело хіба?
— Весело… — зітхав Ілля. А Марла далі гнула своє:
— Я ж не верещу по-бабськи: брось єйо, астафь, уйді, давай женіцца!
— Так, я знаю, що тобі пофіг усе…
— Мені? Пофіг?! Це ж бо чого?
— Ну, всі ці штуки для тебе попсові й незначущі…
— От бовдур! Мені не пофіг, сонечко, далеко не пофіг… Я просто не хочу ускладнювати тобі життя таким гівном, як соціальні обов'язки. На них я дійсно срати хтіла. Але не на стосунки. Ні. Я ціную в тобі особистість, а не соціальну роль «чоловік». І важливий ти мені як Ілля такий-то, з такою-то долею і такими звичками, а не як частинка моєї соціальної лєґо-конструкції. Розумієш?
— Розумію, — погоджувався Ілля.
— А тепер би це ще зрозуміла твоя вайф… Я про її власну особистість, яку вона захєрила за шторку «Я — жена». Якими вона там словами вжахнулася на твоє game over? «Каво мнє тєпєрь ждать?!» І оце в двадцять один рік, із такою зовнішністю і з таким банківським рахунком, який ти їй збираєшся впарити! Ото дурепа. Радіти треба, що чекати нікого! Що можна просто йти і не паритися, можна вчитися, відвисати, жити, жити, жити, а при цьому ніхто не нависає і гроші падають на голову…
Марла говорила й говорила, не впевнена, втім, чи має вона право робити які-небудь оцінки того, що відбувається, не впевнена в тому, винна вона, чи ні, але впевнена у правильності дій Іллі як у звільненні закріпаченої красуні Ксені. Марла знала, що значить таке закріпачення — сама ризикувала колись у нього потрапити, опинившись із Х'ялмаром у землі обітованій, маючи достатньо грошей і не бажаючи займатися чимось на кшталт кар'єризму. Марла тоді розгубилася, попливла на сонці, як церковна свічка і вирішила, що саме настав час вийти за Х'ялмара заміж і народити дитинча.
— Дякувати Богу, що віднадив… — вголос закінчила вона.
— Прошу? — не зрозумів Ілля.
— Та так, нічого, я просто знаю приблизно, що воно таке — оцей-от рольовий анабіоз. А ще й у раю на землі. Людині надто тяжко впоратися з умовами ідеального задоволення всіх потреб. Мусить бути якесь зобов'язання і поденщина — тоді себе почуває потрібною. А для розвитку, як не крути, таки потрібно проходити через труднощі…
Ілля з усім погоджувався, а може, просто був занадто глибоко в собі. Вони сиділи в маленькому рибному ресторанчику, дивлячись, як лупашить злива по морській поверхні. П'ять хвилин тому ця злива холодними дротиками осатаніло металася їм в обличчя — така їзда на мотоциклі без окулярів чи забрал могла би скінчитися не зовсім романтично. Втім, на щастя, все обійшлося вщент промоченим одягом. Так само легко обійшлося провтикане змотування паркувального канатику на Іллєвій яхті півгодини тому — кінець мотуза просто собі валанцався всю дорогу побіля гвинта, поки Марла з Іллею пили кампарі, цілувалися й патякали про її подорожі Азією.
— Знаєш, Ангел-охоронець таки уламав Бога не топити нас, дебілів. Якби той мотуз намотався на гвинт, двигун би випав із човна, як кишка при геморої. Залишилася би діра. Така яхта, як моя, тоне півтори хвилини.
— Ага, і нам би був гаплик.
— Та ні, не було би. Я думав уже про це. Ми би вдяглися в рятувальні жилети і гребли би до берега.
— Що — за півтори хвилини роздуплилися би з жилетами? Та ну…
— Роздуплилися б. А от плисти звідтіля довелося би годин двадцять. Шкіра би розбухла від води й кровила би від солі.
— Брррр… — Марла уявила їх тіла червоними й надутими, — а ще би ми повиздихали від запалення легень, еге ж?
Аryuo such a dremer?…
«В мене немає ні дому, ні родини, нічого власне коштовного чи постійного. Самі лише випадкові прихистки. Хоча ні, постійним є цей страх. Страх втрати кожного такого острівця примарної стабільності. Я живу у глибокому, гнітючому страху, готова щохвилини просто піднятися і спакувати свої речі (дещо таки маю з речей) у похідного наплічника і чкурнути геть. Без істерик, без прощальних записок, без трагедії, із самими лише проковтнутими сльозами і спробою боротьби із принизливим жалем до себе. Власне, ці втечі я називаю красивим і страшним словом «свобода», ним же і маскую свій страх. Кожного разу втрачатися, тупо перепитувати себе, хто ти, не знаходити жодного засобу висловити відповідь, зрештою, потискати руку Пустоті і заспокоюватися, як вирваний зуб. Я готова до втрати будь-якої хвилини, але не завжди готова до своєї реакції на втрату. І це соромно. Це гнітить. Це обриває псевдоніжки моїй свободі аж під самі її псевдояйця. Я здатна на любову і втечі. Я здатна на сльози. Я здатна на такі тупі і шмаркаті фрази, як оці дві попередні. Я не можу вбити себе за раз (щосили жорстоко засуджуючи нещасних самогубців), зате залюбки вбиваю себе сантиметр за сантиметром щодня. Відтак мені здається, що некроз припинився, а насправді то лише ватно-марлеві пов'язки ілюзій попритискали відчуття відмирання. Мені недоступне просте людське щастя. Я не можу, як всі. Це надто велика розкіш. Було би нічого, якби запросто могла, як не всі. Як непросте людське щастя. Чи доступне воно?…»
Марла вкрай рідко робила щось подібне до щоденникових записів. Лише хіба тоді, коли почувалася вкрай гівняно, а сама думка вдатися до алкоголю чи марихуани викликала блювотну ступінь туги. Такі стани були короткими й емоційно потужними, тому просто відпускати їх на службу авторуйнації було шкода. Можна було писати і стежити за своїми пальцями. Інколи, щоправда, соплі і шмарки стікали до самої клавіатури, зате все дуже швидко проминало. Як у дєвучок-істеричок-п'ятнадцятирічок.
— Коли когось любиш, то хоч-не-хоч, а ним переймаєшся. В тебе просто хворі резонатори на цю людину… — Марла вже кривила дурнуваті пики на свіжозаплаканому обличчі. Вона мала невід'ємну харизму поширювати свій (особливо, поганий) настрій на інших людей. На близьких (легше) і на неблизьких (із більшим задоволенням). Зате й платила тією ж монетою — жерла себе до останнього хряща, як тільки на особливого VІРа її душі нападала щонайменша гризота.
— Правила виводити ще зарано…
Але стосовно однієї людини це таки вже стало правилом — стосовно Іллі. Можливо, його зле-впливова харизма була куди потужнішою за Марлину — люди, на яких ображався Ілля, як мінімум, лягали в лікарню з виразкою шлунку. Марла ж бо просто потужно страждала.
Сидячи за великим офісним столом у коротесенькій блакитній спідничці а-ля безсоння Гумберта Гумберта, у біленьких кросівочках, блакитних шкарпетках, рожевій кофтинці з номером 96, вона повільно курила велетенську петарду марихуани, щедро набиту прибулим із Варшави Анджеєм, збивала попіл у жахливу кришталево-шкіряну попільничку Guy Laroche і думала про те, чи не наражається вона на небезпеку стати femme a homme . Власне, на цю небезпеку буття кришталевою вазочкою (чи ж не Guy Laroche?) для наповнення чоловіком, ризикує наштрикнутися абсолютно кожна жінка. І сильна жінка — особливо, бо вона навіть не припускає собі ані найменшої можливості такої халепи. Можна, як Марла, пишатися тонкощами своїх резонаторів, налаштованих на хвилі коханого чоловіка, а можна, як Ксеня, заліпити очі тістом суспільного поганяла «дружина», і на будь-яку спробу вивільнення власної особистості реагувати дедалі млявіше. Коріння в обох позицій те ж саме. Грибниця завжди спільна.
— Треба, блядь, не забувати її, хе-хе, дбайливо, по-вольтерівськи обкопувати, чи що там робить трудовий народ із садово-городніми ділянками свого fucking Несвідомого. Інакше воно реально will be fucking you .
Марла закрила очі й стиснула пальцями перенісся. За вікнами студії шуми проспектових авто літали за траєкторіями плюс нескінченності (+?).
— Я плюс Нескінченність.
Закрите поштовхом надмір активної адміністраторки, вікно )зчавило всі містичні вісімки. Дівчина в окулярах із дуже високим голосом, різкими рухами і рожево-білими гострими нігтиками сіла в крісло і почала звукову атаку. Ілля, що спожив того ж продукту, весело сміявся, питав телефони Анджея і переконував Марлу, що вона не вміє курити. Звукові хвилі стали суцільним припливом Монт-Сен-Мішєлю і підіймалися до Марлиних вух через вуха Іллі і нігтики адміністраторки. Початок вони брали на ній же — на голосових зв'язках і порипуванні ніжок її стільця.
— Факсимільний апарат… Раnasonik КХ-FС195… 1429 гривень 50 копійок… Дворядовий дисплей… радіотрубка, — дзвінко робила повідомлення вона.
— А звідки ти знаєш, що там є радіотрубка? — дуже серйозно питала Марла. Ілля сидів у своєму пафосному кріслі, поклавши голову на руки, і просто вмирав зі сміху.
Надя— адміністратор терпляче пояснювала:
— Дектовий телефон…
— Як? Дека…шо? Нє, так звідки ти знаєш?
— Ну, дектовий телефон — це бездротяний телефон!!!!! — Надя підняла трубку звичайного телефона і затрусила нею Марлі перед носом. Марла вже уявляла, як ця чорна пластмасова біда розхєрачує її кирпатого носа на квасне ябко. Ілля крутився в кріслі і крізь свій дитячий сміх — а він якимось дивом виявлявся по-справжньому веселим і дитяче-сексуальним — намагався втовкмачити Наді, щоби приходила завтра, бо рішення сьогодні в гості не прийдуть. Марла тепер уже просто мовчала, виводячи язиком по піднебінню таємні літери. їй було вже не до писання текстів, не до феномену «femme a homme», не до презентацій, не до непомитого посуду, не до Надіних роздумів про дні пива, народжених мачо-менами дітей, запланованих від'їздів на ПМП до Штатів і те, що «мір куда-та котіцца». На горизонті свідомості Марла вже спостерігала Вівсяне Печиво.
І саn fly but I want his wings
Байдужість . У домашніх мовчазних формах і у формах найкічовішої показухи. Власне, показуха не є байдужістю. Демонстративність не є незалежністю, а лише однією з форм втечі — не завжди, однак, невдалої — від залежності й ваги всього пласту експектацій чи т.зв. обоє 'язків, накладених соціумом м и самим індивідуумом самим на себе. Накладених на голову, як купи лайна з-під священних корів. (Принаймні, після Індії стає зрозуміло, звідки взявся вираз «Но ll у shit !») Але мова не про це. Мова про байдужість очей до сприйняття кольорів і форм, байдужість вух до ідентифікації звуків чи язика до розрізнення температур і смакових якостей. Бо ж однаково предмети, володіючи кольоровими, смаковими, просторовими характеристиками хуй клали на рецептори, створені для їх детального аналізу.
Безсоння . Мала доза щоранку. Кілька кубів кофеїну в вену і твоє бліде обличчя щириться на тебе з люстра, що навпроти ліжка, щодня, щоразу. В не твоєму помешканні й інколи навіть дуже комфортно, але очі робляться все ширшими й болючішими. Як ширококутний об'єктив. Високочастотний гавкіт псів на повідках, високочастотне «Ану, перестань!» їхніх ґаздинь, твої, знову ж, блядські очі і секреторні чари в його кампарі. Зубний біль як есенція безсоння. Друг його — гастрит. Починаєш говорити про хвороби — тобі піздєц.
Марла заслабла і швендяла по хаті зашмаркана. Слухала при тому SЕХ РІSТОLS і підвивала Сіду Вішезу в «Му Waу».
— Хворіти соромно! — повторила вона слова когось зі східних мудреців, повторених для неї одним із її фанів. — Хворіти тупо.
Високоякісна марихуана спричинила складну ніч, повну безсоння і жахіть. Причому важкою ця ніч була аж для трьох людей, втомлених від невизначеності одне одного: Марли, Іллі і Х'ялмара, хоча останній і спав на іншому континенті, з форою в чотири години. Жахи на Східному Тіморі закінчувалися на чотири години раніше. Марла металася поміж гір, випорпувала з землі якісь фальшиві надгробні плити, шукала собі постелі і цілувала недорозвинені груди дівчаток-підлітків. Ілля мучився питанням, чому — Марла — Така від нього відмінна — залишається з ним. А Х'ялмар — чому така подібна й рідна істота дременула від нього на злиденну й сіру Україну. Всі по черзі підривалися з ліжок, відчиняли й зачиняли вікна, пили воду й прикладали лід до запалених очей.
— Цікаво, хто ж закінчив естафету…
— Що? — перепитав Ілля. — Знаєш, мені ввесь час здавалося, що якісь задушливі й важкі хвилі відходять від твоєї голови, до мене. Якась невизначеність і вагання…
Марла промовчала. Як не дивно, серед цього містичного нічного пресингу один Ілля, що обіймав її і притискав до себе, коли вона плакала чи стиха стогнала вві сні, видавався острівцем спасіння й заспокоєння… Якоїсь миті уві сні настало звільнення — дух постелив для неприкаяної Марли постіль. Прокинувся Х'ялмар і написав їй, що невизначеність — невід'ємна складова їхнього лайф-стайлу. Ще пізніше прокинувся Ілля і виголосив:
— Ніколи-ніколи в житті не вживатиму більше цієї гидоти… Я ледь не збожеволів.
Марла обійняла його й довго цілувала очі, ніс, кутики губ, мочки вух, пестила волосся. Смуток літав із його блакитних очей в її зелені, намотувався їм на голови, не даючи швидко рухатися і чітко мислити.
— А знаєш, — сказав по спливу якогось часу Ілля, — колись ми з ліпшим другом у в'язниці мріяли, що вийдемо на свободу, пограбуємо одразу 50 банків і поїдемо вчитися в Гарвард.
— Добре, що не поїхали, — задумливо протягла Марла, — там страшенно високий відсоток самогубств. А на вступному іспиті замість питань з історії чи математики можуть запросто сказати: «Здивуй мене!»
— Я би, певно, застрілився. Він би здивувався.
— Ну от — і знову самогубство. Така ознака нетерплячості…
Поміж тим, смерті довкола було якось занадто багато. Звістки про смерть усе нових знайомих сипалися з телефонних трубок і з інтернет-скриньок. Помирали люди, з якими Марла була пов'язана лише дотично, не вникаючи в подробиці їхнього існування, маючи в пам'яті лише якісь хаотичні деталі їхніх тіл і найнезначніші звички.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28