Брал кабину тут, суперская цена
потіху;Для більшого ж з троянців сміхуВелів взять голови з мішком. [107] Свого ж держася уговору,Троянці в кріпості сидять,Забилися, мов миші в нору,Лукаву кішку як уздрять.Но дать одпор були готовіІ до остатнєй каплі кровіСвою свободу боронитьІ нову Трою защищати,Рутульцям перегону датиІ Турна лютость осрамить. [108] На перву рутулян попиткуТроянці так дали в одвіт,Що Турн собі розчухав литку,Од стиду скорчило живіт.Звелів з досади, гніву, злостіНа глум підняти мертві кості,На щогли голови наткнутьНещасних Низа з ЕвріаломПеред самим троянським валом,Щоб сим врагів своїх кольнуть. [109] Троянці зараз одгадали,Чиї то голови стримлять;Од жалю сльози попускали,Таких лишившись паруб’ят.Об мертвих вість скрізь пронеслася,Вся рать троянська потряслася,І душі смутку предались.Як мати вість таку почула,То тілько вічно не заснула,Бо зуби у неї стялись. [110] А одійшовши, в груди билась,Волосся рвала з голови,Ревла, щипалася, дрочилась,Мов ум змішався у вдови:Побігла з криком вокруг валаІ голову коли пізналаСвого синочка Евруся,То на валу і розпласталась,Кричала, гедзалась, качалась,Кувікала, мов порося. Ці строфи написані в дусі народних голосінь матері за сином-одинаком.
І диким голосом завила:«О сину! світ моїх очей!Чи я ж тебе на те родила,Щоб згинув ти од злих людей?Щоб ти мене – стару, слабую,Завівши в землю сю чужую,На вічний вік осиротив.Моя ти радість і одрада,Моя заслона і ограда;Мене од всіх ти боронив. [112] Тепер до кого прихилюся,Хто злую долю облегчить?Куди в біді я притулюся?Слабу ніхто не приглядить!Тепер прощайте всі поклони,Що получала во дні ониОд вдов, дівчат і молодиць;За дивні брови соболині,За очі ясні соколині,Що здатний був до вечерниць. [113] Коли б мені твій труп достатиІ тіло білеє обмить,І з похороном поховати,До ями з миром проводить.О боги! як ви допустили,Щоб і одинчика убилиІ настромили на віхуЙого козацькую головку;Десь світ вертиться сей без толку,Що тут дають і добрим тьху. [114] А ви, що Евруся згубили,Щоб ваш пропав собачий рід!Щоб ваші ж діти вас побили,Щоб з потрухом погиб ваш плід!Ох! Чом не звір я, чом не львиця?Чом не скажена я вовчиця?Щоб мні рутульців розідрать;Щоб серце вирвать з требухою,Умазать морду їх мазкою;Щоб маслаки їх посмоктать». Що мов на його сап напав – тут сап – утруднене, свистяче дихання через закладений ніс.
Сей галас і репетованняТроян всіх в смуток привело;Плаксивеє з синком прощанняУ всіх з очей слізки тягло.Асканій більше всіх тут хлипавІ губи так собі задрипав,Що мов на його сап напав.К старій з поклоном підступивши,На оберемок ухвативши,В землянку з валу потаскав. …Брат брата в батька луплять – лаються.
Так в мідні клекотить гарячій – мідня – підприємство, де плавлять мідь.
Так в кабаці кричить піддячий – кабак (рос.) – шинок. У старі часи було прийнято різні урядові укази та розпорядження читати в людних місцях: на ярмарках, площах, у шинках тощо. Звичайно, піддячому особливо доводилося підвищувати голос у шинках, щоб перекричати п'яний гамір.
А тут кричать та в труби сурмлять,Свистять в свистілки, дмуть в роги,Квилять, брат брата в батька луплять;В наскок яряться вороги.Тут ржання кінське з тупотнею,Там разний гомін з стукотнею,Скрізь клопіт, халепа, сто лих!Так в мідні клекотить гарячій,Так в кабаці кричить піддячий,Як кажуть, хоть винось святих. [117] Гей, музо, панночко цнотлива,Ходи до мене погостить!Будь ласкава, будь не спесива,Дай поміч мні стишок зложить!Дай поміч битву описатиІ про війну так розказати,Мов твій язик би говорив.Ти, кажуть, дівка не бриклива,Але од старості сварлива;Прости! я, може, досадив. Парнас – гора в Греції, де, за міфологією, перебував покровитель мистецтв Аполлон і музи.
Пегас – у грецькій міфології – крилатий кінь. На вершині гори Гелікон вибив копитом джерело, з якого пили воду музи і яке давало натхнення поетам.
І в самій речі проступився –Старою дівчину назвав,Ніхто з якою не любився,Ні женихавсь, ні жартовав.Ох, скілько муз таких на світі!Во всякім городі, в повіті!Укрили б зверху вниз Парнас.Я музу кличу не такую:Веселу, гарну, молодую;Старих нехай брика Пегас. [119] Рутульці дралися на стіни,Карабкалися, як жуки.Турн з ярості дрижав і пінив,Кричить: «Дружненько, козаки!»В свою троянці также чергуВ одбої поралися зверху,Рутульців плющили, як мух.Пускали колоддя, каміння,І враже так товкли насіння,Що у рутульців хляв і дух. Якраз і тарани вродились – тарани застосовувалися під час штурмів фортець. Тяжку, оббиту металом колоду підвішували на канатах чи ланцюгах на поставлених на колеса поперечках. Таран підкочували до кріпосної стіни чи то брами і, розгойдуючи, били в неї колодою. Оббитому металом чи цілком металічному передньому кінцеві колоди інколи надавали форму баранячої голови. За аналогічним принципом працювали тарани – дерев'яні довбні – в олійницях. Підвішеними до стелі таранами підбивали клини, які притискали прес, що вичавлював з відповідно підготовленого насіння олію. Застосовувалися тарани і для пресування воску на воскобійнях. Тут продовжується розпочате у четвертій частині «Енеїди» травестійне обігрування, комічне зниження зброї, бойового обладунку двох воюючих армій, ототожнення їх з предметами господарського вжитку. До того ж, всі давніші види зброї беруть свій початок від предметів господарського вжитку (ті ж тарани, вся холодна або ще говорили – біла зброя, певною мірою і вогнепальна). Замість бойових таранів рутульці використовують довбні з олійниць, якими проти фортечних укріплень нічого не вдієш. Тимчасом у наступній строфі з їх допомогою військо Турна валить браму.
Турн, бачивши троян роботу,Як рать рутульськую трощать,Як б’ють їх, не жалія поту,Рутульці, мов в’юни, пищать;Велів везти зо всіх олійниць,Де тілько єсть, із воскобійниць,Як можна швидче тарани.Якраз і тарани вродились,І воскобійники явились,Примчались духом сатани. [121] Приставив тарани до брами,В ворота зачали гатить;Одвірки затряслись, мов рами,І снасть од бою вся тріщить.Турн сили вдвоє прикладає,І тарани сам направляє,І браму рушити велить.Упала!.. Стуком оглушила,Троян багацько подушила,Турн в кріпость впертись норовить. [122] Біда троянцям! Що робити?А муза каже: «Не жахайсь,Не хист їх Турну побідити,В чужую казку не мішайсь».Троянці нап’яли всі жилиТа вмиг пролом і заложили,І груддю стали боронить;Рутульці бісом увивались,Но на пролом не насовались,А Турн не знав, і що робить. Геленор – троянський воїн, син лідійського царя і рабині Лікімнії (Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 544 – 549).
Лик – у Вергілія Лікос (Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 556 – 566).
Верлань – крикун.
Кундель – вівчарка степової породи.
І, мов на поступки, хотілось Рутульцям перегону дать – змагаючись у бігах наввипередки чи що інше, буває, ідуть на поступки, скажімо: «починай бігти першим». Як у шахматах, починаючи гру з явно слабішим противником, інколи дають фору – знімають з дошки якусь фігуру.
Троянець Геленор одважнийІ, як буряк, червоний Лик,Горлань, верлань, кулачник страшнийІ щирий кундель-степовик..Сим двом безділля – всяке горе,Здавалось по коліна море,Потіха ж – голови зривать.Давно їм в голові роїлосьІ, мов на поступки, хотілосьРутульцям перегону дать. Пробралися подуть тичок – тобто помірятися силою в поєдинку, бою. У народних казках герої інколи, перш ніж почати поєдинок, а то й перериваючи його, дмуть тічок (місце поєдинку), щоб в такий спосіб виявити, хто з них сильніший.
Так Геленор з червоним Ликом,Роздігшися до сорочок,Між вештанням, содомом, криком,Пробралися подуть тічок.Рутульців добре тасовалиІ од рутульців получалиКвитанцію в своїх долгах.Лик тілько тим і одличився,Що як до Турна примостився,То з’їздив добре по зубах. [125] Но Турн і сам був розбишакаІ Лика сплющив в один мах;Із носа бризнула кабака,У Турна околів в ногах.А также пану ГеленоруСмертельного дали затьору,І сей без духу тут оставсь.Рутульців се возвеселилоІ так їх серце ободрило,Що і негідний скрізь совавсь. [126] Натиснули і напустились,Рутульці кинулись на вал;Троянці, як чорти, озлились,Рутульців били наповал.Тріщали кості, ребра, боки,Летіли зуби, пухли щоки,З носів і уст юшила кров:Хто рачки ліз, а хто простягся,Хто був шкереберть, хто качався,Хто бив, хто різав, хто колов. [127] Завзятость всіх опановала,Тут всякий пінив і яривсь;Тут лютость всіми управлялаІ всякий до надсаду бивсь.Лигар ударом макогонаДух випустив із Емфіона,І сам навіки зуби стяв.Лутецій б’єть Іліонея,Ціней Арефа, сей Цінея,Один другого тасовав. [128] Ремул рутульської породи,Троюрідний був Турну сват,Хвастун і дурень од природи,Що ні робив, то все не в лад;І тут начав щосил кричати,Троянців лаять, укоряти,Себе і Турна величать:«Ага! проклятії поганці,Недогарки троянські, ланці!Тепер прийшлось вам погибать. Лигать латинськії потапці! – потапці – особливо злиденна страва: хліб, накришений у посолену воду. Нар.: Лигай потапці, впустивши в юшку (Номис. – С. 235).
Ми вас одучим, супостати,Морити вдов, дурить дівок;Чужії землі одніматиІ шкодити чужий садок.Давайте вашого гульвісу,Я вмиг його одправлю к бісу,І вас подавимо, як мух:Чого прийшли ви, голодрабці?Лигать латинськії потапці?Пождіть – ваш витісним ми дух!» [130] Іул Енейович, дочувшисьДо безтолкових сих річей,Як шкурка на огні надувшись,Злость запалала із очей,Вхопив камінчик – прицілився,Зажмурив око – приложивсяІ Ремула по лобу хвись!Хвастун бездушний повалився,Іул сердешно взвеселився,А у троян дух ожививсь. По-сербськи величали віру – тобто лаялися нецензурними словами.
Пішли кулачні накарпаси,В виски і в зуби стусани;Полізли тельбухи, ковбаси,Всі пінили, як кабани.Всі роз’ярились через міру;По-сербськи величали віру;Хто чим попав, то тим локшив.Піднявся писк, стогнання, охи,Враг на врага скакав, мов блохи,Кусався, гриз, щипав, душив. Голіаф – біблійний велетень і силач.
Один дражнився Битіасом – травестійне обігрування імені троянця Бітій у Вергілія.
Із Кочубейським він Тарасом – мається на увазі слуга великих магнатів, князів Кочубеїв, які мали маєтки в Диканьці, самій Полтаві, інших місцях. Котляревський добре знав Кочубеїв і їхнє оточення. Одному з них, Семенові Михайловичу Кочубею (1778 – 1835) присвятив власноручно підготовлене видання «Енеїди» (1809).
Служили у троян два брати,Із них був всякий Голіаф;Широкоплечий і мордатий,І по вівці цілком глитав.Один дражнився Битіасом,Із Кочубейським він Тарасом Коли б заввишки не рівнявсь;Другий же брат Пандаром звавсяІ вищий од верстви здавався;Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь. [133] Два брати, грізні ісполини,В бою стояли у ворот,Дрючки держали з берестиниІ боронили в кріпость вход.Вони к землі поприсідали,Троянці ж в город одступали,К собі манили рутулян.Рутульці зрять – навстяж ворота,Прожогом в кріпость вся піхотаСпішить насісти на троян. [134] Но хто лиш в город показався,Того в яєшню і поб’ють;Битіас з братом управлявся,Безщадно кров рутульську ллють.Рутульці з криком в город пруться,Як од серпа колосся жнуться.Як над пашней хурчать ціпи,Так ісполинськії дрючиниМозчили голови і спини,І всіх молотять, мов снопи. [135] Побачив Турн таку проруху,Од злості ввесь осатанів;Здригнувсь, мов випив чепуруху,К своїм на поміч полетів.Як тілько в кріпость протаскався,Тузити зараз і принявся,Хто тілько під руку попавсь:Убив він з Афідном МеронаІ зо всього побіг розгона,Де Битіас в крові купавсь. [136] З наскоку тріснув булавоюПо в’язах, великан упав;Об землю вдаривсь головоюІ кріпость всю поколихав.Реветь і душу іспускаєтьІ воздух грімом наповняєть;На всіх напав великий страх!Не спас ні рост, ні сила многа,Пропав Битіас, мов стонога;І ісполин єсть черв і прах. Стратилат – воєначальник, ватажок війська.
Пандар погибель бачив брата,Злякався, звомпив, замішавсьІ од рутульська стратилатаЯкмога швидче убиравсь.Проміж оселею хилявся,Тини переступав, ховався,І щоб од Турна увильнуть,Ворота зачинив у брамиІ завалив їх колоддями,Хотів од бою оддохнуть. [138] Но як же сильно удивився,Як Турна в кріпості уздрів;Тогді із нужди прибодривсяІ злостію ввесь закипів.«Ага! ти, шибеник, попався,Без зву к нам в гості нав’язався, –Пандар до Турна закричав. –Пожди, от зараз почастую,Із тебе виб’ю душу злую,До сього часу храбровав!» Келебердянськая верства – локальна приказка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
І диким голосом завила:«О сину! світ моїх очей!Чи я ж тебе на те родила,Щоб згинув ти од злих людей?Щоб ти мене – стару, слабую,Завівши в землю сю чужую,На вічний вік осиротив.Моя ти радість і одрада,Моя заслона і ограда;Мене од всіх ти боронив. [112] Тепер до кого прихилюся,Хто злую долю облегчить?Куди в біді я притулюся?Слабу ніхто не приглядить!Тепер прощайте всі поклони,Що получала во дні ониОд вдов, дівчат і молодиць;За дивні брови соболині,За очі ясні соколині,Що здатний був до вечерниць. [113] Коли б мені твій труп достатиІ тіло білеє обмить,І з похороном поховати,До ями з миром проводить.О боги! як ви допустили,Щоб і одинчика убилиІ настромили на віхуЙого козацькую головку;Десь світ вертиться сей без толку,Що тут дають і добрим тьху. [114] А ви, що Евруся згубили,Щоб ваш пропав собачий рід!Щоб ваші ж діти вас побили,Щоб з потрухом погиб ваш плід!Ох! Чом не звір я, чом не львиця?Чом не скажена я вовчиця?Щоб мні рутульців розідрать;Щоб серце вирвать з требухою,Умазать морду їх мазкою;Щоб маслаки їх посмоктать». Що мов на його сап напав – тут сап – утруднене, свистяче дихання через закладений ніс.
Сей галас і репетованняТроян всіх в смуток привело;Плаксивеє з синком прощанняУ всіх з очей слізки тягло.Асканій більше всіх тут хлипавІ губи так собі задрипав,Що мов на його сап напав.К старій з поклоном підступивши,На оберемок ухвативши,В землянку з валу потаскав. …Брат брата в батька луплять – лаються.
Так в мідні клекотить гарячій – мідня – підприємство, де плавлять мідь.
Так в кабаці кричить піддячий – кабак (рос.) – шинок. У старі часи було прийнято різні урядові укази та розпорядження читати в людних місцях: на ярмарках, площах, у шинках тощо. Звичайно, піддячому особливо доводилося підвищувати голос у шинках, щоб перекричати п'яний гамір.
А тут кричать та в труби сурмлять,Свистять в свистілки, дмуть в роги,Квилять, брат брата в батька луплять;В наскок яряться вороги.Тут ржання кінське з тупотнею,Там разний гомін з стукотнею,Скрізь клопіт, халепа, сто лих!Так в мідні клекотить гарячій,Так в кабаці кричить піддячий,Як кажуть, хоть винось святих. [117] Гей, музо, панночко цнотлива,Ходи до мене погостить!Будь ласкава, будь не спесива,Дай поміч мні стишок зложить!Дай поміч битву описатиІ про війну так розказати,Мов твій язик би говорив.Ти, кажуть, дівка не бриклива,Але од старості сварлива;Прости! я, може, досадив. Парнас – гора в Греції, де, за міфологією, перебував покровитель мистецтв Аполлон і музи.
Пегас – у грецькій міфології – крилатий кінь. На вершині гори Гелікон вибив копитом джерело, з якого пили воду музи і яке давало натхнення поетам.
І в самій речі проступився –Старою дівчину назвав,Ніхто з якою не любився,Ні женихавсь, ні жартовав.Ох, скілько муз таких на світі!Во всякім городі, в повіті!Укрили б зверху вниз Парнас.Я музу кличу не такую:Веселу, гарну, молодую;Старих нехай брика Пегас. [119] Рутульці дралися на стіни,Карабкалися, як жуки.Турн з ярості дрижав і пінив,Кричить: «Дружненько, козаки!»В свою троянці также чергуВ одбої поралися зверху,Рутульців плющили, як мух.Пускали колоддя, каміння,І враже так товкли насіння,Що у рутульців хляв і дух. Якраз і тарани вродились – тарани застосовувалися під час штурмів фортець. Тяжку, оббиту металом колоду підвішували на канатах чи ланцюгах на поставлених на колеса поперечках. Таран підкочували до кріпосної стіни чи то брами і, розгойдуючи, били в неї колодою. Оббитому металом чи цілком металічному передньому кінцеві колоди інколи надавали форму баранячої голови. За аналогічним принципом працювали тарани – дерев'яні довбні – в олійницях. Підвішеними до стелі таранами підбивали клини, які притискали прес, що вичавлював з відповідно підготовленого насіння олію. Застосовувалися тарани і для пресування воску на воскобійнях. Тут продовжується розпочате у четвертій частині «Енеїди» травестійне обігрування, комічне зниження зброї, бойового обладунку двох воюючих армій, ототожнення їх з предметами господарського вжитку. До того ж, всі давніші види зброї беруть свій початок від предметів господарського вжитку (ті ж тарани, вся холодна або ще говорили – біла зброя, певною мірою і вогнепальна). Замість бойових таранів рутульці використовують довбні з олійниць, якими проти фортечних укріплень нічого не вдієш. Тимчасом у наступній строфі з їх допомогою військо Турна валить браму.
Турн, бачивши троян роботу,Як рать рутульськую трощать,Як б’ють їх, не жалія поту,Рутульці, мов в’юни, пищать;Велів везти зо всіх олійниць,Де тілько єсть, із воскобійниць,Як можна швидче тарани.Якраз і тарани вродились,І воскобійники явились,Примчались духом сатани. [121] Приставив тарани до брами,В ворота зачали гатить;Одвірки затряслись, мов рами,І снасть од бою вся тріщить.Турн сили вдвоє прикладає,І тарани сам направляє,І браму рушити велить.Упала!.. Стуком оглушила,Троян багацько подушила,Турн в кріпость впертись норовить. [122] Біда троянцям! Що робити?А муза каже: «Не жахайсь,Не хист їх Турну побідити,В чужую казку не мішайсь».Троянці нап’яли всі жилиТа вмиг пролом і заложили,І груддю стали боронить;Рутульці бісом увивались,Но на пролом не насовались,А Турн не знав, і що робить. Геленор – троянський воїн, син лідійського царя і рабині Лікімнії (Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 544 – 549).
Лик – у Вергілія Лікос (Вергілій. – Кн. 9. – Ряд. 556 – 566).
Верлань – крикун.
Кундель – вівчарка степової породи.
І, мов на поступки, хотілось Рутульцям перегону дать – змагаючись у бігах наввипередки чи що інше, буває, ідуть на поступки, скажімо: «починай бігти першим». Як у шахматах, починаючи гру з явно слабішим противником, інколи дають фору – знімають з дошки якусь фігуру.
Троянець Геленор одважнийІ, як буряк, червоний Лик,Горлань, верлань, кулачник страшнийІ щирий кундель-степовик..Сим двом безділля – всяке горе,Здавалось по коліна море,Потіха ж – голови зривать.Давно їм в голові роїлосьІ, мов на поступки, хотілосьРутульцям перегону дать. Пробралися подуть тичок – тобто помірятися силою в поєдинку, бою. У народних казках герої інколи, перш ніж почати поєдинок, а то й перериваючи його, дмуть тічок (місце поєдинку), щоб в такий спосіб виявити, хто з них сильніший.
Так Геленор з червоним Ликом,Роздігшися до сорочок,Між вештанням, содомом, криком,Пробралися подуть тічок.Рутульців добре тасовалиІ од рутульців получалиКвитанцію в своїх долгах.Лик тілько тим і одличився,Що як до Турна примостився,То з’їздив добре по зубах. [125] Но Турн і сам був розбишакаІ Лика сплющив в один мах;Із носа бризнула кабака,У Турна околів в ногах.А также пану ГеленоруСмертельного дали затьору,І сей без духу тут оставсь.Рутульців се возвеселилоІ так їх серце ободрило,Що і негідний скрізь совавсь. [126] Натиснули і напустились,Рутульці кинулись на вал;Троянці, як чорти, озлились,Рутульців били наповал.Тріщали кості, ребра, боки,Летіли зуби, пухли щоки,З носів і уст юшила кров:Хто рачки ліз, а хто простягся,Хто був шкереберть, хто качався,Хто бив, хто різав, хто колов. [127] Завзятость всіх опановала,Тут всякий пінив і яривсь;Тут лютость всіми управлялаІ всякий до надсаду бивсь.Лигар ударом макогонаДух випустив із Емфіона,І сам навіки зуби стяв.Лутецій б’єть Іліонея,Ціней Арефа, сей Цінея,Один другого тасовав. [128] Ремул рутульської породи,Троюрідний був Турну сват,Хвастун і дурень од природи,Що ні робив, то все не в лад;І тут начав щосил кричати,Троянців лаять, укоряти,Себе і Турна величать:«Ага! проклятії поганці,Недогарки троянські, ланці!Тепер прийшлось вам погибать. Лигать латинськії потапці! – потапці – особливо злиденна страва: хліб, накришений у посолену воду. Нар.: Лигай потапці, впустивши в юшку (Номис. – С. 235).
Ми вас одучим, супостати,Морити вдов, дурить дівок;Чужії землі одніматиІ шкодити чужий садок.Давайте вашого гульвісу,Я вмиг його одправлю к бісу,І вас подавимо, як мух:Чого прийшли ви, голодрабці?Лигать латинськії потапці?Пождіть – ваш витісним ми дух!» [130] Іул Енейович, дочувшисьДо безтолкових сих річей,Як шкурка на огні надувшись,Злость запалала із очей,Вхопив камінчик – прицілився,Зажмурив око – приложивсяІ Ремула по лобу хвись!Хвастун бездушний повалився,Іул сердешно взвеселився,А у троян дух ожививсь. По-сербськи величали віру – тобто лаялися нецензурними словами.
Пішли кулачні накарпаси,В виски і в зуби стусани;Полізли тельбухи, ковбаси,Всі пінили, як кабани.Всі роз’ярились через міру;По-сербськи величали віру;Хто чим попав, то тим локшив.Піднявся писк, стогнання, охи,Враг на врага скакав, мов блохи,Кусався, гриз, щипав, душив. Голіаф – біблійний велетень і силач.
Один дражнився Битіасом – травестійне обігрування імені троянця Бітій у Вергілія.
Із Кочубейським він Тарасом – мається на увазі слуга великих магнатів, князів Кочубеїв, які мали маєтки в Диканьці, самій Полтаві, інших місцях. Котляревський добре знав Кочубеїв і їхнє оточення. Одному з них, Семенові Михайловичу Кочубею (1778 – 1835) присвятив власноручно підготовлене видання «Енеїди» (1809).
Служили у троян два брати,Із них був всякий Голіаф;Широкоплечий і мордатий,І по вівці цілком глитав.Один дражнився Битіасом,Із Кочубейським він Тарасом Коли б заввишки не рівнявсь;Другий же брат Пандаром звавсяІ вищий од верстви здавався;Та в’ялий, мов верблюд, тинявсь. [133] Два брати, грізні ісполини,В бою стояли у ворот,Дрючки держали з берестиниІ боронили в кріпость вход.Вони к землі поприсідали,Троянці ж в город одступали,К собі манили рутулян.Рутульці зрять – навстяж ворота,Прожогом в кріпость вся піхотаСпішить насісти на троян. [134] Но хто лиш в город показався,Того в яєшню і поб’ють;Битіас з братом управлявся,Безщадно кров рутульську ллють.Рутульці з криком в город пруться,Як од серпа колосся жнуться.Як над пашней хурчать ціпи,Так ісполинськії дрючиниМозчили голови і спини,І всіх молотять, мов снопи. [135] Побачив Турн таку проруху,Од злості ввесь осатанів;Здригнувсь, мов випив чепуруху,К своїм на поміч полетів.Як тілько в кріпость протаскався,Тузити зараз і принявся,Хто тілько під руку попавсь:Убив він з Афідном МеронаІ зо всього побіг розгона,Де Битіас в крові купавсь. [136] З наскоку тріснув булавоюПо в’язах, великан упав;Об землю вдаривсь головоюІ кріпость всю поколихав.Реветь і душу іспускаєтьІ воздух грімом наповняєть;На всіх напав великий страх!Не спас ні рост, ні сила многа,Пропав Битіас, мов стонога;І ісполин єсть черв і прах. Стратилат – воєначальник, ватажок війська.
Пандар погибель бачив брата,Злякався, звомпив, замішавсьІ од рутульська стратилатаЯкмога швидче убиравсь.Проміж оселею хилявся,Тини переступав, ховався,І щоб од Турна увильнуть,Ворота зачинив у брамиІ завалив їх колоддями,Хотів од бою оддохнуть. [138] Но як же сильно удивився,Як Турна в кріпості уздрів;Тогді із нужди прибодривсяІ злостію ввесь закипів.«Ага! ти, шибеник, попався,Без зву к нам в гості нав’язався, –Пандар до Турна закричав. –Пожди, от зараз почастую,Із тебе виб’ю душу злую,До сього часу храбровав!» Келебердянськая верства – локальна приказка.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40