кухонный кран смеситель
Ти хочеш сказати, що сумні речі — сумні для всіх в усі часи однаково?
— Так… для тих, хто достойний…
— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?
— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
— Пробач…
— Та за що тобі вибачатися?
— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.
— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.
— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
— Що — ні храму, ні монастиря?
— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
— А я ж завжди готова до такого повороту.
— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
— Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
— Давай хоча би спробуємо, — Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, — знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
— Яка?
— Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».
— М-да, це точно.
— Так що поїхали давай.
Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху — все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.
На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків — хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:
— Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було — на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…
З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців — залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога— й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» — один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:
— Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!
— Але ж ти дурний, Х'ялмаре!
— Я знаю.
— Тобі скоро тридцять, а в голові — дуля з маком.
— Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!
— А фігушкі — мені аж через сім років, а тобі — на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся — це найкраще, що в тобі є.
Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.
— Ага, — позіхнула Марла, — знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ — БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.
Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.
Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.
Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.
— Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік — холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.
— Так, інколи таки пахне Португалією, — визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів — розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:
— Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті — кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…
— Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.
— Угу — погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.
— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.
— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».
— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:
— Кажуть, тут є гаряче джерело?
— Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.
— То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.
— Ні, там все по-чесному… — і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.
— Прекрасна країна… — зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил — і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця — вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.
Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці — вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина — кохана й закохана — виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.
Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було — Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу — єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.
— Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, — підтвердила Марла, — точно тобі кажу.
Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі — солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.
Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами — червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна , а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і квітами, що їх носили андрівники за собою, не випускаючи нагоди посипати голови богопротивному туристові, заодно намастивши йому чимось липким і червоним лоба, пояснити, що це благословення на «Гуд-лак» і запросити за той гуд-лак непальський грошовий еквівалент у трьом у.о. кожному. Дуже конкретна сума, в разі невиплати (бодай часткової невиплати!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28
— Так… для тих, хто достойний…
— То виходить, що веселі й дурнуваті речі також веселі для всіх в усі часи. Для всіх… недостойних. Тобто, ти ставиш дурість і очищення на один щабель?
— Ну, я просто не заперечую, що сміх теж може нести очищення. і що веселість і драйв також можна узагальнити, а смуток — конкретизувати. Люди в епіцентрі трагедії страждатимуть тут-і-тепер, а вже Через 40 років по закінченні війни інші просто читатимуть про неї чи дивитимуться кіно, і просто скрушно хитатимуть головами.
— Не знаю, Х'ялмаре. Ти, певно, правий, як завжди… Дурнувата софістика. Мозок мій стає ватяним, тільки-но починаю хоч щось тобі доводити. Якась така лінь нападає…
— Пробач…
— Та за що тобі вибачатися?
— Я просто ніколи не дослуховую твою думку до кінця.
— Та вже. Може, й не було в мене жодної думки. Так просто, коротаю довгий шлях до Катманду. Це ж краще, ніж розв'язувати кросворди. Хоча, в результаті, так само порожньо… Виходить на одне.
— Ні, Марло, не зовсім порожньо. Я хочу з тобою говорити, хочу взнавати про тебе більше…
— Нащо воно тобі. Нецікаво це. Однаково ми про все розважаємо з різних позицій. Тобі моя йобнута метафізика така ж далека, як і мені твоя соціопсихологія. Я одне тут сказати хотіла — сумні твори, що спонукають до пошуку й очищення, є для нас ціннішими за веселі й радісні, що просто заспокоюють і дають відчуття минущого вдоволення.
— Напевно, так… — знизав плечима Х'ялмар. Він боявся образити Марлу. її поганий настрій руйнував усе довкола. Краще було якомога довше утримувати його подалі від цієї дівчинки. На щастя, зовсім скоро по тому дівчинка заснула. і проспала аж до самої непальської столиці.
Індустріальні (на вигляд) околиці, купа автобусів, машин, велосипедів, мопедів, людей і сміття — все трохи скидалося на Індонезію, чи то пак, на зіпсовану прогресом Азію взагалі. Марла прокинулася й зробила зусилля не розчаруватися — зачепилася очима за храм, що височів на пагорбі. А потім — за велетенську статую сидячого Будди.
— Непал — Його Батьківщина… — ще раз собі повторила вона.
— Угу, і дивно, що в містечку, де він народився, немає жодної атракції…
— Що — ні храму, ні монастиря?
— Ні. Хоча… так, здається, храм є. — Х'ялмар запхав носа до «Lonly Рlanet». — Так, є. О, все, ми приїхали.
Пожитки пасажирів, що були позакріплювані на даху автобуса, почали скидати додолу. Марлин рюкзак, на її культурний подив, знову не поцупили.
— А я ж завжди готова до такого повороту.
— Ну чому ти завжди сподіваєшся на лажу від людей?
— Тому, що коли її не стається, я маю нагоду несказанно потішитися з приводу їхньої порядності.
— Ага, ну ясно.
Поки Х'ялмар чекав на свого наплічника, котрий, як манну з неба, мав скинути з даху водій, Марлу вже з усіх боків роздирали агенти різноманітних готеликів. тицяючи їй у писок рекламні проспекти. На знімках, що їх демонструвалося в проспектах, вигляд із вікна був просто-тобі виглядом на Ельбрус із найгарнішого острова в Тихому океані. Марла відбивалася, поки могла. Врешті-решт, здалася — повелася на ціну кімнати і безкоштовну таксівку до готелика, який «якщо вам не сподобається, зміните на інший, тільки тоді заплатіть, будь ласка, за таксі, але ж вам неодмінно у нас сподобається!»
— Ти впевнена? — Х'ялмар не був особливо радий. Більше таки довіряв своєму «Лонліпленету», а цього готелика там не було.
— Давай хоча би спробуємо, — Марла вже всучила свого наплічника водію таксівки, — знаєш, яка лажа в лонліпленетних готелях?
— Яка?
— Туди пруться всі, в кого є «Лонлі Пленет».
— М-да, це точно.
— Так що поїхали давай.
Готелик із помпезною назвою «Golden Palace» (о, скільки існує на світі готеликів із цією назвою!) був звичайнісіньким собі готеликом. інтер'єр в дусі порядного дівочого гуртожитку. Фойє, щоправда, у вітражах і мозаїках. Дуже чемна адміністрація, дуже мало пожильців і дуже мало гір із даху — все закрито іншими дахами. Проспектик, як завжди, безпардонно наїбав споживача. Зате була тераса і welcome tеа, за який із гордістю не бралося грошей.
На терасі сиділо четверо місцевих чоловіків — хтось із власників готелю. Добре говорили англійською, добре роздуплялися в географії й політиці. Як виявилося пізніше, один із них був колишнім лідером студентського руху в Катманду. Він і розповів альтернативну версію королівської різні:
— Хто, принц? Закохався? Ой, я вас прошу! Та в нього тих гьорл-френдів було — на кожен день інша. Якого дідька розстрілювати всю свою сім'ю через якусь руду англійку? Він же розумний хлопчик був, географію вчив, на магістра здавав…
З тераси було видно довколишні червоно-кам'яні будівельки магазинчиків, готелів і медитаційних центрів для європейців — залишки старих-добрих гіппі-часів. На стінах, що ними був обнесений найближчий йога— й медитаційний центр «Ом» (цікаво, скільки разів повторювалася ця назва? Зрештою, повторення її, як повторення священного складу «Ом» — один із кроків до спасіння душі. Чи то пак, до просвітлення, якщо вже йдеться про буддизм) було наліплено купу битого скла гостряками догори. Таке практикувалося в Азії часто-густо, щоби захистити оселю від небажаних відвідувачів. У Х'ялмара була своя версія щодо цього інженерного винаходу:
— Бачиш? Йоги починають свою практику просто звідси!
— Але ж ти дурний, Х'ялмаре!
— Я знаю.
— Тобі скоро тридцять, а в голові — дуля з маком.
— Сама ти дуля з маком. Це тобі скоро тридцять!
— А фігушкі — мені аж через сім років, а тобі — на другий рік. Клоччя ти старе, Х'ялмарчику. Але нічого, я тебе любитиму і старим, і товстим. Тільки не лисій, будь ласка. Волосся — це найкраще, що в тобі є.
Х'ялмар помацав свою біляву пелехату голову. Потім зробив щось на зразок відстовбурчених вух із волосся і кумедно витріщив беньки на Марлу, зображаючи чи то покемона, чи то домовьонка Кузю. Зрештою, ані старих радянських, ані нових японських мультиків він не дивився, тому Бог його знає, кого там він зображав.
— Ага, — позіхнула Марла, — знаю: ВСІ ПІДАРАСИ, А МИ — БІЛОЧКИ. Копірайт мій. Старий, як світ.
Місто Катманду також здавалося старим, як світ. і пурпуровим, як застигла кров. Будівлі в центрі зовсім не скидалися на потворні коробки околиць, що їх Марла побачила спершу. Зрештою, околиці великих міст дуже рідко здатні викликати захват. Катманду було великим містом. Але у старій його частині цього не відчувалося. Катманду було страшенно забрудненим містом. Але у старій частині машини їздили рідше. Катманду було столицею бідної країни, куди біднішої за Індонезію чи Україну. Але в старій частині міста тобі здасться, що немає квітучішої цивілізації, ніж ця.
Атмосфера Катманду вбирала в себе геть усе, що тут коли-небудь ставалося. Вона зберігала запахи багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.
Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.
— Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік — холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.
— Так, інколи таки пахне Португалією, — визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів — розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:
— Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті — кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…
— Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.
— Угу — погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.
— Це вже просто немодно, — резюмувала вона.
— І зовсім некорисно… — Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».
— Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… — здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:
— Кажуть, тут є гаряче джерело?
— Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.
— То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.
— Ні, там все по-чесному… — і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.
— Прекрасна країна… — зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил — і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця — вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.
Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці — вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина — кохана й закохана — виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.
Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було — Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу — єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.
— Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, — підтвердила Марла, — точно тобі кажу.
Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі — солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.
Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами — червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна , а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і квітами, що їх носили андрівники за собою, не випускаючи нагоди посипати голови богопротивному туристові, заодно намастивши йому чимось липким і червоним лоба, пояснити, що це благословення на «Гуд-лак» і запросити за той гуд-лак непальський грошовий еквівалент у трьом у.о. кожному. Дуже конкретна сума, в разі невиплати (бодай часткової невиплати!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28