Той, котрого знайшли повішеним у старій котельні на околиці міста.
Вже можна писати історію війни проти журналістів у нашій незалежній державі. То чи не час уже надати їм статус учасників бойових дій?
Та й чи тільки у нашій? З тією лише різницею, що деінде журналістів стріляють, переслідують, кидають до в’язниць, а в нас тенденція більше до повішення, до шантажу, до убивства втемну, бейсбольними битами. У випадку Ґонґадзе — до відрубування голови. Так що якби який сучасний Бенвенуто Челліні, то тепер він мав би створити не Персея з мечем і головою Медузи, а бравого правоохоронця з сокирою у правій руці і головою журналіста у лівій.
Друга річниця трагедії у Нью-Йорку.
В Америці траур і в Швеції траур. Вчора там скоєно замах на міністра закордонних справ Анну Ліндт. Якийсь тип у супермаркеті накинувся на неї з ножем і смертельно поранив. Відкинув куртку, спортивну шапочку і звичайний побутовий ніж, і втік. Сьогодні вона померла.
І така була дивна її усмішка з усіх газет і телеекранів — у день жалоби, коли вогники свічок рухалися вулицями Нью-Йорка, коли в небо вдарили два прожектори, символізуючи дві уже неіснуючі вежі, коли люди плакали і молилися біля того руйновища, і діти зачитували імена загиблих, — одна жінка усміхалася, та й та посмертно.
Схоже, що трагедії стають буднями людства.
І що люди вже їх сприймають в режимі дзапінґу — ввімкнув, вимкнув, перемкнув.
Увечері дивилися передачу «Чи готові ви зустріти терориста на порозі свого дому?» Цілком слушне запитання, якщо Україна вже встряла у ту війну. Особисто я не готовий.
Фільм називався «Вісь зла».
А може, мені хто скаже, де тепер вісь добра?
По-моєму, це такий шампур, на який уже всіх нанизано.
Мені набридло. Господи, як мені все це набридло! То хоч була ілюзія, що варто боротися, що можна щось перебороти, змінити, виправити, а тепер — що?
Ні рецепта, ні панацеї ніхто не дасть. Драбину Бог з неба не спустить, як біблійному Якову.
Еманації всіх трагедій скупчились у ноосфері.
Я що, прийшов у життя, щоб у мене його відібрали?!
Навіть програмісти, в цілому народ стриманий і коректний, а й ті раптом збунтувалися і влаштували у Запоріжжі фестиваль — хто далі закине свій комп’ютер з його інтернетом, усі ці ноутбуки і сканери, принтери і модеми, хто потрощить к чортовій матері свій процесор або дисплей.
— А тобі часом не хочеться, — запитав я Тінейджера, — пошпурити мишку, потрощити комп’ютер?
— А як же тоді віртуальна держава на острові Косумель? — запитав він.
Він має рацію. Свою реальну державу ми втрачаємо.
Ми вже як той сухогруз, що недавно розломився у Чорному морі. Одну частину відносить у бік Європи, друга дрейфує до Росії. А на вцілілій кормі матроси варять борщ.
16 вересня. Три роки з дня загибелі Ґонґадзе. Резонансна справа так і не розкрита. Резонансу дедалі менше. Звикли й адаптувались.
Лише колеги-журналіст и знову зробили живий ланцюг і запалили свічки. А поблизу того місця, де при лісовій дорозі було знайдене «таращанське тіло», встановили високий кам’яний хрест.
Знову над Києвом пропливла тінь відрубаної голови.
А цикл справді завершився. Недарма наші дони і шевальє так шастали у Москву. І поки наші патріоти скузувалися тут між собою, міняли принципи й конфігурацію, вони там наводили братні мости між народами, бодай частково регенеруючи СРСР під умовною назвою — Єдиний Економічний Простір. Навіть не спільний, а єдиний.
І ось уже чотири президенти, як і тоді, у 1922-му, — чотири! — тільки тепер замість Грузії Казахстан — зібралися в Ялті. Готується договір.
Знову заходимо на те саме коло. І скрипить нам та сама вісь.
«Робимо перші кроки до зради», — сказав один депутат.
Думаю, що вже передостанні.
Більшість депутатів проголосували за, опозиція — проти, а решта всі перемовчали. Я пив каву і боявся підвести очі на дружину.
— Знаєш, — сказала вона, — я вперше відчула такий сором за мужчин своєї нації. Не так страшний той договір, як те, що вони такі безхребетні.
І додала зовсім тихо:
— Це ж не мужчини. Вони можуть схопитися за голову, за серце, за матню, за кишеню. Але вони ніколи не схопляться за зброю.
Що я можу їй сказати?
Я схопився б за зброю, я пішов би на барикади. Мій День Гніву уже настав. Але у нас в яку ситуацію не ступиш, гарантована провокація. Ти кинешся на барикади боротися за правду, за справедливість, «За вашу і нашу свободу!» — я дуже люблю це гасло польських повстань — а поруч раптом вигулькне ідіот і наверзе такого, з чим ти себе не можеш ідентифікувати.
Я нічого не боюся. Я боюся тільки причетності до ідіотів.
Вересень на відльоті.
А там і жовтень. Тринадцята річниця нашого голодування на граніті. Нашого політичного голодування. Та скільки там тої політики було, багато ми тоді вимагали? Вимоги практично були мінімальні, зате вибух протесту максимальний.
І річ не в тому, що того граніту вже нема, річ у тім, що немає тих нас.
А Україну таки докотили до прірви. І знову треба боротися, знову треба хапати голіруч те колесо Історії, щоб не зірвалося. Але хто, хто здатен тепер це зробити?! Вистачило ума скористатися свободою, на інше не спромоглись.
Хоча барикади у нас є. Є навіть Остання барикада. Щоправда, це не остання й не барикада, а всього лише кав’ярня, де тусуються, п’ють вино і жують канапки. Та ще був один бренд барикади — бренд! — бо тепер навіть барикаду можна звести до бренду, — однойменна телепрограма, де молоді інтелектуали вербалізували свій сарказм.
Верді вже тут нічого робити.
Урочисто завершується Рік Росії в Україні.
У Москві фестиваль «Вареники без кордонів», танці і співи.
Здійснено дружній транснаціональний переліт на теплових аеростатах. Гігантські повітряні кулі, стартувавши в Москві і подолавши п’ять тисяч небесно-земних кілометрів, приземлилися на Майдані Незалежності, додавши ще й спортивно-святкового пафосу до ідеї Єдиного Економічного Простору.
Президенти України й Росії безнастанно зустрічаються. Йдеться до ратифікації договору.
І, очевидно, на розвиток ідеї Єдиного Економічного Простору Росія раптом почала будувати дамбу навпрошки через Керченську протоку, пригрібаючи острів Тузлу собі. Щодня й щоночі підганяють по 100 КАМАЗів, вивертають у море тонни каміння й щебеню. Дамба стрімко росте в наш бік, ніби з дна морського підіймається кам’яний хребет якогось допотопного чудовиська. Міграція риби порушена. Здивованих островитян підбивають переходити в російське підданство. Україна обурилась: це провокація! — і виставила своїх прикордонників. Одне на одного дивляться у бінокль.
Міністерство закордонних справ дає ноту протесту. Президент терміново повертається з Латинської Америки. Там тої Тузли кіт наплакав, але для пробного каменя дружби досить.
Ось уже й тисяча днів нового століття. Сьогодні, 29 вересня, — тисяча днів! Завтра тисяча один день, отже, й тисяча одна ніч. А одвічна Шехерезада — Історія — розказує дедалі кривавіші казки.
1 жовтня. Перші втрати, перші свинцеві гроби з Іраку.
Свій застрелив свого, з необережності, не знав, що автомат заряджений.
І перекинувся бронетранспортер, задавив власного командира. Тіла з Багдада через Німеччину доправлять до України.
І аж тепер з’ясувалося, що у наших миротворців екіпірування неважне, взуття натирає ноги. То чого ж ви їх туди послали, на ту розпечену «шахівницю»? Там же пісок під ними горить. Там же той ірано-іракський кордон, який їх кинули охороняти, одне з найнебезпечніших місць. Там їхній патруль вже напоровся на міну. Там же з-за кожного рогу на них чигатиме смерть.
А осінь гарна. Листя літає, як золоті метелики.
Поїхати б у ліс по гриби. Почути шурхіт сухого листя. Вловити димок від спалюваних картоплищ. Але скрізь по лісах таблички про радіацію. З малим не поїдеш. Самим не хочеться. Сиджу в інтернеті.
Важка осінь. У Криму вбито татарську родину, шість людей.
На обухівській дорозі під колесами депутата загинув 20-річний хлопець, що приїхав будувати елітні дачі, хотів заробити на весілля.
У Мелітополі загинув ще один журналіст. Знайшли повішеним на ручці холодильника, кваліфікували як нещасний випадок.
У Броварах знову вибухнула ракета. Цього разу не з військового полігону, а на приймальному пункті металобрухту.
В Артемівську, на Донеччині, злетіло в повітря сто вагонів боєприпасів. Снаряди падають на місто. Комусь упало прямо на лоджію. Місто в паніці. Поранило школярку. Контузило офіцера. Все горить, траса перекрита. Дерева падають на лінії електромереж.
І це тільки те, що потрапило в поле мого зору. Те, що я записав. Чого не міг не записати.
У Черкасах чомусь стрілялися міліціонери. Якась загадкова серія суїцидів. І навесні ж там стрілився генерал міліції, специфічним пострілом у підборіддя. Ходять чутки, що це якимсь чином пов’язано зі справою Ґонґадзе, з перепохованням і підміною трупа, і що це не самогубства, а хтось усуває свідків. Але й цей сюжет пішов у затемнення.
В Артемівську усе ще вибухає. Створено оперативний штаб. Склять вікна шкіл і дитячих садочків. Жителі збирають боєприпаси за містом, як розтрушені з машин буряки. їм не звикати. У 2000-му там теж вибухало.
Дружина виводить мене на хвилю оптимістичних новин.
В Австралії кенґуру врятував хазяїна, якого привалило дерево.
З Тузлою нібито уладналося, зупинили дамбу.
Австрійський спортсмен перестрибнув через Ла-Манш.
Ілюзіоніст Девід Блейн завис над Темзою у плексиґласовій капсулі.
А в тій самій далекій Австралії знайшли реліктову валлемійську сосну. Так що новий 2004 рік можна зустріти під сосною юрського періоду.
І таки сталося повне затемнення Місяця, прогнозоване ще два роки тому. 8 листопада, в ніч на неділю, місяць був щез., як у Гоголя, на кілька хвилин.
Ми з дружиною стояли на балконі, вона, сміючись, цитувала, як чорт підкрадався до Місяця і вже простягнув було руку схопити, але відсмикнув, посмоктав обпечений палець, дриґнув ногою і заскочив з іншого боку. Потім таки схопив і, дмухаючи, як на жарину, перекидаючи з долоні в долоню, сховав до кишені. А коли Місяць виринув, хмари побігли — уявлявся нам силует Вакули, що осідлав чорта і летів у нічному небі.
А може, то була хмара, що несла вже торбу зі снігом.
Вранці ми не хотіли вставати. Сніг таки справді випав. За вікном було біло-пребіло. Хотілося почати життя з чистого аркуша. Але, п’ючи каву, розгорнув газету і прочитав, що в Іраку, в місті Нассірія, загинуло дев’ятнадцять італійських військових, що брали участь у якійсь акції біля Вавилона. Жити перехотілося.
Сьогодні передавали: в розшуку тисячі призовників, що ухиляються від осіннього призову. І від весняного ухилялись. Не хочуть хлопці в армію. Ні Україну захищати, ні в Ірак нести демократію. Нічого не хочуть. Зникла мотивація, нема відчуття Батьківщини.
18 листопада. Сьогодні загинув ще один миротворець. Молодий офіцер, перекладач з арабської. Застрелився з табельної зброї. Коротко. Без пояснень.
А потім було ще й предивне повідомлення, що наші миротворці здійснили «блискучу військову операцію біля міста Ес-Сувейра». Змійкою у ЗМІ проповзло нове формулювання: «Участь у стабілізаційних силах в Іраку».
Отже, їхали як миротворці, а потрапили у «стабілізаційні сили».
Ну, і що ж вони там стабілізували?
У Грузії Революція троянд.
Народ вийшов на вулиці. Опозиція увірвалася у парламент, озброєна лише трояндами. З вікна президентського палацу вилетіло крісло президента.
Що то Грузія — у них і глибокої осені Революція троянд!
Але Україна — не Грузія.
Там лінію оборони тримають живі.
А ми вперше за всі роки заборон, а потім уже й суспільної амнезії, відзначили 70-ліття Голодомору. І, дослухавшись до американця з племені чероко, у якого в душі своя негаснуча свічка скорботи, поклали собі на пам’ять мільйонів жертв кожної останньої суботи листопада ставити у вікні поминальну свічу.
Я стояв біля вікна і дивився у ніч. Рідко де горіла на підвіконні свічка.
Рік пролетів, як дресирований тигр крізь вогненне кільце катаклізмів.
На світовій шахівниці все щось ходило, падало, вибухало. І «Фабіан» шукав свою «Ізабель».
Пройшли якісь дивні відімкнення світла. Столиці великих держав поринали у темряву. Люди застрягали в ліфтах, натикались на стіни. Сталося кілька землетрусів — у Японії на острові Хоккайдо, у Китаї. А найстрашніший — в Ірані, в ніч під католицьке Різдво. Загинуло кілька тисяч людей. І все ж вдалося під самий Новий рік з-під руїн врятувати вагітну жінку, а потім ще двох дітей, вичисливши їх за співом канарок із-під завалів.
Наприкінці року заарештували Сад дама Хусейна, на його батьківщині в Тикріті. Витягли з-під землі, із якогось бункера, страшного, зарослого, експонували на камеру, заглядали в рот, підсвічували піднебіння червоним ліхтариком, на весь світ показавши, яка у нього кривава паща.
Я розумію: ворог. Але є ж якісь закони військової і людської честі. Він уже переможений, полонений. Пощо робити з нього печерного чоловіка?
Ось такий Дід Мороз під всесвітню ялинку людства.
На якесь індійське село упав уламок боліда.
В Егейському морі потонуло судно з нелегалами.
Іспанському прем’єр-міністру набридло бути прем’єрміністром.
От якби й нашому вже набридло. Та ж ні, він не тільки націлився у президенти, він уже став єдиним кандидатом від влади. Бо влада як влада — забезпечує собі наступний етап своїх реінкарнацій.
Опозиція протестує, їй не дають слова, вона вимагає і, вичерпавши всі аргументи й засоби, блокує трибуну, зриває засідання, вмикає на повну потужність сирени й клаксони, навіть ночує у сесійній залі, спить на бойовому посту під трибуною. Крик, галас, зламані шиї мікрофонів. У парламенті — як у селі Мандрики з незавершеної повісті Гоголя «Страшний кабан»: «трескотня и разноголосица, прерываемые взвизгиваньем и бранью».
Несамовитий шум, рев і завивання — фонограма нашої дійсності. Голова тріщить, на Сонці протоновий спалах.
— Де ж твій віртуальний літак? — питаю Тінейджера. — Чого ж він не прилітає?
— Мабуть, захопили віртуальні терористи, — похмуро відповідає він.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46