https://wodolei.ru/brands/Grohe/
– Номис. – С. 168).
Дівчата з лиха горювали,Нудило тяжко молодиць;Лиш слинку з голоду ковтали,Як хочеться кому кислиць.Своїх троянців проклинали,Що через їх так горювали,Дівки кричали на весь рот:«Щоб їм хотілось так гуляти,Як хочеться нам дівовати,Коли б замордовав їх чорт». Бероя – в «Енеїді» Вергілія – дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.
Троянці волокли з собоюСтарую бабу, як ягу,Лукаву відьму, злу Берою,Іскорчившуюся в дугу.Ірися нею ізробилась,І як Бероя нарядилась,І підступила до дівок;І щоб к ним лучче підмоститьсяІ пред Юноной заслужиться,То піднесла їм пиріжок. Бахурують – ведуть розпусне життя.
Сказала: «Помагай біг, діти!Чого сумуєте ви так?Чи не остило тут сидіти?Оце гуляють наші як!Мов божевільних, нас морочать,Сім літ, як по морям волочать;Глузують, як хотять, із вас,Але з другими бахурують,Свої ж жінки нехай горюють,Коли водилось се у нас? [47] Послухайте лиш, молодиці,Я добрую вам раду дам;І ви, дівчата білолиці,Зробім кінець своїм бідам,За горе ми заплатим горем –А доки нам сидіть над морем?Приймімось, човни попалім.Тогді і мусять тут остатьсяІ нехотя до нас прижаться;Ось так на лід їх посадім». Пайматуся – пестливе від «паніматко».
Скіпки, тріски, солому, клоччя – послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку – тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім – солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.
«Спасеть же біг тебе, бабусю! –Троянки вголос загули. –Такої б ради, пайматусю,Ми ізгадати не могли».І зараз приступили к флотуІ принялися за роботу:Огонь кресати і нестиСкіпки, тріски, солому, клоччя;Була тут всяка з них охоча,Пожар щоб швидче розвести. Байдак – річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.
Пороми – плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.
Розжеврілось і загорілось,Пішов димок до самих хмар,Аж небо все зачервонілось,Великий тяжко був пожар.Човни і байдаки палали,Соснові пороми тріщали,Горіли дьоготь і смола.Поки троянці огляділись,Що добре їх троянки грілись,То часть мала човнів була. Тріщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.
Еней, пожар такий уздрівши,Злякався, побілів, як сніг,І бігти всім туди звелівши,Чимдуж до човнів сам побіг.На гвалт у дзвони задзвонили,По улицях в трещотки били,Еней же на ввесь рот кричав:«Хто в бога вірує – рятуйте!Рубай, туши, гаси, лий, куйте!А хто ж таку нам кучму дав?» Олімпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів – найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є «побожний», «божистий». Комічним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованої «Енеїди» на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.
Еней од страху з плигу збився,В умі сердега помішавсьІ зараз сам не свій зробився,Скакав, вертівся і качавсь;І із сього свого задоруВін, голову піднявши вгору,Кричав, опарений мов пес.Олімпських шпетив на всю губу,Свою і неню лаяв любу,Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. [52] «Гей ти, проклятий стариганю!На землю з неба не зиркнеш,Не чуєш, як тебе я ганю,Зевес! – ні усом не моргнеш.На очах більма поробились,Коли б довіку посліпились,Що не поможеш ти мені.Чи се ж таки тобі не стидно,Що пропаду, от лиш не видно?Я ж, кажуть люди, внук тобі! Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.
Базаринка – подарунок, хабар. Походить від польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.
А ти з сідою бородою,Пане добродію Нептун!Сидиш, мов демон, під водою,Ізморщившись, старий шкарбун!Коли б струхнув хоть головоюІ сей пожар залив водою –Тризубець щоб тобі зломивсь!Ти базаринку любиш брати,А людям в нужді помагатиНе дуже, бачу, поспішивсь. Плутон – бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 – 115).
Прозерпина – дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.
І братик ваш Плутон, поганець,Із Прозерпіною засів,Пекельний, гаспидський коханець,Іще себе там не нагрів?Завів братерство з дьяволамиІ в світі нашими бідамиНе погорює ні на час.Не посилкується німало,Щоб так палати пересталоІ щоб оцей пожар погас. фурцює добре навісна – фурцює – гасає, скаче.
І ненечка моя рідненькаУ чорта десь тепер гуля;А може, спить уже п’яненькаАбо з хлоп’ятами ганя.Тепер їй, бачу, не до соли ,Уже, підтикавши десь поли,Фурцює добре, навісна.Коли сама з ким не ночує,То для когось уже свашкує,Для сього тяжко поспішна. Пустіть лиш з неба веремію – веремія – крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію – несподівано напасти, внести замішання.
Та враг бери вас, – що хотіте,Про мене, те собі робіть;Мене на лід не посадіте,Пожар лиш тілько погасіть;Завередуйте по-своємуІ, будьте ласкаві, моємуЗробіте лихові кінець.Пустіть лиш з неба вереміюІ покажіте чудасію,А я вам піднесу ралець». [57] Тут тілько що перемоливсяЕней і рот свій затулив;Як ось із неба дощ полився,В годину ввесь пожар залив.Бурхнуло з неба, мов із бочки,Що промочило до сорочки;То драла врозтіч всі дали.Троянці стали всі як хлюща,Їм лучилася невсипуща,Не раді і дощу були. [58] Не знав же на яку ступитиЕней і тяжко горював,Чи тут остатись, чи поплити?Бо враг не всі човни забрав;І миттю кинувсь до громадиПросить собі у ней поради,Чого собою не вбагне.Тут довго тяжко раховалиІ скілько не коверзовали,Та все було, що не оне. У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ'яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.
Упир і знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знається з потусторонніми силами.
І добре знав греблі гатить – в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи. Гребля, вода, надто болото – місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:
Нехай тебе ті кохають,
Що в болоті грають.
Нехай тебе ті любують,
Що греблі руйнують.
Один з троянської громади,Насупившися, все мовчавІ, дослухавшись до поради,Ціпком все землю колупав.Се був пройдисвіт і непевний,І всім відьмам був родич кревний –Упир і знахур ворожить,Умів і трясцю одшептати,І кров христьянську замовляти,І добре знав греблі гатить. Шльонськ – польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв'язки з Сілезією, а через сілезькі ринки – з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.
Бував і в Шльонському з волами,Не раз ходив за сіллю в Крим;Тарані торговав возами,Всі чумаки братались з ним.Він так здавався і нікчемний,Та був розумний, як письменний,Слова так сипав, як горох.Уже в чім, бач, пораховати,Що розказать – йому вже дати;Ні в чім не був страхополох. Невтєс – в античних міфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.
Невтесом всі його дражнили,По-нашому ж то звавсь Охрім;Мені так люди говорили –Самому ж незнакомий він.Побачив, що Еней гнівився,До його зараз підмостився,За білу рученьку і взяв;І, вивівши Енея в сіни,Сам поклонився аж в коліни,Таку Енею річ сказав: [62] «Чого ти сильно зажуривсяІ так надувся, як індик?Зовсім охляв і занудився,Мов по болотові кулик?Чим більш журитися – все гірше,Заплутаєшся в лісі більше,Покинь лиш горе і заплюй.Піди вкладися гарно спати,А послі будеш і гадати,Спочинь, та вже тогді міркуй!» [63] Послухавши Еней Охріма,Укрившись, на полу ліг спать;Но лупав тілько все очима,Не міг ні крихти задрімать.На всі боки перевертався,До люльки разів три приймався,Знемігся ж, мов і задрімав.Як ось Анхіз йому приснився,Із пекла батечко явивсяІ синові таке сказав: [64] «Прокинься, милеє дитятко!Пробуркайся і проходись,Се твій прийшов до тебе батько,То не сполохайсь, не жахнись.Мене боги к тобі послалиІ так сказати приказали:Щоб ти нітрохи не журивсь,Пошлють тобі щасливу долю,Щоб учинив ти божу волюІ швидче в Рим переселивсь. [65] Збери всі човни, що остались,І гарно зараз їх оправ;Придерж своїх, щоб не впивались,І сю Сіцілію остав.Пливи і не журись, небоже!Уже тобі скрізь буде гоже.Та ще, послухай, щось скажу:Щоб в пекло ти зайшов до мене,Бо діло єсть мені до тебе.Я все тобі там покажу. [66] І по олімпському законуУже ти пекла не минеш:Бо треба кланятись Плутону,А то і в Рим не допливеш.Якусь тобі він казань скаже,Дорогу добру в Рим покаже,Побачиш, як живу і я.А за дорогу не турбуйся,До пекла навпростець прямуйсяПішком, – не треба і коня. [67] Прощай же, сизий голубочок!Бо вже стає надворі світ;Прощай, дитя, прощай, синочок!..»І в землю провалився дід.Еней спросоння як схопився,Дрижав од страху і трусився;Холодний лився з його піт;І всіх троянців поскликавши,І лагодитись приказавши,Щоб завтра поплисти як світ. [68] К Ацесту зараз сам махнувши,За хліб подяковав, за сіль;І там не довго щось побувши,Вернувся до своїх відтіль.Ввесь день збирались та складались;І світу тілько що дождались,То посідали на човни.Еней же їхав щось несміло,Бо море дуже надоїло,Як чумакам дощ восени. Машталір – кучер.
Венера тілько що уздріла,Що вже троянці на човнах,К Нептуну на поклон побігла,Щоб не втопив їх у волнах.Поїхала в своїм ридвані,Мов сотника якого пані,Баскими конями, як звір.Із кінними проводниками,З трьома назаді козаками,А коні правив машталір. Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу.
Тясомкою кругом обшита – обшита стрічкою із матерії.
Була на йому біла свитаІз шаповальського сукна,Тясомкою кругом обшита,Сім кіп стоялася вона.Набакир шапочка стриміла,Далеко дуже червоніла,В руках же довгий був батіг;Їм грімко ляскав він із лиха,Скакали коні без оддиха;Ридван, мов вихор в полі, біг. Кобиляча голова – в українських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лізе!» (Номис. – С. 231).
Приїхала, загримотіла, Кобиляча мов голова ;К Нептуну в хату і влетілаТак, як із вирію сова;І не сказавши ні півслова,Нехай, каже, твоя здороваБува, Нептуне, голова!Як навіжена, прискакала,Нептуна в губи цілувала,Говорячи такі слова: Коли, Нептун, мені ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
Дівчата з лиха горювали,Нудило тяжко молодиць;Лиш слинку з голоду ковтали,Як хочеться кому кислиць.Своїх троянців проклинали,Що через їх так горювали,Дівки кричали на весь рот:«Щоб їм хотілось так гуляти,Як хочеться нам дівовати,Коли б замордовав їх чорт». Бероя – в «Енеїді» Вергілія – дружина троянця Дорікла. її образ приймає Ірида, підбурюючи жінок підпалити троянські кораблі.
Троянці волокли з собоюСтарую бабу, як ягу,Лукаву відьму, злу Берою,Іскорчившуюся в дугу.Ірися нею ізробилась,І як Бероя нарядилась,І підступила до дівок;І щоб к ним лучче підмоститьсяІ пред Юноной заслужиться,То піднесла їм пиріжок. Бахурують – ведуть розпусне життя.
Сказала: «Помагай біг, діти!Чого сумуєте ви так?Чи не остило тут сидіти?Оце гуляють наші як!Мов божевільних, нас морочать,Сім літ, як по морям волочать;Глузують, як хотять, із вас,Але з другими бахурують,Свої ж жінки нехай горюють,Коли водилось се у нас? [47] Послухайте лиш, молодиці,Я добрую вам раду дам;І ви, дівчата білолиці,Зробім кінець своїм бідам,За горе ми заплатим горем –А доки нам сидіть над морем?Приймімось, човни попалім.Тогді і мусять тут остатьсяІ нехотя до нас прижаться;Ось так на лід їх посадім». Пайматуся – пестливе від «паніматко».
Скіпки, тріски, солому, клоччя – послідовність у переліку горючого матеріалу відповідає порядкові в приготуванні вогнища. Спочатку – тонко настругані скіпки, на них зверху кладуть більші за розміром тріски, потім – солому. В клоччя вкладають запалений від кресала трут, роздувають і підпалюють цим клоччям вогнище.
«Спасеть же біг тебе, бабусю! –Троянки вголос загули. –Такої б ради, пайматусю,Ми ізгадати не могли».І зараз приступили к флотуІ принялися за роботу:Огонь кресати і нестиСкіпки, тріски, солому, клоччя;Була тут всяка з них охоча,Пожар щоб швидче розвести. Байдак – річкове судно з однією щоглою. Запорізькі козаки споряджали байдаки також як військові судна, виходили на них у Чорне море.
Пороми – плоти, взагалі несамохідні плавучі споруди. Дерев'яні човни, судна шпаклювали і щілини на них заливали смолою, підводну частину суцільно покривали дьогтем.
Розжеврілось і загорілось,Пішов димок до самих хмар,Аж небо все зачервонілось,Великий тяжко був пожар.Човни і байдаки палали,Соснові пороми тріщали,Горіли дьоготь і смола.Поки троянці огляділись,Що добре їх троянки грілись,То часть мала човнів була. Тріщотки – дерев'яний прилад, калатало, яким скликали людей на пожежу, громадський збір тощо.
Еней, пожар такий уздрівши,Злякався, побілів, як сніг,І бігти всім туди звелівши,Чимдуж до човнів сам побіг.На гвалт у дзвони задзвонили,По улицях в трещотки били,Еней же на ввесь рот кричав:«Хто в бога вірує – рятуйте!Рубай, туши, гаси, лий, куйте!А хто ж таку нам кучму дав?» Олімпських шпетив на всю губу – уже зазначалося, що у поемі Вергілія глибока пошана до богів – найважливіша риса Енея. Постійним означенням його є «побожний», «божистий». Комічним контрастом до цього служать лайки героя «перелицьованої «Енеїди» на адресу небожителів, не виключаючи й матері Венери та Зевса-громовержця.
Еней од страху з плигу збився,В умі сердега помішавсьІ зараз сам не свій зробився,Скакав, вертівся і качавсь;І із сього свого задоруВін, голову піднявши вгору,Кричав, опарений мов пес.Олімпських шпетив на всю губу,Свою і неню лаяв любу,Добувсь і в рот, і в ніс Зевес. [52] «Гей ти, проклятий стариганю!На землю з неба не зиркнеш,Не чуєш, як тебе я ганю,Зевес! – ні усом не моргнеш.На очах більма поробились,Коли б довіку посліпились,Що не поможеш ти мені.Чи се ж таки тобі не стидно,Що пропаду, от лиш не видно?Я ж, кажуть люди, внук тобі! Тризубець – рибальське знаряддя, атрибут влади бога морів Нептуна; служив для нього також чудодійним жезлом, який міг викликати морську бурю або заспокоювати її.
Базаринка – подарунок, хабар. Походить від польського basarunek – штраф, грошове стягнення за нанесені рани чи каліцтво.
А ти з сідою бородою,Пане добродію Нептун!Сидиш, мов демон, під водою,Ізморщившись, старий шкарбун!Коли б струхнув хоть головоюІ сей пожар залив водою –Тризубець щоб тобі зломивсь!Ти базаринку любиш брати,А людям в нужді помагатиНе дуже, бачу, поспішивсь. Плутон – бог підземного царства, земних надр. Його палац відвідає Еней під час мандрівки з Сівіллою в підземне царство (III, 110 – 115).
Прозерпина – дружина Плутона, втілення всього недоброго на землі.
І братик ваш Плутон, поганець,Із Прозерпіною засів,Пекельний, гаспидський коханець,Іще себе там не нагрів?Завів братерство з дьяволамиІ в світі нашими бідамиНе погорює ні на час.Не посилкується німало,Щоб так палати пересталоІ щоб оцей пожар погас. фурцює добре навісна – фурцює – гасає, скаче.
І ненечка моя рідненькаУ чорта десь тепер гуля;А може, спить уже п’яненькаАбо з хлоп’ятами ганя.Тепер їй, бачу, не до соли ,Уже, підтикавши десь поли,Фурцює добре, навісна.Коли сама з ким не ночує,То для когось уже свашкує,Для сього тяжко поспішна. Пустіть лиш з неба веремію – веремія – крик, метушня, замішання. Пускати, крутити веремію – несподівано напасти, внести замішання.
Та враг бери вас, – що хотіте,Про мене, те собі робіть;Мене на лід не посадіте,Пожар лиш тілько погасіть;Завередуйте по-своємуІ, будьте ласкаві, моємуЗробіте лихові кінець.Пустіть лиш з неба вереміюІ покажіте чудасію,А я вам піднесу ралець». [57] Тут тілько що перемоливсяЕней і рот свій затулив;Як ось із неба дощ полився,В годину ввесь пожар залив.Бурхнуло з неба, мов із бочки,Що промочило до сорочки;То драла врозтіч всі дали.Троянці стали всі як хлюща,Їм лучилася невсипуща,Не раді і дощу були. [58] Не знав же на яку ступитиЕней і тяжко горював,Чи тут остатись, чи поплити?Бо враг не всі човни забрав;І миттю кинувсь до громадиПросить собі у ней поради,Чого собою не вбагне.Тут довго тяжко раховалиІ скілько не коверзовали,Та все було, що не оне. У 59 – 61-й строфах змальований знахар, вельми примітна постать у народному житті ще з прадавніх часів. З прийняттям і подальшим утвердженням християнства роль знахарів поступово зменшувалася, хоч у кінці XVIII ст. була ще досить помітною. Звичайно знахарі були досвідченими, бувалими людьми, зналися на народній медицині, ліками і порадами допомагали кожному, хто до них звертався. На певному рівні народної свідомості й культури магія, зв'язок з вищою чудодійною силою органічно пов'язувалися з розумом, життєвим досвідом, професійною вправністю. Знахарів і знахарок, ворожок, таких як Сівілла у третій частині «Енеїди», народ відрізняв від чаклунів, чаклунок та відьом і певною мірою протиставляв їм. Вони могли боротися з нечистою силою, відводити відьомські чари. В «Конотопській відьмі» Г. Квітки-Основ'яненка «стар чоловік і непевний» Демко Швандюра «знімає чари» відьми Явдохи Зубихи, яка зробила так, що замість неї козаки «прєхваброї сотні конотопської» порють різками на виду у всієї громади вербову колоду.
Упир і знахур ворожить – у Котляревського упир – жива людина, яка знається з потусторонніми силами.
І добре знав греблі гатить – в народних уявленнях чоловік, який добре знався на водяних млинах, греблях, – знахар, ворожбит, в усякому разі дружній з ними. Він знає замовляння на випадок різних стихійних лих, уміє ладити з водяником (дядько Лев у «Лісовій пісні» Лесі Українки), щоб той постійно давав потрібну кількість води, особливо коли багато завозу, щоб не проривала вода греблі, не знесла млина під час повені; мусив знати ще багато інших тонкощів мірошницької справи. Гребля, вода, надто болото – місце, де любить оселятися нечиста сила. Нар:
Нехай тебе ті кохають,
Що в болоті грають.
Нехай тебе ті любують,
Що греблі руйнують.
Один з троянської громади,Насупившися, все мовчавІ, дослухавшись до поради,Ціпком все землю колупав.Се був пройдисвіт і непевний,І всім відьмам був родич кревний –Упир і знахур ворожить,Умів і трясцю одшептати,І кров христьянську замовляти,І добре знав греблі гатить. Шльонськ – польська назва Сілезії, області, яка нині входить до складу Польської Народної Республіки і частково до Чехословацької Соціалістичної Республіки. Україна підтримувала давні торгові зв'язки з Сілезією, а через сілезькі ринки – з іншими землями Західної Європи. Крім прядива, сала, смальцю, воску та інших товарів, помітною статтею експорту були воли української степової породи.
Бував і в Шльонському з волами,Не раз ходив за сіллю в Крим;Тарані торговав возами,Всі чумаки братались з ним.Він так здавався і нікчемний,Та був розумний, як письменний,Слова так сипав, як горох.Уже в чім, бач, пораховати,Що розказать – йому вже дати;Ні в чім не був страхополох. Невтєс – в античних міфах – Навт, супутник Енея в його мандрах. Богиня мудрості Мінерна наділила Навта пророчим даром.
Невтесом всі його дражнили,По-нашому ж то звавсь Охрім;Мені так люди говорили –Самому ж незнакомий він.Побачив, що Еней гнівився,До його зараз підмостився,За білу рученьку і взяв;І, вивівши Енея в сіни,Сам поклонився аж в коліни,Таку Енею річ сказав: [62] «Чого ти сильно зажуривсяІ так надувся, як індик?Зовсім охляв і занудився,Мов по болотові кулик?Чим більш журитися – все гірше,Заплутаєшся в лісі більше,Покинь лиш горе і заплюй.Піди вкладися гарно спати,А послі будеш і гадати,Спочинь, та вже тогді міркуй!» [63] Послухавши Еней Охріма,Укрившись, на полу ліг спать;Но лупав тілько все очима,Не міг ні крихти задрімать.На всі боки перевертався,До люльки разів три приймався,Знемігся ж, мов і задрімав.Як ось Анхіз йому приснився,Із пекла батечко явивсяІ синові таке сказав: [64] «Прокинься, милеє дитятко!Пробуркайся і проходись,Се твій прийшов до тебе батько,То не сполохайсь, не жахнись.Мене боги к тобі послалиІ так сказати приказали:Щоб ти нітрохи не журивсь,Пошлють тобі щасливу долю,Щоб учинив ти божу волюІ швидче в Рим переселивсь. [65] Збери всі човни, що остались,І гарно зараз їх оправ;Придерж своїх, щоб не впивались,І сю Сіцілію остав.Пливи і не журись, небоже!Уже тобі скрізь буде гоже.Та ще, послухай, щось скажу:Щоб в пекло ти зайшов до мене,Бо діло єсть мені до тебе.Я все тобі там покажу. [66] І по олімпському законуУже ти пекла не минеш:Бо треба кланятись Плутону,А то і в Рим не допливеш.Якусь тобі він казань скаже,Дорогу добру в Рим покаже,Побачиш, як живу і я.А за дорогу не турбуйся,До пекла навпростець прямуйсяПішком, – не треба і коня. [67] Прощай же, сизий голубочок!Бо вже стає надворі світ;Прощай, дитя, прощай, синочок!..»І в землю провалився дід.Еней спросоння як схопився,Дрижав од страху і трусився;Холодний лився з його піт;І всіх троянців поскликавши,І лагодитись приказавши,Щоб завтра поплисти як світ. [68] К Ацесту зараз сам махнувши,За хліб подяковав, за сіль;І там не довго щось побувши,Вернувся до своїх відтіль.Ввесь день збирались та складались;І світу тілько що дождались,То посідали на човни.Еней же їхав щось несміло,Бо море дуже надоїло,Як чумакам дощ восени. Машталір – кучер.
Венера тілько що уздріла,Що вже троянці на човнах,К Нептуну на поклон побігла,Щоб не втопив їх у волнах.Поїхала в своїм ридвані,Мов сотника якого пані,Баскими конями, як звір.Із кінними проводниками,З трьома назаді козаками,А коні правив машталір. Із шаповальського сукна – тобто свита з грубого сукна домашнього виробу.
Тясомкою кругом обшита – обшита стрічкою із матерії.
Була на йому біла свитаІз шаповальського сукна,Тясомкою кругом обшита,Сім кіп стоялася вона.Набакир шапочка стриміла,Далеко дуже червоніла,В руках же довгий був батіг;Їм грімко ляскав він із лиха,Скакали коні без оддиха;Ридван, мов вихор в полі, біг. Кобиляча голова – в українських народних казках фантастичне страховисько. Нар.: Стукотить, грукотить… «А що там?» – «Кобиляча голова лізе!» (Номис. – С. 231).
Приїхала, загримотіла, Кобиляча мов голова ;К Нептуну в хату і влетілаТак, як із вирію сова;І не сказавши ні півслова,Нехай, каже, твоя здороваБува, Нептуне, голова!Як навіжена, прискакала,Нептуна в губи цілувала,Говорячи такі слова: Коли, Нептун, мені ти дядько – Венера – дочка Зевса, який доводиться Нептунові братом, отже, вона племінниця останнього.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40