https://wodolei.ru/catalog/vanni/Triton/
молодиці,Аж жаль було на них глядіть,Чорняві, повні, милолиці;І сі тут мусили кипіть,Що замуж за старих ходилиІ мишаком їх поморили,Щоб послі гарно погулятьІ з парубками поводитись,На світі весело нажитисьІ не голодним умирать. Куделя – приготовлені для пряжі шерсть, льон або коноплі низького гатунку.
Якіїсь мучились там птахиЗ куделями на головах;Се чеснії, не потіпахи,Були тендітні при людях;А без людей – не можна знатиСебе чим мали забавляти,Про те лиш знали до дверей.Їм тяжко в пеклі докоряли,Смоли на щоки наліпляли,Щоб не дурили так людей. Манія – сурик, червона фарба. Вживається також у значенні «проява», «привид», «злий дух». І. Франко до записаного в рідному селі Нагуєвичі виразу «Манія якась мене сі вчепила» дає пояснення: «Вірять в існування якогось демона Манії, що чіпаєся людей і осліплює їх, мішає їх розум». Інший вираз «Ти, манійо якась!» – пояснює І. Франко, – «прикладається до гарної жінки, що баламутить чоловіка» (Франко. Приповідки. – Т. 2. – С. 377).
Бо щоки терли манією,А блейвасом і ніс, і лоб,Щоб краскою, хоть не своєю,Причаровать к собі кого б;Із ріпи підставляли зуби,Ялозили все смальцем губи,Щоб підвести на гріх людей;Пиндючили якіїсь бочки,Мостили в пазусі платочки,В которих не було грудей. [90] За сими по ряду шкварчалиВ розпалених сковородахСтарі баби, що все ворчали,Базікали о всіх ділах;Все тілько старину хвалили,А молодих товкли та били,Не думали ж, які були,Іще як сами дівовалиТа з хлопцями як гарцювали,Та й по дитинці привели. Це «відьомська» строфа. Віра в чари, в магічну силу ворожіння, чаклування з прадавніх часів займала значне місце в житті народу. Недарма в жіночому колі пекла ворожкам відведена ціла строфа (тоді як «ворожбитам і чародіям» у чоловічому колі присвячено один рядок – III, 79). Чари, спрямоване проти інших чаклунство засуджувалося дуже суворо. Були непоодинокі випадки самосуду та різних способів виявлення «відьом» (пригадаймо «Конотопську відьму» Г. Квітки-Основ'яненка, «Відьму» М. Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бісом накладає. Хто ворожить, той душею наложить (Номис. – С. 4).
Відьом же тут колесували – колесування – справді пекельний спосіб кари, відомий ще з часів Римської імперії. На колесі карали батогами, бичами, також на смерть. У середні віки до колесування вдавалися в ряді країн Західної Європи, в Росії – з XVII ст., особливо часто за царювання Петра І (страти стрільців). Колесування було узаконене в затвердженому Петром І військовому артикулі (статуті).
На припічках щоб не орали – про жінок, які жили тільки з ворожіння, говорили: «Вона на припічку оре». Слід давньої, праязичницької віри в магічну силу вогню: ворожать біля печі, на припічку.
Не їздили б на упирях – див. коментар: II, 59,
Відьом же тут колесовалиІ всіх шептух і ворожок,Там жили з них чорти моталиІ без витушки на клубок;На припічках щоб не орали,У комини щоб не літали,Не їздили б на упирях;І щоб дощу не продавали,Вночі людей щоб не лякали,Не ворожили б на бобах. [92] А зводницям таке робили,Що цур йому вже і казать,На гріх дівок що підводилиІ сим учились промишлять;Жінок од чоловіків кралиІ волоцюгам помагалиРогами людський лоб квітчать;Щоб не своїм не торговали,Того б на одкуп не давали,Що треба про запас держать. Були в свитках, були в охвотах – охвота – старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки. Одначе свита, сіряк, серм'яга – одяг простолюду (звідси сірома – біднота, голота), а офота – жінок з більш заможних верств населення.
Дульєти – жіноче плаття з м'якої шовкової тканини; святкове парадне вбрання вищих станів, дворянок, аристократок.
Капот – жіночий хатній одяг вільного крою; халат.
А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 – 93-тя). Звернімо увагу, що грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. Строфи, присвячені неправедним вчинкам соціально-громадського характеру, чергуються зі строфами, де йдеться про неправедні приватні, особисті, сімейні вчинки. Суворої послідовності немає, але тенденція проступає виразно. Маємо два паралельні ряди грішників. Перший – соціальний:
«панів там мордували», за ними йдуть «всі старшини без розбору», «судді, підсудки, писарі», попи і т. д., аж до «купчиків проворних», міняйл і шинкарів.
Другий ряд – приватно-сімейний, грішники, що порушують вимоги народної моралі: самовбивці, розпусники, брехуни, п'яниці, ворожбити і т. д. Ранжир послідовно витриманий – від найбільших грішників до дедалі менших.
В пеклі Котляревського, так само, як і в змальованому далі раю, діє народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за гріхи власне проти церкви та православ'я як державної релігії. Тимчасом Карний кодекс Російської імперії відкривався статтями, які передбачали сувору кару за злочини супроти релігії. Найважливіший злочин – богохульство, за ним – образа святині, зрив богослужіння, єресь, відступництво, святотатство, лжеприсяга і т. д. Всього цього немає в І. Котляревського.
Еней там бачив щось немалоКип’ящих мучениць в смолі,Як з кабанів топилось сало,Так шкварилися сі в огні;Були і світські, і черниці,Були дівки і молодиці,Були і паньї, й панночки;Були в свитках, були в охвотах,Були в дульєтах і в капотах,Були всі грішні жіночки. З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.
Но се були все осужденні,Які померли не тепер;Без суду ж не палив пекельнийОгонь, недавно хто умер;Сі всі були в другім загоні,Як би лошата або коні,Не знали попадуть куда;Еней, на перших подивившисьІ о бідах їх пожурившись,Пішов в другії ворота. Як між гадюки чорний уж – чорний уж – під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім'ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.
Еней, ввійшовши в сю кошару,Побачив там багацько душ,Вмішавшися між сю отару,Як між гадюки чорний уж.Тут розні душі походжали,Все думали та все гадали,Куди-то за гріхи їх впруть.Чи в рай їх пустять веселитись,Чи, може, в пекло пошмалитисьІ за гріхи їм носа втруть. [96] Було їм вільно розмовлятиПро всякії свої діла,І думати, і мізковати –Яка душа, де, як жила;Багатий тут на смерть гнівився,Що він з грішми не розлічився,Кому і кілько треба дать;Скупий же тосковав, нудився,Що він на світі не наживсяІ що не вспів і погулять. Статут, Литовський статут – кодекс законів Великого князівства Литовського, до складу якого з XIV – до другої половини XVI ст. входили українські землі. «Статут» мав три редакції (1529, 1566, 1588), кожна з яких збільшувала привілеї панства, шляхти і урізувала права селянства. На Україні Литовський статут діяв і за часів Речі Посполитої, і після приєднання Лівобережної, потім Правобережної України до Росії. За царювання Катерини II на українські землі було поширене загальноросійське законодавство. Одначе на практиці Литовський статут діяв до 1840 р. Недарма І. Котляревський пише «наш Статут». Окремі положення Статуту (про «межеві суди») залишалися в силі на землях історичної Гетьманщини – Чернігівщині і Полтавщині – до 1917 р.
І толковав якихсь монадів – монада (від грец. одиниця) – найпростіша неподільна єдність, самосуща духовна субстанція, яка лежить в основі Всесвіту, будь-якого буття. Поняття монади є основним у філософській системі німецького вченого Лейбніца (1646 – 1716), викладеної у його «Монадології», «філософському лексиконі» та інших працях. Філософські ідеї Лейбніца були відомі на Україні.
Сутяга толковав укази,І що то значить наш Статут,Розказовав свої прокази,На світі що робив сей плут.Мудрець же фізику провадив,І толковав якихсь монадів,І думав, відкіль взявся світ?А мартопляс кричав, сміявся,Розказовав і дивовався,Як добре знав жінок дурить. Що з ґудзиками за мундир – з часів Петра І чиновники різних цивільних відомств, в тому числі юристи, носили встановлену форму одягу – мундир. Тому одержати мундир судді, наприклад, значило бути затвердженим на урядовій посаді згідно з «Табелем про ранги». На Україні кінця XVIII ст. доживали віку старі судові установи та посади, пов'язані з полковим устроєм і давніми традиціями самоврядування. За умов витіснення старих судових інституцій і впровадження централізованої судової системи одержати мундир для юриста – значило увійти в нові штати.
Ланцет – хірургічний ніж, гострий з обох боків.
Спермацет – витоплене з мозку кита-кашалота сало, відповідним чином препароване. В медицині застосовується для лікування виразок на шкірі.
Суддя там признавався сміло,Що з гудзиками за мундирТаке переоначив діло,Що, може б, навістив Сибір;Та смерть ізбавила косою,Що кат легенькою рукоюПлечей йому не покропив.А лікар скрізь ходив з ланцетом,З слабительним і спермацетомІ чванивсь, як людей морив. Фертик – вертун, франт (ферт – стара назва літери Ф – в боки взялася).
Ласощохлисти походжали,Всі фертики і паничі,На пальцях ногтики кусали,Розприндившись, як павичі;Все очі вгору піднімали,По світу нашому вздихали,Що рано їх побрала смерть;Що трохи слави учинили,Не всіх на світі подурили,Не всім успіли морду втерть. Це строфа про дворову челядь при панських маєтках, яка заслужено мала в народі лиху славу осередка розбещеності, моральної зіпсованості.
Скороход – слуга, що біг перед панським екіпажем, звільняючи йому дорогу; також гінець, посильний.
І як з кишень платки тягли – в народному побуті хустка мала важливе ритуальне значення (див. також коментар: І, 33). Дівчина дарувала вишиту власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.
Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шинках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли. Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».
Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить. [102] Еней уздрів свою Дідону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! – глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагена аж сюда?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида. [103] Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти. Закурім – загуляймо.
Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця – поцілую…»Йому ж Дідона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [105] Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить,Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив. [106] Еней з Сівіллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого: Простонародна, мужицька строфа.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40
Якіїсь мучились там птахиЗ куделями на головах;Се чеснії, не потіпахи,Були тендітні при людях;А без людей – не можна знатиСебе чим мали забавляти,Про те лиш знали до дверей.Їм тяжко в пеклі докоряли,Смоли на щоки наліпляли,Щоб не дурили так людей. Манія – сурик, червона фарба. Вживається також у значенні «проява», «привид», «злий дух». І. Франко до записаного в рідному селі Нагуєвичі виразу «Манія якась мене сі вчепила» дає пояснення: «Вірять в існування якогось демона Манії, що чіпаєся людей і осліплює їх, мішає їх розум». Інший вираз «Ти, манійо якась!» – пояснює І. Франко, – «прикладається до гарної жінки, що баламутить чоловіка» (Франко. Приповідки. – Т. 2. – С. 377).
Бо щоки терли манією,А блейвасом і ніс, і лоб,Щоб краскою, хоть не своєю,Причаровать к собі кого б;Із ріпи підставляли зуби,Ялозили все смальцем губи,Щоб підвести на гріх людей;Пиндючили якіїсь бочки,Мостили в пазусі платочки,В которих не було грудей. [90] За сими по ряду шкварчалиВ розпалених сковородахСтарі баби, що все ворчали,Базікали о всіх ділах;Все тілько старину хвалили,А молодих товкли та били,Не думали ж, які були,Іще як сами дівовалиТа з хлопцями як гарцювали,Та й по дитинці привели. Це «відьомська» строфа. Віра в чари, в магічну силу ворожіння, чаклування з прадавніх часів займала значне місце в житті народу. Недарма в жіночому колі пекла ворожкам відведена ціла строфа (тоді як «ворожбитам і чародіям» у чоловічому колі присвячено один рядок – III, 79). Чари, спрямоване проти інших чаклунство засуджувалося дуже суворо. Були непоодинокі випадки самосуду та різних способів виявлення «відьом» (пригадаймо «Конотопську відьму» Г. Квітки-Основ'яненка, «Відьму» М. Коцюбинського). Нар.: Ворожка з бісом накладає. Хто ворожить, той душею наложить (Номис. – С. 4).
Відьом же тут колесували – колесування – справді пекельний спосіб кари, відомий ще з часів Римської імперії. На колесі карали батогами, бичами, також на смерть. У середні віки до колесування вдавалися в ряді країн Західної Європи, в Росії – з XVII ст., особливо часто за царювання Петра І (страти стрільців). Колесування було узаконене в затвердженому Петром І військовому артикулі (статуті).
На припічках щоб не орали – про жінок, які жили тільки з ворожіння, говорили: «Вона на припічку оре». Слід давньої, праязичницької віри в магічну силу вогню: ворожать біля печі, на припічку.
Не їздили б на упирях – див. коментар: II, 59,
Відьом же тут колесовалиІ всіх шептух і ворожок,Там жили з них чорти моталиІ без витушки на клубок;На припічках щоб не орали,У комини щоб не літали,Не їздили б на упирях;І щоб дощу не продавали,Вночі людей щоб не лякали,Не ворожили б на бобах. [92] А зводницям таке робили,Що цур йому вже і казать,На гріх дівок що підводилиІ сим учились промишлять;Жінок од чоловіків кралиІ волоцюгам помагалиРогами людський лоб квітчать;Щоб не своїм не торговали,Того б на одкуп не давали,Що треба про запас держать. Були в свитках, були в охвотах – охвота – старовинний верхній жіночий одяг, подібний до свитки. Одначе свита, сіряк, серм'яга – одяг простолюду (звідси сірома – біднота, голота), а офота – жінок з більш заможних верств населення.
Дульєти – жіноче плаття з м'якої шовкової тканини; святкове парадне вбрання вищих станів, дворянок, аристократок.
Капот – жіночий хатній одяг вільного крою; халат.
А тепер ще раз оглянемося на пекло (строфи 68 – 93-тя). Звернімо увагу, що грішники розміщені за певною системою, так би мовити, за значимістю вчинених гріхів. Строфи, присвячені неправедним вчинкам соціально-громадського характеру, чергуються зі строфами, де йдеться про неправедні приватні, особисті, сімейні вчинки. Суворої послідовності немає, але тенденція проступає виразно. Маємо два паралельні ряди грішників. Перший – соціальний:
«панів там мордували», за ними йдуть «всі старшини без розбору», «судді, підсудки, писарі», попи і т. д., аж до «купчиків проворних», міняйл і шинкарів.
Другий ряд – приватно-сімейний, грішники, що порушують вимоги народної моралі: самовбивці, розпусники, брехуни, п'яниці, ворожбити і т. д. Ранжир послідовно витриманий – від найбільших грішників до дедалі менших.
В пеклі Котляревського, так само, як і в змальованому далі раю, діє народний моральний кодекс, тому тут немає покараних за гріхи власне проти церкви та православ'я як державної релігії. Тимчасом Карний кодекс Російської імперії відкривався статтями, які передбачали сувору кару за злочини супроти релігії. Найважливіший злочин – богохульство, за ним – образа святині, зрив богослужіння, єресь, відступництво, святотатство, лжеприсяга і т. д. Всього цього немає в І. Котляревського.
Еней там бачив щось немалоКип’ящих мучениць в смолі,Як з кабанів топилось сало,Так шкварилися сі в огні;Були і світські, і черниці,Були дівки і молодиці,Були і паньї, й панночки;Були в свитках, були в охвотах,Були в дульєтах і в капотах,Були всі грішні жіночки. З пекла Еней з Сівіллою попадають в чистилище, де душі померлих очищаються від гріхів перед тим, як потрапити до раю, або, згідно з іншими релігійними уявленнями, де зважують їхні добрі й благі, праведні й грішні земні діла, щоб відправити у рай чи в пекло.
Но се були все осужденні,Які померли не тепер;Без суду ж не палив пекельнийОгонь, недавно хто умер;Сі всі були в другім загоні,Як би лошата або коні,Не знали попадуть куда;Еней, на перших подивившисьІ о бідах їх пожурившись,Пішов в другії ворота. Як між гадюки чорний уж – чорний уж – під такою назвою автор, мабуть, мав на увазі або поширений і зараз у степовій зоні України вуж водяний (Nаtrіх tessellatа), який, на відміну від звичайного вужа, часто на тім'ї має чорну пляму, або неотруйну вужеподібну змію мідянку (Соronella аustriacа), що теж водиться на Україні і через подібний колір шкіри дуже схожа на чорну гадюку.
Еней, ввійшовши в сю кошару,Побачив там багацько душ,Вмішавшися між сю отару,Як між гадюки чорний уж.Тут розні душі походжали,Все думали та все гадали,Куди-то за гріхи їх впруть.Чи в рай їх пустять веселитись,Чи, може, в пекло пошмалитисьІ за гріхи їм носа втруть. [96] Було їм вільно розмовлятиПро всякії свої діла,І думати, і мізковати –Яка душа, де, як жила;Багатий тут на смерть гнівився,Що він з грішми не розлічився,Кому і кілько треба дать;Скупий же тосковав, нудився,Що він на світі не наживсяІ що не вспів і погулять. Статут, Литовський статут – кодекс законів Великого князівства Литовського, до складу якого з XIV – до другої половини XVI ст. входили українські землі. «Статут» мав три редакції (1529, 1566, 1588), кожна з яких збільшувала привілеї панства, шляхти і урізувала права селянства. На Україні Литовський статут діяв і за часів Речі Посполитої, і після приєднання Лівобережної, потім Правобережної України до Росії. За царювання Катерини II на українські землі було поширене загальноросійське законодавство. Одначе на практиці Литовський статут діяв до 1840 р. Недарма І. Котляревський пише «наш Статут». Окремі положення Статуту (про «межеві суди») залишалися в силі на землях історичної Гетьманщини – Чернігівщині і Полтавщині – до 1917 р.
І толковав якихсь монадів – монада (від грец. одиниця) – найпростіша неподільна єдність, самосуща духовна субстанція, яка лежить в основі Всесвіту, будь-якого буття. Поняття монади є основним у філософській системі німецького вченого Лейбніца (1646 – 1716), викладеної у його «Монадології», «філософському лексиконі» та інших працях. Філософські ідеї Лейбніца були відомі на Україні.
Сутяга толковав укази,І що то значить наш Статут,Розказовав свої прокази,На світі що робив сей плут.Мудрець же фізику провадив,І толковав якихсь монадів,І думав, відкіль взявся світ?А мартопляс кричав, сміявся,Розказовав і дивовався,Як добре знав жінок дурить. Що з ґудзиками за мундир – з часів Петра І чиновники різних цивільних відомств, в тому числі юристи, носили встановлену форму одягу – мундир. Тому одержати мундир судді, наприклад, значило бути затвердженим на урядовій посаді згідно з «Табелем про ранги». На Україні кінця XVIII ст. доживали віку старі судові установи та посади, пов'язані з полковим устроєм і давніми традиціями самоврядування. За умов витіснення старих судових інституцій і впровадження централізованої судової системи одержати мундир для юриста – значило увійти в нові штати.
Ланцет – хірургічний ніж, гострий з обох боків.
Спермацет – витоплене з мозку кита-кашалота сало, відповідним чином препароване. В медицині застосовується для лікування виразок на шкірі.
Суддя там признавався сміло,Що з гудзиками за мундирТаке переоначив діло,Що, може б, навістив Сибір;Та смерть ізбавила косою,Що кат легенькою рукоюПлечей йому не покропив.А лікар скрізь ходив з ланцетом,З слабительним і спермацетомІ чванивсь, як людей морив. Фертик – вертун, франт (ферт – стара назва літери Ф – в боки взялася).
Ласощохлисти походжали,Всі фертики і паничі,На пальцях ногтики кусали,Розприндившись, як павичі;Все очі вгору піднімали,По світу нашому вздихали,Що рано їх побрала смерть;Що трохи слави учинили,Не всіх на світі подурили,Не всім успіли морду втерть. Це строфа про дворову челядь при панських маєтках, яка заслужено мала в народі лиху славу осередка розбещеності, моральної зіпсованості.
Скороход – слуга, що біг перед панським екіпажем, звільняючи йому дорогу; також гінець, посильний.
І як з кишень платки тягли – в народному побуті хустка мала важливе ритуальне значення (див. також коментар: І, 33). Дівчина дарувала вишиту власноручно хустку тому, кого покохає. Отже, викрадення хустки – не просто жарт, а образа дівочої честі, посягання на її добре ім'я.
Моти, картьожники, п’янюгиІ весь проворний чесний род;Лакеї, конюхи і слуги,Всі кухарі і скороход,Побравшись за руки, ходилиІ все о плутнях говорили,Які робили, як жили,Як паней і панів дурили,Як по шинках вночі ходилиІ як з кишень платки тягли. Які ж дівок охочі бить – йдеться про жінок, які мали служанок, наймичок. Серед них рукоприкладство, знущання з дівчат-кріпачок було звичайним явищем. Пригадаймо повість Марка Вовчка «Інститутка».
Там придзигльованки журились,Що нікому вже підморгнуть,За ними більш не волочились,Тут їх заклекотіла путь;Баби тут більш не ворожилиІ простодушних не дурили.Які ж дівок охочі бить,Зубами з серця скреготали,Що наймички їх не вважалиІ не хотіли їм годить. [102] Еней уздрів свою Дідону,Ошмалену, мов головня,Якраз по нашому законуПред нею шапочку ізняв:«Здорова! – глянь… де ти взялася?І ти, сердешна, приплеласяІз Карфагена аж сюда?Якого біса ти спеклася,Хіба на світі нажилася?Чорт мав тобі десь і стида. [103] Така смачная молодиця,І глянь! умерла залюбки…Рум’яна, повна, білолиця,Хто гляне, то лизне губки;Тепер з тебе яка утіха?Ніхто не гляне і для сміха,Навік тепер пропала ти!Я, далебі, в тім не виною,Що так роз’їхався з тобою,Мені приказано втекти. Закурім – загуляймо.
Тепер же, коли хоч, злигаймосьІ нумо жить так, як жили,Тут закурім, заженихаймось,Не розлучаймось ніколи;Ходи, тебе я помилую,Прижму до серця – поцілую…»Йому ж Дідона наодрізСказала: «К чорту убирайся,На мене більш не женихайся…Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!» [105] Сказавши, чортзна-де пропала,Еней не знав, що і робить,Коли б яга не закричала,Що довго годі говорить,То, може б, там і застоявсяІ, може, той пори дождався,Щоб хто і ребра полічив:Щоб з вдовами не женихався,Над мертвими не наглумлявся,Жінок любов’ю не морив. [106] Еней з Сівіллою попхавсяВ пекельную подалі глуш;Як на дорозі повстрічавсяЗ громадою знакомих душ.Тут всі з Енеєм обнімались,Чоломкались і ціловались,Побачивши князька свого;Тут всяк сміявся, реготався,Еней до всіх їх доглядався,Знайшов з троянців ось кого: Простонародна, мужицька строфа.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40