— Бачиш, Марло, над Тибетом сходить сонце? — показував Х'ялмар на слабкі просвітки в ілюмінаторі.
— Гм, як символічно й гарно… — сонно тулилася до коханого Марла, — а це точно Тибет?
— Думаю, точно… Зараз треба карту глянути. — Х'ялмар заходився перемикати канали борт-передавача літака Сінгапурських авіаліній, аж поки на моніторчику не з'явилося рухоме зображення літачка на фізичній карті місцевості.
— Упс, це не сонце було, а місяць, — засміявся Х'ялмар, ще раз глипнувши у віконце.
— Ну, знову ж символічно — летимо ж бо ми до мусульманської країни. М-да, там уже не помастурбуєш подрузі в салоні літака.
— І міньєтом друга не розважиш, — підтримав Х'ялмар, — і не спитає тебе стюард, коректно відвертаючи погляд від живої ковдри у тебе на колінах: «Може, вам іще один гамбургер, сер?»
Марла сміялася, їй було добре, цікаво і страшнувато. З низького старту вона вирушала на довгий (як сподівалася) забіг принципово нового життя. В іншій півкулі, з іншими людьми, з одним чоловіком. Життя, що починалося з перфектного азійського сніданку, поданого найгарнішою на світі стюардесою в небі над Андамановим морем, щонайменше обіцяло бути несхожим на все, що відбувалося доти.
— Жодних тобі більше гетто — паризьких чи київських, жодних ненависних запонтованих пик псевдо-шоу-бізнесу, жодних істеричних мальчиків і закомплексованих дєвочок… Все.
— Все?
— Все. Хоча хто зна напевно…
4. Коли ж прийде Мусім Ґуґур ?
«Якщо не допомагає грип, треба спати, — думалося Марлі, — тобто, якщо не допомагає сон, треба писати. Може, випишеться увесь грип. Випишеться з мого організму, як із лікарні…» і вона заходилася писати всі абетки, які знала, у прямому та зворотньому порядку, а відтак лише кожен четвертий знак кожної з них, потім кожен третій і т.д. Ніякої особливої системи вона в цьому не шукала, ніяких повідомлень не очікувала, їй було достатньо вже того незавершеного, що прийшло було з трьох останніх снів:
р r о соі num ratem
за гріхи наші
in everywhere the crowds of people ,
щоб зробитися Пошуковувачкою, але Марла сильно лінувалася. Все було настільки впадлу, що вона навіть не полізла в інтернет з'ясувати значення слова соі num , якщо таке в латині й існувало. Відмазки були різнотипні: «В мене грип. Чи малярія. Хто зна. Вмираю я, карочє», «Я не можу спати. Тому, закономірно, не можу бачити снів. А як я можу з них читати, якщо я їх не бачу? А бачити я ніц не можу, бо забагато чую. А те, що я чую — звичайнісіньке собі тупотіння щурів на горищі. Бігають, як коні. Та ще й ці ящірки верещать незгірше канарейок…»
І справді мало яка істота на острові Ява могла жити, не продукуючи постійного шуму. До прикладу, коли український півень в українському селі кукурікає, розганяючи нечисту силу, десь аж перед світанням, то півень-тубілець лементує всеньку ніч, з інтервалом довжиною в 40 секунд, сходячи на неприємний занижений фальш в кінці кожного вереску. З іншого кінця блоку (так у Джокджакарті позначаються будинки: «205, блок С») фід-беком відгукується інший півень, а потім все це ставиться на луп. Тривалість лупу — 24 години.
Марла вже двадцятий раз уявляла Собі, як вона повільно виходить на вулицю, повільно наближається до голосистого дива і повільно повертає йому голову на повний оберт за годинниковою стрілкою.
— Як ти думаєш, — питала вона в сонного й спітнілого Х'ял-мара, — скільки сусіди захочуть грошей, щоби зварити мені півня?
— Не знаю, — мляво відповідав Х'ялмар, — певно, багато. Кури, що тут готуються в їжу — бройлерні, два тижні пожили — і в зупу, а ті, що гуляють на вулиці — довгожителі. і коштуватимуть вони більше, і худі вони, як…
— Як ровери.
— Що?
— Ну, ми так в Україні кажемо.
— А, ну хай буде, як ровери. Давай закриємо вікно — тихіше буде.
— Ага, точно. Особливо, коли здохнемо від задухи. Тихо буде, як в могилі. Тільки без «як».
8—
— Я от думаю, — відірвався наступного дня від свого недописаного СV Х'ялмар, — чи не написати мені статтю про Дубаї для «Кореспондента»?
— Ну, напиши… — знизала плечима Марла, — а як не маєш доста часу, я можу за тебе написати.
— О, до речі. Я тобі розповідав про мою знайому журналістку, що працювала у Сьєрра-Леоне? Там кілька років поспіль ішла громадянська війна. Повстанці вривалися в села, відрізали людям руки-ноги, ґвалтували жінок. А потім уклали мирний договір, почалися вибори до влади. Один із колишніх повстанців теж балотувався собі, і приїхав був агітувати виборців в одне із сіл, що в них колись порозважався. А люди його раз — і впізнали. Накинулися на нього і порізали на шматки, а відтак частини кандидата порозкидали по селу. і всі при цьому дико раділи. Моя знайома стояла в німому шоці, коли до неї підбіг щасливий мешканець села, вимахуючи насадженим на патика відрізаним членом. «Гей! — гукнув він, — подивися: prick on a stick! »
— Ага, — сказала Марла, припинивши реготати, — так зворушливо… Ех, там у лісі, на полянці стояли повстанці… Прости, Господи.
5. Портрет Дуріана Ґрея.
«Дуріан, — писала Марла у статті про Синґапур, — це такий смердючий фрукт, подібний до реґбі-м'яча в гіпертрофованих прищах або до їжачка-пацифіста, що замазав голки гумою з розплавлених в'єтнамок. На що б він там схожий не був, дуріан — СМЕРДЮЧИЙ фрукт за визначенням. Смердить він гнилою цибулею багаторічної консервації в радянському овочевому магазині. і ніякий цей дуріан не Ґрей. Він собі жовто-зелений і товстий. Або просто жовтий. Або рудуватий. Але завжди смердючий. В Сингапурі за носіння дуріана в громадських місцях накладається штраф у 500 сингапурських доларів. А це вже непогана зарплатня для українця. Найстрашніше те, що вельми популярним виробом у країнах південне— східної Азії є презервативи із запахом і навіть смаком дуріана».
6. Питання №1.
От сиджу тепер із закривавленим ротом і думаю: «Ну та й нашо я їла того пса?»
7. Макан-макан.
Тепер Марла вже зосереджено чистила салак. Його луската зміїна шкірка потрапляла під нігті і дряпала пальці, але в тому було повно чуттєвості і швидкоплинної краси. Відламавши частинку фрукта, Марла провела по ній язиком.
На смак, як шкіра Х'ялмара. Допоки не відкусиш. — Марла обережно стиснула зубами тверду пульпу. — Потиснеш трохи сильніше, і трісне…
Марла вчилася їсти. Тобто, перевчалася їсти. Тепер вона мала робити це з більшим усвідомленням. Звісно, можна їй було закинути дешевеньке захоплення квазіяпонськими практиками чи й звичайну булімію, але Марла знала, що робить.
— Я просто позбавляюся екстремумів, — сказала вона куткові білої кімнати №8 — тому самому куткові, в який іще хвилину тому відчайдушно намагалася втиснутись у нападі безвиході. Спершу вона довела себе до максимальної самовідрази спогадами про прийоми їжі.
— Перетворилася на жалюгідну невротичку. Чи неврастенічку. Чи істеричку. Чи пес його там зна на кого — в морзі б розібрались. Всенькі дні мені минали в очікуванні обіду-підвечірка-вечері, а відтак чекалося на прихід ранку, щоби тільки знову напхатися, чим тільки можна. До сраки мені, як я виглядаю і скільки складок вже на животі — все одно за місяць-два як рукою зніме. Та й до сраки було би, якби й не зняло. Не. Ну ви просто подивіться, як ця псіхічєская (тобто я) шарила крадькома по баняках, глитаючи виловлені звідти шматки м'яса! Бе!!! Як озиралася, мов злодій, чи не бачить хто із кімнати, як вона тут жадно пиздить їдло!
Марла гірко плакала. Вона спочатку вирішила більше ніколи не їсти, а тільки пити. Так би вона колись умліла з голо-
ду чи й дістала би виразку шлунку, а зате покарала би себе за тілесні бажання.
— Що менше маєш бажань, то більше ти щасливіший. Всі нещастя приходять через те, що існують бажання. Не пам'ятаю, хто так вважав, але, кажись, так воно і є. От, приміром, їдло. Коли тобі хочеться їсти (а особливо чогось такого, що в тебе немає), ти страждаєш. А не хтілося би взагалі — то ти б і не знав, що існує схожа насолода. Подумати тільки, скільки часу ми втрачаємо на марнотне поїдання просто смачних чи, ще страшніше, естетично привабливих речей! Ну чому приводом для того, щоби провести час із тим, хто тобі подобається, чи з тим, із ким маєш — справи, має обов'язково бути вечеря чи обід? Все, Господи, не буду більше їсти. Живи мене духом, будь ласка.
Відтак Марла збагнула, що такі думки — звичайнісіньке, знову ж таки, саможаління, навіть добряче не примасковане.
— Я вже нічого не розумію. Ну які зі всіх рішень мої, а які — його? Мого вічного довідника до сліз і шмарків, Анімуса хрінового? За-ма-хав. Нам же, придурок, кооперуватися треба, а ми ввесь час лише боремося один з одним. Може, типу «піс» і спільні діти? Волохатенькі такі, чорні. Будеш глядіти їх у нашому замку родовому, нами ж попередньо розваленому… Га?
І Марла вже вирішила попуститися і їсти рівно стільки, щоб не захаращувався простір, передбачений для інших сторін життя.
— А таки шкода, що немає тут чорного хліба. Так би жила собі на хлібі й воді та пишалася собою невимовне…
Марла загорнула луску й кісточку салака у серветку і понесла викидати в туалет.
8. Мескіпун і Чуача.
Перед тим, як збираєшся поїхати до якоїсь омріяної країни, спершу треба отримати свою омріяну візу. Саме з цією священною місією Марла з Х'ялмаром днів зо п'ять планували стирчати у Джакарті — місці, якщо й якихось мрій, то явно тих, що не збулися.
— Тут за п'ять хвилин пішої прогулянки дістаєш рак легень, — прохрипіла Марла, натягуючи горло футболки собі на носа.
— Угу, — погодився Х'ялмар, — диви, який смог…
— Сіній туман, бляха, серпанок романтичний! Я вже й забула, який той кисень на смак!
— Який — «той»?
— Той! Кисень вульгаріс, ідіот! Давай забиратися звідси! Таксі, курча мама!
Таксі з життєво необхідним АС — кондиціонером повітря — також вартувало свого ґрейцера. По-перше, в тому самому АС, мабуть, задіювали якийсь підозрілий газ, бо відразу, сівши до салону, пасажир відчував дивну вайлуватість і сонливість — навіть язиком поворушити ліньки. Таксист тим часом, щоб не нудьгувати в нескінченних «пробках», завзято намотує кола довкола якої-небудь клумби, радісно глипаючи на лічильник, подібний скоріше до автомата «джек пот», ніж до мірила відстаней і цін.
Столицю Iндонезії Марла зненавиділа ледь не на десятій хвилині свого в ній перебування.
— А-а-а!!! Ти бачив це?! Там же до хмарочоса приліпили фасад готичного собору! Кажись, навіть Нотр Дам хотіли здерти! А назвали як! «Ва Уіпсі»! Ой Боже, постмодерн, тримайте мене за ноги!…
— М-да, кічувата місцинка…
— Та це капут яка! Брудота, бридота і несмак! Ну, але то таке — як знайдемо тут хоча би щось хороше — вкушу тебе за ніс…
Наразі, просто щоби дістатися із помешкання Карен та Патріка — їхніх новоспечених канадських приятелів — до центру міста, а потім назад, треба було прожити в таксі ледь не цілий день. Насторожувало тут те, що Карен із Патріком самі «жили в центрі», а центру як такого в Джакарти не було. Як не було й душі. Хоча її пошуками Марла не особливо й цікавилася. Вона походила туди-сюди так званим Старим Містом, поряд із яким найзанюханіший районний центр України виглядав би просто Прагою, подихала випарами людських нечистот і автомобільних вихлопів, посумувала над річечкою, в якій текла істинно молочна від усього лайна, що текло разом з нею, вода, і, на грані істерики, затуляючи носа, рота й очі всім, чим тільки можна було, Марла дійшла до сараєподібного приміщення пошти, звідкіля послала барвисті листівки дідові й бабі. «Я не можу звикнути до слуг…» — такою була квінтесенція її послання. Чомусь їй видавалося це дивним: «Слуги? За кордоном? В українця?…» А не навпаки.
Втім, вони обоє — Марла і Х'ялмар — погоджувалися, що без слуг життя куди вільніше і приватніше. Не почуваєшся винним у вмиканні «Cartoon Network», коли за статусом маєш дивитися лише СМН (Марла), чи розкиданні презервативів по підлозі (Х'ялмар). Зрештою, навіть самі канадські дипломати, в чиїй тимчасовій власності був цей чудернацький лайф-стайл, не могли адекватно сприймати улесливі посмішки служниці і гіпертрофовано солодке, з дрижанням у голосі звертання «Мадам» до Карен чи сторазове перепитування «Хочете їсти?» Патріка. Але, врешті-решт, усі погоджувалися, що хоч готувати їдло собі самому весело й цікаво, прибирати і прати — зайняття куди нудніші й прозаїчніші, тож нехай краще хтось це робить за гроші.
—
— О, а ти ким хочеш бути, — питала Марла у Х'ялмара, чіпляючись ззаду йому за шию й волочачи ногами по землі, — Чукупом чи Мескіпуном?
— Гм… «Чукуп» — це «досить», «мескіпун» — це «навіть якщо»… Певно, буду Мескіпуном.
— А. Ну тоді я — Чуача.
— Це що, weaser?
— Ага.
— Чудова парочка — Even Though і Weaser.
— Отак вони і вмерли.
— Чого це вони вмерли?
— Бо страшно стало Чуачі одного разу. Дядьки з автоматами стоять на виході з торговельних центрів, покупців фалічними символами на наявність вибухівки штирять… О, а якби і справді штирили? Уявляєш — така кривава оргія…
— Боже, ти про шо? — Х'ялмар помацав Марлиного лоба.
— А прикинь, у мене внатурі параноя почнеться тут? Вилизані, бляха, котеджики посольські, басейничок голубесенький, не дай Боже, заглибокий щоб не був, охорона по чотирьох кутках у будах сидить, та ще й ввесь час довкола ходять. Тут і не закричиш нормально під час оргазму — подумають, що терористи нападають, щоб їм скиснути. — Марла похмуро кивнула охоронцям на вході до їх тимчасової «резиденції» і, міцніше вхопивши Х'ялмара за руку, почвалала до будинку номер 17, що, в принципі, абсолютно не відрізнявся ні від номера 18, ні від 23, ані від 5 чи 9. Вона підозрювала, що меблі в усіх тих вишикуваних в каре будинках також були однаковісінькими. Бездушні гарнітури, копія копії якогось там минулого століття, темне дерево і жовте золото, геморойна м'якість оббивок і всюдисущий колір цнотливо вицвілої старості, за яку відвалено здоровенну купу нічийних грошей.
— Бее… — сказали один одному Марла і Х'ялмар.
— Не думаю, що Карен і Пат страшенно зраділи цьому вмеблюванню, — припустив Х'ялмар.
— Ага. Такі меблі би моя мама хіба що на розпродажі купила. Щоб перед сусідами не соромно було.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28