https://wodolei.ru/catalog/shtorky/razdvijnie/
Питання «що це було?», спроби зрозуміти, витлумачити, «вирахувати» раціональними засобами ту, із засади необчислиму, «точку закипання», почалися вже потім, — і тривали в нашому інформаційному просторі, треба сказати, таки недовго. Другий — «постреволюційний» — розділ відбиває власне цей короткий етап. Читач побачить, що найповніше мені й тут, на жаль, вдалося висловитись не «на нашому, на данському ґрунті», — а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому Всесвітньому письменницькому фестивалі, та на сторінках шведської преси, яка заінтриговано просила мене розтлумачити зв'язок між Майданом і Євробаченням (!)… Але потреба в осмисленні, в оформленні історії, що відбулася на очах мільйонів, — у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури , — ця потреба в українській суспільній атмосфері, засвідчую з повною відповідальністю, — була, і вельми відчутна. Не було тільки самої культури в соціологічному сенсі, — тієї, цебто, інфраструктури (газет і журналів, книгарень і видавництв, кіностудій, інтелігентних телеканалів, дослідницьких фундацій, що спонсорують незалежні дослідження, — словом, як казав булґаковський герой, «за что ни хватиться, ничего у вас нет!»), що в ній, інфраструктурі, така потреба тільки й може бути задоволена, — по-перше, швидко , по-друге — масово . Так вона незадоволеною й лишилась…
« I в огні її, окраденую, збудять…»
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…
Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки. Перший — це уривки з мого робочого щоденника (такий щоденник — для фіксації думок і вражень — провадить, либонь, кожен письменник, тільки за життя подібні речі публікуються вкрай рідко, хіба вже коли йдеться от власне про якісь суспільне значущі події). Перечитавши торішні записи, я виявила, що зміну «температурної кривої», емоційної атмосфери Києва впродовж 2004 року вони, несподівано для мене, відбили досить вимовно. Виходить, що це теж певним чином історичний документ, і я не маю права тримати його в шухляді (жодних змін чесно вносити не стала — крім купюр та заміни імен ініціалами). І, нарешті, оповідання «Альбом для Густава», — написане, знов-таки (гай-гай…), для зарубіжного видавця: для німецької антології, присвяченої Сарматії, історичній території від Балтики до чорноморських степів, куди колись належала й Україна.
Куди вона належить тепер? Чи знає про те сама?…
Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам'яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go». Ще Мойсеева просьба, біблійна, хтозна-скільки раз ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ . Іноді, у ті хвилини, коли спадала гарячка збуджених розмов, телефонних дзвінків, бурхливої політичної активности (підписні листи, поїздки, виступи, зустрічі, поодинокі мас-медіальні прориви, «надо что-то делать, ребята…»), — я, «для очистки духа», ставила собі цю пісню на магнітофон — і щоразу очі мені виповнялися сльозами. Була б на те технічна змога, я б додала сюди СВ, — щоб читач, перш ніж розгортати цю книжку, і собі ввімкнув той запис і вслухався в низький, проймаючий душу голос невольничої молитви… Ось так, саме так це й було…
…А коли вони вийшли з єгипетського рабства на свою обітовану землю (де їм прийшлось попервах таки дуже непереливки!), то їхні левіти написали в Книгу про те, як трудно їм виходилось.
А якби не написали?…
Що б вони пам'ятали тоді, по упливі кількох поколінь?…
Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.
UKRAINE’S SCREAM — КРИК УКРАЇНИ
ЛИСТ ІЗ КИЄВА ПІСЛЯ «НОЧІ ДОВГИХ НОЖІВ»
Київ, 24 жовтня 2004 року
Дорогі друзі!
Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.
Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів». Буде війна — відкрита війна , розв'язана проти народу України жменькою гангстерів при владі, чиєю єдиною метою є при тій владі й залишитися після 31-го — причому, будь-якою ціною.
До минулої ночі вони послуговувалися методами «холодної війни» (опустімо історію зі спробою отруїти кандидата від опозиції Віктора Ющенка, чиї шанси на перемогу у виборах за умов чесної гри є незаперечними). Була огидна, надпотужна кампанія брехні в мас-медіях (більшість із яких, за дуже незначними винятками, знаходиться під контролем влади), було пущено в хід різного роду брудні, протизаконні трюки (підкуп, залякування, репресії, і т. д.), а також шахрайські махлювання зі списками виборців (до яких, зокрема, було включено десятки тисяч небіжчиків тощо). Все те, одначе, виявилося недостатньо дієвим, аби гарантувати наступної неділі гладеньку й безперешкодну перемогу «кандидатові від влади» — чинному прем'єр-міністрові (призначеному президентом), колишньому (?) злочинцеві, замолоду двічі судимому за пограбування (я не жартую!).
Вчора площу перед Центрвиборчкомом запрудив величезний, душ, либонь, на 150-200 тисяч, «помаранчевий» мітинг (помаранчевий — це колір кандидата від опозиції) під гаслом «За чесні та прозорі вибори». Стояла тепла, погідна сонячна днина (чи ви знаєте, який прекрасний Київ восени?), і тримільйонне місто було суцільним святом — радости, надії й солідарности. Давно вже я не бачила на вулицях стільки щасливих, усміхнених облич — власне, від самого розпаду Радянського Союзу. Але тоді, в 1991-му, як показали минулі 13 років, ми святкували таки передчасно. Без зміни політичної еліти, іно з крихітними зачатками громадянського суспільства, без — чому б не сказати прямо — справжньої революції, Україна невдовзі почала скочуватися назад, у сутінки совєтчини. Щойно тепер дракон радянського тоталітаризму, — у міжчасі добряче змалілий, бо від його тіла відвалювався шматок за шматком (Східна Європа — країни Балтії — відтак, минулої осени, Грузія…), і прогнилий до шпіку кісток (аж от коли оголився його правдивий кістяк — кримінальний!), — нарешті по-справжньому агонізує. А конвульсії дракона можуть бути страшними — чи ж не досить показовим є приклад Росії?
Владімір Путін, який так хутко зумів знов перетворити свою країну на концтабір, цілковито зацькований пострахом тероризму, тепер слугує основною підтримкою й опорою українським бандитам. Воно й не дивно: «блатні» з чекістами творили теплу спілку ще від добрих старих часів ГУЛАГу. Ціла президентська кампанія нашого «кандидата від влади» Віктора Януковича е виплодом ума московських фахівців. Політично й інтелектуально Київ сьогодні дедалі більше нагадує місто під російською окупацією. А що саме вони замислили, аби забезпечити в Україні «пере-ємство влади», вийшло на яв минулої ночі.
Близько 23:00, коли співаючий «помаранчевий» натовп перед Центрвиборчко-мом розсіявся, і хіба яких 150 душ, серед них жінки та літні люди, зосталися чекати на оголошення результатів провадженого в будинку засідання (на порядку денному була спроба фальсифікувати близько 2 мільйонів голосів шляхом махінацій із виборчими дільницями!), дракон уперше показав зуби. Десь із півсотні чоловіків у чорних шкіряних куртках вигулькнули з темряви й накинулися на людей, що чекали на лавочках, із кийками й ножами. Міліції поблизу не було (!), але трьох нападників схопили й закували в наручники, вискочивши на крики з будинку, парламентарі та охоронці. В кишенях у затриманих виявились посвідчення міліціонерів — зі спеціально тренованих «загонів убивць».
Авжеж, чутки ходили й раніше — про якісь «спецзагони», що прибувають із різних кінців країни й зосереджуються навколо міста. Про якісь химерні, вкрай підозрілі маневри, то тут то там завважувані киянами. Нині, на ранок після «ночі довгих ножів» (у висліді якої 11 мирних демонстрантів потрапили до шпиталю, декотрі з серйозними пораненнями) сумніву не лишається: війну оголошено. Гангстери при владі в жодному разі не збираються йти. Вони збираються боротись — найімовірніше, вже по тому, як зачиняться кабіни для голосування.
Чи можуть хай які там «спеціально треновані» групи вбійників реально протидіяти сотням тисяч людей? (Ложе люди таки вийдуть на вулиці в ніч виборів, і український Інтернет зараз вирує обговореннями, де і як зустрічатися, як боронитися в разі атаки тощо). Гаразд, нехай і не зможуть. І українська армія теж навряд чи погодиться повернути зброю проти власного народу. Але 28 жовтня, за три дні до виборів, у Києві відбудеться військовий парад (нічого подібного раніше в цей день не проводилося!). І російський президент Владімір Путін прибуває до Києва — буцімто на те, аби взяти участь у параді (?). І залишитися в Києві ще на п'ять (?) днів. Знов-таки, є чутки — ох, ці чутки! — що привезе з собою, виключно порядком персональної охорони, і трохи багнетів. Точніше, два підрозділи, особливо славні своїми операціями на Кавказі… 28
Можливо, Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав'ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт — надії. Адже, попри все, відчувається напрочуд сильна, дедалі дужча надія, я б сказала навіть — наростаюча віра, що наступної неділі українську частину дракона таки буде вбито народним волевиявом. Сьогодні ведучий останнього вільного, ще не закритого українського телеканалу (П'ятого) усміхався так само, як учора люди на вулицях. (Довший час утискуваному, а тепер оскаржуваному судовим порядком, П'ятому каналу завтра ввечері загрожує закриття, — одначе ведучий усміхався так, як всміхаються переможці.) Трансльований лише на третині території країни, та й то здебільше через кабельне телебачення, П'ятий канал єдиний дав повний репортаж про події минулої ночі. І що характерно — жоден із побитих свідків не виглядав на екрані «жертвою»: всі вони говорили обурено, але з явним відчуттям своєї правоти — як люди, свідомі своїх прав і готові їх захищати.
Це цілком непоясниме, ірраціональне, а проте всепоглинаюче відчуття: ніби «ми», народ, сильніші, ніж «вони», корумпована влада. І страхом зараз пойняті «вони», а не «ми».
У ніч виборів я також вийду на вулицю. Не знаю, що на нас чекає. Тобто які сили буде кинуто проти нас і чим це все окошиться. Та навіть якщо станеться найгірше і путінські багнети допоможуть перетворити мою країну, на бозна-як довгий термін, на бандитську резервацію деґрадовано-сталінського зразка, ми однаково будемо на вулицях, — бодай на те лиш, аби мати змогу сказати, що це не був наш вибір.
Знаючи, як легко (а часто й із готовністю!) послуговується західна преса, пишучи про нинішню ситуацію в Україні, політичними міфами російського виробу (про гаданий «розкол» України на Схід і Захід, на «проросійську» та «прозахідну», російськомовну та україномовну частини, кожна з яких, мовляв, делегує на президентство «свого» кандидата…), я просто хотіла дати вам знати, як воно виглядає і як відчувається тут нами насправді. Розповсюджуючи правду далі, ви зробите й свій внесок у вбивство дракона. Бо ж, як усі гаразд знаємо зі старого Орвела (хто , на ласку Божу, так безмисно проголосив був його застарілим?!), найперше, чого дракон потребує для виживання, — то фальшивої, штучно витвореної ментальної картини. І зайве нагадувати, що агонію дракона в жодному разі не слід легковажно трактувати як процес суто місцевого значення…
Це не прощальний лист — це лист надії.
Будь ласка, тримайте за нас кулаки цього тижня!
Із сердечними вітаннями, Оксана Забужко
ІНТЕРВ'Ю ГАЗЕТІ “IL МАNІFESTO” (Італія)
30 жовтня 2004 р.
Як змінився в місті передвиборчий настрій після суботньої ночі, коли перед Центрвиборчкомом «невідомі» особи вчинили жорстокий напад на прихильників опозиційного кандидата Віктора Ющенка?
Він міняється тепер кожного дня — напруга наростає. Влада намагається посіяти страх — ідуть арешти громадських активістів, обшуки в студентських гуртожитках, до Києва прибувають спеціальні загони для влаштування вуличних безпорядків, а провладний кандидат пан Янукович перейшов до брутальних погроз уголос. Але в місті страху не відчувається — після суботніх подій готовність до «каштанової революції» остаточно визріла й висить у повітрі. Кияни збираються ночувати під виборчими дільницями — для запобігання фальсифікаціям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
« I в огні її, окраденую, збудять…»
Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…
Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки. Перший — це уривки з мого робочого щоденника (такий щоденник — для фіксації думок і вражень — провадить, либонь, кожен письменник, тільки за життя подібні речі публікуються вкрай рідко, хіба вже коли йдеться от власне про якісь суспільне значущі події). Перечитавши торішні записи, я виявила, що зміну «температурної кривої», емоційної атмосфери Києва впродовж 2004 року вони, несподівано для мене, відбили досить вимовно. Виходить, що це теж певним чином історичний документ, і я не маю права тримати його в шухляді (жодних змін чесно вносити не стала — крім купюр та заміни імен ініціалами). І, нарешті, оповідання «Альбом для Густава», — написане, знов-таки (гай-гай…), для зарубіжного видавця: для німецької антології, присвяченої Сарматії, історичній території від Балтики до чорноморських степів, куди колись належала й Україна.
Куди вона належить тепер? Чи знає про те сама?…
Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам'яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go». Ще Мойсеева просьба, біблійна, хтозна-скільки раз ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ . Іноді, у ті хвилини, коли спадала гарячка збуджених розмов, телефонних дзвінків, бурхливої політичної активности (підписні листи, поїздки, виступи, зустрічі, поодинокі мас-медіальні прориви, «надо что-то делать, ребята…»), — я, «для очистки духа», ставила собі цю пісню на магнітофон — і щоразу очі мені виповнялися сльозами. Була б на те технічна змога, я б додала сюди СВ, — щоб читач, перш ніж розгортати цю книжку, і собі ввімкнув той запис і вслухався в низький, проймаючий душу голос невольничої молитви… Ось так, саме так це й було…
…А коли вони вийшли з єгипетського рабства на свою обітовану землю (де їм прийшлось попервах таки дуже непереливки!), то їхні левіти написали в Книгу про те, як трудно їм виходилось.
А якби не написали?…
Що б вони пам'ятали тоді, по упливі кількох поколінь?…
Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.
UKRAINE’S SCREAM — КРИК УКРАЇНИ
ЛИСТ ІЗ КИЄВА ПІСЛЯ «НОЧІ ДОВГИХ НОЖІВ»
Київ, 24 жовтня 2004 року
Дорогі друзі!
Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.
Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів». Буде війна — відкрита війна , розв'язана проти народу України жменькою гангстерів при владі, чиєю єдиною метою є при тій владі й залишитися після 31-го — причому, будь-якою ціною.
До минулої ночі вони послуговувалися методами «холодної війни» (опустімо історію зі спробою отруїти кандидата від опозиції Віктора Ющенка, чиї шанси на перемогу у виборах за умов чесної гри є незаперечними). Була огидна, надпотужна кампанія брехні в мас-медіях (більшість із яких, за дуже незначними винятками, знаходиться під контролем влади), було пущено в хід різного роду брудні, протизаконні трюки (підкуп, залякування, репресії, і т. д.), а також шахрайські махлювання зі списками виборців (до яких, зокрема, було включено десятки тисяч небіжчиків тощо). Все те, одначе, виявилося недостатньо дієвим, аби гарантувати наступної неділі гладеньку й безперешкодну перемогу «кандидатові від влади» — чинному прем'єр-міністрові (призначеному президентом), колишньому (?) злочинцеві, замолоду двічі судимому за пограбування (я не жартую!).
Вчора площу перед Центрвиборчкомом запрудив величезний, душ, либонь, на 150-200 тисяч, «помаранчевий» мітинг (помаранчевий — це колір кандидата від опозиції) під гаслом «За чесні та прозорі вибори». Стояла тепла, погідна сонячна днина (чи ви знаєте, який прекрасний Київ восени?), і тримільйонне місто було суцільним святом — радости, надії й солідарности. Давно вже я не бачила на вулицях стільки щасливих, усміхнених облич — власне, від самого розпаду Радянського Союзу. Але тоді, в 1991-му, як показали минулі 13 років, ми святкували таки передчасно. Без зміни політичної еліти, іно з крихітними зачатками громадянського суспільства, без — чому б не сказати прямо — справжньої революції, Україна невдовзі почала скочуватися назад, у сутінки совєтчини. Щойно тепер дракон радянського тоталітаризму, — у міжчасі добряче змалілий, бо від його тіла відвалювався шматок за шматком (Східна Європа — країни Балтії — відтак, минулої осени, Грузія…), і прогнилий до шпіку кісток (аж от коли оголився його правдивий кістяк — кримінальний!), — нарешті по-справжньому агонізує. А конвульсії дракона можуть бути страшними — чи ж не досить показовим є приклад Росії?
Владімір Путін, який так хутко зумів знов перетворити свою країну на концтабір, цілковито зацькований пострахом тероризму, тепер слугує основною підтримкою й опорою українським бандитам. Воно й не дивно: «блатні» з чекістами творили теплу спілку ще від добрих старих часів ГУЛАГу. Ціла президентська кампанія нашого «кандидата від влади» Віктора Януковича е виплодом ума московських фахівців. Політично й інтелектуально Київ сьогодні дедалі більше нагадує місто під російською окупацією. А що саме вони замислили, аби забезпечити в Україні «пере-ємство влади», вийшло на яв минулої ночі.
Близько 23:00, коли співаючий «помаранчевий» натовп перед Центрвиборчко-мом розсіявся, і хіба яких 150 душ, серед них жінки та літні люди, зосталися чекати на оголошення результатів провадженого в будинку засідання (на порядку денному була спроба фальсифікувати близько 2 мільйонів голосів шляхом махінацій із виборчими дільницями!), дракон уперше показав зуби. Десь із півсотні чоловіків у чорних шкіряних куртках вигулькнули з темряви й накинулися на людей, що чекали на лавочках, із кийками й ножами. Міліції поблизу не було (!), але трьох нападників схопили й закували в наручники, вискочивши на крики з будинку, парламентарі та охоронці. В кишенях у затриманих виявились посвідчення міліціонерів — зі спеціально тренованих «загонів убивць».
Авжеж, чутки ходили й раніше — про якісь «спецзагони», що прибувають із різних кінців країни й зосереджуються навколо міста. Про якісь химерні, вкрай підозрілі маневри, то тут то там завважувані киянами. Нині, на ранок після «ночі довгих ножів» (у висліді якої 11 мирних демонстрантів потрапили до шпиталю, декотрі з серйозними пораненнями) сумніву не лишається: війну оголошено. Гангстери при владі в жодному разі не збираються йти. Вони збираються боротись — найімовірніше, вже по тому, як зачиняться кабіни для голосування.
Чи можуть хай які там «спеціально треновані» групи вбійників реально протидіяти сотням тисяч людей? (Ложе люди таки вийдуть на вулиці в ніч виборів, і український Інтернет зараз вирує обговореннями, де і як зустрічатися, як боронитися в разі атаки тощо). Гаразд, нехай і не зможуть. І українська армія теж навряд чи погодиться повернути зброю проти власного народу. Але 28 жовтня, за три дні до виборів, у Києві відбудеться військовий парад (нічого подібного раніше в цей день не проводилося!). І російський президент Владімір Путін прибуває до Києва — буцімто на те, аби взяти участь у параді (?). І залишитися в Києві ще на п'ять (?) днів. Знов-таки, є чутки — ох, ці чутки! — що привезе з собою, виключно порядком персональної охорони, і трохи багнетів. Точніше, два підрозділи, особливо славні своїми операціями на Кавказі… 28
Можливо, Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав'ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт — надії. Адже, попри все, відчувається напрочуд сильна, дедалі дужча надія, я б сказала навіть — наростаюча віра, що наступної неділі українську частину дракона таки буде вбито народним волевиявом. Сьогодні ведучий останнього вільного, ще не закритого українського телеканалу (П'ятого) усміхався так само, як учора люди на вулицях. (Довший час утискуваному, а тепер оскаржуваному судовим порядком, П'ятому каналу завтра ввечері загрожує закриття, — одначе ведучий усміхався так, як всміхаються переможці.) Трансльований лише на третині території країни, та й то здебільше через кабельне телебачення, П'ятий канал єдиний дав повний репортаж про події минулої ночі. І що характерно — жоден із побитих свідків не виглядав на екрані «жертвою»: всі вони говорили обурено, але з явним відчуттям своєї правоти — як люди, свідомі своїх прав і готові їх захищати.
Це цілком непоясниме, ірраціональне, а проте всепоглинаюче відчуття: ніби «ми», народ, сильніші, ніж «вони», корумпована влада. І страхом зараз пойняті «вони», а не «ми».
У ніч виборів я також вийду на вулицю. Не знаю, що на нас чекає. Тобто які сили буде кинуто проти нас і чим це все окошиться. Та навіть якщо станеться найгірше і путінські багнети допоможуть перетворити мою країну, на бозна-як довгий термін, на бандитську резервацію деґрадовано-сталінського зразка, ми однаково будемо на вулицях, — бодай на те лиш, аби мати змогу сказати, що це не був наш вибір.
Знаючи, як легко (а часто й із готовністю!) послуговується західна преса, пишучи про нинішню ситуацію в Україні, політичними міфами російського виробу (про гаданий «розкол» України на Схід і Захід, на «проросійську» та «прозахідну», російськомовну та україномовну частини, кожна з яких, мовляв, делегує на президентство «свого» кандидата…), я просто хотіла дати вам знати, як воно виглядає і як відчувається тут нами насправді. Розповсюджуючи правду далі, ви зробите й свій внесок у вбивство дракона. Бо ж, як усі гаразд знаємо зі старого Орвела (хто , на ласку Божу, так безмисно проголосив був його застарілим?!), найперше, чого дракон потребує для виживання, — то фальшивої, штучно витвореної ментальної картини. І зайве нагадувати, що агонію дракона в жодному разі не слід легковажно трактувати як процес суто місцевого значення…
Це не прощальний лист — це лист надії.
Будь ласка, тримайте за нас кулаки цього тижня!
Із сердечними вітаннями, Оксана Забужко
ІНТЕРВ'Ю ГАЗЕТІ “IL МАNІFESTO” (Італія)
30 жовтня 2004 р.
Як змінився в місті передвиборчий настрій після суботньої ночі, коли перед Центрвиборчкомом «невідомі» особи вчинили жорстокий напад на прихильників опозиційного кандидата Віктора Ющенка?
Він міняється тепер кожного дня — напруга наростає. Влада намагається посіяти страх — ідуть арешти громадських активістів, обшуки в студентських гуртожитках, до Києва прибувають спеціальні загони для влаштування вуличних безпорядків, а провладний кандидат пан Янукович перейшов до брутальних погроз уголос. Але в місті страху не відчувається — після суботніх подій готовність до «каштанової революції» остаточно визріла й висить у повітрі. Кияни збираються ночувати під виборчими дільницями — для запобігання фальсифікаціям.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17