А ті близькі чи порозбігались, чи вже махнули рукою, — то що ж можемо вдіяти ми, сторонні? Я вимкнув телефон і, оглушені за ці дні дзвінками, ми сиділи у такій незвичній тиші і думали, який це жах. Людина акумулювала в собі всі подразники, всі кошмари того й цього часу — КДБ, радіацію, напалм, зомбування, корупцію, паранормальні явища, загрози, вибухи і постійний стрес, психіка не витримала, хруснула.
Між іншим, Юнг ще коли попереджав, що світ висить на тонкій ниточці людської психіки. І що надалі не війни, не катаклізми, не техногенні катастрофи, а саме це перевантаження психіки, її невідворотний зрив криє у собі найбільшу небезпеку для людства.
Зайшли на виставку актуального мистецтва «Клінічна антропологія». Експонувався альтернативний психоз. У буклеті так було й сказано: «Своєрідний штучний психоз, щоб подолати психоз справжній». Тріумф деструкцій, апофеоз параноїдального мислення. Наче у художника в голові розірвалася бомба.
Дружина обурюється: «Ренуар писав людей, як прекрасні плоди. А тепер все зводять до руйнацій, до розпаду, до тваринного стану. Що це дає людству на перспективу?»
Раціоналістка. Неодмінно їй перспектива. А ти відчуй алгоритм безвиході. Естетику перероджень. Чому ж постмодерне мистецтво? Бо постмодерне життя.
В суботу я все-таки спробував увімкнути телефон і відскочив, як вдарений струмом, — наче увімкнув не в розетку, а зразу в голос, різкий, роздратований, дзвонила знову вона, я озирнувся на свою зблідлу дружину і буквально заблагав: «Ради Бога, у вас же є родичі, близькі вам люди, чого ж вони кинули вас напризволяще?!» Вона обізвала мене дурнем, і я знову висмикнув шнур.
Отакі наші людські справи. І це ж не поодинокий випадок, це почалося давно, спершу потиху, непомітно, а тепер набуло масштабів. Я, коли був у Москві, ще за часів перебудови, їздив на студентську олімпіаду, — бачив таку картину. На сходах головпоштамту стояв юнак і схвильовано звертався до людей, що його обступили: «Ви мені скажіть, від мене ж приховують, я син Горбачова чи ні? Я не питав би, але ж мені у живіт вмонтовано датчик, я ж транслюю державні таємниці і можу підвести Михайла Сергійовича».
Симпатичний хлопець, пристойно вдягнутий, без особливого блиску в очах, нормальні рухи, — він просто благав притихлих людей: — Я вас прошу, скажіть, це буде між нами. Якщо я син Горбачова, то яке ж вони мали право вмонтувати мені цей датчик? Я ж ходжу і транслюю, я ж можу видати секретну інформацію!
— Та не вірте йому! — обурився якийсь старший чоловік. — Якби він щось транслював, у нього на голові була б антена. А де в нього антена? Антени ж нема!
Це виявилось настільки переконливим, що всі почали розходитись. Я теж пішов, відчувши потребу помацати голову, чи немає у мене там антени.
Час від часу у Києві з’являється жінка, яка всіх закликає садити горіхи, бо це дерево сакральне, посіяне з космосу, про що свідчить форма його плодів, що нагадують звивини людського мозку. Отже, необхідно створити всеукраїнський рух «За горіхи!», щоб усі їх садили й вирощували, і якнайбільше споживали, бо це додасть звивин до мозку нації, і Україна буде врятована. Одного разу вона зупинила мене на вулиці, умовляла, переконувала, і я пообіцяв їй посадити у себе під вікнами горіх. І тепер щоразу саджу його подумки, коли чую засідання Верховної Ради або виступи наших посадових осіб.
А тут ще ці постійні шоу, хіт-паради. «Золота фортуна», «Людина року», «Бренд року», той же «Прометейпрестиж». Наразі «Людина року». Музика грає, публіка аплодує. Комерційні наяди підносять дорогі презенти від фірм. Панство панству вручає премії. Тому за заслуги, тому за звитяги, тому за вірність Вітчизні, тільки невідомо, чиїй. Трудову еліту нагороджують «Кришталевим рогом достатку», когось із м’ясокомбінату орденом Грушевського, президента макаронної фабрики почесним дипломом рейтингу. А типаж! Куди там колишні Дошки пошани — Зевси важкої металургії, Гермеси енергетики, Меркурії торгівлі, Аполлони шоу-бізнесу, — Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!
— Розумово відстала нація, — каже Лев, інвертований на пустелю. — Дозволяє сидіти у себе на голові. Значить, кращої долі й не заслуговує.
Мені важко з ним говорити. Я відчуваю якийсь резон у його словах, але краще б він не приходив.
Третя річниця з дня загибелі Чорновола. Ще одна загадкова загибель. Справу тоді швиденько закрили, кваліфікували як нещасний випадок. Сьогодні відкрито пам’ятник. Зняли покривало, як саван. І він ожив, кам’яний.
Мій батько добре його знав, вони майже ровесники. Каже, гарний був хлопець. Природжений лідер, з тих борців за Незалежність, на честь яких закладено Парк. Загинув напередодні виборів, президентських. Батько не вірить у випадковість його загибелі — у пустелях тієї ночі, на безлюдній дорозі, коли КАМАЗ із причепом зненацька розвернувся впоперек траси, і автівка на повній швидкості врізалася в той причеп… Ніхто не вірить.
Пшеницю, розсипану з того причепу, довго ще на тій трасі колеса впресовували в асфальт. Потім там на узбіччі поставили кам’яний хрест. Це вже така доля українців — ставити хрести на місцях нерозкритих убивств.
Кінець березня. Цього разу зі всіх стихійних лих національного масштабу відбулися тільки вибори. «Я пішов би в зорепади»— як співають хлопці з «Піккардійської терції». Але пішов на вибори, з якогось органічного вже почуття обов’язку. От не хочеш, а йдеш.
І всі так прийшли. Не пошкодували вихідного дня, черги були довжелезні, але люди стояли, вони прагнули віддати свої голоси. Вони все ще сподіваються, що ось цього разу таки вдасться обрати достойних і щось зміниться.
Мало горіхів їдять. Нічого не зміниться. Знову обрали тих самих, отже, буде те саме. У нас є така стабільна обойма, яка завжди проходить. Моя теща називала їх проходимцями.
У Вашингтоні зацвіла японська вишня.
На мосту в Сан-Франциско якийсь дивак захопив у заручниці свою дружину.
У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердне вбивство. Бо немилосердне вже узаконене скрізь.
А на Канарах повінь. На тих далеких нереальних для мене Канарах цілком реальна повінь. Населення СантаКрус сидить без електрики. Закриті аеропорти, залиті пляжі.
Як там те моє плем’я, що пересвистується? Воно ж, мабуть, не потребує електрики, воно ж десь високо в горах, йому там світять кокоси й банани. Його там обступили дикі хащі й драконові дерева, і стежки заплели ліани, й над прірвами немає мостів…
А може, воно вже існує лише у моїй уяві. Може, воно давно вже не пересвистується. Хлопці пішли у комерцію, а дівчата продають смагляву екзотику своїх тіл у нічних барах.
Передвиборні білборди потроху злиняли, до наступних виборів. Все опосіла знову реклама. Вона врізається в найтрагічніші кадри світових новин. Вона перериває фільми, концерти, прес-конференції. Зрештою, вона перериває моє життя, я не хочу її в таких дозах і децибелах.
Але вона міниться, мімікрує, шукає найулазливіших форм. Вже є співана і танцьована, інтонаційна й звуконаслідувальна. Її вже вплітають у двозначні натяки, карколомні трюки і античні сюжети. Олімпійські боги дудлять вітчизняне пиво. Махають крильцями гігієнічні прокладки. Пританцьовують пральні машини. Співає арію бутерброд.
Я вже, як Одіссей, хотів би залити вуха воском.
В очах мигтить біжутерія, мазі Мертвого моря і сметана «Президент». Вібромасажні крісла, дихаючі підгузки «Libero», чіпси «Екстрелла», продукція фірми «Дриґало» і «Шкварки від Одарки, європейська якість». Чай «Маброк» і аж три чайні принцеси — «Канді», «Нурі» і «Ява». Препарат з рогів північного оленя і губна помада, цілий патронташ. Патрони, як налиті кров’ю — червоні, рожеві, пурпурові, багряні. Пробі, мене розстрілюють косметикою!
Вже рекламують морозиво у вигляді фала.
Продуктову фірму називають «Баядера», ласощі — «Вкус соблазна Натали», коктейль — «Орґазм крокодила».
А горілок! Цілі горілчані династії з прізвищами на — ов або й на — off. CMipHoff, Мягков, Медов, Шустов. Українського продукту теж вистачає, тут переважно історичні алюзії — «Гетьман», «Хортиця», «Холодний Яр», «Княжий келих» або ж любов до природи — «Житомирська на бруньках».
«Первак» рекламують з таким притиском, так значущо, ніби це національна ідея: «Щоб стояв у кожній хаті!» Невже не стоїть?
Словом, була епоха Відродження, епоха Просвітництва, а у нас тепер «Время Шустова», «Время Мягкова». «Час український, напої теж».
Незвична тиша. Телефон не деренчить, автовідповідач замовк — колегу моєї дружини забрали в психіатричну лікарню.
Все одно, як сказав один цілитель: «В людині одночасно дзвенять п’ятсот будильників». Подразників вистачає. Життя навантажує тебе щодалі більше. Недарма на старість люди вже ледве ходять.
Хоча мій батько добре тримається. На роковини тещі вони прийшли втрьох. Тінейджер, як завжди, сидить у навушниках, з ввічливо відсутнім виразом обличчя, слухає голоси природи. А якщо й заговорить, то виключно до малого — інтернет, комп’ютер, іншої теми нема. Що за покоління росте? Якесь беземоційне. Глухе до всього. Аполітичне.
Невже й наш такий виросте? Або ще й гірший. Принаймні Тінейджер хоч не матюкається. А наш як пішов до школи, знову набрався. Італійського «per favore» ненадовго вистачило.
Великдень цього року пізній, майже як і в чорнобильський рік.
А ми молодці, атеїсти, тоді й не помітили, що катастрофа сталася якраз напередодні Страсного тижня, коли розпинали Христа.
Бог усе нам щось хоче сказати, а ми все не чуємо.
їздили на гробки до тестя. Хотіли взяти й малого, хай би побачив мамину малу батьківщину, поки там все не позаростало. Але передумали — нащо йому бачити таку Україну? Як співає один баритон: «Таку тебе ми мусим берегти, Бо рівної тобі немає!» Думаю, справді немає. Бо де ж іще на планеті є така чорнобильська зона, що там, де й не зона, все одно зона? Блок-пости на дорогах, шлагбауми — тричі нас перепиняли, тричі перевіряли документи. І це ж по трасі, не за колючим дротом, а села мертві, як після атомної війни.
Тут тільки цвинтарі живі — раз на рік, коли люди приїжджають на гробки.
Дивний гомін стояв між хрестами. Колишні односельці христосувались, опоряджали могили, поминали своїх. Лелеки, довго не бачивши людей, радісно клекотіли над соснами. Кладовища тут лісові, дерев’яні хрести високі. На польському кладовищі є й кам’яні надгробки. Дружина плакала, згадувала батька. Він був лісником, його підстрелили браконьєри. Вже після Чорнобильської катастрофи внадилися полювати на лосів, диких кабанів. Ліс і зараз вирубують. Треба було дивитися крізь пальці, серед них було й начальство, а він був чесний чоловік. Беріг ліс. Он і досі стоять годівнички для лосів, які він ставив. Мурашники, які він обгородив. А тепер села обгороджені колючим дротом. Партизанські села. Німці не допалили, свої знищили. Я слухав, обрубуючи чагарі навколо могили. Вона полола й висмикувала бур’яни, оббиваючи коріння об огорожу.
До материнської хати не дійшли — в хащах стежку переповзла гадюка, дружина сприйняла це як недобрий знак, ледве її заспокоїв.
Назад їхали мовчки. Тричі зупинялися біля почорнілих дерев’яних хрестів при дорозі, читали написи: «Поклоніться людям, які колись тут жили!» Ну, поклонилися, а що далі? Так і будуть витісняти людей зі своєї землі? Ось добудують ще ті «компенсуючі потужності» на двох атомних станціях, і там буде зона, і звідти людей переселять, або вже й не переселятимуть, бо куди? Вже ж зона наїжджає на зону.
Був геноцид, був лінгвоцид. А це вже, по суті, етноцид — відняти у поліщуків Полісся і розсіяти їх по світу.
А баритони усе співатимуть про рідний край з калиною і солов’ями. Дружина недаремно їх вимикає. Цей баритональний тембр наших прострацій уже справді набрид.
Виїхати б кудись, вирвати себе з корінням з цієї замордованої землі!
— І що, — каже дружина, — оббити коріння об огорожі рідних могил?
Це як у кого є рідні могили. У дітей Ґонґадзе, у його матері й це відняли.
Дружина Ґонґадзе дивиться уже з-за океану, з голубих екранів «Голосу Америки». Майже щовечора візаві з Україною, усміхається нам через супутник, розповідає новини. Отримали вже статус біженців у США. Подумати тільки — біженців з України!
Але назагал люди адаптувалися вже й до цієї трагедії. І якщо у 2000-му ще обурювались, 2001-й увесь пройшов під знаком протестів, то тепер уже дивляться без емоцій, що й дасть прокуратурі можливість замотати цю справу, заплутати і спустити на гальмах.
Знову «постріл з минулого», як сказав колись Горбачов. Усі ми обстріляні з минулого. Але чому? Чому кожне покоління потрапляє в капкан ретроспекцій? Чому несе тягар не своїх провин?!
Наразі — цвинтар Орлят польських у Львові. Танками й бульдозерами пройшла радянська влада по їхніх могилах. Як і по могилах наших Січових стрільців. Взагалі вона мала звичай прокладати шлях у майбутнє по кістках. Але поляки це поляки, це нація честі. Вони хочуть віддати шану своїм полеглим. «Відкриємо цвинтар у Львові, — сказав президент Польщі, — і будемо говорити на тому цвинтарі про польсько-українську дружбу».
Така наша посттоталітарна доля — говорити про дружбу на цвинтарях.
Але сторони ніяк не дійдуть згоди щодо тексту, який має бути на меморіалі. Все дискутують, хто за що боровся і за чию землю поліг. «Орлята польські» були молодесенькі, і вони боролися, як вони розуміли, за свій Львів. Наші теж були молодесенькі, і вони теж боролися за свій Львів.
Мертві мертвих уже не ненавидять, а живі все конфронтуються, шукають взаємно прийнятних формулювань.
То поки політики сперечалися, узгоджували позиції, — львівські студенти пішли на цвинтар, стали на коліна і помолилися за всіх загиблих, і за своїх, і за їхніх..
Ні, мала рацію моя теща — всі у всіх повинні просити прощення. Іншої ради нема.
Але будь відвертий з собою. Чи можливо простити все і всім? Не задля політичної доцільності, а от просто по-людськи.
А Голокост, а Катинь, а Ґулаґ, а Голодомор?
— Ти якийсь підірваний на проблеми, — каже дружина.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46