Спати мусили в теплих шкарпетках, штанях, светрах і шапках. Марла на такій немилосердній холодризі не вірила навіть у захисну дію протименінґітного щеплення.
— Якої сраки, питається, Марлочка брала з собою купальник і всі ці грьобані футболочки? — залізати доводилося під дві ковдри і ще бажано було закидатися зверху всіма шматами, які були в господарці.
— Ото тобі й теплі краї… — цокотіла зубами Марла, щосили притискаючись до Х'ялмара. Про жоден секс в такому температурному режимі не могло бути й мови.
— Цікаво, як вони вмудряються розмножуватися до таких масштабів, живучи у слам-картонних коробках?
— Гм, здається, надворі тепліше, ніж у нас… Хоча зазвичай мало хто тут доживає до тридцяти…
— Live slums, die youhg .
Самі ті легендарні нетрища, вони ж трущоби, вони ж сламзи Марла спостерігала із безпечної відстані. Не те, щоби вона боялася куріпкових історій білошкірих співробітниць дипломатичних корпусів, у яких їх мацали за дупу й цицьки всі без винятку індуси. Ні. Марлі такого петінгу відгребти не довелося — видно, замало якось плоті росло у неї на кістках. Або засильно вона скидалася на хлопчика і волосся її не було достатньо світлим. Вона ніколи б не підійшла надто близько до злидарської оселі тому, що боялася взагалі ходити без запрошення, і справа тут навіть не у ввічливості. Справа у Марлиній дратівливості. Якщо якийсь один «колоритний персонаж» — байдуже, в Берліні чи в Чанмаї — відмовлявся бути нею сфотографованим, Марла зарікалася фоткати будь-кого із «цих уродів, які себе уявляють не-в'їбенними звьоздами чи хуй зна ким, і, певно, думають, що завтра я наштампую постерів і продаватиму їхні фізіономії за шалені бабки!» Марла була страшенно неполіткоректною. Показувала факи вуличному перукареві, що проявив власну гідність і хитанням голови відхилив Х'ялмарову пропозицію зйомки. Х'ял-мар заспокійливо гладив Марлу по руці, і це її ще більше бісило. Марла завжди вживала слово «нігери», виправдовуючись латинським словом «пі§ег», що значить «чорний» і не більше. Х'ялмар від того взагалі страшенно злився, і з кожним новим «нігером» його лють зростала. Марла, не встилаючись, показувала, що їй бридко, коли їй було бридко їхати в липкому й обдертому індійському поїзді, пліч-о-пліч з шістьма смердючими мужиками, що длубалися в вухах. Х'ялмар обіймав її за плечі. Тоді Марла намагалася віднайти внутрішню рівновагу, підключити український імунітет до загальних вагонів найстрашнішого поїзда «Київ — Івано-Франківськ» часів її першого курсу і, ввійшовши в ритм місцевого біосу, зашпилитися у спальному мішку й заснути. Зрештою, біос є біос. Життя потворне в будь-яких своїх проявах. А в будь-якій потворності живе краса і сила. Так любила повторювати Марла. Якщо особисто вона вважала повних жінок красивішими за тендітних, довгі носи сексуальнішими від коротких, короткі ноги звабливішими від довших, а змішану породу вартіснішою за чисту, то якого, питається, рожна, повинна була вона вичісувати свої сприйняття згідно з чиїмись окремими — байдуже, рафінованими чи панківськими — канонами? Марла щиросердно кайфувала від Агри.
— Це місто дахів.
Кожен ресторанчик називав себе «The Best Roof Top Restaurant» і обіцяв найкращу в місті панораму Тадж-Махалу. Можна було тихо чекати просвітлення, безкарно знімаючи людей у їхньому побуті, що провадили життєдіяльність ярусами нижче. Можна було мружити очі на білі кам'яниці зворушливо-прекрасного мавзолею, що набував рожевого відсвіту Alpen Gluhen від променів передвечірнього сонця. Можна було їсти баранячий мозок-карі і хухати собі в рота від такого надміру спецій. Можна було, завмерши, спостерігати юну красуню на одному даху і красиву бабцю на іншому, як вони повагом вичісують чорні коси. Можна було гасати за всюдисущими мавпами, що крали в тебе зі столу апельсини, втікали на недосяжну висоту, а потім глузливо чухали яйця чи показували червоні дули..
Агра була казкою з грубої книжки «Казки народів світу», залапаної жирними після бутербродів з ковбасою дитячими пальцями.
— Знаєш, Х'ялмаре, — Марла гучно засмоктала півсклянки солоного лассі через соломинку — деякі країни потрапляють у наш культурний резонанс, а деякі — ні… Штампи Індії у свідомості совкової дитини — за інших просто не розписуюся — звичайна річ. Приїхавши сюди, почуваєшся, ніби в бабці з дідом, просто в іншому обласному центрі, де ти був колись дуже давно, але все відчувається однаково знайомим і близьким.
— Тут не страшно посміхатися людям. А вони не бояться тебе.
Останній Марлин коментар значною мірою завдячував її новій хитрості в знімальній справі. Вона тепер запросто робила фотки кого завгодно і де завгодно, під виглядом того, що знімає просте відео вулиць Агри. Чомусь при «мимобіжній» відеозйомці люди встилаються куди менше, ніж при фіксовано-позованій фотозйомці. Воістину, DV-камера із флеш-картою — велетенське досягнення в психології людських комунікацій.
Марла спокійно знімала вуличних торговців спеціями в їх довгих халатах і коротких камізельках, дітлахів, що бігли зі школи, махаючи руками до чужинців і страшенно тішачись від свого зображення в дисплейчику цифровика, ровери, навантажені бідонами з оливою в дверних пройомах, стіни будинків 19-го століття з аркоподібними нішами, по-мистецькому запаскуджени-126 ми фресками «кока-коли», водяних биків та їхніх погоничів, що поверталися вузькими вуличками зі збору рису на полях…
Агра нагадувала розламаний стиглий гранат. Дивитися в її нутро з даху було так само заворожуюче, як дивитися згори на макет лялькового містечка і заздрити життю ляльок, які зовсім § ніякі не ляльки, а куди справжніші людські істоти, ніж ти сам. Пізніше, зо три місяці по тому в Києві, женучи проспектом Перемоги на гей-вечірку до приятеля, Марла думала, що всі образи, взяті з реальних місцин і речей, всі рефлексії на реальні події й емоції з часом прикро помішуються в одній-єдиній площині. Байдуже, в якій — у художньому тексті, двадцятибаксовій статті чи музиці, але завжди їм однаково бракує об'єму. Це навіть не барельєф, це так — замацаний різними фарбами шматок мішковини. інколи замацаний навіть дуже здібно, інколи — реально талановито, але в кожному разі літографія подій не равно події. Марла боялася, шо одного дня її життя може видатися їй самій чимось на кшталт стосів миль-ничних знимків, що їх насильно вам демонструють знайомі, припхавшись із Криму чи з іншого задроченого місця. На тих фотках -здебільшого вони самі в обнімку (є такий особливий вид обнімки для любительської фотографії) на тлі квіткових клумб, псевдоантич-них колон, пластикових статуйок левчиків-песиків-письливих хлопчиків, позолочених чи пофарбованих під мармур, заходів сонця та світанків (оооо, це особливий вид занудства — тупорилі пики, підсвічені фотообойним сяйвом) тощо тощо.
— Не приведи Господи…
Пізніше Марла сидітиме в київському ліжку, прислухаючись до обережних кроків наступниці-депресії, й думатиме, шо зараз вона б із задоволенням і захватом здерла з якої-небудь виставки те саме велетенське полотно з відбитками її життєвих плям і, загорнувшись у нього, як у незграбний плащ-намет, бігла би світ за очі куди-небудь у вітряне поле чи гірськими луками на волю, бігла би й кричала щосили, щодуху…
Втім, бажання бігти й волати в Марли виникало із дуже чіткою циклічністю.
— Якщо чесно напружити пам'ять, можеш згадати точнісінько такий самий стан у будь-якій країні й за будь-якого соціального статусу…
— Ну от бачиш! — відповідав їй Х'ялмар, Ілля чи ще хтось третій-четвертий-п'ятий.
Оm Mani Padme Hum, Оm Mani Padme Hum
В деяких індійських готелях було прийнято робити перекриття між поверхами прозорими. Підлога-ґрати. Той, хто вище чи нижче від тебе на поверх — за ґратами.
В індійських міжміських автобусах було прийнято возити рибу й сидіти одне на одному. Коло водія бовваніла добряча частина пантеону індуїстських та буддійських божеств — уся лілово-позолочена, як кічові образки в гуцулів.
— Знаєш, Х'ялмаре, тут взагалі до біса схожого… Починаючи від цього смороду в автобусі, від немитих людських тіл і кислотного кольору реліквій, аж до рис облич… Гуцули пішли з Азії, цигани — десь теж із околиць Індії…
Х'ялмар упіввуха слухав пустотіле Марлине патякання, втикаючи в одну зі своїх вічних книг із тендеру, жорстокості й убивства прав Людини. Марла гортала величезну широкоформатну ілюстровану «Мітологію Індії».
— Дивися, і Вселенський потоп тут є, і ковчег… і богиня, що народжується з голови батька. Шлях героїв завжди схожий. Ти чуєш?
— Ага.
— Тобі це нафіг нецікаво. Гад паршивий.
— Марлочко, мені цікаво… — спробував було відірватися від книжки й обійняти її за плечі, але Марла випручалася й відразу забула, на що вона ображалася, її тепер займаїо щось кардинально інше. Марла слухала музику.
— Гм… Якшо в міжобласному розбеханому ЛАЗІ «Тернопіль — Срака-Мотика» з заїздом до Франківська грає почергово затягнута касета з записом Служби Божої й гака ж касета з «Голубі лєтят над нашей зонай», то що ми маємо тут? Знову дуже схоже.
— О, так. Цукровий поп — то вічна кара всіх народів.
— Та ні. Тут зовсім інше щось. Є щось зовсім невловиме в цьому циклічному завиванні співака й циклічному затягуванні плівки. Хоч і музика тут будується за іншими канонами, ніж європейська… Втім, саме тому її й не так жахливо гидко слухати. Дратує ж бо тільки те, до чого ти сам потенційно причетний.
На цих словах сухошкірий дідок з отакееенними нігтями на босих ногах смачно втоптався у Марлині речі, приперті до її колін. Слідом за ним товста кобіта, що нестерпно тхнула рибою, зробила те ж саме. Марла промовчала.
— Однак вони не тицяються в тебе органами — це не може не тішити, — зітхнувши, підсумувала вона.
Нарешті автобус причвалав до маленького містечка на кордоні з Непалом. Візу в цю благословенну країну можна було отримати просто на кордоні, заплативши 30 універсально-національних одиниць. Як завжди, Марла виявилася першою українкою. яку побачив цей прикордонник за життя. Як завжди — здивований трохи погляд. Зате, дай їм, Боже, щастя-здоровля, жодних тобі принижень чи зволікань-звірянь-дзвінків-розпитувань. Ними, як Марла вже встигла з'ясувати за півроку подорожей, люблять займатися не лише прикордонники суперрозвинутих країн, «де вулиці мощені золотом». Митник — це діагноз. Це трагедія маленької людини. Це так само «ні-па-вєз-ло», як бути вахтером, охоронцем, чиновником, комендантом гуртожитку, працівником реєстратури, тюремником, даїшником, вчителькою математики Юлією Марківною…
— Бувають винятки, ти знаєш. Я вже люблю цю їхню країну. із просуванням вглиб «ця їхня країна» дивувала й тішила ще більше.
— Відразу видно країну буддистів, — Х'ялмар показував на фрески з рекламою міцного алкоголю, нафарцикльовані фарбою просто на стінах житлових будинків. Деякі з них від часу встигли полупитися й виглядали тепер ну просто дуже древньо й автсн-тично.
— Дивися, які в них гарні жінки! — Марла захоплено розглядала крізь вікно жінок різного віку, що, сидячи край дороги, розчісували коси. Фігурки жінок чергуватися з фігурками чоловіків, що тут же, край дороги, справляли малу потребу.
— Цікаво, яка тут символічність.
Марлині очі страшенно тішилися від споглядання пурпуру й фіолету жіночого вбрання. Геть усі кольори Непалу виглядали насиченими й довершеними. Глибокий червоний, глибокий зелений…
— Оп-па, знову солдати.
Зелений увірвався до салону автобуса. Вдивлявся в обличчя місцевим. Усіх, окрім вже зовсім шанованого віку старих, та ще Марли з Х'ялмаром, попросили вийти на паспортний контроль.
— Чого вони?
— Бояться маоїстів.
— Ага. і думають, що бєлий чєловєк тут ні при чім… От, треба здати фішку маоїстам, аби знали, кого вербувати.
Пасажири повернулися до автобусу. Всі усміхнені, всі без напрягу. Як потім з'ясувати для себе Марла з Х'ялмаром, урядове полювання на маоїстів стато для непальців чимось на кшталт щоденного прогнозу погоди. Ніхто не сахався табунів солдат, що залягали по придорожніх криївках з автоматами, ніхто особливо не непокоївся, чого вони там бігають по полю. Вікна автобуса, з яких видно всі ці перегони й маніпуляції — екрани барного телевізора з нецікавою програмою від «Еvrosport».
Солдати спокійно посміхалися на вулицях, мирні жителі спокійно посміхалися на вулицях, маоїсти спокійно посміхалися в кушах, мріючи про державний переворот. Король із королевою офіційно посміхалися під час візитів, і, можливо, парилися всенародною не-любов'ю.
— Розкажи мені ще раз про те, що там трапилося н королівському палаці, — позіхнула Марла. День уже був при смерті, як вони в'їздили в передгір'я Гімалаїв.
— Ну, там відома лише ця романтична офіційна версія, що є у кожному путівнику.
— Яка-а-а…? — нила Марла, охоча до вечірньої казочки.
— Така, шо молодий і красивий коронний принц поїхав вчитися до Лондона. Там закохався у прекрасну чи не дуже…
— У прекрасну!
— Ну добре, у прекрасну дівчинку, котру привіз на канікулах знайомити зі своєю августійшою родиною.
— Що, сказав: «Нє хачу учіцца, а хачу женіцца»?
— Типу того.
— і що старі?
— А король із королевою йому сказали: «Нє-а, любий, кров у ній червона, нам така не лізе!»
— Що, так і сказали?
— Марло!
— Що?
— Це б ти так сказала!
— Я?! Я за змішані шлюби.
— Ну й добре. Все, казочці кінець.
— Нє, не кінець! і що далі?
— То be continued.
— Х'ялмар, свиня!!!
— Хрю.
— Ну Х'ялмар…
— Ок, востаннє вибачаю. Тоді, значить, коронний принц вийшов за двері й повернувся до їдальні з автоматом. Відтак досить успішно розрядив його в усю сімейку, не забувши про кохану й про останню кулю для себе.
— От жалко пацана. Не міг собі жити в громадянському шлюбі, га? Чи відмовитися нафіг від корони — кому воно треба. Став би таксистом у Лондоні…
— Так, Марло, дуже романтично. Зрештою, а чом би й ні.
— Дурний, скажи?
— Я слабо вірю в істинність легенди.
— А в що ж тоді?
— На престол сів братик короля-небіжчика. Народ тепер його не зовсім любить.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28