Я, як завжди — Міс Берлінський Секонд Хенд.
Говоримо про вибори, ясна річ. Говорити про будь-що інше — ознака політичної несвідомості чи, як мінімум, не українського громадянства і резиденства. 5 хвилин ввічливості і російської мови для новоприбулої. Кася, як моя добра подруга, рятує ситуацію політ-анекдотами і повільним поясненням дєвушці якихось усім нам відомих фактів. Дєвушка виховано слухає, киває, сміється в належних місцях. Аскольд сидить дуже тихо. Здуру пишу йому якийсь телячо-ніжний SМS, екса хапається за його телефон, читає моє повідомлення, змовницьки посміхається мені, відтак Аскольдові, й аж потім передає йому телефон. Аскольд кидає погляд на екранчик і запихає телефон куди подалі. В мені у цю мить вмирає від проносу остання еманація романтичної особистості. Як же я вас всіх ненавиджу.
Віка— екса (фак, постійно забуваю її ім'я чомусь -ніби ж і не Наташа вона, а я схиляюся до евфемізмів) поводиться так, як годиться поводитися красивій дєвушці. Така підкреслено розкута, білозубо усміхнена, все їй тут так подобається — просто страх. Я починаю згасати. Я часто згасаю в компанії красивих дєвушок, коли не маю бажання виблискувати красномовністю чи екстравагантністю. В мене не нафарбована мармиза, велетенські 2 зелені ока, 2 тоненькі руді хвостики, один природно червоний великий рот, якому трохи бракує окресленості…
Помалу я починаю відловлювати кайф від своєї некрасивості. Вона — як комфортний одяг. Дуже зручно бути зростом метр шістдесят. Зручно мати таку собі ніяку пику, яку, проте, легко перетворити в будь-що за допомогою мейк-апу. Тільки в дупу мейкап. Віва Віки і їх вищипані брови.
— Це в тебе ніяка пика? Ну ти й дурна!
А це вже, вибачте, неправда. Ні фіга я не дурна, ну, хіба що лиш деколи. Зато удєлаю любу красавіцу, це да.
— Так ти і є красавіца.
— Тоді удєлаю себе. Ех, це я вмію…
І на мої сиві яйця зелено-сірою прищепкою налізає черговий напад самознищення.
У вас таке буває?
Коли себе раптом щосили починаєш ненавидіти за те, що ти злий, за те, що нікому не вірний (навіть, здається, собі, що найбільше трафляє), за те, що маєш нахабність випорскувати галони жовчі на інших, ні в чому неповинних середньостатистичних людей.
— Тьху, і тут я за своє.
В результаті все твоє нутро мокріє, набухає і розривається назовні сльозами. Геть нічого спільного з сексом у цій процедурі немає.
— Ти красуня. Твоє волосся пахне снігом, а з рота — м'ятною жувачкою… Завжди, навіть коли ти їж не те і не там, і коли п'єш вино перед сном, а потім довго спиш…
Чи були ті слова про мене? Чи казав їх Аскольд про мене? Чи сказав їх Аскольд? А ви не задумувалися над тим, смердить чи ні у вашої коханки чи коханця з рота після сну?

Це продовжується, видовжується не минається…
Вибори Президента. 2004 рік. Такий суцільний сон, коли головне — не проспати Україну. Щоби не було, за зразком 94-го, історії того «ЯК МИ ПРОЇБАЛИ ЄВРОПУ».
— Ющенку — так, Януковичу — фак! — радісно читає хтось із перехожих напис на нашій хусточці.
— Ага… — сумно посміхаюся я і відразу ж похоплююся, що слабнути зараз не час.
— Я не впізнаю свій голос, ти знаєш? кажу Аскольдові.
В мене болить серце і чомусь нижні зуби, я думаю про те, що в дітей, сильних чоловіків і гарних жінок на Майдані Незалежності намокли зараз ноги. Дивлюся, як навскіс падає з неба мокрий сніг і не розумію:
— Чому Бог посилає нам цю погоду? Ватикан же молиться за Україну…
— Ага, — погоджується він. — Іще за нас молиться Шрьодер, Квашнєвський, США, Грузія…
— Знаєш, — кажу Аскольдові, — ненавиджу цю революцію за одну річ.
— Яку?
— Ту, що треба колготи під штани вдягати. І в них запихати футболку. Тоді ти як ковбаса і тобі незручно. Інакше — холодно.
— Угу… — він колготів не вдягає і в нього вже болять нирки.
— А знаєш, за що люблю?
— Ну?
— За те, що тепер я знаю: в українців є нормальні обличчя. Обличчя не-лохів. Не-сірих, незашуганих. Вони не бояться яскравого кольору з рота після сну? {вибачаються одне перед одним, коли наступають на ноги. Обличчя не-натовпу. Кожен прийшов за чимось своїм. Не за стадним. Прийшов і приїхав, бо не хоче, щоби його і надалі мішали з постсовєцьким невмирущим лайном. Кожен уже змучився встилатися за свою Батьківщину.
Такої сили і незламності я не чекала. Ніхто не чекав.
На стіні підземки перетину Хрещатика й бульвару Хмельницького хтось намалював барвистий листок канабісу і написав одвічне «LEGALIZE!»
— Ну, ясно. Якщо все, то й відразу. Легалізуйте маріхуану, і через кому тоном вибачення «І LAVE YOU!»
— Ну, і як тебе не любити, народе вкраїнський?!
— Ага. Ти любиш. Систематично. — (Натякаю на наш якісно-регулярний секс). — До речі, валимо завтра пікетувати посольство твоєї родіни-матєрі?!
— Валимо! — з готовністю відказує Аскольд.
— Домовилися. Головне, проснися завтра, революціонерка. А то потриндіти ти любиш, а потім дрихнеш до першої.
— Акі багєма срана, нє?
— Акі багєма. Срана.
Відтак ми дуже довго не можемо заснути — нервове перезбудження. В кожному ритмічному звуці вчувається скандування мільйонної туси.
— Хочу, щоби це ніколи не скінчилося, — каже Аскольд, — бо такої революції ще світ не бачив.
— Угу.
— Вона як та баба ваша з колони — з вінком на голові, з караваєм у руках, із батоном в зубах. Тьолки в норкових шубах носять термоси, студентам, братва роздає цукерки — їбанутися!
Я загадково посміхаюся. Чи просто щасливо посміхаюся.
Щасливими в ці дні були не тільки охуєнні чуваки з наметового містечка чи лобур типу нас із Аскольдом. Відверті підараси та ловили свій кайф від революції.
— Ой, та ви що! — з піною на вустоньках ріденьким-гиденьким пушком вихвалявся перед одногрупницями Тарасик Керечан із Закарпаття, — та нащо було додому їхати?! — (Це про те, що навіть у його КНУ з явно-славно прокучмівським ректором студентів відпустили з пар на мітинги). — Мені мама дзвонить, питає, та чо ти додому не їдеш, а я їй: МАМО! ТА ВИ ШО!!! Я ТУТ СТІЛЬКИ ГРОШЕЙ ЗЕКОНОМИВ -КОЖЕН ДЕНЬ ЇЗДИВ З ОБЩАГИ НА МАЙДАН ПОПОЇСТИ!
Підарок— викладацька підлиза Керечан гордо заявляє про те, що він: «Кар'єрист, так. І одної дня я стану депутатом».
Р.S.
Тепер, коли ті всі події вже в історії, результати починають проростати, а помаранчевй колір, попри колір революції, зробився кольором попси (масовий продаж шаликів-шапо чок-футболочок для дєвочок, що в холод сиділи вдома, а тепер швиденько підмазалися пі кон'юнктуру: «ми — дєті рєвалюциї!»), все здається трохи нереальним.
Групи штибу «Капітан Пемзи» зібрали нехилі дивіденди за свій могутній піар на Майдані, під помаранчевих подій. Чувак, що волав: до вас не як політик, а як простий музикант прийшов!!!» (правильно, бо який ти, на хрєн, політик, слинявчику?) тепер за концерт своєї групи бере 50 тисяч долларів, а не 20, як раніше.
15 канал — канал небрехливих новин — який и всі так дивилися, підтримували і любили, особі директора Юрія Тиця відмовляється «ати в ефір кліп українського альтернативного гурту «Пухнасті Насті» замість кліпів одного російськомовного співака (гроші за їх ефір уже заплачено, він просто благородно захотів подарувати пацанам ротацію). Аргументував це шанований так: «Якщо ми вас візьмемо за ці, що він уже нам заплатив, гроші, ви не заплатите нам більші гроші, а в цьому сезоні (у нас же рейтинги піднялися!) ми вже беремо більше. То нащо нам на вас втрачати?!» Така от, хлопці, українська ідея, пиріжки і пончики.
Наше авто з російськими номерами часто-густо підрізають, притискають до обочини і облаюють із вікон чуваки з почепленими аккурат після остаточного оголошення результатів виборів (Ааааа! Лучьше позна, чєм нікагда-а-а!!!) помаранчевими стрічками.
Смішно і весело. Але ми чекаємо. І віримо. І не хочемо звідси нікуди валити. Ми як те грузинське немовля, що народилося під час грузинської революції. На час наших подій малечі сповнився один рочок. Батьки стільки часу проводили коло приймачів, слідкуючи за українським помаранчем, що ледь не найкращим словом із лексикону дитинчати було слово «Ю-ЩЕН-КО!»
Hm. It’s not about loyaly. It’s about hope.

Людина, що дивиться на мене з високого дзеркала, мало мені знайома. Вона старша і серйозніша — куди старша і куди серйозніша, ніж я. Це ж нібито моє відображення. Ну добре, це швидше йому стукнуло сьогодні 24, а не мені. Це в нього настав вік народження дітей і крайнього виходу заміж. Хоча на біса я про це заводжу, якщо про це зовсім не думаю. Не гребуть мене гострі соціо-вікові проблеми чи як їх там, там соррі.
Я кашляю і страждаю то на безсоння, то на сонливість. Мене нудить, я не вагітнію, моїм лап-Іоном небезпечно бігають мурахи, а за спиною похмуро тупиться те саме дзеркало. Власне, воно й організовує простір гест-хаузної кімнати десь тут в Анурадхапурі. Я ще просто не знаю, де точно ми перебуваємо в цій древній сингальській столиці.
— Може, мене віл самого дзеркала й нудить? В Азії я завжди видаюся собі старшою й помічаю зморшки, про які в Європі і не подумала би. Хоча такі зморшки — на лобі і в посміхальних місцях — у деяких моїх подруг були вже у школі. Справа тут швидше в очах.
— Цілком можливо, що справа тут у банальному зміщенні годин. Шрі Ланка живе на чотири години швидше за Україну — хто зна, може, для тебе це чотири роки.
— Може… — (я вже здатна лише та тупі короткі відповіді).
В голові непролазно застряг величезний срібно-корпусний настінний «Rоlех» із дванадцятою нуль-нуль на циферблаті. Цей дубайський-аеропортовий передвісник безподаткового шоппінгу російських та ін. споживачів мовчки відбив мою роковину. Він просто був першим, що я побачила на стіні, і першим, що подумало про мене. Хе-хе. Настало число. Відразу ж після тою мене змусили зняти черевики зі сталевими пластинками в носаках і обшукали. Копчені черевики. Незручні і шнуруються аж до колін. Фак. Зі злості попросила Аскольда купити мені на паспорт обкладинку Саудівської Аравії. Обов'язково з'їжджу з нею в Штати. Хоча вони там «Фаренгейта» не дивилися. Чого би тоді дружненько голосували за олігофрена? Хоча, може, пожаліли його просто.
— Це як із покемонами. Діти настільки заворожені тим, що хтось може бути примітивнішим за них самих, що не відходять від екранів. Кажуть, можна залишити дитину перед телевізором, а самому повіятись кудись на цілий день. Знайдеш її там, де й залишив. Те ж і з американцями. Якій нещасній целюлітній дупі не захочеться відчути себе справжнім супер-пупер розумником поряд із таким президентом?
— Угу, і Брітні Спірс сказала, що довіряє своєму лідеру, і що всі повинні довіряти своєму лідеру, бо він президент, і знає, що робити.
— Да…
— Шо — да? Це цитата була.
— Да.
— Да. А взагалі, при чому тут американці?
— Американці завжди при чомусь.
— Як і євреї, як і китайці…
— Як і москалі…
— Ну, не, москалі не завжди при чомусь.
— А українці завжди ні при чому.
— Не завжди. Згадай Оранжеву Революцію.
— Скільки можна її згадувати.
— До кінця.
А відтак ми з якогось дива затягуємо радісно: «Вlamе Саnаdа! Вlamе Саnаdаааа!» із улюбленого South Раrk-у.
…Величенька ігуана перебігає нам дорогу. Цікаво, чи мають ланкійці свої забобони стосовно того, в який бік із якого вона побіжить?
— Слєва направа — дєла прапала, справа налєва — дєла запєла.
Штучна ялинка в готелику на тлі справжніх пальм-магнолій-бла-бла-бла (ну, що поробиш, диференціюю я лише два ці види з усієї соковито-зеленої тропічної армії…) виглядає дещо дурнувато. Хоча ні — дурнувато виглядають пластикові пальми з гірляндами коло оболонських казино. А ця ялина, якось по-совковому прикрашена невпопадними кульками, виглядає просто вирізаною з листівки 89 року, яку ти слав своїй бабусі. Там іще такі твої поздоровлення корявим почерком.
З тераси готелику видно озеро і гору на тому кінці озера. А на тій горі видно білий високий дах і шпичку храму. Ще на терасі перебуває коричневий вентилятор і стара карта Шрі Ланки. Якби ця тераса була в Україні, я би точно знала, що карту спіздили в школі, а менеджер готелику — колишня вчителька географії.
Від катання на безресорному поіржавілому ровері, заморському відповіднику «України», страшенно болить дупа. Кожнісінький камінь і вибоїну нею прожито.
Попереду веселенько крутить педалі наш шестидоларовий гід (зазвичай у кінці екскурсії такі беруть 10), за ним щодуху навертаю я, а в кінці процесії струмочком жебонить украй зромантизований Аскольд, час від часу зупиняючись, аби сфотографувати який-небудь ні грама не нудний ставочок із водяними лініями (Аскольд твердо вірить, що це лотоси) чи білявий вершечок ступи.
Наша радість від того, що день проживання (готелик, сніданок, водій, бензин) на Шрі Ланці коштує всього-на-всього 19 баксів на людину, дещо компенсується потребою башлянь на кожному кроці. Залишив капці перед храмом — заплати жевжику, що крутитиметься тут, їх «охороняючи». Пришвендявся в музей — для іноземців спеціальний прайс, хочеш подивитися окремий вельми цінний об'єкт — будь ласкавий, залиши окремі гроші. Щоправда, гід робить вигляд, що здає тобі нички, де ти можеш щось урвати на шару… ну-ну. Ми ж знаємо, що вся та шара ввійде потім у його «ну, наскільки ви оцінюєте мою роботу?…»
Але все це до сраки. До сраки під зіркою Анурадха, що в сузір'ї Скорпіона. Древнє сакральне місто, що стояло столицею 1400 років, ростило в собі паросток дерева Бо — того самого, під яким Сіддхартха Гаутама зробився просвітленим, мало за корону сім колосальних дагоб, палаци і монастирі. А якось було не витримало навали південно-індійських завойовників, здалося і поволі заросло собі джунглями. Аж поки геть зовсім недавно, році в 1820-му, якийсь сіромаха англійський мисливець, що безсовісно стріляв по тих краях дичину, не взяв та й не приперся спиною до якоїсь бозна-звідки в джунглях взятою колони. Він її: шкряб-шкряб, а там же мармур!!! (Ну, не знаю я точно, з якого будматеріалу була та сама колона, і чи на колону він натикнувся взагалі… Просто «мармур» звучить кавалок шляхетніше).
Аскольд залипає на барельєф храму Сурумунія. На ньому — відомі на ввесь світ коханці -високий принц Салія і його любов із нижчої касти, що ніжно звернулася в нього на колінах.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22