Установка сантехники магазин Wodolei
шуся. Скреготав зубами, як душа пекельна, і лікті кусав. І ніякого шляху не бачив перед собою.І вже наступного дня порушив їхні умови. Поїхав до найближчого товариша, і пішли ми з ним далеко у поле, і там я висповідався в усьому, що зі мною протягом останніх тижнів відбулося. Підозрілі волошки стирчали з трави, наче мікрофони. У кроні карачкуватої черешні, здасться, було сховано радар.Петро, мій товариш, спохмурів, коли я все йому до кінця все виповів, подумав трохи і сказав таке:– Чого ти не прийшов раніше, коли вони ще лишень крутили тебе? Я б тобі все пояснив, порадив, як бути, щось би ми з тоґо вишукали. Існує одне золоте правило для всіх нас не підписувати жодного з їхніх паперів. Що б там не було, не підписувати! З дідом вони просто блефувати могли. Треба було грати ва-банк. Але тепер уже пізно – ти підписав. Проте немає міста без дверей. Тягни час, дури їх, роби так, аби бути для них нецікавим. Зосередься на собі, уникай нових зв'язків і пиши такі вірші, які все виправдають. Пияч, але не втрачай голови, вони воліють не мати справи з пияками – це для них ризиковане). Мине якийсь час – і вони відчепляться, побачивши, що з цієї корови молока не буде.Петро світився, наче апостол, і вечоріло в полі, й сонце лягало спати, і тоді осягнув я, Ваша Милосте, що вони завжди користуються нашою роз'єднаністю, але от подолав я її, висповідався, і я вже не сам тепер.Кілька разів з'являвся відтоді малий крейдяний кружечок па моїй поштовій скриньці. Хто малював його, хотів би я знати? Двірничка? Поштарка? Хтось із сусідів? Чи сам ангел-охоронець У незримих погонах з майорською зіркою? Коли він це робив? Опівночі, коли виходять на нічне чергування привиди? Чи з третіми півнями, коли вся бісівська гвардія западає під землю?Кілька разів стрічалися ми на певній конспіративній хаті. Курили, я говорив про ніщо. Ні на крихту, ні на півнігтика. мимоволі навіть, не зрадив нікого й не продав – усе бачить Бог. Моя остання надія, і хай Він судить мене. Жодного паперу не писав для них більше, хоч як не тис на мене мій візаві. Пиячив тоді справді багато, але то вже моя приватна справа. Витверезники були моїм політичним притулком.Тим часом імперія починала тріщати. Здасться, під час третьої з таких зустрічей я твердо зажадав від нього повного розриву стосунків. Я сказав, аби він влаштував мені зустріч з їхнім генералом, якому я все викажу про той мерзенний шантаж. Пообіцяв, що звернуся до преси (так, тепер я загрожував пресою!), до Києва, до Москви, бо існує межа всьому, і я зараз стою на ній. Він таки, здається, перебздів, бо тільки розвів руками і сказав, що зведе мене з генералом, але обіцянки не виконав і надовго зник. Тепер я шукав його, телефонував, щоб наполягти, але він посилався на якісь тривалі відрядження. Він ховався від мене. По вулиці ходив з високо піднятим коміром плаща і в капелюсі. низько насунутому на очі.І тільки через рік – улітку вісімдесят восьмого – без крейдяного кружечка, а просто і по-людськи, він сам потелефонував мене, аби домовитися про зустріч. Підведемо риску, сказав.Наступного дня, нікуди не заходячи, в одній з бічних вуличок, він повідомив мене, що надалі наші стосунки припиняються, я можу вважати себе вільним від усіх зобов'язань, крім одного – щодо збереження в таємниці нашої невдалої спроби, як він це назвав, працювати разом. Це останнє зобов'язання я, Ван Милосте, урочисто порушую зараз, пишучи цього листа п розголошую цю таємницю. Амінь.Не винен я ні перед ким. Дідові своєму, віднедавна вже небіжчикові, не сказав ані слова, хоч він, бідолаха, певно, відчував від них якусь загрозу і дуже хотів мене бачити перед смертю, я одначе, встиг лише на похорон.Винен я перед собою. Що приходив на їхні виклики. Що подавав їм руку з безмежної вихованості, вважаючи, зрештою також людьми, хоч і скаліченими. Що написав той папір, котрий і досі там, в їхніх архівах – жовкне, блякне, тліє, але він є, доказ моєї слабкості, свідок сум'яття душевного й розгубленості підписаний дурнувато-претензійним і ненависним відтоді для мене іменем.Ось така в мене сповідь, у многогрішного, Королю Мій, тільки перед Вами хочу прощення просити.
Безперечно, що надзвичайна урядова комісія спробує розслідувати причини загадкового вибуху в «Закусочній». Безперечно, що повідомлення про це буде сьогодні прочитане суворим диктором програми «Час». Але яке тобі, фон Ф., діло до всього того? Светр у тебе промок до ниточки, і сорочка під ним промокла, і стоїш ти, хитаєшся аграматичним питальником, як сказав поет, перед головним входом до «Дитячого світу», перед брамою цього дурнуватого велетня, народженого в найзолотіші часи імперії, й не знаєш уже до ладу, чого ти стоїш, чого цей дощ і що від тебе хоче цей «Дитячий світ», чому так мучить твою переобтяжену свідомість самим тільки фактом свого існування, своєї присутності в центрі Москви, неподалік від темного пам'ятникового Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота.І година вже скоро шоста, а ти, фон Ф., усе ще не знаєш, чого сюди прийшов, і якщо боротимеш цю проблемку ще з годину, то вже нікуди йти і не треба буде, бо все на світі зачинять, і так вирішаться усі твої пекучі проблеми, принаймні одна з них. Стоїш, мов пам'ятник самому собі, пам'ятник п'яному мислителю з торбою в руці, а навколо море людей, яке навіть під дощем продовжує щось продавати – жувачки, парфуми, плащі, черевики, порнографію, пістолети, наркотики – під самим носом в отетерілого Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота, вони ходять навколо тебе і смикають тебе за рукави, ці щирі нехитрі юди із загадковими і просвітленими російськими душами.Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Так вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен – «крєпкій віноградний напіток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в «Закусочній» разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:– Е-е, Кириле, це я, привіт.– О'кей.– Що «о'кей», чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?– Чую, друже.– Я вже тут, на місці.– Що ти маєш на увазі?– Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ж домовлялися тут, під «Дитячим світом», ні?– Під «Дитячим світом»? – Ти на відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. – Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?– Зі мною все о'кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа в тому, що вибухнула «Закусочная» на розі Арбату – та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.– Що ти мелеш? Тобі є погано?– Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.– Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? – У голосі його відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. – Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…– Кириле, – перебиваєш його, – ти можеш Любу покликати до телефону?– Зараз, – відповідає після деякого вагання. – Але що тобі є?– Я повинен їй сказати щось дуже важливе.– Альо, – чуєш невдовзі Любин голос.– Люба, – вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.– Я слухаю, так, – Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.– Люба, я давно хотів вам сказати…– Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…– Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…– Боже, щьо це, – вона сміється, – мені це дуже приємна чюти, Отта, але…– Не треба ніяких «але», я вас прошу. Люба, – тепло видихаєш її ім'я разом із пахощами кавеену– Щьо з вами, дарагий? Я ніколи б не падумала…– Подумайте, Люба, Лю-бо, Лю-бо-ве…Вона знову дещо нервово сміється, чуєш навіть певну схвильовану сухість в її голосі, але в цей час усе обривається. Три хвилини, відведені на зв'язок, минули.Так. Одне ти з'ясував точно. Зустрічатися з Кирилом ти повинен був у нього вдома. Егgо, під «Дитячим світом» ти стовбичиш з якоїсь іншої причини. Але з якої, хотів би ти знати! Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Клауса Еріха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих.Але от що! Треба постаратися зайти досередини, пролізти через пащеку цього чудовиська і побувати там, у нього в череві. Можливо, там ти про все і згадаєш. Вистачить якогось незначного нюансу, побіжного натяку, віддаленої асоціації – й ти згадаєш усе: чого сюди приперся, навіщо це все і якого хріна взагалі ти існуєш на світі, п'яна потворо з незначними здібностями до римування. Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять.Перший поверх – це іграшки. Точніше, відсутність іграшок. З усього можливого асортименту, з усього світу чарівних фантазій, з усього паралельного і казкового піднебесся існує тільки складаний паперовий голуб, яким забиті усі відділи. Тисячі, сотні тисяч, мільйони складаних паперових голубів! Цілий материк паперових голубів, запакованих у сині коробки. Все інше розкупили ще перед революцією. І тільки паперові голуби існують для того, аби створювати для іноземних розвідників ілюзію приявного товару й іграшкового достатку. Голубі продукує певний танковий завод. Це супутній виріб. Окремі зневірені відвідувачі, махнувши на все рукою, зважуються й купують. І щасливі радянські діти, розмазуючи сльози невдоволення по щоках, несуть під пахвами літаючих паперових голубів. Розчарування і втрати, і скрегіт зубовний. Але голубій на полицях від того не меншає.І де в них пак туалет, га? Страшенно хочеться злити воду. Періодично трапляються всілякі абсурдні вказівники на кшталт «1-й Артиллерийский проезд», але тобі не йдеться про гармати, хочеш вистрелити з чогось іншого звичайним теплим струменем, аби легше зробилося на серці, аби відродитися в цій непролазній залі, серед роздратованого і покірного натовпу. Минаєш якісь порожні відділи, потім секцію зубних щіток і грамплатівок, переповнену паперовими голубами і смердючими гімнами всіх союзних республік, виданими на фірмі «Мелодія», аж ось – нарешті!Недвозначні двері з літерою “М”. Намацуєш у кишені двадцять п'ять копійок. Хоча, якби вони зажадали сто карбованців, ти не торгувався б ані секунди. Бабуся при вході чуло приймає твою монету. Московські бабусі вміють співчувати пиякам. Вони ніколи не сваряться, не вичитують, вони приймають пияків як даність. Бути п'яним у Москві – це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.Проходиш у пісуар, обкладений старовинними, можливо, навіть античними, кахлями, і мимоволі звертаєш увагу на респектабельно вдягнутого сиві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25
Безперечно, що надзвичайна урядова комісія спробує розслідувати причини загадкового вибуху в «Закусочній». Безперечно, що повідомлення про це буде сьогодні прочитане суворим диктором програми «Час». Але яке тобі, фон Ф., діло до всього того? Светр у тебе промок до ниточки, і сорочка під ним промокла, і стоїш ти, хитаєшся аграматичним питальником, як сказав поет, перед головним входом до «Дитячого світу», перед брамою цього дурнуватого велетня, народженого в найзолотіші часи імперії, й не знаєш уже до ладу, чого ти стоїш, чого цей дощ і що від тебе хоче цей «Дитячий світ», чому так мучить твою переобтяжену свідомість самим тільки фактом свого існування, своєї присутності в центрі Москви, неподалік від темного пам'ятникового Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота.І година вже скоро шоста, а ти, фон Ф., усе ще не знаєш, чого сюди прийшов, і якщо боротимеш цю проблемку ще з годину, то вже нікуди йти і не треба буде, бо все на світі зачинять, і так вирішаться усі твої пекучі проблеми, принаймні одна з них. Стоїш, мов пам'ятник самому собі, пам'ятник п'яному мислителю з торбою в руці, а навколо море людей, яке навіть під дощем продовжує щось продавати – жувачки, парфуми, плащі, черевики, порнографію, пістолети, наркотики – під самим носом в отетерілого Дзержинського, дуже схожого на Дон Кіхота, вони ходять навколо тебе і смикають тебе за рукави, ці щирі нехитрі юди із загадковими і просвітленими російськими душами.Тим часом подумки робиш поздовжній розтин себе самою. Так вочевидь, легше зосередитися й дійти до суті. Отже, на самому споді маєш пиво. Літрів так із три-чотири жовтого каламутного напою, звареного спеціально для пролетаріату. Поверх нього теплий і червоний шар вина. Там зароджуються горотворчі процеси, це вулканні глибини. Далі йде порівняно вузький, зупинений десь на рівні середини стравоходу, шар горілки. Це дуже активний проміжок у сенсі біологічному. В певний момент він може виявитися каталізатором великих оновлювальнпх тенденцій. Це, власне кажучи, вибухівка. Понад горілкою, ближче до горлянки, залягає кавеен – «крєпкій віноградний напіток». У разі виверження ти фонтануватимеш найперше ним. Він смердючий і бурий, як нафта.Отака, в найзагальніших рисах, ця схема твоєї внутрішньої порожнечі. Про кров та все інше поки що мовчимо.Тепер на черзі одне приємне відкриття. Виявляється, що в «Закусочній» разом зі здачею тобі у власність перейшла двокопійчана монета. А це означає, що з найближчого автомата слід подзвонити до Кирила, аби попередити його про своє можливе спізнення.Цього разу ніхто, здається, не відповідає. Нарешті чуєш у слухавці знайомий голос:– Е-е, Кириле, це я, привіт.– О'кей.– Що «о'кей», чорт забирай? Я дзвоню, не чуєш?– Чую, друже.– Я вже тут, на місці.– Що ти маєш на увазі?– Я кажу, що прийшов! Я прийшов, ясно? Прийшов і стою! Ми ж домовлялися тут, під «Дитячим світом», ні?– Під «Дитячим світом»? – Ти на відстані бачиш, як здивовано підскакують угору гайдамацькі Кирилові брови. – Коли ми про це домовлялися? Що ти кажеш, чоловіче? Що з тобою відбувається?– Зі мною все о'кей, Кириле. Хоч я недавно уникнув певної смерті. Справа в тому, що вибухнула «Закусочная» на розі Арбату – та сама, де ти колись показував мені рухівську газету.– Що ти мелеш? Тобі є погано?– Мені погано. Мені дуже погано, Кириле. Я складаюся з чотирьох внутрішніх рівнів.– Чи ти міг би все-таки сюди приїхати? – У голосі його відверте занепокоєння, що межує з розгубленістю. – Ми вже докінчуємо формування першого числа. Затримка є тільки з-тобою. Ми досить незле тут попрацювали: Омелян Порфирович Андрій, Люба…– Кириле, – перебиваєш його, – ти можеш Любу покликати до телефону?– Зараз, – відповідає після деякого вагання. – Але що тобі є?– Я повинен їй сказати щось дуже важливе.– Альо, – чуєш невдовзі Любин голос.– Люба, – вимовляєш, намагаючись укласти в це слово якомога більше ніжності, всю свою ніжність, усю ніжність світу.– Я слухаю, так, – Люба володіє пікантною російською вимовою, навіть якщо говорить по-українськи.– Люба, я давно хотів вам сказати…– Щьо, щьо ви хатіли мені сказати, пане Отта?…– Що ви мені шалено подобаєтесь. Я цілком утратив голову через ваші найкращі у світі ноги… Допустіть мене до них, Люба…– Боже, щьо це, – вона сміється, – мені це дуже приємна чюти, Отта, але…– Не треба ніяких «але», я вас прошу. Люба, – тепло видихаєш її ім'я разом із пахощами кавеену– Щьо з вами, дарагий? Я ніколи б не падумала…– Подумайте, Люба, Лю-бо, Лю-бо-ве…Вона знову дещо нервово сміється, чуєш навіть певну схвильовану сухість в її голосі, але в цей час усе обривається. Три хвилини, відведені на зв'язок, минули.Так. Одне ти з'ясував точно. Зустрічатися з Кирилом ти повинен був у нього вдома. Егgо, під «Дитячим світом» ти стовбичиш з якоїсь іншої причини. Але з якої, хотів би ти знати! Хіба піти спитатися в Дзержинського. У Залізного Фелікса. Ні, в Залізного Зіґфріда. У Конрада Клауса Еріха Дзержинського. Або в Райнера Анзельма Віллібальда Кірова. Або у Вольфґанґа Теодора Амадея Леніна. Він тут неподалік, під склом, живіший од живих.Але от що! Треба постаратися зайти досередини, пролізти через пащеку цього чудовиська і побувати там, у нього в череві. Можливо, там ти про все і згадаєш. Вистачить якогось незначного нюансу, побіжного натяку, віддаленої асоціації – й ти згадаєш усе: чого сюди приперся, навіщо це все і якого хріна взагалі ти існуєш на світі, п'яна потворо з незначними здібностями до римування. Так що – аванті, до пшоду і до входу, розштовхуй ліктями всю цю примітивну поліетнічну юрму і пропихайся в цей світ, цей жорстокий, тісний, ненормальний, нервовий, цинічний дитячий світ! Адже, можливо, саме тут, у цих залах, на цих поверхах, у цих безглуздих чергах за нічим, наші діти втрачають своє дитинство, перестають бути дітьми. Виходять звідси сформованими дебілами, придатними тільки для будівництва комунізму чи реального соціалізму, чи якихось подібних абсурдних занять.Перший поверх – це іграшки. Точніше, відсутність іграшок. З усього можливого асортименту, з усього світу чарівних фантазій, з усього паралельного і казкового піднебесся існує тільки складаний паперовий голуб, яким забиті усі відділи. Тисячі, сотні тисяч, мільйони складаних паперових голубів! Цілий материк паперових голубів, запакованих у сині коробки. Все інше розкупили ще перед революцією. І тільки паперові голуби існують для того, аби створювати для іноземних розвідників ілюзію приявного товару й іграшкового достатку. Голубі продукує певний танковий завод. Це супутній виріб. Окремі зневірені відвідувачі, махнувши на все рукою, зважуються й купують. І щасливі радянські діти, розмазуючи сльози невдоволення по щоках, несуть під пахвами літаючих паперових голубів. Розчарування і втрати, і скрегіт зубовний. Але голубій на полицях від того не меншає.І де в них пак туалет, га? Страшенно хочеться злити воду. Періодично трапляються всілякі абсурдні вказівники на кшталт «1-й Артиллерийский проезд», але тобі не йдеться про гармати, хочеш вистрелити з чогось іншого звичайним теплим струменем, аби легше зробилося на серці, аби відродитися в цій непролазній залі, серед роздратованого і покірного натовпу. Минаєш якісь порожні відділи, потім секцію зубних щіток і грамплатівок, переповнену паперовими голубами і смердючими гімнами всіх союзних республік, виданими на фірмі «Мелодія», аж ось – нарешті!Недвозначні двері з літерою “М”. Намацуєш у кишені двадцять п'ять копійок. Хоча, якби вони зажадали сто карбованців, ти не торгувався б ані секунди. Бабуся при вході чуло приймає твою монету. Московські бабусі вміють співчувати пиякам. Вони ніколи не сваряться, не вичитують, вони приймають пияків як даність. Бути п'яним у Москві – це все одно, що мати волосся досить поширеного кольору. Хіба можна докоряти людині за колір її волосся? Мабуть, ні.Проходиш у пісуар, обкладений старовинними, можливо, навіть античними, кахлями, і мимоволі звертаєш увагу на респектабельно вдягнутого сиві
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25