). ]? А сьогодні втямила — він просто не знає, як той іnсоmе досягається, просто поняття не має, до чого ціла та акція і чому «письменники стають за прилавок», — йому ніхто того не сказав! А в «Кієвскіх вєдомостях» Б. відтворює розмову на «Медвіні»: «Не собираетесь снова издаваться в Москве? — Это вопрос к моєму издателю, Леониду Финкельштейну». Здурів, чи що? До чого ж тут Фінкельштейн? А — це я відповідала російській журналістці, з «Маяка»: «а зта («Сестро, сестро») Ваша книжка появится в русском переводе?» Я й сказала — «зто вопрос к моєму московскому издателю», — а поруч стояв Фінкельштейн! От воно в Б. й «контамінувалося». І все це летить в друк — і не вивіряється, і не спростовується, бо не має жодного значення !!! «Мне все равно, что они там пишут о культуре», — сказав редактор тих-таки «Вєдомостєй», коли йому вказали на глупство з «ґрантоєдами». Відтак, як при американському арешті: все, що Ви скажете, може бути використане проти вас. Тільки тут це повсякчас, кожної хвилини.
Куди поділися всі ті журналісти, які ще 7 років тому інтерв'ювали мене з приводу «Польових досліджень»??! То були люди переважно середнього віку, професіонали (!), які зналися на тому, про що питають, — і, зрештою, вони ж мене й «зробили» тоді, в 1996-му! Як можна було за яких 5 — 7 років повністю ліквідувати в країні професійну журналістикуіі
А я ще щось тут пояснювати пробую — за якими правилами грати, та як це робиться у людей… А довкола — звичайна тиха божевільня: вони тебе слухають, але не чують, і кожне твоє слово може бути використано не «проти тебе», а значно гірше — як завгодно, і нема способу прорахувати, як саме!
На кожному кроці, тільки-но виходиш на люди й розтуляєш рота, загрузаєш, як ногою в ковтуні омели, і щоб виплутати ногу, за кожним своїм словом волічеш довжелезний, в нескінченність (?) протяглий хвіст пояснень «…». В цій країні всі «правила» спростилися до елементарно-базових: як урвати гроші «…», — і тому аналогія з «розкультуреністю» й диким варварством 1930 — 40-х не працює (там усе-таки висувався ідеал — проблема була тільки в тому, що він не відповідав реальності), — а тут нема за що зачепитися, нема того камінчика, на який спершись, можна було б витягти себе з болота — з «бєспрєдєлу»… Ніщо не структурує. І ті діти, яким сьогодні по 12-14, за 10 років будуть далеко більшими варварами, ніж нинішні 20 — 25-літні. А прогнозу «на просвіт» я не видам, нема аналогії. Ані прецеденту.
28 грудня 2003
Вночі, після розмови з Р. (як їй [у Празі] рік треба було чекати на дозвіл [від муніципалітету], щоб «пробити дірку» в квартирі — на газове опалення!), раптом зрозуміла про Соліну смерть [Мова про трагічну загибель Соломії Павличко від нещасного випадку у власній квартирі 31 грудня 1999 р. ]: її символічність — за 9 місяців перед Ґонґадзе (тільки ніхто тоді не втямив, не розчув). А нинішня «епоха бєспрєдєлу» почалася саме звідтоді (уявнила свою дифузну смертоносність у тій ванні).
Беспрєдєл — це коли жити не можна, а винних нема, бо винні всі. Інженер у ЖЕКу, що за 30 — 50$ хабаря підписує дозвіл на перебудову квартири, газівник, якому начхати, як там той газ витікає, нуворіші, які ту квартиру перебудовували, міськрада, яка дозволяє перебудовувати все що завгодно й кому завгодно, — кожен зосібна обурився б, якби його назвали убивцею. І кожен зосібна доклався до результату — перетворення, за кілька хвилин, блискучої молодої жінки — на труп.
Кожен із нас щоденно примножує зло — а вже резервуари, в яких накопичуються наші сумарні зусилля, щоб певної миті прорватись і забрати чиєсь життя, нам невидимі — поки не вибухнуть.
31 грудня 2003
«Скоро будут Сталина оживлять!» — кричить старий (на пошті). — «Зря смеетесь: сердце будут ему вставлять, душу…»
Не пам'ятаю такого смурного передноворіччя — в супермаркеті черга, довжелезна — і як у похоронному бюро: жодної усмішки. (Розмова з водіями, які вчора підвозили, один з освітою — істфак — «Пир во время Кучми!», другий — «народ» — ні на що, власне, крім мирно-забезпеченого життя, не претендує, але настрій занепаду відбив точніше: « несправедливость … на кого ровняться?» — почуття моральної кривди. Але обоє згодні з тим, що треба — «стрелять», і зловтішно на це чекають.)
М. дзвонить: у Львові затриманий Іващишин. І що робити? Нічого, він просто дзвонить, щоб не самому лайно їсти. Оце типово.
Наймудріший висновок — Кука: «бережіть здоровля! Бо то такі люди, як Ви, на здоровля звичайно не вважають, а потім швидко згоряють. Бережіть». Слушно: все це треба витримати, крізь усе це пройти — і духа пронести.
11 січня 2004
«…» «Збої сну» по місті — масові, способів технотронного впливу на мізки — десятки вже (до 20-ти), в Росії зареєстровано «регіональні сни» і дискутувався «закон про захист ноосфери» «…» Входження в ніч. Що да, то да.
1 березня 2004
Така весна безрадісна, що Господи!…
І дні повзуть — неначе пруть тягар:
Твоє життя в періоді піврозпаду:
Розпався спирт — зостався перегар.
Той спирт, що — spirit : що мінивсь так весело,
Що так горів — лиш чиркни сірником!…
…І в цьому місці вірша мене обкакала ворона. Апотеоза.
Вперше від 10-ти років: люди в транспорті знов починають лаятись . Поганий знак.
Значить, моє «хоч не живи» — не від глухоти довкола, не від замкнености «писком в реальність» (яка, крім прикрощів, нічого не дає, тільки те, що сама витиснеш «…»), — а від моєї «пилососистости», як каже Р.: я чую в повітрі цей наростаючий стогін, енергетичну зміну — на гірше.
5 березня 2004
Відчиняю двері маршрутки:
— Ви по Суворова їдете чи по Московській?
Водій (щиро — як шапкою об землю):
— А я там знаю, куди я їду!… Отак-о прямо перед собою… куди очі дивляться…
25 березня 2004
Вчора хлопець-таксист, везучи до посольства, розказував «…», — хоч фільм знімай, хоч повість пиши, поепізодно… «Вот здесь, на Печерске, я люблю… Тут есть один сын богатых родителей, он в магазин за хлебом на такси ездит… Вызывает, заказ — ми курьерские заказы тоже принимаем — привезти ему батон и пакет сока… А вот чего я никогда не забуду — это как возле Сенного, из притока голубых, батюшку забирал — из Московского патриархата… Ничего не соображал, видно, наркотик ему там какой-то вкачали, посреди дороги очухался — а где моя папка, а где мои деньги, а ты кто такой?… Привез — там другой батюшка, с матушкой, вытащили его, просит — ты ж никому не рассказывай… А другого вез с российского консульства до Лавры, тот тоже начал: пиво у вас хорошее, и телки… и деньги мне тоже нравятся — достает целый мешок новеньких гривен, по одной монетке… Говорю — это вы у себя в Лавре печатаете? — он, правда, промолчал…»
30 квітня 2004 [Брюссель, Українська місія при НАТО]
Дивна річ: ці люди справді роблять державну роботу, всерйоз. Генерал, який дякував за «Сестро, сестро» і розповідав, як його «зачепило» і «взяло за душу», — той, який до 1989-го був комуністом і ревним совковим служакою і навіть мови рідної не знав, — це генерал моєї армії, моєї держави — отака вона є, а де тобі взяти іншої?… «…» Вони неотесані, так, — вони не вчились по Гарвардах, і не читали в дитинстві тих книжок, що ти, — «как покойничка кормили [так он й выглядит]», — але в межах свого розуміння вони щиро хочуть добра цій країні, проблема тільки в тому, що немає їм інтелектуального контрбалансу, який би їх «підреґульовував»… «Сбылось проклятье старика»: ми стали державною нацією, саме так. А от культурною через те — ніт, не стали.
16 травня 04 [Відень]
Сон (кому що болить!): спершу Янукович — на якійсь міжнародній зустрічі, перекладачка нарікає, що мучиться, бо той не знає багатьох слів, зокрема «терпіння», і вона мусить весь час його редагувати; я розминаюся з ним у дверях, роблю йому очка (!), він весь у чорному, не тільки костюм, а й сорочка, — а потім Путін, з дружиною, які приїздять в Україну і зупиняються переночувати в мене (!), лежать на моєму ліжку, на власних, правда, махрових простирадл ах-рушниках, і Путін хвалиться мені, що вони «іменні» — кожне дарувалося йому в нагороду за викриття якогось агента, що на них і написано (!), і я до ранку сиджу з ними на їхніх гебістських рушниках і проваджу світську бесіду, питаюся, чи Путін розуміє українську мову, він відказує — а чого ж там, мовляв, не розуміти…
Все— таки нічого, нічого не можна «проскочити» -жодного історичного етапу, щоб отак просто взяти і «забути» борзенько, як оці 10 років наших, — хоч через 10 років, а полізуть «Януковичі», і питання про люстрацію" повернеться і воздвигнеться наново, в усій своїй красі…
Тільки — хто його ставитиме?! Хто?!!
26 травня 2004 [Відень]
Чи це на тлі мого тотального депресняку у мене «вибіркове бачення», що тільки тривожні сигнали чіпляють із довкілля, чи воно правда, зле на цьому світі?
Дорогою до Грацу в купе красень перс (20 років живе в Німеччині) розповів: 10 років тому німецькому поліціянтові хабаря запропонувати — і не думай. А тепер — в порядку. «Навчилися». «…»
Г— ц і Г-д (власне, головні адресати моєї доповіді «…») обоє схвилювалися на ту саму тему: моєї аналогії з радянською «глобалізацією». Г-ц плакався на витіснення австрійського діалекту -Брюссель залишив їм до «товарного» вжитку 23 «своїх» слів «…». Його прогноз — що Е У [ЄС] розвалиться, як і СРСР розвалився. Г-д нарікав на втрату відчуття слова — навіть його студентами (перекладачами!), і на «суржикового» типу «англізацію», особливо активну від людей, які не знають по-англійськи («стейшн» замість «стаціон», як мало б бути по-німецьки, і т. д.)
Але найбільше добило, що вони слихом не слихали про те, що в Україні сей рік вибори!
Тобто, як накриють нас мішком, то й пес не гавкне.
30 травня 2004 [Відень]
Т. про Югославію 80-х (часто їздив): тоді його теж вражало, що всі (молодь спеціально) говорили лише — про гроші. «Й я понял, что дело идет к войне». М-да. А в нас до чого?
«…»
12 червня 2004 [Відень]
Може, це найстрашніший спадок комунізму (як виявилось!): він спрофанував саму ідею колективності. Ідею належності індивіда до ширшої групи, в яку він «вкладається» не тому, що йому це «вигідно», а тому, що в ній покладає смисл свого існування — винесений поза собою (чи група релігійна, національна, чи бодай родина — не має значення: в тому євреєві, який відправляв у газову камеру свою жінку з дитиною, а потім ще й спогади писав — «Аm I A Мurderer?» [«Чи я — убивця?» (англ.) ], — теж це почуття було вбито, не існувало). Залишився парад озвірілих еґогзмів — у «пост-» добу випущений на волю.
З цієї точки зору між Ганною Стеців і Януковичем нема ніякої різниці, і нічого дивного, що вони «злились в екстазі», — вона справді могла почути в ньому рідну душу — амбіції «з Хама пана» без жодних моральних бар'єрів. (Як мені книжку свою подарувала, я щось таке там була вловила між рядків — оцю саму «гордість сільської дівки, що вийшла в люди».)
І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…
24 липня 2004
Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…
(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)
3 вересня 2004
Це місто тре, як проти шерти,
Не звуком — хрюком крізь уста,
І тінь сумлінь, як горстка персти,
В розверзту яму — безхреста
Летить…
4 жовтня 2004
Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”
3 листопада 2004
Змінилось місто, змінилось!
Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…
Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…
Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:
— Почім ваша курка?
— 27.
— Е, дорого…
— А за кого ви голосувать будете?
— За Ющенка.
— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).
— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17