— Ну.
Уяви собі смітник. Бомжі в різнокольорових пальтах, у подертих рукавичках і шали-ках, на які час від часу наїжджає камера -ну, як у телемагазинах чи Fanshion TV — пораються в контейнері. Розмовляють вони вальяжно і з яппі-акцентом: про нові тенденції, визначені Vouge, актуальні кольори і нові клуби. Раптом кожен із них нариває по пляшечці «Сгеам-Міеlе» і, томно зітхнувши, випиває її.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. ВАШ КОВТОК ҐЛАМУРНОГО ЖИТТЯ.
— М-да, — кажу я, — тоже дуже навіть весело. Але тотькам на міні-карах не сподобається. А то ж вони мають пити ту добуду.
— А я люблю міні-кари, — знизує плечима Майнес.
— Ти?!
— Ну, принаймні, більше за біґ-джипи. Особливо, у пробках якого-небудь мегаполісу… Коли я їду на своєму мото-байку, а ці уроди тупо закривають мені дорогу — ненависть дика сповнює моє гаряче серце. Хочеться кричати й убивати. Якого біса вони вибрали собі саме таку ознаку соціального статусу?!
— Хтось із моїх друзів дотримується теорії, що великі машини полюбляють чоловіки з маленькими пенісами, — зітхаю я. — А от у мене пеніса вобщє нема, зато є червоний ровер. Ну не парадокс?
— Так, ходімо вже. А то ми тут не даємо людям попрацювати на хліб насущний.
Ми залишаємо в спокої дослідників сміттє-баків і йдемо в тепло і добро на зустріч із пивом, чаєм чи гарячим вином.
— А завтра ж демонстрація, ти в курсі? — Київ якраз тільки починав вбиратися у помаранчеве. До цього вбирання докладали руку й ми — чіпляючи стрічки на центрових огорожках, брамах тощо тощо. Поки менти відверталися. Тоді це ще було «не можна».
— О, — знову каже креативний Манес, -я ще один придумав варіант.
— Ну, давай уже, — я покірно зітхаю.
— Уяви собі Берлін… чи Київ, зрештою. Головна площа, поліція готується до демонстрації.
— Міліція.
— Міліція. Значить, повдягали шоломи, заправилися газом, палки для дубасіння населення подіставали, щитами поприкривалися -коротше, при повному параді. Стають на бойову позицію. Аж тут раптом їх командиру дзвонять і кажуть, що демонстрацію відмінили. Менти з криками радості здирають із себе лати, під якими виявляються костюмчики з люрексу, боа, стрази і латекс. Нафарбованими нігтями вони дістають із косметичок «Сгеам-Міеlе» і, наспівуючи й пританцьовуючи, починають його розпивати.

СЛОГАН: СRЕАМ-МІELЕ. РЕАСЕ, МЕN!
— Ги-ги. Оцей красівий. Ніц не скажеш. І баб там немає. Але треба же щось таке… Історійку, одним словом. Для буклєтіка. І, як казала та хароша дєвучка, «прастітє, но на русскам…» Ну, нічо. Подумаю.
Історійку тоді я накатала будь здоров. Ригали мама, плакав тато:

« Story Сгеам-Міеlе.
Можно начать с того, что:
Четыре подружки, довольно успешные красивые девушки 24-28 лет встречаются в стильном боре. Они, не слеша, пьют коктейли. разговаривают не так о шоппинге, как о своих новых автомобилях, о старых и новых мужьях и любовниках. Они кого-то еще ждут, поглядывая на часы своих дорогих мобильников. Наконец приходит опоздавшая девушка. Она только что вернулась с юга Франции, где проходит ее ро st — grauate программа в университете Сан-Тропе. Вид у девушки слегка ироничный. Закончив ритуалы приветствий, оно начинает свой рассказ.
— Н-да, поездочка получилась еще та… Ха-ха. Вы, конечно, не поверите, но хотя бы повеселитесь… Так как я отловилась по полной.
— Ну, не томи… Рассказывай!
— Представьте себе вечер пятницы в баре…
— О, кстати, завтра пятница. наконец-то! -перебивает ее одна из подруг, блондинка.
— Да ладно, можно подумать, ты переработалась! Не мешай человеку рассказывать. Еще поплачься нам о том, что каждый день тебе борщ приходиться варить и ходить на базар! — рыжеволосая леди явно питает очень нежные чувства к блондине.
— Так вот, — продолжает студентка. Сидим мы с сокурсницами в баре на берегу моря, я почему-то мечтаю о своей даче под Києвом и черной смородине. Странно как-то. Как вдруг в этот наш барчик заходят шестеро мэнов в дорогих костюмах, все с какими-то странными лицами и заговорщицким видом. (Как сказалось позже — охрана). Из-за их спин выходит обьект, отличающийся разве что ценой костюма и чуть меньшей напряженностью лица. Направляется он… прямо к нашему столику. Сначала смотрит на всех нас, здоровается, а потом, не стесняясь, пережевывая меня глазами, спрашивает мое имя.
— Кристина, — пожимаю плечами я и безразлично отворачиваюсь к морю.
— Кристина… — повторяет он, — А ты… знаешь, кто я?
— Нет, — отвечаю честно.
— Я Альберт, принц Монако.
— Ну и ладно, — говорю я. — Очень за вас рада.
А потом у нас было мало времени — мы спешили на прощальную вечеринку к нашей канадской приятельнице. Альберт со свитой тоже убрались во свои августейшие свояси.
Вечеринка была в самом разгаре, когда к хостелю, где жили иностранные студенты. подкатило три черных Мерседеса. Нет, подождите, это спереди их было три, т три сзади. А посередине — ой, не могу! — точно такой же дурацкого цвета smart , как у нашей аккаунтши. Вот в нем-то т сидел Альберт!
Принц, слава Богу, не явился к нам собственной персоной. Он прислал за мной — ха-ха! — камердинера с приглашением отужинать с его Высочеством. Не буду врать о том, что я долго отнекивалась. А кто из вас отказался бы поужинать с принцем? Правда, вдогонку подружки мне шептали, что Альберт — бабник. что он постоянно ищет, с кем бы закрутить роман т что — печальнее всего — от него уже давно ждут наследства, а он не оправдывает государственных надежд. Ну т ладно, — мне становилось еще смешнее. Будь, что будет.
Я села в машинку принца Альберта, т мы отправились в путь. В Сан-Тропе хватает приличных ресторанов, но выбран был какой-то мало мне известный. Не могу сейчас точно вспомнить, о чем говорил принц Альберт, но на десятой минуте ужина он начал меня раздражать. «Ты не так прижала локти, — говорил он, — это ОЧЕНЬ грубое нарушение этикета!» То же касалось вилки, бокала, кусков, отрезаемых мной. М-да… Принцессой быть не просто… — с долей грусти подумала я. А потом меня вдруг осенило: «Какого черта?!» Я ведь не Золушка и не дура, мечтающая об одном — удачно выйти замуж. Я всего и всегда добиваюсь сама.
«Знаешь, что? — сказала я Альберту, — ты ведь принц?»
Он с благоволением кивнул.
«Значит, можешь выполнить мое заветное желание?»
Он уже слегка озаботился.
«Да ладно, ничего страшного просить не буду. У меня и так все есть. Просто… достань мне где-нибудь черной смородины. Или компота. Или варенья из нее».
Немного шокированный принц позвал официанта и шепотом сообщил ему, чего желает мадемуазель. Не поверите — желание исполнилось! И даже быстрее, чем я думала. Моя большая (а я просила именно такую) банка конфитюра была у меня в руках. Я бесцеремонно открыла ее и схватилась за ложку. Шок, который уже начал проходить у Альберта, возвращался.
«Ты… Ты НЕПРАВИЛЬНО ДЕРЖИШЬ ЛОЖКУ!!!» — завопил он и тут же замолк — солидная порция варенья, катапультированная из моей банки, придала его лицу новый оттенок.
«Да, наверное, не получится у нас с рождением наследников…» — подумала я и молча вышла в южную ночь. И баночку с собой захватила.
Что ж, с тех пор, я думаю, вкус черной смородины будет напоминать мне о моем, хи-хи, Прекрасном Принце…
— Ну и дура ты… — едв а что не плаче т блондинка.
— Сама ты дура, — радуется рыжая. — А Кристину, кстати, опять повысить собираются. В проект войдет еще пять стран. Я вот думаю — может, стоит подключить Монако?…»
Завіса, бляха-муха.
Коротше, я тупила, як могла. Ставила смайлики в усіх мінімально придатних для сміху місцях. Час від часу я аж сама пищала від пошлоти створюваного продукту. Втім, гидота мого письмового продукту таки не зрівнялася з гидотою т.зв. продукту харчового споживання.
«Привіт Катакано!
Дякую за текст.
Дійсно, шкода, що ти не отримала мій мейл із додатковою інфою. це б допомогло.
Щодо тексту: як для виводу нового бренду, що позиціонується у дорогому сегменті, забагато стьобу.
Нажаль. в нас немає часу на переробки.
Думаю, для тебе набагато природніше було б писати для Шейка. Як будемо щось нове розробляти для нього обов'язково запросимо тебе до тендера копірайтерів. Натхнення тобі і гарного тижня.
Віка»
Такий от був лист від хорошої дєвучки.
— ААААА!!!! Бу-га-га!!!! От воно — моє істинне покликання! Моя суть! Мій шлях у житті, фінал страдницьких пошуків самоідентичності! ПИСАТИ ДЛЯ ШЕЙКА !!!!!! Да, природно. Нічо не скажеш. От хоча би з огляду на його склад.
— Їх напій схожий на генетично змінене лайно, — каже Кася. Вона й сама копірайтер. Вигадуючи рекламу «кока-колі», погано спала через усвідомлення того, що її роботодавець роз'їдає печінку наївним споживачам фосфорною кислотою.
— Не знаю, не знаю… По-моєму, ми їм не-фіговий комплімент зробили тоді на зустрічі. Ну, коли з Майнесом прийшли. Віка-бренд-менеджер іще нам дала продеґустувати чутарік того. Ну, щоби не втруїти…
— І?
— Ну, а я сказала, що ця шняга схожа на сперму Сатани. І що так Майнес раніше називав згущонку. Він просто солодкого не любить.
А цей їх «Кірмель» — він ще й рожевий був… Сперма Сатани після ядерної зими.
— М-да, — протягує Кася. Вона ще так дуже прикольно одну брову при цьому підіймає, -а взагалі, споживачі самі себе труять.
— Атож! Тільки наштовхують їх на це рекламісти. Беруть за руку, як дітей-олігофренів, і підводять під біґ-борд: нате от, споживайте, мазафакери! Тож я подумала, що якщо вже когось і мушу втруїти, то ліпше цих дєвучок-пиздось напудрених (вони ж таргет-груп ), що їздять на міні-карах і мріють про всьо зразу: «Кар'єра — багатий чоловік — розумні діти -погашені кредити — старість у подорожах — гарний надгробок».
— Я би ні за що не пила коктейль з таким дизайном пляшки…
— Ну ти ж і не пудришся…
— Ги.
— Ги-ги.

Не встиг тоді Майнес полетіти в свої теплі краї, як зі своїх холодних (звідти, де ведмеді на ланцюгах ходять, шапки-ушанки і замети по самі яйця — коротше, з Москви (bingo!) повернувся Аскольд. Втім, повернувся не до мене, а в якусь там мрачну зйомну квартиру поблизу вокзалу. Бррр. Бо ми ж із ним у сварці офіційній і все таке. В мене своє життя, у нього своє. (Чи як там кажуть?) В мене свої революційні справи, у нього свої. Я дійсно дуже шкодувала, що він пропускає тут помаранчеве паті — його машина з російськими номерами, замотана у помаранчеві стрічки, лякала би лякливого лоха-кон'юнктурника і додавала би ентузіазму сміливцеві. Але вже було, так як було.
Ми навіть з Аскольдом зустрілися, чемно прогулялися по набережній, чемно одне одному розповіли анекдоти і чемно розцілувалися у щічки. Я спитала його, якого біса він знімає помешкання, а він сказав:
— Аби тобі не заважати. У тебе ж там друзі, тусовки і все таке. А я, там що буду?
Гм. Друзі-тусовки. Аскольд у цьому плані раніше був святим чоловіком — дуже навіть героїчно зносив моїх друзів-чоловіків і терпляче слухав баляндраси моїх коліжанок-жінок, коли вони витончено поливали гівном чоловіків і вводили мене в курс своїх нових любовних афер і останніх косметичних придбань.
— Моїх друзів уже нема, — довірливо кажу я. — Були і загули. Приїздили на два дні. Та й то на революцію.
Аскольд однаково не хоче йти додому. Щось тут не так. Після довгих шпигунських пристрастей, я таки витягаю з нього зізнання:
— Бо до мене тут приїдуть…
— Хто? — питаю я.
— Друзі! — він ніяково сміється.
— Угумсь. Вікуся?
— Так…
О, як мило! Ії величність екс-вайф ступлять граційною ніжкою на хохляцькі землі! Бравіссімо!
— Слухай, так це ж класно! То хай і вона до нас приїздить. Наша ж квартирка куди нормальніша за те, що ти описуєш. А вона у тебе дєвушка зманіжена, звикла до порядних умов. Я навіть ванну для неї помию і шкарпетки з трусами поскладаю.
— Та ні… Дуже дякую. Ти люб'язна дуже.
— Та йди до сраки! Як ти зі мною говориш?! Я тобі що — тьотя-катя?!
— Нє, ти тьотя Ката.
— Ну, я не знаю. Якось так незручно… Пішли хоч погодую тебе чим-небудь нормальним.
Ні, це я не на те натякаю, що Вікуся не вміє готувати — вона чудово варить картопляне пюре! — це я про те, що Аскольд, за своєї відсутності в Києві, жер, певно, хіба що чіпси, снікерси і кока-колу. Бррр.
Він погоджується. Я годую його дуже смачним салом. Так-так. Салом. Український кіч — найздоровіший кіч на світі. Аскольд із цим погоджується. А потім їде на летовище.
Наступного дня ми домовляємося зустрітися у тому ж «Барабані». Я, моя сестриця Нона, мій друг-фотограф Паша і моя подруга-рекла-містка Кася сидимо й чекаємо Аскольда з Вікою. Я трохи нервую, я ж тьотька, як не як.
І от — нарешті — вніманіє — марш!!! ВОНИ ЗАХОДЯТЬ. Аскольд попереду, вона за ним. Гарна така, чорнява. Але ж тьотька в мені бере своє:
Не така вона вже й гарна, — думаю я, одночасно заковтуючи пиво й кивком голови вітаючись із Аскольдом та його ексою.
Якась шаленість цього року — стільки моїх добрих друзів розвелися. — це я кажу швидко і тихо до своєї сестри. Була би стервою, сказала би голосно і томно як-небудь. А так — я це ж я, і на фіг травмувати психіку і так уже травмованій дєвучці.
— Прівєт, — каже дєвучка російською. Я, знаючи, як вона ненавидить «хохлушок», кажу:
— Привіт. Я — (кажу своє ім'я). Приємно. Доєднуйся. — (Ловлю дивну тінь задоволення від того, що два останніх слова вона точно не второпала).
Вона, здається, посміхається своїми білими зубами й вищипаними бровами. Я свої ніколи не щипаю, це гидко і боляче, та й не заростають у мене очі. І ноги не заростають. А от вона — брууунетка. Хоч і фарбована. У брюнеток на ногах ростуть густі і теплі кущі. Цікаво, фарбовані брюнетки фарбують ці кущі, перш ніж зголити їх?
Вона шушукається з Аскольдом, а я з неприємністю чую, що мій голос звучить занадто гучно і збуджено. Заїдаю його кульками смаженого сиру, запиваю пивом.
У неї трохи довгий ніс, думаю я. І волосся блищить доволі штучно, і в очах порожняк. Хоча ні, про цей порожняк — точніше, про відсутність родзинки — я подумаю вже десь пізніше. Поки я думаю про те, що вона — красива дівчина (жінка? В неї дитині 4 роки), зростом ще менша за мене (що мене аж навіть ображає), і одягнута у придбані Аскольдом шмотки. Все дуже спортивне і дуже дороге.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22