https://wodolei.ru/catalog/unitazy/finskie/
Новітня історія й справді була для нас «мачухою»: переважну частину XX століття під загрозою для українців було саме фізичне виживання. Україна пережила під Сталіним штучний голодомор 1933-го року (з більшими людськими втратами, ніж у Другій світовій війні), загибель мільйонів у ГУЛАГу й винищення національної інтелігенції, потім другу світову війну, під час якої була плацдармом двобою двох найстрашніших тоталітарних режимів століття, і Катастрофу українського єврейства, потім послідовну дискримінацію своєї мови й культури, потім найбільшу ядерну катастрофу століття — Чорнобильську: реєстр жахів, у принципі, цілком достатній, аби назавжди зникнути з лиця землі, але рішуче недостатній, щоб будувати на ньому нову національну ідентичність, — як це довелося робити після 1991-го, коли країна нарешті здобула незалежність, але ще вельми туманно уявляла собі, як цим добром розпорядитися… Наступні 13 років тління в невизначеному статусі такої собі «сірої зони» (з прогресуючою на всіх рівнях корупцією колишньої радянської еліти, що швидко трансформувалася в «пострадянську мафію») так само не додали українцям ані оптимізму, ні віри в себе. У XXI століття ми вступили з гнітючим комплексом меншовартості, тим більшим, що в міжчасі інші «невдахи історії», наші сусіди — Польща, Угорщина, Словаччина, ба навіть «пострадянські» країни Балтії, — вже зробили вирішальний ривок уперед, успішно розпрощавшися з комуністичним спадком. В українському ж «національному курікулюм віте» катастрофічне бракувало перемог — за винятком хіба що футбольних: для того, аби пишатися своєю країною, погодьмося, таки малувато. Кожному народові, як і індивіду, насущно потрібна ілюзія, що бодай у чомусь він особливий, щось уміє краще за інших. Українці традиційно хвалилися своїм багатим («унікальним», як написано в шкільних підручниках) музичним фольклором — понад 230 тисяч народних пісень, чим не предмет для національної гордости! Цілий клопіт полягав на тому, що, крім нас самих, нашою співучістю якось ніхто особливо не переймався. Тож Русланине тріумфальне «Гей-гей-гей!» пролилося, без перебільшення, цілющим бальзамом на задавнені національні рани. Українці тішилися як діти — «нарешті нас почули»! (Пам'ятаю, як мені теж мимоволі виступили сльози на очі, коли влітку у Відні в кав'ярні після Rammstein зненацька ввімкнули «Дикі танці»: вперше в житті почути українську пісню за межами України — мабуть, так почувається багатолітній в'язень одиночки, вийшовши на волю і вгледівши, що незнайомі йому всміхаються, — світ визнає його існування…)
…Ну, а трохи згодом усім в Україні стало не до співу — почалася президентська кампанія.
***
Подейкують, що коли Руслана виграла Євробачення-2004, у тодішньому українському уряді зчинилася справжня паніка. Такої халепи в рік виборів ніхто з високих посадовців не сподівався — ніхто не планував вкладати бюджетні кошти в якесь там музичне шоу тоді, коли всі гроші, чисто за законами воєнного часу, мали бути задіяні з єдиною метою — за всяку ціну забезпечити перемогу «провладного кандидата», непопулярного прем'єр-міністра з кримінальним минулим. Трохи оговтавшись, влада спробувала використати цей «подарунок» у своїй виборчій кампанії: прем'єр-міністр Янукович був оголошений «головою комітету Євробачення-2005» і навіть відвідав один із Русланиних концертів, де, вийшовши на сцену, ризикнув заспівати з нею дуетом… Популярності йому це, однак, не додало — натомість різко уйняло її бідолашній Руслані (тільки з'явившися згодом на барикадах у помаранчевому шарфі й відпрацювавши своє, разом із більшістю українських рок— і поп-зірок, на сцені Майдану Незалежности, вона змогла остаточно повернути собі серця прихильників).
Цілу осінь по країні вирували демонстрації, міліція розганяла їх сльозогінним газом, активістів «Пори!» жбурляли до в'язниць, в університетах і військових частинах роздавали суворі накази, як вкидати бюлетені «за Януковича», по селах погрожували: «Хто не проголосує за Януковича, тому спалять хату!», невідомі в шкіряних куртках обстрілювали автомобілі з помаранчевими стрічками, — і цілий цей час на 1 -му Національному телеканалі мляво й майже непомітно тривав національний конкурс Євробачення-2005 з наперед запланованим результатом: фаворитка (безумовно талановита співачка!) заздалегідь виступила з закликом «голосувати за Януковича»… Варто додати, що за ті місяці рейтинг 1-го Національного (який невпинно лив густий потік єлею на адресу В. Януковича і ще густіший потік бруду й наклепів — на адресу ні разу не показаного в прямому ефірі В. Ющенка) скотився на 9-те (!) місце.
А потім вибухнула революція — останній акт драми, що на нього, хай і з запізненням, прибули нарешті й західні медіа. Співці й музиканти, актори й художники, поети й кінорежисери потяглися у всенародному морі на київський Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни: «back in USSR», чи вперед, до демократичного суспільства? Художники малювали для наметового містечка гасла й плакати, оператори фільмували, актори влаштовували гепенінги, музиканти окупували сцену, — як і кожна в історії, українська революція породила свою власну субкультуру, свої анекдоти, свій сленг — і свої пісні. Коли доти маловідомий провінційний гурт «Ґринджоли» в гарячковому режимі писав на потребу дня реп-композицію з найпопулярніших гасел Майдану, нікому, звісно, і примаритись не могло, яку карколомну кар'єру невдовзі зробить цей простенький приспів:
Разом нас багато,
Нас не подолати…
(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді-грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)
Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей у нас більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!» — після цієї заяви, підозріло схожої на промови Гітлера 1933-го року, мало в кого залишався сумнів, що в країні готується фашистський переворот). Словом, то був ідеальний, хрестоматійно чистий взірець масового мистецтва — пісня без ліричного героя, без Індивідуального авторського «я», навпростець від імені грандіозного колективного «ми»: голос маси, vox populi.
В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…
Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.
***
Історія з «Ґринджолами» навіч ілюструє сумну закономірність: українська революція стає кічем. У крамничках довкола Майдану Незалежності торгують «помаранчевими сувенірами», й іноземні туристи радо купують жовтогарячі шарфики, футболки, СО та інший «революційний» мотлох. Кажуть, місця в наметовому містечку випродано задовго до початку Євробачення: всім прагнеться за 10 євро денно «відчути атмосферу революції», хоча малій дитині зрозуміло, що кемпінґувати в травні на острові серед Дніпра — це, м'яко кажучи, не те саме, що на Майдані в листопаді-грудні щоночі чекати збройного нападу… Можливо, така доля всіх революцій — рано чи пізно перетворюватись на кіч. Але Україна, яка після віків суцільних поразок вперше нарешті відчула себе нацією «на підйомі», зіткнулася ще й з додатковою проблемою: адже наша революція — це, по суті, чи не все, що знають про нас «по той бік» колишньої «залізної завіси». Тобто те головне, чим наразі країна приваблює туристів. Туристична-бо інфраструктура в нас тільки починає по-справжньому розвиватися; реставрація незліченних, від радянського часу напівзруйнованих архітектурних пам'яток (багато з них воістину безцінні — від давньогрецьких колоній у Криму до середньовічних фортець Поділля й барокових парків Наддніпрянщини), ще й не починалася; наше малярство, кіно, література, музика на Заході майже не знані, — ну то що ж і залишається господині Євробаченні-2005, як не посилено рекламувати свою найсвіжішу історію, ту, що розгорталася півроку тому на виду в цілого світу і не потребує додаткових коментарів?
Втім, як на мене, головний вплив революції на київське травневе шоу полягає таки в іншому: Київ сьогодні — місто вільних людей. Ці люди обговорюють по кав'ярнях кліпи учасників конкурсу й закладаються, хто вийде у фінал, телефонують у радіо— й телеефір із запитаннями, чи буде трансляція на вуличні монітори, обмінюються з друзями 8М5-ПОВІДОМЛЄННЯМИ, які українські групи і коли саме концертуватимуть у наметовому містечку, — словом, живуть у передчутті свята: без страху, без пригніченості, без розлитої в повітрі тривоги… Всього цього не було б, якби не було Майдану. Або — якби революція програла.
Це непомітний для стороннього ока ефект. Його не обернеш на кіч, не пустиш на сувеніри, не оціниш ні в гривнях, ні в євро. Йому взагалі нема ціни. Але чого без нього варті всі, хай би й найбучніші, шоу на світі?
МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…
ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ
1 грудня 2003
10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не був оприлюднений і складає, відтак, одну з численних «невідомих сторінок» так досі й не написаної «Історії Помаранчевої революції». ], — продукт енергійного ума і ущербного (усіченого) духа. Загальне враження — як від гри однорукого піаніста (причому такого, який і не підозрює, що існують на світі дворукі!).
Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів — «невидима», тупо. Сліпа пляма.
От у чому помилка Орвела: його О'Браєн — інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само — зі страхом подиву — дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», — то дуже швидко й скінчилися, і не вони це все вершили, є, очевидно, певна гординя ума в тому, щоб не згоджуватись визнати, що твоєю, Вінстона Сміта, долею, врядує не «сам Люцифер», а просто бандит із різницькими навичками…
«Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, — він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість — витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум.
***
І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?…
***
Так сповзає зогниле м'ясо
(Бездоріжжя — могильник — ніч) -
І оголені кості часу
Виступають мені навстріч.
***
Враження В. «…»: країна, як енергетична яма — скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити).
Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [Сходиться (польськ.). ]. Тільки це «не наша» яма, от у чім штука, — не українська. Це «крізь діри» в східній стіні видуває — вітром з азійських степів.
Ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути. А «яму» цю я пам'ятаю — від совєтів: на її дні — Російський Упир (Ал. Толстим, здається, вперше зафіксований?). Від нього якраз і «не відділились».
20 грудня 2003
«…» В цій країні — як в божевільні: нема правил, у культурі — жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю — мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди — «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [Дохід (англ.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17
…Ну, а трохи згодом усім в Україні стало не до співу — почалася президентська кампанія.
***
Подейкують, що коли Руслана виграла Євробачення-2004, у тодішньому українському уряді зчинилася справжня паніка. Такої халепи в рік виборів ніхто з високих посадовців не сподівався — ніхто не планував вкладати бюджетні кошти в якесь там музичне шоу тоді, коли всі гроші, чисто за законами воєнного часу, мали бути задіяні з єдиною метою — за всяку ціну забезпечити перемогу «провладного кандидата», непопулярного прем'єр-міністра з кримінальним минулим. Трохи оговтавшись, влада спробувала використати цей «подарунок» у своїй виборчій кампанії: прем'єр-міністр Янукович був оголошений «головою комітету Євробачення-2005» і навіть відвідав один із Русланиних концертів, де, вийшовши на сцену, ризикнув заспівати з нею дуетом… Популярності йому це, однак, не додало — натомість різко уйняло її бідолашній Руслані (тільки з'явившися згодом на барикадах у помаранчевому шарфі й відпрацювавши своє, разом із більшістю українських рок— і поп-зірок, на сцені Майдану Незалежности, вона змогла остаточно повернути собі серця прихильників).
Цілу осінь по країні вирували демонстрації, міліція розганяла їх сльозогінним газом, активістів «Пори!» жбурляли до в'язниць, в університетах і військових частинах роздавали суворі накази, як вкидати бюлетені «за Януковича», по селах погрожували: «Хто не проголосує за Януковича, тому спалять хату!», невідомі в шкіряних куртках обстрілювали автомобілі з помаранчевими стрічками, — і цілий цей час на 1 -му Національному телеканалі мляво й майже непомітно тривав національний конкурс Євробачення-2005 з наперед запланованим результатом: фаворитка (безумовно талановита співачка!) заздалегідь виступила з закликом «голосувати за Януковича»… Варто додати, що за ті місяці рейтинг 1-го Національного (який невпинно лив густий потік єлею на адресу В. Януковича і ще густіший потік бруду й наклепів — на адресу ні разу не показаного в прямому ефірі В. Ющенка) скотився на 9-те (!) місце.
А потім вибухнула революція — останній акт драми, що на нього, хай і з запізненням, прибули нарешті й західні медіа. Співці й музиканти, актори й художники, поети й кінорежисери потяглися у всенародному морі на київський Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни: «back in USSR», чи вперед, до демократичного суспільства? Художники малювали для наметового містечка гасла й плакати, оператори фільмували, актори влаштовували гепенінги, музиканти окупували сцену, — як і кожна в історії, українська революція породила свою власну субкультуру, свої анекдоти, свій сленг — і свої пісні. Коли доти маловідомий провінційний гурт «Ґринджоли» в гарячковому режимі писав на потребу дня реп-композицію з найпопулярніших гасел Майдану, нікому, звісно, і примаритись не могло, яку карколомну кар'єру невдовзі зробить цей простенький приспів:
Разом нас багато,
Нас не подолати…
(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді-грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)
Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей у нас більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!» — після цієї заяви, підозріло схожої на промови Гітлера 1933-го року, мало в кого залишався сумнів, що в країні готується фашистський переворот). Словом, то був ідеальний, хрестоматійно чистий взірець масового мистецтва — пісня без ліричного героя, без Індивідуального авторського «я», навпростець від імені грандіозного колективного «ми»: голос маси, vox populi.
В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…
Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.
***
Історія з «Ґринджолами» навіч ілюструє сумну закономірність: українська революція стає кічем. У крамничках довкола Майдану Незалежності торгують «помаранчевими сувенірами», й іноземні туристи радо купують жовтогарячі шарфики, футболки, СО та інший «революційний» мотлох. Кажуть, місця в наметовому містечку випродано задовго до початку Євробачення: всім прагнеться за 10 євро денно «відчути атмосферу революції», хоча малій дитині зрозуміло, що кемпінґувати в травні на острові серед Дніпра — це, м'яко кажучи, не те саме, що на Майдані в листопаді-грудні щоночі чекати збройного нападу… Можливо, така доля всіх революцій — рано чи пізно перетворюватись на кіч. Але Україна, яка після віків суцільних поразок вперше нарешті відчула себе нацією «на підйомі», зіткнулася ще й з додатковою проблемою: адже наша революція — це, по суті, чи не все, що знають про нас «по той бік» колишньої «залізної завіси». Тобто те головне, чим наразі країна приваблює туристів. Туристична-бо інфраструктура в нас тільки починає по-справжньому розвиватися; реставрація незліченних, від радянського часу напівзруйнованих архітектурних пам'яток (багато з них воістину безцінні — від давньогрецьких колоній у Криму до середньовічних фортець Поділля й барокових парків Наддніпрянщини), ще й не починалася; наше малярство, кіно, література, музика на Заході майже не знані, — ну то що ж і залишається господині Євробаченні-2005, як не посилено рекламувати свою найсвіжішу історію, ту, що розгорталася півроку тому на виду в цілого світу і не потребує додаткових коментарів?
Втім, як на мене, головний вплив революції на київське травневе шоу полягає таки в іншому: Київ сьогодні — місто вільних людей. Ці люди обговорюють по кав'ярнях кліпи учасників конкурсу й закладаються, хто вийде у фінал, телефонують у радіо— й телеефір із запитаннями, чи буде трансляція на вуличні монітори, обмінюються з друзями 8М5-ПОВІДОМЛЄННЯМИ, які українські групи і коли саме концертуватимуть у наметовому містечку, — словом, живуть у передчутті свята: без страху, без пригніченості, без розлитої в повітрі тривоги… Всього цього не було б, якби не було Майдану. Або — якби революція програла.
Це непомітний для стороннього ока ефект. Його не обернеш на кіч, не пустиш на сувеніри, не оціниш ні в гривнях, ні в євро. Йому взагалі нема ціни. Але чого без нього варті всі, хай би й найбучніші, шоу на світі?
МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…
ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ
1 грудня 2003
10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не був оприлюднений і складає, відтак, одну з численних «невідомих сторінок» так досі й не написаної «Історії Помаранчевої революції». ], — продукт енергійного ума і ущербного (усіченого) духа. Загальне враження — як від гри однорукого піаніста (причому такого, який і не підозрює, що існують на світі дворукі!).
Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів — «невидима», тупо. Сліпа пляма.
От у чому помилка Орвела: його О'Браєн — інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само — зі страхом подиву — дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», — то дуже швидко й скінчилися, і не вони це все вершили, є, очевидно, певна гординя ума в тому, щоб не згоджуватись визнати, що твоєю, Вінстона Сміта, долею, врядує не «сам Люцифер», а просто бандит із різницькими навичками…
«Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, — він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість — витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум.
***
І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?…
***
Так сповзає зогниле м'ясо
(Бездоріжжя — могильник — ніч) -
І оголені кості часу
Виступають мені навстріч.
***
Враження В. «…»: країна, як енергетична яма — скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити).
Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [Сходиться (польськ.). ]. Тільки це «не наша» яма, от у чім штука, — не українська. Це «крізь діри» в східній стіні видуває — вітром з азійських степів.
Ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути. А «яму» цю я пам'ятаю — від совєтів: на її дні — Російський Упир (Ал. Толстим, здається, вперше зафіксований?). Від нього якраз і «не відділились».
20 грудня 2003
«…» В цій країні — як в божевільні: нема правил, у культурі — жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю — мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди — «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [Дохід (англ.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17