Зникає дух опору, пафос протистояння, саркастичний національний бурлеск. І ось уже премила російська пісенька, знайома ще з радянських часів, починає домінувати над Майданом — «Оранжевые дяди, оранжевые тети, оранжевый верблюд!». Це вже як лейтмотив Майдану, як його позивні. А що вона російська, то ми ж не якісь націоналісти, ми прихильні до всіх народів. Ми добрі, ми великодушні, ми коли перемагаємо — даємо перемогти нас.
Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».
— Ти скептик, — каже дружина.
Тепер уже мій скепсис її добиває.
Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.
Ми вночі біля Кабміну. На пагорбах гримлять барабани. Що ми пікетуємо? Вікна Кабміну чорні. Єдине вікно на якомусь поверсі світилося і погасло. Хтось там із темряви дивиться на нас. Око Дракона. Він нас бачить, ми його — ні.
А барабани б’ють. Диригує дівчина, такий маленький Ґаврошик у в’язаній шапочці, в оранжевущому светрі — як іскорка на снігу. Вона вібрує вся і вимахує, керує тим незвичайним оркестром, надає таких барабанних темпів, що вже невідомо, чи вона творить ритм, чи ритм творить її.
І раптом я побачив Тінейджера. Я впізнав би його серед тисяч — комп’ютерника з пальцями піаніста і обличчям поета. Посинілий від холоду, обмотаний помаранчевим прапором, він разом з іншими б’є в барабан на тому пагорбі навпроти Кабміну.
Між нами люди і люди, нескінченні людські потоки, крізь які, безперервно клаксонячи, прокладають собі дорогу машини. А згори по спадистій вулиці молодь котить, роздягаючись реготом, величезні снігові кулі у формі тепер уже символічних яєць. Гукати було марно.
Увечері я пішов до нього, у студентський наметовий табір. Спочатку мене зупинили, охоронці були нові, і сова у помаранчевій стрічці подивилася на мене круглими очима, — але він мене побачив, підійшов, ми обнялися.
Він перезнайомив мене зі своїми друзями. Ми погрілися біля чорної бочки, на дні якої жевріли відгорілі дрова, і його тонкі музичні пальці світилися над червоним жаром.
Вранці я його знову бачив на пагорбі. Він так само завзято калатав у залізну бочку. Він, що слухав голоси природи, тепер вибиває шалений ритм.
Я бачив, як він сміється. Я бачив, як вільно й невимушено він рухається.
Я бачив, як він увечері танцює з тією дівчиною-Ґаврошиком!
Ось вони й виросли — перше покоління нашої Незалежності.
Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться.
Я дивлюся на них очима своєї молодості і впізнаю.
Були шістдесятники.
Була студентська революція на граніті.
Були протестні акції початку століття.
Тепер прийшло покоління Помаранчевої революції. І вже аж ці переможуть. Це вже не те щось середнє між бунтом і пиятикою, що прийшло у міжчассі, що тусувалося по кав’ярнях і застряло на пофіґізмі, коли потрібен був голос покоління, — це вже КЕХТ-покоління, якого ми ждали, і воно прийшло.
Я тільки боюся, що їх теж ошукають.
Що малий наш більше ніколи в житті ні в що не повірить.
Що друг мій не повернеться з Каліфорнії.
Що батько мій так і піде зі світу, не побачивши своєї України.
А найбільше боюся, що Тінейджер знову подивиться тим своїм дивним-наче-з-космосу-і-ніяких-позивних поглядом і одягне на голову навушники.
Під впливом революційних подій Борька перейшов на українську мову. Ґламур теж заговорила українською, — і що цікаво, цій вродливій вишуканій жінці це лише додало якогось несподіваного шарму.
Дружина моя жартома цитує Булгакова про «иностранца в сиреневом», який «очевидно, вследствие потрясения внезапно овладел до тех пор неизвестным ему языком».
Майдан — уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш! Бачив кількох своїх однокурсників, які давно вже повиїжджали, а тепер приїхали, і ми зустрілись, наче й не розлучалися.
Мій друг у Каліфорнії пакує валізи, повертається в Україну. Пише — все покину і полину, як у пісні. Його мати щаслива. Я радий. Але чогось бере сумнів. Може, сказати йому, щоб не поспішав?
А що, як справді спрацює закон маятника?
Після такої революції це ж може убити.
Але найбільша мені несподіванка — наш Лев, інвертований на пустелю. Я його зустрів на Майдані. Він мене обняв, наче нічого й не було. Де й подівся його сарказм і жовчність. Він рвучкий і привітний, у помаранчевій краватці. Працює у штабі опозиції. Недавно повернувся з округу з підбитим оком і синцем на всю щоку. Там була якась провокація, дійшло до тяжкої сутички. Я ніколи не бачив його таким. То ось у чому його розгадка — він інвертований на свободу!
Запрошую до нас на каву, каже: «Іншим разом, пізніше».
Мабуть, не хоче в такому вигляді потрапляти на очі Ґламур. Його нордична елегантність сильно контрастує з таким фінґалом під оком.
— Піжон, — каже дружина. — Хай бере приклад зі свого лідера. Його хіба ж так спотворили, а він виходить до людей, не боїться. І це з його вродою і звичкою подобатись. Ти думаєш, тільки жінкам залежить на цьому? Мужчини теж люди.
Помовчавши, додала: — Ти знаєш, так він навіть переконливіший. То був якийсь красунчик, ні те ні се. А тепер — це ж яку мужність треба мати, щоб витримати і не здатись! Він сказав, ти чув, як він сказав: «Мужчини не соромляться своїх шрамів»!
Куди там Бронсону чи Рафу Валлоне.
За цей час він став народним улюбленцем. Люди на колінах стояли, молилися, щоб він видужав. Його вже так і називають: народний Президент. Я не схильний до пафосу. Мені достатньо, щоб він був не Драконом.
І нарешті перший результат досліджень — це було отруєння діоксином! І то в такій концентрації, що наш народний Президент чудом залишився живий. Але що це за діоксин, хто виробляє цю суперсучасну отруту?
Втім, у батька Гамлета були ті ж симптоми, коли Клавдій влив йому у вухо блекоту.
Але йому вже краще. До нього вертається обличчя, як до України.
Дружина в паніці: малий ночував на Майдані. Доки вона зі своїми студентами пікетувала ще якийсь антинародний об’єкт, він сказав, що буде у Борьки, а сам утік. Я її заспокоїв — він з нашим Тінейджером, у його наметі. Я ж їх бачу, стою в нічному дозорі. Та ні, не застудиться, намети на дощаних піддонах. Підвезли платформи з пінопласту, утепляємось. Хтозна, скільки нам ще тут бути. Мороз.
А десь там Януш Рівер ночує під пальмою.
Згодом стало відомо, що саме тієї ночі солдатам роздавали бойові набої. Один з наших проходив і бачив, навіть порахував автобуси, їх було до тридцяти. З них вискакували солдати, вони були озброєні. Потім уже і в газетах було: «28 листопада окремі військові частини були приведені у бойову готовність».
Вони, мабуть, не раз були приведені, ми вже всі давно під прицілом, але влада ніяк не наважиться. Я думаю, ще й через вбивство Ґонґадзе. Вони б давно з нами розправились. Але, психологічно знешкоджені за ці роки, весь час під лупою міжнародної уваги, після тих масових акцій протесту, вони вже нездатні до рішучих дій. Зрештою, вони не хочуть в Гааґу під міжнародний трибунал. І при цьому ще щось лопочуть, торгуються, закликають до єдності, до компромісу. Вони ще й досі не зрозуміли, що народ їх просто прогнав, і що в оранжевій аурі над Україною сходять вже зовсім інші часи.
Сьогодні одинадцятий день нашого протистояння.
«За 11 днів ми змінили Україну!» — радіють на Майдані.
«Ну, то бийте, хлопці, пенальті!» — кажу я.
А от якраз пенальті й не вдарять. Це мав би бути дуже точний удар — штрафний по воротах супротивника з одинадцяти метрів. Але ж у нас елегантна революція, ввічлива, «революція усмішок». Ми з самої ввічливості не заб’єм.
І потім, ми не знаємо, де чиї ворота.
У нас же це справді, як переставляння ширм.
Раптом провладний кандидат заявив, що він уже не провладний, що він грав на чужому полі, і тепер він уже опозиція. Поміняв керівництво штабу, зміцнив свою команду перебіжчиками. Так що у нас тепер дві опозиції, тільки невідомо, хто на якому полі грає, хто кому забиває і хто тепер президент? Діючий, але вже не діючий, обраний, але ще не легітимний, чи народний, але ще недообраний? Без арбітрів не обійтись.
Приїхав Хав’єр Солана, прибули міжнародні посередники, сіли за стіл переговорів у Марійському палаці, до глибокої ночі шукали виходу з кризи. Зійшлися на одному — все має бути врегульоване у правовому полі. Легко їм казати — у правовому полі. Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте.
Криза лишилася кризою. Але про людське око обидва недопрезиденти потисли один одному руки й усміхнулись на камеру.
Однак Госдума Росії розцінила це як втручання в українські вибори. Хтось там із депутатів навіть образно висловився: «Європа суйот рило в дєла Украіни». В той час, як право першого рила, як відомо, належить Росії.
«Глядь — во всех окнах повыставлялись свиные рыла, — процитувала дружина, — послышался какой-то неясный звук, весьма похожий на хрюканье, все побледнели». А ще як брязнула шибка, один кум закам’янів, другий підскочив під стелю і вдарився об сволок, затим поліз у піч і затулився звідти заслонкою. А Солопій Черевик, нап’явши замість шапки макітру, дременув навтьоки, нічого не бачачи перед собою.
Проте Верховний Суд не закам’янів, не підскочив під стелю і не затулився заслонкою. В облозі і синіх, і помаранчевих він засідав довго і многотрудно, а таки визнав недійсними результати 2-го туру і призначив повторні вибори. Майдан тріумфує. Люди принесли під Верховний Суд десять кошиків квітів, прикрашають дерева помаранчевими стрічками.
Борька чіпляв стрічку, упав з дерева, тепер лежить з ногою в гіпсі. Наш малий сидить солідарно при ньому. Вони дивляться Майдан по телевізору, співають стрілецьких пісень і раз у раз вигукують: «Разом нас багато, нас не подолати!»
Дні грізні і вирішальні. Дома буваю рідко, забіжу — і знову на Майдан. Тінейджер взагалі додому не їздить, йому далеко. Уявляю, як там його мати — батько прикутий до крісла, чутки всілякі, по телевізору транслюють Майдан, і є така рубрика: «Ті, що творять Історію», і серед них вона бачить свого Тінейджера, він усміхається їй і махає рукою.
Я його теж часом бачу здалеку на екрані, над вируючим морем Майдану. Додзвонитися важко, мобільник чомусь не бере. А то якось дивлюся: жінка везе чоловіка в інвалідному візку. Образ шляхетний, на шиї шарф, помаранчевий колір так пасує до зимового кольору сивини. Боже мій! Це ж мій батько. Таки не витримав. Таки прийшов на Майдан! Ну, не прийшов, а, з дозволу сказати, приїхав, але ж він — тут, він це бачить! Я кинувся їх шукати, та хіба ж прорвешся у такому людському потоці, що несе тебе, розвертає і знову несе, як піщинку!
Наступного ранку я таки додзвонився: «Це ви були на Майдані?»
Так, я не помилився. Це були вони.
Батько ніби аж поздоровшав, навіть мова повернулася. — Тримайтеся, хлопці! — каже він.
Спецназівці стоять стіною. На шевронах ощирені «Барси». Голови у шоломах — мов чорна фашистська ікра за пластиковими щитами. Стоять німо, як відлиті з металу. Між ними й нами незрима стіна відчуження і бетонний бруствер із будівельних плит. Щомиті може статися непоправне.
Люди підходять до них, звертаються. Якийсь чоловік вже говорить римами, з українцями це буває у часи великих потрясінь: «Синок, не натискай курок!», «Наші брати, опустіть щити!» Дівчата перехиляються через бруствер, заквітчують, як на Трійцю, ті щити, те залізне пруття, пов’язують помаранчеві банти, лагідно озиваються до цих роботів у нелицарських обладунках, але — глухо, облич не видно, щити й шоломи, узброєний моноліт.
І раптом з-під шолома — широко відкриті юнацькі очі. По пластику, що прикриває обличчя, збігає розталий від дихання сніг.
Стара жінка стоїть у снігу з іконою.
Дитина тримає за ниточку оранжеву кульку.
По цей бік моляться, по той опускають щити.
Тим часом за нашими спинами йдуть якісь торги, переговори. Вносять зміни до Конституції. Угинають нашого лідера на компроміс. Причому не просто на компроміс, а на Великий Компроміс, з великої літери. І він йде на це, він приймає їхні умови. Він, певно, думає, що, коли стане президентом, усе виправить. Гай-гай, як сказала б моя теща. Влада ж, як плазма, вона двигтить, розтікається, міняє обриси й кольори, обволікає, всмоктує і знову набуває тих самих форм.
Якби він був прямо сказав: «Люди! Я зробив це, щоб вас не вбили».
Люди б йому повірили. Ні, він іде на поступки, він капітулює. Ми на Майдані, а він уже серед них. Серед тих, кого називав злочинною владою.
Всі задоволені, всі усміхаються, і влада, і опозиція, кожен вважає це своєю перемогою, — то за що ж ми стояли на Майдані?!
Вчора, побачивши ці усміхнені лиця, дружина шпурнула пульт телевізора.
Ми нікуди не підемо з Майдану. Ми будемо стояти тут до кінця.
Але сьогодні востаннє гримлять барабани. Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. І навіть видавали посвідчення Учасників Помаранчевої революції. Я не пішов. Мені не треба доказів моєї причетності. Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку.
Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем.
Сторінку можна видерти. Історію — ні.
От і настав наш День Гніву.
Лінію оборони тримають живі.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46