За винятком воєн, о так. 1 народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, — вони вміють об'єднуватися.
Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп'ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік — не Льона, як завжди! — це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в'їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, — і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, — я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години — і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.
…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об'єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик — гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим — і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв'язок. Це другого дня було — я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння з завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» — а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там зі своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!
Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.
Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, — повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, — важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.
А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), — чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.
Я хотіла попросити: не треба! — і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було — сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!» О Господи.
В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» — розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, — і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи — збити напругу, — і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, — як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, — будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме — будь ласка, — разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, — виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.
ВІН:…Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, — з добрячим запасом, — я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбома, — його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політичне замотеличені журналісти, — що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв'язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправне, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, — авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, — властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, — з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), — возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині — і буквально купаєшся в любові, в зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, — а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! — пам'ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з'являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаєним вогненно-рудим волоссям і несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, — як сама Ніке, як жриця свободи, — і це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, еру City of God, ми жили так, як треба жити, як узагалі мали б жити люди на всій землі, всюди й повсякчас, уоu sее?… І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали — у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п'ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, — на мурах і автомобілях з'явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, — після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!), шкода, що я не вмію цього всього як слід сказати по-англійському, але Густав, схоже, якимось чином і так мене розуміє, якимось чином потрапляє на нашу з Малою хвилю, — і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?… І це зовсім не було тяжко — це було так, ніби ти був плив-плив по життю рік за роком, з трудом, із зусиллям, відпльовуючись та відпихаючи лайно, якось собі борсаючись на власний розсуд, власними силами, — і от, зненацька — втрапив у течію, і немов гігантський підводний Гольфстрім підхопив і поніс тебе з шаленою швидкістю, з грізним, взапридух, гулом (звук!., звук, курча мама, от чого бракує цим знімкам, чого не зможе віддати жоден альбом! — цілодобового гулу мільйонного натовпу, ухаючого грому скандування, відбитого від міських мурів, луни, що гоготить аж за Дніпром і, по кількох днях громохкого безсоння, починає стугоніти тобі під черепом, всі ті дні, особливо перший тиждень, тривала ця нутряна озвучка, цей захват вознесіння, ніби кров у тобі ввімкнулась і гриміла саундтреком, з ревом котячись по жилах, як людська маса по вулицях і тунелях підземки, ніби ти сам розширявся до розмірів цілого міста, і, властиво, тебе мало би спалити від перенапруги, як увікмненого в розетку на сто тисяч вольт, і якщо цього не відбувалося, то тільки тому, що сам для себе, зі своїм окремим життям, ти тимчасово перестав існувати, — те, що було твоїм і нічиїм більше, відсунулося кудись на задній план, зависло, як програма на моніторі в чеканні перезавантаження системи, бо перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли, всі разом, не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного «я», — і от там-то, варто було всім водночас ті межі переступити, і відкрився й заструменів, мов полуда з очей спала, і пішов ширитися неосяжний океан любо-ви, і випливла з нього на поверхню наша Земля Обітована — показалась, оприявнилася на кілька тижнів — і стала розпадатися, поступово осуваючись назад, утопаючи в брудному політичному шумовинні переговорів, домовленостей, авантюр, вовтузіння груп і кланів, у буденних парадах людської малости…), — у тім-то й річ, кажу я, що це виявилося зовсім поруч, тільки немовби за стіною, в іншому вимірі, але вона існує, вона досяжна, наша країна можливого, — як підводна течія, як підземна ріка: ми підняли її нагору, ми єдиним гігантським пробоєм визволили, випустили її на свободу, — і вона пройшла, прогриміла крізь нас обпікаюче живим палахкотінням — і знову сховалася з овиду, зникома, як міф, як ота Сарматія, про яку каже моя Мала, наша ідеальна вітчизна, в якій ми мали б жити завжди і за яку готові були вмерти, чому не можна затримати її на стало?… Чому найбільше, на що ми здатні, — це вгледіти її один раз, а потім уже тільки вічно про це розповідати, перекручуючи свідчення, дедалі сміливіше підлатуючи правду брехнею, переписка, перемальовка, скромна фальсифікація, правка в фотошопі — до твердого, як рипуча цукрова полива на зубах, застиглого глянсу, якому ніхто вже не йнятиме віри, і треба буде знову вирушати спочатку, на черговий пошук Обітованої Землі?…
ВОНА: У нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear. [Нема пам'яті про страх (англ.). ]
Ми обоє витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?
Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.
Чи ти ба.
Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина батьків з машини, — щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм — то все в минулому. Люди не бачать, як ними маніпулюють тими самими методами. Як їх заганяють у камеру віртуальної реальности. Коли щось стається насправді, ми беззахисні як діти. Як ті діти, що посварившись убивають однокласника, а потім дивуються, чого він не встає, бо в комп'ютерних іграх на новому рівні вбиті завжди встають. Смерти нема, це тільки симулякр. Нас привчають жити серед симулякрів, і нам не страшно. У нас нема антидота.
Ми мовчимо, бо що ж тут скажеш.
Це, звісно, дрібний приклад, я розумію, каже Густав вибачливо.
Я, здається, теж починаю розуміти.
Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу опертися на реальність.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17