х тут людей він міг дорівнятися хіба до пивбару на Фонвізіна, який уже немало подивував тебе сьогодні вранці. Яскраве світло боляче шмагало по твоїх відвиклих і, до всього, ще й хворих очах. Але ти зумів роздивитися, що усенький зал немов на проспекти розкреслений довжелезними столами, кожен з яких має в довжину не менше двохсот метрів, а всі столи накрито по-китайськи шовковими скатертинами, й на них – безліч по-музейному дорогого срібла, кришталю, порцеляни теж не бракувало, як і, зрештою, фаянсу, а на тому сріблі-кришталі, на тій порцеляні з фаянсом було стільки всього питного та їстивного, що здавалося, ніби повернулись доісторичні часи життєлюбного забудькуватого маршала. І все присутнє багатотисячне товариство пило, гуляло, чманіло, жерло, браталося, плямкало, щось виголошувало, деякі вже співали, інші блювали – так що твоєї з'яви не зауважив, здається, ніхто, та й чи можна зауважити з'яву однієї людської одиниці, беззахисної й непотрібної, скажімо, на Красній площі? Дас іст унмьоґліх, можуть на це сказати наші сусіди німці.Тут і там сновигали рясні високогруді дівчата в російських сарафанах і кокошниках – вочевидь, офіціантки, бо кожна мала в білих руках перед собою яку-небудь переповнену всілякими добрами тацю. На примітивному подіумі посеред залу розмістилося лобів так зі сто п'ятдесят балалайників, а дебела монголовида тітка з косою аж до задниці напрочуд крикливо вийойкувала: Вышла, вишла девчоночкаВ сад вишневай воду брать,А за нею козаченькаВедет лошадь напавать! Стіни залу, а сказати точніше, інфернальні межі цієї підземної площі, було прикрашено прапорами лише двох ґатунків: червоними і чорно-жовто-білими. Причому ці прапори шляхетно чергувалися, педантично розставлені через один. Крім прапорів, ти запримітив також величезне полотнище кумачевого кольору, на якому спалахом чорних, жовтих і білих лампочок періодично виникало: «КОГДА ОТЕЧЕСТВО В БЕДЕ – НЕ МОЖЕМ МЫ СИДЕТЬ В УЗДЕ!», хоча рима напрошувалась інша.Якийсь час ти поблукав цим простором, придивляючись до столів і публіки.А мушу вам сказати, друзі, що належу до тих інтровертних типів, яких у людному місці мало хто помічає. Багато разів доводилось мені через це терпіти – особливо на всіляких вишуканих збіговиськах чи пиятиках, у великому й малознайомому товаристві. Іноді мусив аж три або й чотири рази повторити «добрий день» чи щось подібне, аби нарешті, коли вже зовсім зірвуся на крик, хто-набудь звернув на мене погляд зі здивуванням і співчуттям. Як наслідок, я волів надалі забитися кудись під стінку й потихеньку розважатися собі самостійно, себто багато пити й курити. Пізніше я знайшов на цю біду непоганий спосіб – обов'язково приводити із собою яку-небудь сяйливо-ефектну довгастої форми даму, як каже Неборак, «фурію зі струнними ногами». Це давало пречудовий результат: уже з порога всі кричали «О, дивіться, дивіться, хто прийшов! Сам фон Ф., видатний талановитий поет!». Усі кидалися нам назустріч, починали розпитувати мене про творчі новини і плани на майбутнє, оточивши якнайпильнішою увагою і надавши місце в самому серці товариства.Але цього разу я не привернув би анітрохи уваги, навіть якби привів за собою з десяток стрункострунних і до того ж цілком оголених тигриць. Настільки всі присутні були засліплені власною ейфорією, перемішаною з питвом та їдлом. Настільки важливою, життєво необхідною, смертельною була Справа, в ім'я якої вони всі тут пиячили.Отож ти циркулював поміж столами, де-не-де впізнаючи знайомі з преси й телебачення і тим особливо антипатичні мордяки деяких депутатів, письменників та іншої ідеологічної сволоти. Дехто з них цмулив коньяки, інші наминали гори кав’яру ложками, але все це не викликало в тобі справедливого обурення чи бодай заздрості. Найдужче тебе цікавило тільки те, як би звідси урити, опинившися нарешті десь на поверхні ще. Можливо, існуючого міста Москви. Адже цей божевільний день повинен був якось закінчитися!І коли зненацька з-за одного зі столів, немов з-над злітної смуги, назустріч тобі стрімко підвелася велика й червона ряжка твого однокурсника, російського поета Єжевікіна, коли ця ряжка за давньою і не надто толерованою тобою звичкою обслинила тобі щоки братерськими цілуваннями, ти швидше навіть зрадів аніж зогидився. Видихаючи горілку та свиняче філе, Єжевікін заволав:– І ти тут, братішка! Радий, що ти серед наших! Я знав, що Україна буде з нами! Все-таки ми слов'яни, (…) його мать!Нецеремонний і широкогрудий Єжевікін тут-таки скинув під стіл якогось православного недомірка, що куняв поруч із ним головою в картопляному пюре, і запросив тебе сісти на звільнене таким чином місце.– Отто фон Ф., мій друг, західноукраїнський поет і хороший парень! – відрекомендував тебе Єжевікін довколишнім лобурякам, з яких один був у формі, здається, штабс-капітана царської армії, другий мав на голові кубанку, а ще декілька нічим таким не вирізнялися, крім того, що були в чорних сорочках і дуже п'яні.Перед тобою забринів величенький келих з віденського кришталю, вщерть наповнений жовтою лимонною горілкою.– За Київську Русь! – крикнув Єжевікін, і дехто навіть зааплодував, почувши такий історично виправданий тост.Ти подумки перелічив усі попередні рівні свого поздовжнього розтину. Якщо ти не помилився, то лимонна повинна була стати шості їм рівнем. А, знаючи добре себе, ти пам'ятав, що, коли таких рівнів стане сім, ти обов'язково виблюєш і, можливо, очистишся.– Ну, як тобі сьогоднішня битва за Росію? – спитав Єжевікін, ковтнувши свою водяру і добиваючи видельцем дещо підгорілу зісподу свинячу задницю.– Щиро кажучи, я запізнився на початок, – невизначено відповів ти, водночас випорпуючи з якоїсь майсенської порцеляни маленького, але тугого огірка. – Що, власне, відбувається?– Розумієш, сьогодні був великий з'їзд усіх патріотичних сил, – почав розповідати Єжевікін. – Адже країна котиться у прірву, мать його за ногу, а ми всі розбилися на партійки, групки, течійки. Оцю я вчора довбав, – повідомив він, проводжаючи теплим поглядом одну з дівок у сарафані, що пропливла поруч, розхлюпуючи навсібіч напівсолодке шампанське.– І до чого прийшли? – поцікавився ти, шукаючи за новим огірком.– До консолідації! – тріумфально мовив Єжевікін. – Тепер усіх задавимо. Повсємєсно! Слухай, там цицьки такі, що двома руками це обхопиш! – І він показав свої ведмежі лапи як доказ того, що не обхопиш.– Нєт-с, гаспада-с! – рубонув кулаком по тарілці штабс-капітан. – Ніяких консолідацій! З ким-с? З оцим-с кодлом-с?! Увольтє-с! Духовність, духовність, православіє, монархія, духовність, монархія, православіє, чинолюбіє, духовність, почитаніє, православіє, сладострастіє, рукоблудіє…Він трохи заплутався. Тому вмовк на мить.– Ніколай Палкін, – назвав себе вголос і видобув з-під стола збірку поезій «Расплела косу береза».– Дякую, в мене є, – запевнив ти.– І я? – засвердлив він тебе білогвардійським поглядом– Духовність! – відповів ти. – Православіє, монархія, духовність, народність, партійність… Самодержавіє, братолюбіє, чаєпітіє…– Смірєнномудріє! – закричала кубанська шапка.– Храмостроєніє, – додав штабс-капітан Палкін, руйнуючи неслухняним видельцем гору хитромудрого салату, що справді нагадувала обрисами псевдовізантійську культову споруду.– Діло ясне, храм нада відбудувати, – глибокодумно погодився Єжевікін. – Стільки повсємєсно цих жидів, екстрасенсів розвелося, а ще наркоманів, гоміків, лесбіянок… Некрофілів, скотоложців…– Графоманів, – докинув ти.– Рокерів, брокерів, ділерів, – булькнула кубанка.– Порнографію на кожному кроці продають, – не втримався Палкін.– А ви що скажете, батюшка? – звернувся Єжевікін до масивного священика, що надувався трохи оподаль.– Б(…)во всьо ето, – відповів піп, той самий, зрештою, якого ти бачив нині вдень у пивбарі на Фонвізіна.Єжевікін нахилився до тебе й, активно наслинюючи, але аж ніяк не збуджуючи твоє вухо, сказав:– Уявляєш, після третьої палки лежу в повному трансі, а вона мені: «Єщо!» Тоді я подумав-подумав, ставлю її…– Уся наша біда-с, гаспада-с, що ми втратили слов'янську єдність-с, да-с – резюмував тим часом Ніколай Палкін.– … і коли вже кінчаю, – продирався далі до твого вуха Єжевікін, – вона мені й каже: «Знаєш, я тепер тільки нашим буду давати!» Вона ж валютна, паскуда, за долари, сучка, підмахувала!– Хіба вона не офіціантка? – трохи здивувався ти.– Яка там! Запам'ятай: усі ці баби в сарафанах – валютні шлюхи, їх на сьогодні зняли для обслуговування банкету спеціальною директивою ЦК. Довелося платити зеленими, як за нормальну роботу. Зате можемо гульнути на славу!– А що, ЦК відає валютними проститутками?– ЦК відає всім, – переконливо заявив Єжевікін. – Тому я й не виходжу, братішка! Хоч мені цей більшовизм, як і тобі, як і йому вже отут во застряг! Кісткою! В горлі!– Всєх расстрєлять! – заволав нагло штабс-капітан Ніколай Палкім і з'їхав під стіл – приблизно туди ж, де вже лежав посопуючи байдужий тобі недомірок у косоворотці.– Шаліш! – відгукнувся на це кубанський козак і, схопивши в долоню порожній келих, так шваркнув ним об стіл, що з долоні бризнула кров.– Уймись ти, жопа, – спокійно застеріг його Єжевікін, безперечний лідер товариства. – А знаєш, як справжнє прізвище Горбачова? – спитав він у тебе.Нестримне бажання спати чи бодай десь полежати знову заволоділо тобою. Перед очима пливли мордяки, шматки свинини, кров кубанця поволі розтікалася поміж тарелями.– Єжевікінг, – трохи плутаючи язиком, звернувся ти. – Подай мені картоп'яне пюро!… Або ні, не треба. Краще послухайте, хлопці, мене. Вийшло так, що я в житті знав багатьох. Безліч! Я знав психічно хворих і психічно здорових. Я знав нафтовиків і лісорубів, писанкарів, нічних злодіїв, сутенерів, знаменитих хірургів, деміургів, я знав бітломанів у першому поколінні, франкмасонів з ложі «Безсмертя-4», однояйцевих блазнюків, рокерів, партійних секретарюків, я знав споживачів гашишу і працівників травоохоронних органів, знав лінотипісток, друкарок і манекенниць, найбільше знав художниць і надомниць, а також наложниць, знав навіть кількох заложниць, проте переважно – незаможниць. А ще не можу від вас приховати, та й не смію приховувати – знав суфлерів, філерів знав, суфіїв. Знав останніх гіпісів і перших панків. Бував у кабінетах перших осіб, ділив єдиний ковток горілки з сифілітиками, спав в одному ліжку з хворими СНІДом. Знав одного чорношкірого українця родом з Ямайки, взагалі українців знав найбільше, проте інших націй так само. Зрештою, знав навіть психіатра, який писав дисертацію. Багатьох знав. Безліч! Мій товариш – джазовий піаніст – нині став головою міської ради демократичного скликання. Під час сесій він вмикає плейєр, ховаючись у президії, порівнює Гавелом. Повний пінцет! Але, крім нього,я знаю ще безліч інших осіб. Я бував на вершинах і на дні, я все спізнав і все пережив… За тоталітарного режиму був коректором, за посттоталітарного мої ерекції почастішали. Мене вже нічим не здивуєш, нічим не дістанеш… Але я ще не бачив таких рідкісних мудаків, як ви, друзі! Я вам просто дивуюся, ви мене дістали! Повний прівєт! Єжевікін, я маю досить вашого товариства! Як би оце звідси вийти, га?– Куди? – тупо спитав Єжевікін.– Додому. Ну, я маю на увазі, в гуртожиток.– Додому? – Єжевікін аж затрясся від реготу. – Тут наш дім. Тут наше підземне серце. Тут тепер Росія – єдина й неділима. І ми звідси вже не вийдемо, поки там, нагорі, наші танки не вичавлять останнє гівно з останнього ворога. І тоді ми вийдемо на світло нової Росії, старої Росії, з ясними іконами й монаршим й святинями в руках…– От вихрест собачий, – сказав батюшка, розглядаючі дещо семітський ніс закривавленого кубанця…– Так що нікуди звідси не вийдеш, братішка, – завершив Єжевікін, наливаючи ще по сто п'ятдесят.– І довго це все потриває? – не вгавав ти.– Недовго вже, – заспокоїв Єжевікін. – Уже віддано потрібні накази. Лишилося тільки їх виконати.Ти випив ще сто п'ятдесят і раптово зрозумів, що тим більше треба звідси втікати.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25