Батько й син тихо нанизували срібні намистини на сталеві нитки.
— Покажіть, будь ласка, отой медальйон із червоним каменем, круглий…
Хлопчик мовчки показує все, що просить Марла. Він тихо і люб'язно посміхається. Марла розглядає всі круглі амулети з камінням усередині, щоби потім купити квадратний із суцільного срібла.
Х'ялмар кудись ходить знімати з картки гроші, тим часом Марла підбирає намистини для свого амулету — довгі, круглі, конусоподібні… їй допомагає господар, розпитує її про Україну і про політику. Марла розповідає, що президент — імпотент, а прикраса їй потрібна для одного дуже вирішального концерту. Каже ювелірові, що Непал — її улюблена країна, а його прикраси — найкращі. Господар дуже скромно дякує. Повертається Х'ялмар і бере дизайн у свої руки.
Знаєш, коли у нас закінчаться гроші й ідеї, я стану дизайнером прикрас…
Угу, _ погоджується Марла, — в тебе це завжди ніби виходило. От бач — і ти не зовсім безнадійний лох…
Ну, тобто, і ти трохи здібний до мистецтва.
— Сука.
— Дизайнер. Мовчи і шукай намистини.
Ввечері вони вирішили пройтися «чіста па клубам», як сказали би київські хохли. Вузенькі вулички висвічувалися скупим світлом (картинка в дисшіейчику камери була темно-темно-червоною, як кров із середини тіла). Пороги храмів Шіви, Ганеші, Калі, Вішну, Сарасваті, Шак'ямуні, інших святих в усіх їхніх обличчях і настроях були засипані квітковими пелюстками. Входи до храмів закривалися ґратами, фати — замками. Ходили збирачі сміття і собаки. Майоріли прапори Непалу — по два червоних трикутника з сяючим лотосом по середині й темно-синьою каймою по периметру. Кожен прапор — половина схематичної ялинки, жодних всеуставлених прямокутників. Час від часу поряд із непальськими висіли прапори Тибету. На них і серед ночі сходило сонце.
В об'єктиві Марлиної камери пробігає група молодих людей. Вони підозріло тихо поводяться як для такої своєї кількості. Відтак виявляється, що двоє по центру несуть чиєсь обім'якле тіло.
— Хочеться вірити, що це їхній дружбан напився… Марла із Х'ялмаром фільмують їх ще й зі спин і знизують плечима.
«Girls Boys Dance Show» — блимає на одній із будівель. Зрештою, не на одній, на кількох.
— Ну що — пішли?
— Думаєш, шоу трансвеститів?
— Нє, дурепа. То би було шімейл-шо у, а тут — малчікі налєво, дєвочкі направо…
— Ну добре, — зітхає Марла, — все одно пішли.
Виходять на третій чи четверий поверх. Дивнувату музику чути все ближче. На сцені^ схожій на сцену провінційного лялькового театрика, закінчує свій танець живота дівчина в червоному.
— Слава Будді, тут не іслам. Хоч на животики голі подивитися можна… — Марла одночасно посміхається до офіціантки и замовляє ненависну «викрутку». Пес її знає, чого вона це робить. Х'ялмар бере місцеве пиво.
— Знаєш, Марло, ти тут, здається, єдина жінка. Не рахуючи танцюристок і офіціанток.
Марла роззирнулася:
— Ага, прикол…
Чоловіки— непальці різного віку й одного класу (приблизно: середнього) час від часу зиркали на неї. Марла похапцем засмоктала якомога більше викрутки. Офіціантка тільки встигла відвернутися, а тепер шоковано дивилася на Марлу -півсклянки за півсекунди.
На сцені тим часом заграла музика з індійського кіна.
— Мабуть, один з останніх боллівудських хітів… Ти дійсно кажеш, що індійська кіноіндустрія потужніша за американську?
— Ато! За виробництвом фільмів і навіть, я думаю, за грошовим оборотом. Вся Азія підвисає на індійському кіні… — Х'ялмар посміхнувся, пригадуючи, либонь, свою участь у зйомках боллівудського фільму («Все, що мені треба було зробити, це спертися на піаніно, потягнути пивка і дивитися на танцівниць. Я та інші європейці мусили грати друзів боса місцевої мафії. Нас повдягали в жахливі костюми вісімдесятих, тоді як індуси всі були страшенно модні й стильні… Той чувак зловив мене на вулиці і так просив прийти знятися до них у кіно, що я аж переніс свій від'їзд до Нью-Делі»).
Тепер на сцену вибігла парочка — дівчина в блакитному сарі, золотих браслетах на руках і ногах, у намистах та в іншій брязливій красі, і хлопець у чорних штанах та червоній атласній юбці. Вони почали відкривати роти під фонограму з індійської лав-сторі і злегка танцювати, відтворюючи, очевидно, картинку екранного оригіналу. Дівчинка робила напівтанцювальні рухи «я тікаю, але не хочу втекти», а хлопець — «я тебе наздожену, і ти про це не пошкодуєш». Зал захоплено аплодував такій пристрасті. Марла також щиро тішилася — хлопчик таки часами непогано танцював. Він як стало видно згодом видно був єдиним більш-менш професійним танцюристом у цій імпровізованій денс-трупі, а з десяток інших хлопчиків і дівчаток скидалися на учнів старших класів, що прийшли погратися у КВН на канікулах, та ще й накосити чутарік бабла.
Допили свою випивку, додивилися кінець смішного й милого аматорського шоу, попленталися в готель. Наступного дня вирішено було поїхати у Нагаркот, до Гімалаїв.
At the End of the Universe
Саме так називався готелик у високогірному гімалайськ селі, де поселилися наступного дня Марла з Х'ялмаром. Понервована Марла невимовно страждала, тягнучи важкуватого, як на її натренований з літа організм, наплічника вгору крутими сходами. Сходи були видовбані просто у скелі й вели до крихітно храму Шіви, просто на горбик вище за готель «На Краю Світу Марла була понервована через скупі вісті від Іллі і його постій сумніви щодо неї та їхньої подальшої співпраці на зоряних фронтах. Дійшло до того, що вже сам Х'ялмар, втішаючи, казав:
— Не переймайся ти так… Все буде в тебе гаразд. Він підпише з тобою контракт…
А коли Марла бідкалася, чим їй взагалі займатися в житті мудрий Х'ялмар знаходив раду й тут:
— Поки в тебе є люди, що завжди любитимуть тебе, — Ілля, Артан, я — вони завжди допоможуть.
— Це ж чому? — не врубалася Марла.
— Тому що МИ ЛЮБИМО ТЕБЕ, дурепу.
Марла кисло посміхалася. Ілля писав: «Можна все ще зупинити, поки не пішло далі…» Що зупинити? Кров, сніг, проект взаємини? Певно, він мав на увазі все. І Марлі було зовсім страшно. Так, ніби вміст шлунку будь-якої миті готовий вирватися на волю, а земля непокоїться в очікуванні землетрусу. Марла, дівчинка-нестабільність, все-таки час від часу срала рідким гівном, відчуваючи загрозу якимось своїм набудованим замкам майбутнього. Слава Богу, за теперішнє вона не переживала. І, зрештою, якщо добре подумати, за майбутнє також. Тільки от питання в тому, скільки часу треба їй на те, щоби добре подумати.
Село Нагаркот було доволі високо над рівнем моря.
— Давайте нам оцю…
Вони взяли ключі і поселилися в кімнатці на шістьох осіб, зате з чудовою гімалайською панорамою з широких вікон, крізь які нещадно задувало.
— Знову доведеться спати в штанах і светрі, — зітхнула м Xялмар мав на це свою раду — відкоркувавши пляшку «Кnoskando» , він скочив у ліжко, загорнувся ковдрою й, поковтуючи зігріваючу рідину, занурився в читання книги Махатми Ганді. Марла заходилася співати, аж поки в ноутбука, з колонок котрого і линули хриплуваті звуки «Пухнастих Насть», не сів акумулятор.
— Завтра хочеш побачити, як сходить сонце над Ельбрусом? — випхав носа з-під ковдри Х'ялмар.
— А що — звідси видно?
— Ну, не прямо з ліжка видно. Треба типу вставати о четвертій і пензлювати на вишку у військову частину…
— О четвертій?! Нєєєє…
Наступного ранку зла і сонна Марла підірвалася, як солдат. Страшенно мерзла, як то часто буває зранку, спала на ходу коняка, і тупо йшла до вишки за гідом і Х'ялмаром, які чорта два її десь почекали, а самі йшли досить швидко, щоб не запізнитися до сходу сонця.
— От дебіли… — процідила крізь зуби Марла, коли вони припхалися на місце за півгодини до сходу сонця. Стояли, як збожеволілі матроси на палубі, на вершечку оглядової вишки, відкритої для всіх вітрів.
Згодом таки почало світати — з'являлася зовсім якась дзен-картинка. Ледь рожева зоря над засніженими білими вершинами, тихе сяйво, тихе колихання тонких гілок.
Марла навіть забула на деякий час про холод і невиспаність. Заціпенілими червоними пальцями намацувала кнопки камери щось там фотографувала і чекала з'яви Евересту. Він так і не виник того ранку на обрії через туман, зате двома машинами припхалися шотландські бізнесмени зі своїми шубастими дружинами.
— Дякувати Богу, баби не деруться на вишку… — Дивилася на них згори вниз Марла. — І так від них вереску на весь Наґаркот.
Х'ялмар промовчав. Він любив людей.
Червонопикий капелюхоносій шотландець і сам був мастак погаласувати и потикати пальцями. На щастя, він хутко змерз і поліз униз. Марла залишалася на вишці довше за всіх. Власне, вона просто боялася, що скоцюрблені пальці не втримаються за поіржавілі перекладини драбини, і вона гепнеться з двадцяти метрової висоти. Мусила стояти й гріти пальці. Х'ялмар, при всій своїй ідеальності, не завжди розумів, коли їй робилося страшно й коли вона потребувала тупої чоловічої допомоги. От вона, біда — головний недолік андрогінів .
Бутан — це трохи лівіше Пропану
Так любив жартувати Марлин тато, зриваючи щоразу відпущену дозу родинних аплодисментів за столом.
Переліт до Паро з Катманду тривав якось зовсім недовго. В салоні літака компанії «Опік Аігііпез» сиділи здебільшого бутанці, що, не знати чого, везли з собою величезні рожеві ковдри й матраци в багажі. Стюардеси роздавали пиво з християнською назвою «Suint Miguel» і крекери. Путівник синхронно з командиром літака сповіщав про те, що скоро вони пролітатимуть над Піком Жаху (цікаво, над яким із них), а потім з'явиться чорна піраміда Джомолунгми. Марла, яка завбачливо зайняла місце з лівого боку літака, тримала носа й камеру напоготові.
— Ну от, — розчулено цмульнула пиво вона, — і де б я подумала у своїй задрипаній середній школі на уроці географії, що колись бачитиму Джомолунгму з вікна літака, що приземляється в Бутані? Тоді я взагалі би подумала, що Бутан — це Африка… Або щось сусіднє з Афганістаном.
Марла промовчала, що, взагалі-то, вона ще досить донедавна навіть не задавала собі питання про існування країни Бутан. Втім, цей гріх був не лише її гріхом. Скільки її співвітчизників у віці від 20 до 45 років могли б одразу з упевненістю сказати, що Бутан лежить на північ від Індії чи бодай на схід від Непалу? Зрештою, такому інкогніто цієї маленької країни, окрім стандартної людської неграмотності, прислужився ще й її закритий статус. Туристів до країни почали пускати лише в 1974 році, після нації теперішнього короля. Туристи мусили платити по 130 баксів за день (не слабе бабло, як на ті пелехаті часи). На туристів була квота — 200 голів на рік. Туристи мусили кучкуватися групками по шість осіб. Туристи були здебільшого американцями. Вони були достатньо жирними й заможними, щоб наймати собі носіїв по горах. Але це було не тут. Це на Евересті купка американських мільйонерів позбавила життя місцевих провідників лізавши їм на ґоргоші й вимагаючи негайної доставки амеріанського целюліту на світову вершину.
Згодом квоту збили, туризм частково приватизували, мандрівники вже могли, крім заданих маршрутів у горах та кількох монастирів у найбільших містах, вибирати й інші опції. Втім завжди з гідом. І завжди за гроші. 200 американських долларів день. Випивка не входить у вартість проживання.
— Інакше вони б не знали, куди здихатися натовпів фінів; що напихалися би в Бутан за шаровим бухлом, — зробив висновок Х'ялмар.
— М-да, все-таки двісті доларів за день перебування країні — сума не для кожного реальна… — В такий спосіб Марла висловлювала вдячність за свою шару. Бутан організація не башляла — там не треба було рятувати безправний народ. Добрий король сам про все подбав. Принаймні, подбав про те, щоби все в його країні виглядало чикі-пікі.
— Прикинь, Мар, в Бутані інтернет і телебачення з'явилися тільки в 99-му році.
— Ого. Щаслива була країна, — зітхає Марла.
Тимчасом літак таки наближається до Джомолунгми, і всі охочі втискаються писками в ілюмінатори. Марла спершу точно не знає, котра саме з гір — Джомолунгма, тому фільмує все підряд. Фільмує крило літака з жовто-помаранчевим драконом (Друк — непальською «дракон»), а під ним — хмари й сивий дим понад семитисячниками. Нарешті, бачить трикутну вершину Евересту й розуміє, що її ні з чим не сплутати Марла плаче й заїдає солоні сльози щастя солоними крекерами. Вона плаче, відвертаючись до ілюмінатора, щоб Х'ялмар не бачив тих сліз. Плаче за зрадженими мріями своїх колишніх однокласників, що так і не змогли продовжувати віру в диво й поперетворювали свої життя на звичайний побутовий кисляк. Плаче за всіма юними душами дівчат, що хутенько позапихали свій потяг до Свободи якомога глибше, а потім позатикали ті дірки брудним і несмаковитим шматтям Добробуту Марла плаче і стає чистішою. Вона дякує Богові й не вірить рецепторам Питає знову: «Чому я, Господи? За що мені таке?…» Марла вже вкотре в житті ставить для себе відмітку Абсолютного Щастя. А воно ж, за природою своєю, не може тривати довше, ніж мить. Питання в тому, скільки разів за життя ця мить спроможна повторитися.
Марла розтерла сльози по обличчю.
Літак незабаром заходив на посадку. Тепер вже добре було видно лісисті схили Гімалаїв — висота значно зменшилася. Подекуди поміж дерев яскраво виділялися сині чотирикутники.
— Либонь, намети, — здивувалася Марла, — і не зимно ж туристам трекінгом займатися о цій порі.
Х'ялмар знизав плечима. Попросили застібнути ремені безпеки, посадка за 10 хвилин.
— Тут дуже схоже на Карпати. — констатувала Марла — Може, то й Карпатську Україну відокремити від хохлів, а потім брати по 200 баків з туриста? Ги-ги…
— Ага, і ти станеш диктатором.
— Королем
— Королевою. Марла Перша, Королева Івано-Франківська і Всієї Соборної Галичини.
— Ги-ги, ну ти й дурний, Х'ялмаре.
Любих пасажирів привітали з прибуттям до Паро й подякували за політ із авіакомпанією «Друк» (єдиною в Бутані, причому користування її послугами є однією з умов отримання бутанської візи).
— Ух ти, оце аеропорт!!! — Х'ялмар витріщився на розцяцькований до неможливого палац, просто таки Храм Літальних Апаратів.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28