х содомах,Ведмедів бачив і тхорів.Дитина хукає на жижу;Енею ж дур невдивовижу,Видав він різних мастаків.На Турна скоса поглядаєІ на рутульців наступає,Пощупать ребер і боків. [41] Фарона першого погладивПо тім’ю гострим кладенцемІ добре так його уладив,Що сей вильнув наверх денцем.Потім Ліхаса в груди тиснув,Сей поваливсь і більш не писнув;За ним без голови Кісей,Як міх з пашнею, повалився,І Фар на теє ж нахопився,Розплющив і сього Еней. [42] Еней тут добре колобродивІ всіх на чудо потрошив;Робив він із людей уродівІ щиро всіх на смерть душив.Паллант був перший раз на битві,Кричав, жидки як на молитві,Аркадян к бою підтруняв,По фрунту бігав, турбовався,Плигав, вертівся, ухилявся,Як огир в стаді, ярував. [43] Тут Даг, рутулець прелукавий,Пізнав одразу новичка,Хотів попробовать для славиПаллантові піддать тичка;Но наш аркадець ухилився,Рутулець з жизнею простився,В аркадцях закипіла кров!Одні других випереджають,Врагів, як хмиз, трощать, ламають;Така підданців єсть любов. Дутеля з'їсти – померти. Дутель – порожній горіх.

Паллант Евандрович наскокомЯкраз Гібсона і насів,Шпигнув в висок над правим оком,Гібсон і дутеля із’їв.За сим такая ж смертна караІ лютого постигла Лара.Ось Ретій в бендюгах летить!Сього Паллант стягнув за ногу,Ударив, як пузир, об дрогу,Мазка із трупа капотить. [45] Ось! ось! яриться, бісом дише!Агамемноненко Галес.І бистрим бігом все колише,Неначе в гніві сам Зевес;Вокруг себе все побиває,Фарет, з ним збігшись, погибає,Душі пустився Демоток.Ладона сплющив, як блощицю,Кричить: «Палланта-ледащицюЗлигаю я в один ковток». [46] Паллант, любесенький хлопчина,Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,І жде, яка то зла личинаЙому нам’яти хоче чуб.Дождавсь – і зо всього розгонаВліпив такого макогона,Що пан Галес шкереберть став.Паллант, його поволочивши,Потім на горло наступивши,Всього ногами потоптав. Хто не сусіль, тому кабаки – сусіль – те саме, що «шасть», «шмиг», тобто втекти. Кабаки дати, втерти – покарати. Отже: хто не втече, тому погибель.
І коси на траву найшли – всупереч приказці «Найшла коса на камінь» аркадяни косять рутульців, мов траву.

За сим Авента, пхнувши ззаду,Поставив раком напоказ;І тут сього ж понюхав чадуОдважний парубійка Клавз.Хто ні сусіль, тому кабакиДавав Паллант і всі бурлаки,З Аркадії що з ним прийшли.Побачив Турн собі зневагу,Не мед дають тут пить, а брагу,І коси на траву найшли. [48] Зробився Турн наш бісноватим,Реве, як ранений кабан;Гаса, финтить своїм зикратим;Що ваш против його Полкан!Простесенько к Палланту мчиться,Зубами скреготить, яритьсяІ гамка їсти здалека.Уже шаблюкою махає,Коневі к шиї прилягає,Хитрить, як ловить кіт шпака. [49] Паллант, мов од хорта лисиця,Вильнув і обіруч мечемОпоясав по поясниці,Що Турн аж поморгав плечем;І вмиг, не давши схаменутисьНі головою повернутись,Стьогнув ще Турна через лоб.Но Турн байдуже, не скривився,Бо, бач, булатом ввесь обшивсяІ був, як в шкаралупі боб. [50] Так Турн, Палланта підпустивши,Зо всіх сил келепом мазнув;За русі кудрі ухвативши,Безчувственна з коня стягнув;Кров з рани джерелом лилася,В устах і в носі запеклася,Надвоє череп розваливсь;Як травка, скошеная в полі,Ув’яв Паллант, судеб по волі;Сердега в світі не наживсь! [51] Турн сильно злобною п’ятоюНа труп Палланта настоптав,Ремень з ладункой золотоюЗ бездушного для себе зняв;Потім сам на коня схватився,Над мертвим паничем глумивсяІ так аркадянам сказав:«Аркадці! лицаря возьміте,В ралець к Евандру однесіте,К Енею що в союз пристав». Комлицькой буркою прикрили – тобто калмицькою.

Таку побачивши утрату,Аркадці галас підняли,Клялися учинить одплату,Хоча би трупом всі лягли;На щит Палланта положили,Комлицькой буркою прикрили,Із бою потаскали в стан.О смерті князя всі ридали,Харциза Турна проклинали.Та де ж троянський наш султан? [53] Но що за стук, за гомін чую?Який гармидер бачу я!Хто землю так трясе сирую?І сила там мутить чия?Як вихрі на пісках бушують,В порогах води як лютують,Коли прорватися хотять;Еней так в лютім гніві рветься,Одмстить Палланта смерть несеться,Сустави всі на нім дрижать. [54] До лясу! Турна розбишаки,Вам більше рясту не топтать!Вам дасть Еней міцной кабаки,Що будете за Стіксом чхать.Еней совавсь, як навіжений,Кричав, скакав, мов віл скажений,І супротивних потрошив:Махне мечем – врагів десяткиЛежать, повиставлявши п’ятки;Так в гніві сильно їх локшив! [55] В запалі налетів на Мага,Як на мале курча шулік;Пропав навік сей Маг бідняга,Порхне душа на другий бік;Видючой смерті він боявся,Енея у ногах валявся,Просив живцем в неволю взять;Но сей, коп’єм наскрізь пробившиІ до землі врага пришивши,Других пустився доганять. [56] Тут на бігу піймав за рясуПопа рутульського полку,Смертельного задавши прасу,Як пса покинув на піску.Погиб тут также храбрий Нума,Убив Сереста, його кума,Тарквіту голову одтяв;Камерта висадив з кульбаки,Ансура в ад послав по раки,А Луку пузо розплатав. І в тарадайці напирають – тут у травестії вживається слово «тарадайка», так само як раніше бендюги, замість того, щоб сказати «бойова колісниця».

Як задавав Еней затьоруВсім супостатам на заказ,Як всіх калічив без розборуІ убивав по десять враз:Лігар з Лукуллом поспішаютьІ в тарадайці напираютьЕнея кіньми потоптать.Но тут їх доля зла наспіла,І душі сих братів із тілаПішли к Плутону погулять. [58] Так наш Еней тут управлявсяІ стан свій чистив од врагів;Прогнавши супостат, зближавсяДо города свого валів.Трояне, вилазку зробивши,Латинян к чорту протуривши,З Енеєм вкупу ізійшлись.Здоровкалися, обнімались,Розпитовались, ціловались,А деякі пить прийнялись. [59] Іул як комендант ісправнийЕнеєві лепорт подав,Як війська ватажок начальнийПро все дрібненько розказав.Еней Іула вихваляє,Потім до серця прижимає;Цілуєть люб’язно в уста.Енея серце трепетало,Воно о сині віщовало,Що він надежда не пуста. [60] В се врем’я Юпітер, підпивши,З нудьги до жінки підмощавсь,І морду на плече склонивши,Як блазень, чмокавсь та лизавсь;Щоб більше ж угодить коханці,Сказав: «Дивися, як троянціОд Турна врозтіч всі летять;Венера пас перед тобою:Од неї краща ти собою,До тебе всі лапки мостять. [61] Моє безсмертіє ярує,Розкошних ласк твоїх бажа;Тебе Олімп і світ шанує,Юпітеру ти госпожа.Захоч – і вродиться все зразу,Все в світі ждеть твого приказу,За твій смачний і ласий цмок…»Сказавши, стиснув так Юнону,Що трохи не скотились з трону,А тілько Зевс набив висок. [62] Юнона, козир-молодиця,Юпітеру не піддалась;Бо знала, що стара лисицяНа всякі штуки удалась,Сказала: «О, очей всіх світе,Старий олімпський єзуїте!З медовими річми сховайсь.Уже мене давно не любиш,А тільки п’яний і голубиш.Одсунься геть – не підсипайсь. [63] Чого передо мной лукавиш,Не дівочка я в двадцять літ,І теревені-вені правиш,Щоб тільки заморочить світ.Нехай все буде по-твоєму;Дай тілько Турнові моємуХоть трохи на світі пожить;Щоб міг він з батьком повидатьсяІ перед смертю попрощаться;Нехай – не буду більш просить». Юнона в котика з ним грала – дитяча гра «в котика й мишки»: мишка втікає, котик її доганяє.

Сказавши, в Йовиша вп’яласяІ обняла за поперек,І так натужно простяглася,Що світ в очах обох померк.Розм’як Зевес, як після пару,І вижлуктив підпінка чару,На все ізвол Юноні дав.Юнона в котика з ним грала,А в мишки так залескотала,Що аж Юпітер задрімав. [65] Олімпськії во всяку поруІ грім пускающий їх панХодили голі без зазору,Без сорома, на кшталт циган.Юнона, з неба увильнувши,І гола, як долоня, бувши,По-паруб’ячу одяглась;Кликнувши ж в поміч Асмодея,Взяла на себе вид Енея,До Турна просто понеслась. В кереї бідного Сихея – тобто в киреї чоловіка Дідони, убитого її братом Пігмаліоном. Лише один раз І. Котляревський називає покійного чоловіка Дідони по імені.

Тогді пан Турн зіло гнівивсяІ приступу к собі не мав,Що у троян не пожививсяІ тьху Енеєві не дав.Як ось мара в лиці Енея,В кереї бідного Сіхея,Явилась Турна задирать:«Ану лиш, лицарю мізерний,Злиденний, витязю нікчемний,Виходь сто лих покуштовать». Не гречі – нечемно, не ґречно.

Турн зирк – і бачить пред собоюПрисяжного свого врага,Що так не гречі кличе к боюІ явно в труси пострига.Осатанів і затрусився,Холодним потом ввесь облився,Од гніву сумно застогнав.Напер мару – мара виляє,Еней од Турна утікає!І Турн вдогонку поскакав. [68] Той не втече, сей не догонить,От тілько-тілько не вшпигне;Зикратого мечем супонить,Та ба! мари не підстьобне.«Та не втечеш, – кричить, – паничу!Ось зараз я тебе підтичу,Се не в кукли з Лависей грать;Тебе я швидко повінчаюІ воронів потішу стаю,Коли начнуть твій труп клювать». [69] Мара Енеєва, примчавшисьДо моря, де стояв байдак,Нітрохи не остановлявшись(Щоб показать великий ляк),Стрибнула в нього, щоб спастися;Тут без числа Турн осліпився,Туди ж в байдак і сам стрибнув,Щоб там з Енея поглумиться,Убить його, мазки напиться;Тогді б Турн первий лицар був! Таку Юнона зливши кулю – злити кулю – вчинити несподіванку, фокус, хвацько обернутися.
Перевернувшися в зозулю – зозуля, поряд з павою, вважалася священним птахом Юнони.

Тут вмиг байдак заворушивсяІ сам, одчаливши, поплив;А Турн скрізь бігав і храбривсяІ тішивсь, що врага настиг.Таку Юнона зливши кулю,Перевернувшися в зозулю,Махнула в вирій навпростець.Турн глядь, аж він уже средь моря,Трохи не луснув з серця, з горя,Та мусив плить, де жив отець. У Вергілія названі тут Оре, Парфен, Пальм не рутульці, а троянці (Вергілій. – Кн. 10. – Ряд. 750 – 832), отже, їх Еней убити не міг. Пальма убив етруський цар Мезентій; Оре і Парфен загинули від руки мезентійського воїна Рапона. Лутаг і Лавз – воїни з рутульського стану.
Витерти ворсу – тут у значенні: дати прочуханки, побити.

Юнона з Турном як шутила,Еней про теє ні гу-гу;Бо на його туман пустила,Що був невидим нікому;І сам нікого тож не бачив,Но послі як прозрів, кулачивРутулян і других врагів:Убив Лутага, Лавза, Орсу,Парфену, Палму витер ворсу,Згубив багацько ватажків. [72] Мезентій, ватажок тірренський,Одважно дуже підступивІ закричав по-бусурменськи,Що тілько пан Еней і жив!«Виходь! – кричить, – тичка подмімо,Нікого в поміч не просімо,Годящі парні: ти і я,Ану!» – і сильно так стовкнулись,Що трохи в’язи не звихнулись,Мезентій же упав з коня. [73] Еней, не милуя чванливих,В Мезентія всадив палаш;Дух вискочив в словах лайливих,Пішов до чорта на шабаш.Еней побідой утішався,Зо всіми добре частовався,Олімпським жертви закурив.Пили до ночі та гулялиІ п’яні спати полягали,Еней був п’яний, єлє жив. Варяниця, варениця – виготовлений для вареників, розкачаний на коржик шматочок тіста, зварений без начинки разом з варениками і разом з ними поданий на стіл.

Уже світовая зірницяБула на небі, як п’ятак,Або пшенична варяниця,І небо рділося, мов мак.Еней троянців в гурт ззиваєІ з смутним видом об’являє,Що мертвих треба поховать;Щоб зараз прийнялися дружно,Братерськи і єдинодушно,Троян убитих зволікать. [75] Потім Мезентія доспіхиНа пень високий насадив,І се робив не для потіхи,А Марса щоб удоволив,Шишак, панцир і меч булатний;Спис з прапором, щит дуже знатний;І пень, мов лицар, в збруї був.Тогді до війська обернувся,Прокашлявся і раз смаркнувся,І річ таку їм уджигнув: [76] «Козацтво! лицарі! трояне!Храбруйте! наша, бач, бере;Оце опудало поганеЛатинів город одіпре.Но перше чим начнем ми битись,Для мертвих треба потрудитись,Зробить їх душам упокой;Імення лицарів прославить,Палланта к батькові одправить,Що наложив тут головой». Підкоморій – дворецький, наглядач і розпорядник при королівському дворі у Польщі.
Любистком мухи обганяв – на Україні любисток – перше зілля, яким обкладають покійника.
Гайстер – айстра.

За сим пішов в курінь просторий,Де труп царевича лежав,Над ним аркадський підкоморій Любистком мухи обганяв.Троянські плакси тут ридали,Як на завійницю кричали,Еней зарюмсав басом сам:«Гай, гай! – сказав, – ув’яв мій гайстер!Який то був до бою майстер.Угодно, бачу, так богам!» Запхнули за щоку п'ятак – у статті невідомого автора про українські похоронні обряди і повір'я в журналі «Киевская старина» читаємо: «Що стосується монети, то інколи її вкладають в рот покійникові за ліву щоку, а інколи зав'язують в платок і кладуть за пазуху, теж з лівого боку. Відносно мети цього обряду я там чув (у селі Краснопілля в десяти верстах від Коропа. – О. С.), між іншим від людини грамотної, буквальне повторення класичного вірування, що вона потрібна для плати за переї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40