в і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог – це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь-яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом, Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її.– Ти надто понуро дивишся на речі, – всміхнулася вона. поклавши руку тобі на плече.– Маю на це деякі підстави. Погодься, мила, дивно було б, якби саме зараз я почав виголошувати щось грайливе і життєрадісне. Чуєш, як збуджено хекають оті тварюки за стіною? Знаєш, я досі не можу повірити, що мене чекає двобій з ними. Ти не маєш для мене меча або принаймні ножа для відкривання консервів?– Я хотіла втримати тебе будь-якою ціною. Але досить швидко зрозуміла, що це марна справа. Ти не схотів би забрати мене у свою навколосвітню подорож. Надто любиш різноманітність у жінках. Я не маю для тебе меча. Усе, що я змогла, – це випрати твій плащ, доволі вже заяложений плащ старого волоцюги і принести тобі кілька хвилин ніжності на прощання.– Дякую, серце. Чи будеш мати якісь службові неприємності, коли з'ясується, що ти не зробила мені тих засраних уколів?– Ти забігаєш надто далеко. До чого ці питання? Про які службові неприємності може йти мова, коли ми з тобою прощаємось?– Маєш рацію. Ти завжди її маєш. Вибач. Просто я дуже хотів би, щоб у тебе все було чікі-пікі, щоб наступний твій чоловік був не слабодухим нудним алкоголіком, а принаймні вдячним і стриманим мазохістом. Я любив би твого чоловіка майже так само, як тебе. Крім того, я мрію, щоб тобі ловилися тільки найотруйніші змії, вертляві і досконалі. Щоб ти не мусила жити у тому порожньому домі, котрий розвалюється на очах. Я купив би для тебе невеличкий палац у Південному Тиролі, якби у мені вистачило на нього грошей… Як усе це виглядатиме далі?– Що саме?– Ну, моя смерть. Мене силоміць заштовхають туди?– Не питай мене про такі речі.– Це службова таємниця?– Це світова таємниця. Про те, як виглядає смерть, можуть знати лише ті, що пройшли через неї.– Мене цікавить технологія.– Не будь таким жорстоким. Бачиш, мені тяжко не тільки говорити, а навіть думати про це.– Вибач. Я просто поцікавився. Вважав, що маю право…– Там, у кишені твого плаща, касета з Майком Олдфілдом.– Краще б ти лишила її для себе. Це наша музика.Галя нахилилась до тебе, і ви знову почали цілуватися. «Ось так виглядає прощання», – подумав ти. З мільярдів жінок цього світу, які були у твоєму розпорядженні, ти вибрав для фінальної сцени саме цю. Щось у тебе відбирали, фон Ф. Не тільки життя зрештою. Все інше теж. Значно більше, ніж просто життя.– Коли вони врешті вгомоняться? – здригнувся ти, відриваючись від її солонуватих вуст. – Коли вони зжеруть мене?– Це магнітофон, – сказала Галя. – їх там немає.– Як немає? Що ти кажеш?– Невже ти міг повірити у таку нісенітницю? Смішний ти, смішний! – її очі поблискували в напівтемряві живими слізьми.– Для чого тоді це все? – ти міцно потер гаряче чоло. – Для чистоти експерименту. Тобі все одно не зрозуміти – він занадто складний, багатоступінчастий. Спочатку тебе залякують перспективою неминучої жахної смерті. Рідкісної смерті. Потім пара відповідних уколів. І ти робишся дуже м'яким. Паралізованим. І згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах. Вона розбила дві безбарвні ампули, вдаривши ними об підлогу. Тоді розтоптала ногою шприц. Ти відчув, як немилосердно, нестерпно і блискавично вкриваєшся потом.– Ось тобі ключ від твоєї клітки, – сказала вона. – Зачиниш мене ззовні. Ти маєш ще сім хвилин. Через сім хвилин прокинеться старший групи…– «Сашко»?– Може, й «Сашко». Він вирішив півгодини поспати, поки я зроблю своє і уколи почнуть діяти. Я лежатиму тут, майже непритомна. Мені навіть удавати не доведеться. Я навіть зможу показати їм сліди твоїх ударів. Ти зачиниш мене. Підеш коридором ліворуч. Запам'ятай: скільки б не було поворотів чи розгалужень, завжди повертай ліворуч. Ти зможеш це запам'ятати?– І що тоді, серце?– Тоді буде ліфт. Біля нього ходитиме вартовий, але ти щось вигадай, бо це твоя єдина можливість.– Що, що я можу вигадати, мила?– Що-небудь. Цим ліфтом ти зможеш дістатися нагору.– Куди нагору, кохана?– Хіба я знаю? Там побачиш!– Я не зможу швидко бігати, – сказав ти, одягаючи плащ. – Я не хочу йти від тебе. Але мушу. Коли ми знову побачимось?– Вартовий коло ліфта озброєний пістолетом. Ми можемо ніколи не побачитись.– Ти була занадто доброю до мене, – провів ти долонею по її підпухлій вилиці. – Ти справжня російська жінка. Такі, як ти, їхали до Сибіру за декабристами. Я писатиму тобі листи з України. Або з того світу – залежить від вартового перед ліфтом. Але побачиш, я буду уважнішим, ніж той забудькуватий алкоголік.– Іди вже… Якщо вони застануть тебе тут…Але ти не даєш їй договорити, міцно притуливши до себе. Тоді хапаєш з підлоги свою величезну торбу і під незатихаюче захланне скавуління із сусідньої клітки повертаєш ключ у замку…
Якщо ти, фон Ф., правильно все зрозумів і чітко запам'ятав, якщо ти ще не до решти пропив залишки свого мозку і не зовсім отетерів від гарячки, то слід увесь час повертати ліворуч. А це означає, що ти пересуваєшся коридорами певного лабіринту в напрямку до якогось загадкового центру його. Це схоже на античний меандр. Однак така інформація тобі, фон Ф., ні до чого: все одно ти не знаєш, що це таке.Чи ґречно, друзі мої, чи шляхетно, чи по-людськи це, що в таку пекучу для мене хвилину, коли я ледве врятувався від знищення, втратив кохану жінку, а тепер лечу кудись у невідоме, аби, ймовірніше за все, дістати кулю в чоло, чи гуманно це, друзі мої, – закидати мені в таку мить пияцтво, звинувачувати в незнанні античних реалій? Дайте мені хоч якось виборсатися звідси – тоді й питайте про все на світі, скажімо, як виглядав щит Ахілла або скільки кораблів і під якими назвами спорядили греки на Грою. Але поки що лишіть мене з тими греками, бо ом уже бовваніє вартовий у цивільному в самому кінці коридору, походжає собі перед дверима до ліфта. І мушу щось вигадати, щоб він не лише не бабахнув по мені всмак задля святого порядку, а й щоб можна було цим ліфтом скористатися. Як прикро, що немає зараз біля мене сердешної Астрід – вона так переконливо вміла долати всіх на світі вартових, швейцарів, офіцерів, вахтерів, білетерів та іншу подібну погань, котра стає на заваді вільному людському пересуванню! Мені коло неї залишалося тільки вдавати зарозумілого іноземного остолопа, який гордовито не розуміє анічогісінько з того, що діється в навколишньому совдепії. Тепер так, ясна річ, не вдасться. Бо мені не щастить з вартовими. Бо навіть у свій власний гуртожиток я не годен потрапити, якщо забуваю в кімнаті перепустку.Але він і не збирався хапатися за зброю. Приязно помахав тобі. Після чого видав щось цілком несподіване:– Слиш, Владік, вот здорово, што ти прішол! Постой за мєня двє мінути, а я поссать схожу… Видул чєтирє піва, представляєш? Пузирь чуть не разорвался…І ти спершу хотів йому заперечити, мовляв, який я тобі Владік ти, пуцько ракова, я поет з України, але вчасно зрозумів, що у цьому твій порятунок.– Давай, чеши, – сказав ти йому.А сам подумав: «Погані мої справи, якщо вже роблюся схожим на кагебіста».Тільки-но він повернувся, аби йти до клозету, як ти натиснув кнопку виклик. Ліфт глухо зашурхотів, рушив з місця, і це була помилка. Він різко озирнувся і в мить, коли ти застрибнув у розповзлі двері, вочевидь, допер, що ти справді ніякий не Владік, а, можливо, поет з України.– Стоять! – заверещав він, і тобі довелося шарпнути на себе перший-ліпший важіль, який ти побачив у кабіні ліфта.Двері знову – невблаганно повзуче – рушили докупи, і саме тоді, коли вони нарешті зійшлися, він устиг пальнути кілька разів. Але двері виявилися, на щастя, куленепробивними. Хороша танкова броня часів «усе для фронту і для перемоги». І ліфт, на щастя, поїхав. Певний час до тебе долітало завивання якоїсь сирени, потім були вигуки, біганина в коридорах. Ці звуки приходили згори, аж поки зовсім не затихли. Отже, ти поїхав не туди, куди слід. Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли-небудь?Ліфт їхав безконечно довго, і ти встиг побачити в ньому калюжу крові на підлозі (й тут когось катрупили!), а також прочитати деякі надряпи па стінах, серед яких виділявся своєю дотепністю такий: «ВСЕ – ДО П(…)Ы. Батько Махно».Нарешті ліфт зупинився. Безперечно, що з того боку також мусив бути вартовий. І, якщо вони не кретини, то вже, само собою, сповістили його про твоє очікуване прибуття згори. Так що обережно, двері відчиняються!Двері справді відчинилися – і ще один цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе:– Ну, чьо, Владік, – заговорив він, – взялі етово хера?– Вдризг размазалі, – підтвердив ти, киваючи головою на криваву калюжу під ногами.Вартовий щасливо зареготався, випускаючи тебе з кабіни– Ти во сколько смєняєшся? – запитав ти його, аби щось запитати.Але цього краще було не робити, бо він також раптово зауважив, що ти ніякий не Владік. Можливо, твоє питання було якимось абсурдним чи щось іще спрацювало, професійна пам’ять на обличчя, наприклад. Отож йому залишалося тільки вбити тебе. бо пістолет у нього вже давно був готовий для подібної операції. Тож він почав стріляти без попередження – майже впритул, І ти побачив, як невблаганно вкривається великими червоними плямами твій сіро-кавовий, щойно сьогодні випраний, прощавай, Галю, плащ. Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, а він все ще стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову – із самого початку.Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі, й готувався до зустрічі з вартовим. Нарешті двері розчинилися – і знайомий тобі цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе.– Ну, чьо, Владік, – заговорив він, – взялі етово хрєна?– Угу, – певизначено муркнув ти і, намагаючись не питати його, о котрій годині він змінюється, пройшов повз нього у коридор.– А я уже в десять смєняюсь! – крикнув тобі у спину щасливий вартовий.Але ти йшов, налягаючи на ногу, не озираючись, маючи перед собою лише коридор, стіни якого, заповнені дзеркалами, здається, неспішно рухалися разом з тобою. У кожному дзеркалі шкутильгав ти. У самому фіналі, в самому кінці коридору були якісь надзвичайні двері – таких грандіозних, важких, масивних дверей ти ще не бачив ніколи. Двері мали неземний вигляд. Перед такими дверима міг би походжати, брязкаючи ключами, святій Петро. Натомість перед ними походжав іще один у цивільному – за віком і статечністю ніяк не менший за полковника.– Здарова, друг! – привітав ти його, підійшовши зовсім близько. – Узнайош мєня, Владіка?– Какойти в п(…) Владік! – обурився полковник. – Владік уже вторую нєдєлю в Карабахє міни ставіт. Всьо равно – прахаді, мне адін хрєн – с панєдєльніка на пенсію, і в гробуя всьо відал!…Ти не здогадався навіть подякувати йому, наліг плечима на оті неможливі двері, вони відхилилися, й ти…
…опинився у велетенському, завбільшки з Красну площу освітленому безліччю надпотужних люстр, залі. За своєю просторістю та кількістю присутні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25