) Спершу думали, що теракт (тепер же, що б де не сталося, думають, що теракт), але з’ясувалося, що пакет з вибуховою сумішшю кинув психічно хворий.
Так закінчився февруарій.
Я купив пучечок зіщулених пролісків у підземному переході і пішов на похорон. Батько хворий, не міг, я пішов замість нього — ховали вдову його друга, давно вже покійного. «Життя — це проходження тіней», — сказано в Біблії. От вони і пройшли.
Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим!
Якась комаха, допотопний метелик, міг зберегтися у бурштині. А людина ніде не збережеться. Нема того бурштину, в якому б вона збереглася навіки. І весь я, з усім моїм життям, буду змитий прибоєм нових поколінь. То якби хоч прожити це єдине моє життя по-людськи. Ні, приходять нові режими, нові ешелони влади і везуть тебе силоміць по своїх безнадійних маршрутах. І знову пускають Україну під укіс, і тебе разом з нею.
Ще одне мартобря. Ще одна експертиза «таращанського тіла», цього разу з Лозанни, підтвердила, що це таки Ґонґадзе.
Там вже й тіла того немає, самі лише рештки у морзі. То, може б, уже провести якусь головну експертизу, якусь експертизу експертиз, чи спитати у Господа Бога: «Боже, ніхто не знає, де тіло Ґонґадзе, але ж Ти єдиний знаєш, де його душа!»
І чомусь саме в цей день у Черкасах хотів накласти на себе руки генерал міліції (ще один генерал!). Вистрілив собі в голову. Вижив, але мовчить.
Дивуюся, чому у нас і досі не розцвітає література. На наших сюжетах у нас давно вже б мали бути і Едґар По, і Стівен Кінґ, і Аґата Крісті.
Або кінематограф. У нас же на кожному кроці Тарантіно й Хічкок.
«Форум національного порятунку» давно вже анігілювався. Емоції вичахли й розрядились, як старий акумулятор. Людей уже не підважиш на вулицю. Однак опозиція призначає громадянську акцію: «Повстань, Україно!»
Не повстане. Акції призначаються, а повстання — ні.
До того ж вирує Масниця. Православний люд споживає млинці, не дуже кремпуючись тим, що пшениці таки на денці. Млинці у нас символ солярний, символізують сонце. Тим паче, остання неділя перед Великим Постом, тра відгуляти.
Отож прийшла опозиція на Майдан Незалежності, а там у розпалі народне гуляння. Співають, танцюють, їдять гарячі млинці. Хіба повстанеш, коли морда вилискує маслом?
Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк нє гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова. Цю чавунну пальму невтомно пропагує наш прем’єр, а тепер уже й кандидат у президенти. Вона вже експонується й рекламується мало не як символ нашої державності. Її освятили у Лаврі і вже відкрито взяли курс на Росію.
Власне, освятили копію пальми. Оригінал у Петербурзі.
— Метафора нашої вторинності, — сказав Лев, інвертований на пустелю. — Шапка Мономаха теж у Москві.
— Зате гроб Юрія Долгорукого у Києві, — скипіла дружина.
— Зауваження слушне, але чого ти з ним гака роздратована? Все-таки гість.
— Ну, й терпи свого гостя, — сказала дружина. — А я не можу. Сноб. Цинік.
Дивно, що вона його так не любить, у чомусь вони дуже схожі. Обоє категоричні, обоє без сентиментів, проблеми бачать наскрізь, діагностують жорстко. Може, тому й не любить, що схожі.
Та я й сам його недолюблюю. Холодний тріск інтелекту і незворушна логіка. Однак не такий він і незворушний, коли бачить Ґламур. Його кидає в жар і в холод. Моя дружина зловтішається: — Диви, і йому ніщо людське не чуже.
Атипова пневмонія крокує світом. Косить людей в Китаї, Гонконгу, Сінгапурі. Скорочено її називають SARS. Бояться пандемії. Цей вірус уже вважають другим, після СНІДу, попередженням людству.
Але людство попереджай не попереджай, все одно, не почує.
Може, тому, що тих попереджень уже стільки, що люди звикли й адаптувались. То вичерпуються запаси води, то нафти, то пореться озонова дірка, то летить астероїд. А це вже японці попереджають, що до Землі наближається Марс. Років через десять наблизиться на інтимну відстань. Спасибі за такий інтим. Вперше за шістдесят тисяч років пролетить так близько. Може врізатись. Ось тоді й злякаємося вже оптом.
Тим більше, що у давніх римлян Марс був богом війни. У нього було три життя і одне безсмертя. Він був переможцем, а крім того, мав ще одну свою римську дефініцію — розширювач, тобто прирощувач імперії.
Ми ж нічим не приростаємо, крім своїх нещасть.
Може, через те я й розумію всі нещасливі народи. І маю надію, що хтось зрозуміє мене.
5 березня. Півстоліття з дня смерті Сталіна. З Росії привезли виставку посмертних гіпсових масок. Моторошне видовище ці гіпсові маски. Наче мертві обличчя замело снігами…
Але сталінські вуса проступають і крізь сніги. Саддам Хусейн чомусь дуже схожий на Сталіна. Колись, в іраноіракську війну, аятолла назвав його маріонеткою сатани. І це, мабуть, недалеко від істини. Але ж бомба може не розібратись і влучити в іракських дітей.
Сполучені Штати поставили йому ультиматум — або він полишить Ірак, або розпочнуться військові дії. Вони таки відкриють ворота у пекло. Вже призначена й дата початку війни — 17 березня, і її переможного завершення — 10 квітня. Отже, передбачається «бліц-кріґ».
Саддам Хусейн звернувся до населення, щоб рили траншеї в садах.
Шкода садів. Шкода Семираміду.
ООН проти війни. Рада Безпеки проти. Але США надумали вдарити і вдарять. Зате потім, коли загрузнуть, весь світ впряжеться у ту війну, треба ж буде якось витягати ситуацію з кривавого бездоріжжя.
Краще б не зачіпали біблійних місць. З біблійних місць можуть початися біблійні трагедії.
Час обертається, як гігантське колесо, людство сидить, кожен у своїй кабіні, з острахом визирає: чи не почалася війна?
16-те, 17-те, уже й 18-те березня! Хвалити Бога, не почалась.
У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю.
Пекло, я так розумію, не замкнене.
В ніч на 20 березня війна таки почалась. Наймолодша цивілізація пішла на найдревнішу. По Багдаду випущено сорок крилатих ракет. Б’ють з кораблів у Перській затоці. Бомби скидають з неба. Багдад навіть не встиг заплющити очі. Вночі у клекоті вибухів вікна світяться, як золоте доміно. Операція називається «Шок і трепет».
У кого шок, то це в моєї дружини.
— Апофеоз чоловічої цивілізації, — каже вона. — Вони таки розв’яжуть третю світову війну.
По світу хвиля протестів. Мільйони людей виходять на демонстрації. Називають цю війну бійнею, вимагають спинитися. Але їх в ім’я демократії розганяють кийками і сльозогінним газом.
Коаліція штурмує Багдад.
В Іраку розгулялись піщані бурі.
Клубок прадавніх конфліктів завихорюється у вогненний стовп.
Бог війни може бути задоволений. Меч у крові, щит відблискує полум’ям. Над людством з реактивним свистом проносяться літаки.
Світ приростає джихадами.
У Еквадорі в британське посольство шпурнули гранату.
Країни відкривають свої кордони для біженців.
А в нас тут свої імпрези. Міняли літеру в державному Гімні, щоб Україна на одну букву менше вмерла. Відновлювали давньоколишні норми правопису. Клялися, що не продавали «Кольчугу». Ніяк не могли вписатися у світовий контекст.
Свистить наш конверсійний чайник на кухні. Це сигнал. Дружина вже погодувала малого, уклала спати. Настає наш особистий вечірній час.
У таку промерзлу провесінь, у такій гнітючій реальності, це наше пізнє чаювання, ця тиха розмова, цей перламутровий полиск чашок і терпкий аромат цейлонського чаю, — може, це й маленьке щастя, але воно наше.
Набираєшся тепла на цілий наступний день.
Бомби б’ють по Багдаду.
Рада Безпеки закликає перейти до гуманітарних акцій.
Президент Америки грає в ґольф.
А політична Феміда все щось зважує на своїх терезах. Спритні політики перестрибують з шальки на шальку. Перекидають гирки своїх інтересів. Свинцеві гроби чекають своїх вантажів.
Наша держава ніби ж позаблокова і нейтральна, але вже муштрує хлопців на полігонах, лаштує свій протихімічний батальйон у Кувейт.
Аргументи донів і шевальє такі: Україна неодмінно має бути присутня у миротворчих операціях. Це не воєнні дії, це гуманітарна акція. На те ж він і РХБбатальйон, щоб захищати населення від радіаційних і хімічних небезпек. Тут, в Україні, він уже захистив, тепер захистить у Кувейті.
Що ж до воєнних дій, то вони там далеко. Редкая птиця долетить.
І ось уже до Кувейту щодня відбуває по два літаки. Деякі миротворці кажуть, що їдуть захищати мирне населення, інші відверто — щоб заробити. А один солдатик сказав журналісту: «Я хочу світу побачити».
— Який там світ на війні?! — плаче його бабуся.
На Багдад сиплються тонни бомб.
Вчора скинули дві глибинні.
Ох, ти ж, світова Мельпомено! Сьогодні Міжнародний День Театру. Який кривавий спектакль!
Кофі Аннан закликає припинити війну.
Європарламент прийняв резолюцію проти війни.
Але ворота в пекло уже не зачиняються.
Трупи на вулицях Багдада. Почались епідемії.
У Басрі ні води, ні світла. Місту загрожує гуманітарна катастрофа.
Табори біженців замело піщаними бурями.
Палає п’ятнадцять нафтових свердловин. Чорний дим валить на Кувейт.
А вони думали — нафта.
Наш РХБ-батальйон стоїть біля кордону з Іраком. Очі засипає пісок.
Птиця, може, й не долетить, розполохана бомбами, а снаряд таки долетів і гахнув кілометрів за сто від нашого батальйону.
І цілком несподівано для суспільства президент Буш назвав Україну в числі держав, що підтримали коаліцію. І чомусь наш президент не заперечив. Маленька Словенія заперечила, а велика Україна ні. Отже, потай вже перестрибнув, хитнулися лукаві політичні терези.
І враз у кольчужній справі була поставлена крапка.
Ось тут би й провести референдум, запитати суспільство. Ні. Президент ставить Україну перед фактом. Так вирішив він, так вирішив парламент. А потім, коли прийде час усвідомлень і наслідків, не буде з кого спитати. Вони вже всі будуть на заслуженому відпочинку, на державних пенсіях замордованої ними держави.
От і вписалися у світовий контекст. Наших хлопців теж, очевидно, пошлють на ту війну. Чи їм хоч пояснять, куди вони їдуть, чого вони їдуть, що то за країна Ірак? У школі ж, мабуть, не дуже вчили. Я теж не дуже вчив.
Але до чого ж ми задурені! Як нам змоделюють світ,
так і бачимо. Ніби в Іраку тільки і є, що кривавий режим Хусейна, кубло тероризму і диктатура. Та ще ота зброя масового знищення, через яку почалася війна, але якої там так і не знайшли.
Гортаю енциклопедію. «Весь Ірак — це музей під відкритим небом». «Ця земля — колиска кількох цивілізацій». Долини Месопотамії. Ніневія. Ріки Тиґр і Євфрат. Але ж дозвольте — Месопотамія, Межиріччя — та ж там жили перші люди після Потопу! Ріки Тиґр і Євфрат — це ж ті ріки, які протікали в раю! Отже, це десь там росло Древо пізнання, з якого з’їла те яблуко Єва. Отже, це там Каїн убив Авеля. Отже, з тамтешньої глини Бог створив Адама! Отже, звідти родом все людство?!
Вітаю себе з печаллю пізніх прозрінь.
Це ж там були геніальні арабські поети, філософи, звіздарі, математики! Це ж там на розкопках столиці ассірійського царства Ніневії знайшли бібліотеку з клинописних табличок! Це ж там творилася магія Сходу. Це ж звідти й Синдбад-мореплавець. Це ж там був і Вавилон — столиця царів, «золота чаша в руках Господа, з якої упивалися всі народи», як сказано у пророка Єремії. Де був і плач Вавилонський, і полон Вавилонський, і Александр Македонський, що увійшов у Вавилон тріумфально, та вже й не вийшов. Занедужав і вмер, там і похований.
І викарбувано було на його кам’яному надгробку: «Цього клаптика землі вистачило тому, кому замало було всього світу».
Чи ж збереглася його могила? Чи там уже кози пасуться…
Але як же я раніш не подумав? Отже, й Вавилонську вежу будували там, у долині Сенаарській, нащадки Ноєві сукупно з іншими племенами. Будували поспіхом, косо-криво, нетривкий розчин вживали, гнали вгору без тями, не заклавши як слід підмурок. То воно й завалилося, і Господь змішав їхні мови, і вони перестали розуміти одне одного.
Вавилон — це ж і означає у перекладі «змішання». Тільки тоді це було змішання мов, племен і народів, а тепер це зветься — коаліція.
Може, не випадково Історія знову завертає на Вавилон? Може, сам Бог диктує нам цю метафору, а ми ще не чуємо?!
Я сьогодні їхав, наче ж усе нормально, і раптом погнав на червоне. Сержант зупинив, питає, а я й сам не розумію. Згоден, порушив, а чому — не знаю. Не пив, тверезий, можу дихнути. Так, бачив і світлофор, і стрілочку, все бачив. Але ніби на мить випав із дійсності. Провалився в часі. Тепер же час вимірюється не часом, а катастрофами. Це якийсь розгром часу в мені. І мене в часі. Як це поясниш сержантові?
Я мовчав, навіть не виправдовувався. Він хотів виписати мені штраф, я автоматично ткнув йому купюру, він автоматично взяв і раптом потис мені руку. Теж якесь випадіння з дійсності.
Десятий день війни. Переможні кадри військової хроніки. За добу на Багдад було здійснено безліч вильотів, скинуто бомби й ракети з лазерним наведенням. Коаліція бомбила священне для мусульман місто Кіркук. Басрі загрожує епідемія холери. Іракський міністр інформації повісився. Від бронзового Хусейна залишилася тільки його ліва нога.
Приниження переможених додає переможцям драйву. Та варто було першим солдатам потрапити у полон, пафос упав, у британській пресі з’явилося тривожне передбачення: «Це буде страшна війна».
І ось уже перші оприлюднені втрати. Загинув австралійський журналіст.
Іракські селяни з дробовика збили американський вертоліт.
На американську базу в Німеччину привезли перших поранених.
Америка як спам’яталась. Протестують журналісти. Протестують актори. Золотий Оскар не дочекався своїх лауреатів: нагороджені відмовились від нагород. У Техасі маніфестанти прив’язали себе до дорожних знаків, щоб зупинити рух. Але ж то рух на якійсь окремій трасі. А як зупинити рух на глобальних магістралях біди?!
31 березня. Понеділок і дощ. Останній день подання декларацій до податкової інспекції. Я можу не подавати. У мене зарплата не сягає податкової планки, і прибутків нема. Так що без клопоту. Ні я державі, ні держава мені.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46