https://wodolei.ru/catalog/mebel/ASB/
й в наші дні, довго ще не знали. Воєнний статут Петра І залишався без змін протягом усього XVIII ст., аж до того часу, коли 6 лютого 1796 р. Павло І через три тижні після вступу на російський престол видав новий. Фанатичний прихильник палочної муштри і прусської шагістики, він відбив у статуті свої вимоги. Необхідну в розумних межах армійську дисципліну він прагнув замінити отупляючою муштрою.
«Стій, не ворушись!» – можна було б поставити епіграфом до того статуту. Команди «Стой! фрунт», «Стоять, не шевелясь!», «Стоять смирно!» зустрічаються тут раз по раз. І. Котляревський не з чужих слів знав, що таке муштра в армії найбільшого солдафона на російському престолі. Адже він почав армійську службу за якихось сім місяців до смерті Катерини II і вступу на імператорський трон Павла І.
Лубенський, Гадяцький, Полтавський – коли додати сюди ще й Миргородський, з усіх боків оточений землями названих полків, то це будуть всі чотири з десяти полків Гетьманщини, землі яких склали основну територію утвореної 1802 р. Полтавської губернії.
Так вічной пам’яті бувалоУ нас в Гетьманщині колись,Так просто військо шиковало,Не знавши: стій, не шевелись;Так славнії полки козацькіЛубенський, Гадяцький, ПолтавськийВ шапках, було, як мак, цвітуть.Як грянуть, сотнями ударять,Перед себе списи наставлять,То мов мітлою все метуть. Волонтирі, волонтери – добровільці, нерегулярне військо; в той час – запорожці в російській діючій армії. З них формувалася переважно розвідка, інші частини особливого призначення, яким доручалися пов'язані з риском завдання. Зокрема, в численних російсько-турецьких війнах XVIII ст. запорожці, виконуючи роль розвідників, «становили основну силу авангардних частин, відзначаючись мужністю і військовою майстерністю. Окремі запорізькі загони по кілька разів на день самостійно відправлялися «в під'їзд» – вперед і від флангів, – вступаючи в сутички з ворогом…» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 154).
Асмодей – злий дух, чорт.
Чи вкрасти що, язик достати – «найулюбленішим методом у запорізьких козаків була розвідка боєм. Запорізькі розвідувальні партії не тільки захоплювали язиків, з'ясовували обстановку, а й несподівано атакували окремі татарські загони, захоплювали трофеї, знищували живу силу ворога. Досвід війни 1735 – 1739 років показав, що запорожці були кращими розвідниками в російській армії» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – С. 122). А при нагоді і вкрасти що, особливо в потенціальних ворогів – татар та польських панів, – теж уміли.
Було тут військо волонтирі,То всяких юрбиця людей,Мов запорожці-чуприндирі,Що їх не втне і Асмодей.Воно так, бачиш, і негарне,Як кажуть-то – не регулярне,Та до війни самий злий гад:Чи вкрасти що, язик достати,Кого живцем чи обідрати,Ні сто не вдержить їх гармат. Мушкет – давня ручна вогнепальна зброя до восьми-десяти кілограмів вагою, стріляли з сошок – підпори; стрілець для пом'якшення віддачі мав на правому плечі шкіряну подушку. В XVI – XVII ст. мушкети були на озброєнні в козацькому війську, одначе уже в кінці XVI ст. їх почали замінювати легшими і зручнішими рушницями. У XVIII ст. мушкети стали старим, віджилим видом зброї, хоч саме слово «мушкет» жило на означення рушниці взагалі.
Оружжина, оружина – так інколи називали рушницю.
Гамазея – склад.
Гвинтівка – відома ще з XVI ст. рушниця з нарізами в стволі для надання кулі обертового руху, що збільшувало дальність і точність стрільби. Заряджалася з дула. Кругла куля обгорталася змащеною жиром тканиною і заганялася в рушницю шомполом з допомогою молотка. Взагалі гвинтівка була мисливською зброєю. Через повільність заряджання вона на озброєння війська не бралася. В Росії гвинтівки в сучасному розумінні, що заряджалися патронами з казенної частини, з'явилися пізніше, з середини XIX ст.
Фузія, фузея – рушниця з ударно-кремінним замком. Прийнята на озброєння російської армії при Петрі І замість мушкета. Мала тригранний багнет.
Булдимка – коротка запорізька рушниця. Вона була зручною для ближнього бою під час розвідки, із засідки, з козацьких чайок; там, де вирішальне значення мала особиста ініціатива й кмітливість воїна.
Флинта – власне така ж рушниця, як і фузія, тільки мала іншу конструкцію кремінного замка.
Яничарка – турецька рушниця з кремінним замком.
Фузія, флинта, яничарка – рушниці з довгим дулом, менш придатні для індивідуального бою, розраховані на регулярні війська феодальних країн, для солдатів, які йшли в бій зімкнутим строєм під командою і наглядом офіцерів.
Гаківниця – довга, важка рушниця, під час стріляння прикріплювалася до землі гаком. Була на озброєнні козацького війська ще з XV ст. У XVIII ст. – уже застарілий вид зброї. Гаківниці використовувались інколи тільки при обороні фортець. Іронія захована уже в самому строкатому переліку зброї латинського війська. Зброя кожної армії мусить бути уніфікованою, на рівні сучасних вимог. А тут? І архаїчна на той час ручна зброя самопального типу (мушкети, гаківниці), і прийняті в тогочасній армії фузії (але без головної частини спускового механізму – пружини), і запорозькі булдимки, і тульські флінти, і турецькі яничарки. І вишикувані в одному рядку списи, піки, ратища для людини того часу – не те саме. Певне, не тільки назвою різнилися козацький спис і піка утворених на початку 80-х років XVIII ст. пікінерських полків. Ратище – дерев'яне держално списа і власне спис у народній мові тих часів.
Для сильной армії своєїРушниць, мушкетів, оружжинНаклали повні гамазеї,Гвинтівок, фузій без пружин,Булдимок, флинт і яничарок.А в особливий закамарокСписів, пік, ратищ, гаківниць.Були тут страшнії гармати,Од вистрілу дрижали хати,А пушкарі то клались ниць. Жлукто – видовбаний з цілого стовбура дерева бочонок у формі циліндра. Жлукто призначалося для зоління білизни перед пранням. Форму жлукта мали вулики для бджіл, тільки відповідно обладнані всередині, з льотком, дном знизу і кришкою зверху.
Голити – поспішати, квапитися.
Днище – знаряддя для прядіння, спеціально вистругана дошка; на одному кінці її сидить пряха, на другому міститься видовбаний отвір для гребеня з мичкою.
Оснівниця , або снувачка – у ткацькій справі – дощечка з двома отворами, крізь які проходять нитки основи. Використовується при снуванні основи.
Витушка – ткацький прилад для змотування знятої з мотовила пряжі в клубки.
Квач – прикріплена до держална куделя з конопель чи іншого матеріалу для змазування чого-небудь.
Помело – мітла, також ганчірка на довгому держаку, щоб трусити сажу з димарів.
Макогін – товкач для розтирання в макітрі пшона, маку та ін.
Бендюги – віз з розпуском для перевезення колод та інших довгих предметів.
Кари – водовозка.
Мари – збиті з дерев'яних жердин носилки для перенесення труни з тілом покійника.
Депо пушкарськеє (франц. depot) – склад, місце стоянки та спорядження гармат.
Жлукта і улики на пушкиРобить галили на захват;Днища, оснівниці, витушкиНа принадлежность приправлять.Нужда перемінить закони!Квачі, помела, макогониВ пушкарське відомство пішли;Колеса, бендюги і кариІ самії церковні мариВ депо пушкарськеє тягли. Готування войовничих підданих царя Латина до бою з троянцями зображене в дусі гумористичних народних казок, приповідок, пісеньок.
Держась воєнного обряду,Готовили заздалегідьБагацько всякого снаряду,Що сумно аж було глядіть.Для куль – то галушки сушили,А бомб – то з глини наліпили,А слив солоних – для картеч;Для щитів ночви припасали,І дна із діжок вибивали,І приправляли всім до плеч. У них, бач, Тули не було – десь з початку XVII ст. Тула стала одним з центрів виготовлення холодної і вогнепальної зброї. У XVIII – XIX ст. – важливий постачальник зброї для російської армії. Тут також виготовляли зброю на замовлення українських козаків.
Не мали палашів ні шабель,У них, бач, Тули не було;Не шаблею ж убит і Авель,Поліно смерть йому дало.Соснові копистки стругалиІ до боків поначеплялиНа валяних верьовочках;Із лик плетені козубеньки,З якими ходять по опеньки,Були, мов суми, на плечах. Амуниця, амуніція (франц. аmunitionnement – укомплектування бойовими припасами) – термін вживався в російській регулярній армії, частиною якої у XVIII ст. було українське козацьке військо.
Подимне – податок від диму (димаря), від двору.
Виборні, підсусідки – у 1735 р. українська старшина і російський уряд законодавчим актом закріпили уже наявний поділ лівобережного козацтва на дві групи, залежно від характеру їхньої участі у відбуванні військової служби. Заможний прошарок, який міг забезпечити себе необхідним спорядженням на випадок війни, стали називати «виборними козаками». За біднішим прошарком козаків закріпилася назва «підпомічники». Вони допомагали виборним забезпечити себе провіантом, зброєю, кіньми, одягом, траплялося, обробляли їхні землі, коли виборні ходили в походи чи відбували форпостну службу на неспокійному кордоні з Туреччиною. З підпомічників брали погоничів для обозу, формували внутрішню охорону та ін.
Підсусідки – тісно пов'язані з підпомічниками, бідніші козаки та селяни, які не мали власного господарства і землі, жили по чужих дворах: у старшини, козаків, міщан, селян. За мешкання та утримання платили грішми або натурою, відробітком. Підсусідки не відбували військової повинності, але під час воєнної кампанії, як і підпомічники, утримували господарство відсутнього козака. Отже, «підсусідків розписали» по дворах виборних козаків.
Тяглі – козаки, що складали військовий обоз козачого війська та російської армії. На заклик до походу мусили з'явитися на збір зі своїм тяглом (волами) і возом. Кінні – козаки на конях з відповідним спорядженням, піші – теж зі спорядженням, зброєю, харчами.
За себе хто, хто на підставу – з поступовим занепадом військово-територіального укладу і виснаженням козацького війська у численних воєнних кампаніях XVIII ст. набула поширення практика посилати за себе («на підставу») в похід іншого. Багатий козак посилав за певну винагороду біднішого.
Як амуницю спорядилиІ насушили сухарів,На сало кабанів набили,Взяли подимне од дворів;Як підсусідків розписалиІ виборних поназначали,Хто тяглий, кінний, хто же піш,За себе хто, хто на підставу,В якеє військо, сотню, лаву,Порядок як завівсь незгірш: Мушкетний артикул – прийоми з рушницею.
Ушкварить як на калавур – тобто взяти рушницю «на караул».
Коли пішком – то марш шульгою, Коли верхом – гляди ж, правою – піхота в строю починає рух з лівої ноги (шуйця, шульга), коні під вершниками – з правої.
Такеє ратнеє фиглярство – тобто блазнювання, штукарство, кривляння. Для сучасників І. Котляревського «ратнеє фиглярство» ототожнювалося із засиллям муштри при імператорі Павлові І, потім – при Аракчеєву, який у військовій справі над усе ставив «красоту фронту, яка доходить до акробатства».
Тогді ну військо муштровати,Учить мушкетний артикул,Вперед як ногу викидати,Ушкварить як на калавур.Коли пішком – то марш шульгою,Коли верхом – гляди ж, правою,Щоб шкапа скочила вперед.Такеє ратнеє фіглярствоБуло у них за регулярство,І все Енеєві во вред. Посполитеє рушення – у Польщі – загальна мобілізація всього народу.
Мов посполитеє рушенняЛатина в царстві началось,Повсюдна муштра та учення,Все за жолнірство прийнялось.Дівки на прутах роз’їзжали,Ціпками хлопців муштровали,Старі ж учились кидать в ціль.А баб старих на піч саджалиІ на печі їх штурмовали,Бач, для баталії в примір. [110] Були латинці дружні людиІ воюватись мали хіть,Не всі з добра, хто од причуди,Щоб битися, то рад летіть.З гаряча часу, перші три дні,Зносили всяке збіжжя, злидніІ оддавали все на рать:Посуду, хліб, одежу, грошіСвоєй отчизни для сторожі,Що не було де і дівать. [111] Се поралася так Амата,К війні латинців підвела;Смутна була для неї хата,На улиці все і жила.Жінки з Аматою з’єднались,По всьому городу таскалисьІ підмовляли воювать.Робили з Турном шури-мури,І затялись, хоть вон із шкури,Енеєві дочки не дать. [112] Коли жінки де замі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
«Стій, не ворушись!» – можна було б поставити епіграфом до того статуту. Команди «Стой! фрунт», «Стоять, не шевелясь!», «Стоять смирно!» зустрічаються тут раз по раз. І. Котляревський не з чужих слів знав, що таке муштра в армії найбільшого солдафона на російському престолі. Адже він почав армійську службу за якихось сім місяців до смерті Катерини II і вступу на імператорський трон Павла І.
Лубенський, Гадяцький, Полтавський – коли додати сюди ще й Миргородський, з усіх боків оточений землями названих полків, то це будуть всі чотири з десяти полків Гетьманщини, землі яких склали основну територію утвореної 1802 р. Полтавської губернії.
Так вічной пам’яті бувалоУ нас в Гетьманщині колись,Так просто військо шиковало,Не знавши: стій, не шевелись;Так славнії полки козацькіЛубенський, Гадяцький, ПолтавськийВ шапках, було, як мак, цвітуть.Як грянуть, сотнями ударять,Перед себе списи наставлять,То мов мітлою все метуть. Волонтирі, волонтери – добровільці, нерегулярне військо; в той час – запорожці в російській діючій армії. З них формувалася переважно розвідка, інші частини особливого призначення, яким доручалися пов'язані з риском завдання. Зокрема, в численних російсько-турецьких війнах XVIII ст. запорожці, виконуючи роль розвідників, «становили основну силу авангардних частин, відзначаючись мужністю і військовою майстерністю. Окремі запорізькі загони по кілька разів на день самостійно відправлялися «в під'їзд» – вперед і від флангів, – вступаючи в сутички з ворогом…» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – К., 1969. – С. 154).
Асмодей – злий дух, чорт.
Чи вкрасти що, язик достати – «найулюбленішим методом у запорізьких козаків була розвідка боєм. Запорізькі розвідувальні партії не тільки захоплювали язиків, з'ясовували обстановку, а й несподівано атакували окремі татарські загони, захоплювали трофеї, знищували живу силу ворога. Досвід війни 1735 – 1739 років показав, що запорожці були кращими розвідниками в російській армії» (Апанович О. М. Збройні сили України першої половини XVIII ст. – С. 122). А при нагоді і вкрасти що, особливо в потенціальних ворогів – татар та польських панів, – теж уміли.
Було тут військо волонтирі,То всяких юрбиця людей,Мов запорожці-чуприндирі,Що їх не втне і Асмодей.Воно так, бачиш, і негарне,Як кажуть-то – не регулярне,Та до війни самий злий гад:Чи вкрасти що, язик достати,Кого живцем чи обідрати,Ні сто не вдержить їх гармат. Мушкет – давня ручна вогнепальна зброя до восьми-десяти кілограмів вагою, стріляли з сошок – підпори; стрілець для пом'якшення віддачі мав на правому плечі шкіряну подушку. В XVI – XVII ст. мушкети були на озброєнні в козацькому війську, одначе уже в кінці XVI ст. їх почали замінювати легшими і зручнішими рушницями. У XVIII ст. мушкети стали старим, віджилим видом зброї, хоч саме слово «мушкет» жило на означення рушниці взагалі.
Оружжина, оружина – так інколи називали рушницю.
Гамазея – склад.
Гвинтівка – відома ще з XVI ст. рушниця з нарізами в стволі для надання кулі обертового руху, що збільшувало дальність і точність стрільби. Заряджалася з дула. Кругла куля обгорталася змащеною жиром тканиною і заганялася в рушницю шомполом з допомогою молотка. Взагалі гвинтівка була мисливською зброєю. Через повільність заряджання вона на озброєння війська не бралася. В Росії гвинтівки в сучасному розумінні, що заряджалися патронами з казенної частини, з'явилися пізніше, з середини XIX ст.
Фузія, фузея – рушниця з ударно-кремінним замком. Прийнята на озброєння російської армії при Петрі І замість мушкета. Мала тригранний багнет.
Булдимка – коротка запорізька рушниця. Вона була зручною для ближнього бою під час розвідки, із засідки, з козацьких чайок; там, де вирішальне значення мала особиста ініціатива й кмітливість воїна.
Флинта – власне така ж рушниця, як і фузія, тільки мала іншу конструкцію кремінного замка.
Яничарка – турецька рушниця з кремінним замком.
Фузія, флинта, яничарка – рушниці з довгим дулом, менш придатні для індивідуального бою, розраховані на регулярні війська феодальних країн, для солдатів, які йшли в бій зімкнутим строєм під командою і наглядом офіцерів.
Гаківниця – довга, важка рушниця, під час стріляння прикріплювалася до землі гаком. Була на озброєнні козацького війська ще з XV ст. У XVIII ст. – уже застарілий вид зброї. Гаківниці використовувались інколи тільки при обороні фортець. Іронія захована уже в самому строкатому переліку зброї латинського війська. Зброя кожної армії мусить бути уніфікованою, на рівні сучасних вимог. А тут? І архаїчна на той час ручна зброя самопального типу (мушкети, гаківниці), і прийняті в тогочасній армії фузії (але без головної частини спускового механізму – пружини), і запорозькі булдимки, і тульські флінти, і турецькі яничарки. І вишикувані в одному рядку списи, піки, ратища для людини того часу – не те саме. Певне, не тільки назвою різнилися козацький спис і піка утворених на початку 80-х років XVIII ст. пікінерських полків. Ратище – дерев'яне держално списа і власне спис у народній мові тих часів.
Для сильной армії своєїРушниць, мушкетів, оружжинНаклали повні гамазеї,Гвинтівок, фузій без пружин,Булдимок, флинт і яничарок.А в особливий закамарокСписів, пік, ратищ, гаківниць.Були тут страшнії гармати,Од вистрілу дрижали хати,А пушкарі то клались ниць. Жлукто – видовбаний з цілого стовбура дерева бочонок у формі циліндра. Жлукто призначалося для зоління білизни перед пранням. Форму жлукта мали вулики для бджіл, тільки відповідно обладнані всередині, з льотком, дном знизу і кришкою зверху.
Голити – поспішати, квапитися.
Днище – знаряддя для прядіння, спеціально вистругана дошка; на одному кінці її сидить пряха, на другому міститься видовбаний отвір для гребеня з мичкою.
Оснівниця , або снувачка – у ткацькій справі – дощечка з двома отворами, крізь які проходять нитки основи. Використовується при снуванні основи.
Витушка – ткацький прилад для змотування знятої з мотовила пряжі в клубки.
Квач – прикріплена до держална куделя з конопель чи іншого матеріалу для змазування чого-небудь.
Помело – мітла, також ганчірка на довгому держаку, щоб трусити сажу з димарів.
Макогін – товкач для розтирання в макітрі пшона, маку та ін.
Бендюги – віз з розпуском для перевезення колод та інших довгих предметів.
Кари – водовозка.
Мари – збиті з дерев'яних жердин носилки для перенесення труни з тілом покійника.
Депо пушкарськеє (франц. depot) – склад, місце стоянки та спорядження гармат.
Жлукта і улики на пушкиРобить галили на захват;Днища, оснівниці, витушкиНа принадлежность приправлять.Нужда перемінить закони!Квачі, помела, макогониВ пушкарське відомство пішли;Колеса, бендюги і кариІ самії церковні мариВ депо пушкарськеє тягли. Готування войовничих підданих царя Латина до бою з троянцями зображене в дусі гумористичних народних казок, приповідок, пісеньок.
Держась воєнного обряду,Готовили заздалегідьБагацько всякого снаряду,Що сумно аж було глядіть.Для куль – то галушки сушили,А бомб – то з глини наліпили,А слив солоних – для картеч;Для щитів ночви припасали,І дна із діжок вибивали,І приправляли всім до плеч. У них, бач, Тули не було – десь з початку XVII ст. Тула стала одним з центрів виготовлення холодної і вогнепальної зброї. У XVIII – XIX ст. – важливий постачальник зброї для російської армії. Тут також виготовляли зброю на замовлення українських козаків.
Не мали палашів ні шабель,У них, бач, Тули не було;Не шаблею ж убит і Авель,Поліно смерть йому дало.Соснові копистки стругалиІ до боків поначеплялиНа валяних верьовочках;Із лик плетені козубеньки,З якими ходять по опеньки,Були, мов суми, на плечах. Амуниця, амуніція (франц. аmunitionnement – укомплектування бойовими припасами) – термін вживався в російській регулярній армії, частиною якої у XVIII ст. було українське козацьке військо.
Подимне – податок від диму (димаря), від двору.
Виборні, підсусідки – у 1735 р. українська старшина і російський уряд законодавчим актом закріпили уже наявний поділ лівобережного козацтва на дві групи, залежно від характеру їхньої участі у відбуванні військової служби. Заможний прошарок, який міг забезпечити себе необхідним спорядженням на випадок війни, стали називати «виборними козаками». За біднішим прошарком козаків закріпилася назва «підпомічники». Вони допомагали виборним забезпечити себе провіантом, зброєю, кіньми, одягом, траплялося, обробляли їхні землі, коли виборні ходили в походи чи відбували форпостну службу на неспокійному кордоні з Туреччиною. З підпомічників брали погоничів для обозу, формували внутрішню охорону та ін.
Підсусідки – тісно пов'язані з підпомічниками, бідніші козаки та селяни, які не мали власного господарства і землі, жили по чужих дворах: у старшини, козаків, міщан, селян. За мешкання та утримання платили грішми або натурою, відробітком. Підсусідки не відбували військової повинності, але під час воєнної кампанії, як і підпомічники, утримували господарство відсутнього козака. Отже, «підсусідків розписали» по дворах виборних козаків.
Тяглі – козаки, що складали військовий обоз козачого війська та російської армії. На заклик до походу мусили з'явитися на збір зі своїм тяглом (волами) і возом. Кінні – козаки на конях з відповідним спорядженням, піші – теж зі спорядженням, зброєю, харчами.
За себе хто, хто на підставу – з поступовим занепадом військово-територіального укладу і виснаженням козацького війська у численних воєнних кампаніях XVIII ст. набула поширення практика посилати за себе («на підставу») в похід іншого. Багатий козак посилав за певну винагороду біднішого.
Як амуницю спорядилиІ насушили сухарів,На сало кабанів набили,Взяли подимне од дворів;Як підсусідків розписалиІ виборних поназначали,Хто тяглий, кінний, хто же піш,За себе хто, хто на підставу,В якеє військо, сотню, лаву,Порядок як завівсь незгірш: Мушкетний артикул – прийоми з рушницею.
Ушкварить як на калавур – тобто взяти рушницю «на караул».
Коли пішком – то марш шульгою, Коли верхом – гляди ж, правою – піхота в строю починає рух з лівої ноги (шуйця, шульга), коні під вершниками – з правої.
Такеє ратнеє фиглярство – тобто блазнювання, штукарство, кривляння. Для сучасників І. Котляревського «ратнеє фиглярство» ототожнювалося із засиллям муштри при імператорі Павлові І, потім – при Аракчеєву, який у військовій справі над усе ставив «красоту фронту, яка доходить до акробатства».
Тогді ну військо муштровати,Учить мушкетний артикул,Вперед як ногу викидати,Ушкварить як на калавур.Коли пішком – то марш шульгою,Коли верхом – гляди ж, правою,Щоб шкапа скочила вперед.Такеє ратнеє фіглярствоБуло у них за регулярство,І все Енеєві во вред. Посполитеє рушення – у Польщі – загальна мобілізація всього народу.
Мов посполитеє рушенняЛатина в царстві началось,Повсюдна муштра та учення,Все за жолнірство прийнялось.Дівки на прутах роз’їзжали,Ціпками хлопців муштровали,Старі ж учились кидать в ціль.А баб старих на піч саджалиІ на печі їх штурмовали,Бач, для баталії в примір. [110] Були латинці дружні людиІ воюватись мали хіть,Не всі з добра, хто од причуди,Щоб битися, то рад летіть.З гаряча часу, перші три дні,Зносили всяке збіжжя, злидніІ оддавали все на рать:Посуду, хліб, одежу, грошіСвоєй отчизни для сторожі,Що не було де і дівать. [111] Се поралася так Амата,К війні латинців підвела;Смутна була для неї хата,На улиці все і жила.Жінки з Аматою з’єднались,По всьому городу таскалисьІ підмовляли воювать.Робили з Турном шури-мури,І затялись, хоть вон із шкури,Енеєві дочки не дать. [112] Коли жінки де замі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40