https://wodolei.ru/catalog/dushevie_kabini/100x100/s-nizkim-poddonom/
Тому, що воно трагічніше у своєму неприйнятті більшості «нормальних»? бо скільки би люди не слухали прогресивних маніфестів і не підтримували закони, скільки би не вивертали на спід свою толерацію раніше табуйованих сюжетів, суть їх «прийняття» залишається тією ж-НЕ прийняття. Шушукання, смішки, кліпання, зашаріння і всілякі там: «Хай живуть, як хочуть… Головне, що то — не мої діти».
Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.
Мова зараз не про вайленс, хоча…
— Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… — (я завжди даю людині право на етичне задкування).
— Пішов він на хуй. — цілком безкомпромісно відповідає Ален.
— Ну, я теж так сказала. Але — з любові до тебе — не вголос.
— Півгодини тому він був жорстоко побитий.
— ???
— …
— Тобою?
— Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.
(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги — даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)
— Йой. А шо воно зробило?
— Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.
(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)
— Півгодини тому, — продовжує Ален, — він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час — вісім місяців — він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.
(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).
— Бля… — каже Ален.
— Бля, — погоджуюся я. — А ти… його любиш?
— Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.
(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила — іди, тусуйся! А ображатися — то собі червону кров псувати).
— В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.
(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).
— Все. Досить про нікчем.
— Він тебе не вартий.
— Він мене не вартий. — Я давно казала.
— Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» — думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).
— Забий на нього, — натомість кажу я. — До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.
— Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.
Якийсь там час ми мовчимо.
— Ой, — раптом каже він.
— Що?
— Погано.
— Що погано?
— Реву. Слабкий я дуже.
— Я теж реву. — І — чесно — я не брешу!
— А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…
— Уууу, — кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» — Наталки Монголевської. — Не реви через гівно.
— Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.
— Зашугати чувачка? — Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, — я серйозно.
(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)
— Такого не зашугаєш. Його розбалували.
— Трактором і з балуваними справляємося!!! — декларую я. Ален чомусь не тішиться.
— А цей, — то він уже про свого істерика з пузіком, — стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку — так той його тигр летів із другого поверху.
(Терпіти не можу м'які іграшки. Пилюко-збірники. Правильно зробив, що викинув).
— Слухай… А чого ви, той-во… Апріорно посварилися?
— Дістало нас усе. Він кричав, що його все не влаштовує, я казав, що так далі не можна. В нас регулярно такі конфлікти ставалися.
(Ой, хлопці, чи в одних у вас?…)
— Але бачиш, цей останній відкрив двері пиздецю. Так шкода восьми місяців. Завтра ще піду аналізи на СНІД здавати.
— Курва. Ти ще й не застерігався.
— Природньо.
— … — я собі зітхаю, пригадуючи статистику померлих від сніду знайомих і знайомих знайомих. Тоді кажу це канонічне:
— Всьо буде чотко.
— Ні, під час нашого спілкування він мені не зраджував.
— Та однаково перевірся.
— Обов'язково. Не знаю, як я міг усе це допустити.
— Не звинувачуй себе. Коли кохаєш, втрачаєш 50% зору мінімум.
— А вчора… ти бачила його… з ним?
— Ні, з дівками. Якщо ти про кав'ярню.
— Ну, ти могла його й не розгледіти.
— Ги. Хіба би був уже геть женападо-о-обний.
— …
— А зрештою, хай усі смокчуть, правильно? — і додаю Аленові своє новоспечене життєствердне гасло: ХАЙ УКУСЯТЬ СЕБЕ ЗА ХУЙ.
— Ну, піду шампанське відкрию, — каже Ален, — на цьому ж-бо ніч не закінчується. А ще я більше ніж впевнений, що ця сволота сьогодні припреться, буде під вікном кричати. Добре, хоч ключі в нього забрав…
— Не пустиш?
— Ні. А переживаю ще за те, що наступному моєму хлопчикові буде тяжко. Все це погано на мені скажеться. Якийсь такий блядський розрахунок з'явиться, чи що… — сумно каже він.
— Це називається досвідом. Щоразу ми переступаємо через рани. І тільки так вони можуть заростати. А ми стаємо готовими до прийняття нових ран.
Я не зовсім впевнена, чи сказала останні слова Аленові. Сподіваюся, колись іще скажу. Я люблю Алена як містичного брата. Вже й не знаю, чому.
Bellissimo — mon amour — одностатеві кохання трагічні і гарні у своїй глибинній безплідності. Бо вони прийшли з тієї країни, де подібне сполучається з подібним, і тому приречене на загибель. Хай навіть на таку красиву.
Якось по обіді Катакана Клей вирішила зайнятися тим, що в народі звалося «Сексуальна Фантазія». Так як Катакані робити було абсолютно нічого (не враховуючи, звісно, шести початих книжок, двох недороблених перекладів і чотирьох статей) — то чом би й ні? Втім, результат її мене приголомшив. Я, звісно, її подруга, ми з дитинства разом, але таке… Коротше, до кінця я дочитати не змогла. І вам не раджу. Особливо, якщо у вас десь недавно намалювався стрес чи ви — порядний соціальнозабезпечений невротик. Не читайте це — бо знудить, серйозно. Затягнуто, млосно і банально. Бо що може бути банальніше від старого доброго сексу?
«Я так тебе хочу. Безособове і сильно — в мене руки трусяться. І ноги. Ідіотизм таке писати — Ерос наступає Логосу на яйця, Логос навіть не в стані тиснути на квадратики з буквами. Я хочу тебе. Лібідо стрілило в тебе гарпуном і тягне-потягне. витягти не може. Я не даю йому. Смакуючи цю свою абстиненцію доти, доки вистачить сил. Секс — безпосередній, здійснений секс усе зруйнує, ти знаєш. Я не хочу перекидати тебе до папки « D О N Е» . Я просто хочу тебе.
Я хочу хотіти тебе.
Я хочу насолоджуватися лініями твого обличчя і думати про твій живіт. Про шкіру довкола сосків, про те, як тремтить рельєф твоїх м'язів від доторку мого язика.
Про те, як ти заплющуєш очі. Як ти стоїш десь посеред гірського озера чи іншої калабані по пояс уводі. Тобі холодно… (Гм, якщо тобі холодно, то фізіологія наламує продовження моєї секс-фантазії. Ок.Тобі тепло J).
Просто в цих горах так страшенно спекотно. Немилосердне сонце. Піт струминками по твоїх грудях. Уводі зовсім по-іншому. Ти роздягаєшся, скидаєш із себе наплічника, футболку, джинси, кеди. Ти не носиш білизни — я псевдо-скромно не дивлюся на тебе, але ж однаково насправді підглядаю. Ти стрибаєш у воду. Гарно так стрибаєш, виструнчивши своє худорляве тіло. В тебе видно якраз стільки м'язів, скільки треба. 6 тебе гарні сідниці, я й не здогадувалася про це.
Ти пливеш. Здіймаєш бризки. Пропливаєш кілька разів уздовж і впоперек цього озерця. Ти хочеш щось кричати до мене, але, видно, в останній момент передумуєш і просто мовчки зупиняєшся посеред озера.
Мене трусить, як у пропасниці. Я не пам'ятаю, знімаю я з себе одяг чи ні. Я просто заходжу в ту калабаню до тебе. Ти пропускаєш воду крізь пальці.
Я підходжу і нарешті вже можу відчувати тебе на віддалі двох сантиметрів. Я не торкаюся тебе. Я шкірою відчуваю тепло твоєї шкіри, але не даю нашим тканинам зустрітися. Від цього хочу тебе ще більше, хоча більше хотіти тебе неможливо — я і так зараз вибухну. Я кінчу, навіть не почавши.
Я хочу лизати тебе. Все твоє тіло. Почати за вухом і кінчити під водою. Тоді ти вилиєшся в це озерце і заплідниш все живе, що в ньому є. Але я не торкаюся тебе. Ти закриваєш очі й важко дихаєш. Мене раптом починає дивувати, чому ти не хапнеш мене просто зараз і не зґвалтуєш. Було би доста дико і приємно. Але ні. Ти чомусь віддаєш цю історію мені. Ти віддаєшся мені, як цьому озеру. Я віддаюся тобі.
Зараз я заріжу тебе своїм язиком. Гостра блискавка від ключиці через шию до вуха. Відтак твій рот. Все. Більше нічого не відчуваю. Ми падаємо під воду.
Мутна вода. Твердь твого тіла. Я задихаюся й майже втрачаю свідомість. На фіг мені впала та свідомість, у мене є бажання тебе. Початок здійснення цього бажання. Ти виштовхуєш мене з води і на руках виносиш на берег. Тобі часто таке снилося, правда?
Ти обережно кладеш мене на землю. Я мокра зовні і зсередини. Я вся — пульсуюча прірва, готова поглинути тебе, всотати крізь пори назавжди. До віку. Темрява, що зжере тебе. Тільки ти ще про неї не знаєш. Ти втрачаєш розум від мого запаху. А я знаходжу свою (?) згубу у твоєму. І наплювати, що станеться кількома секундами пізніше. Цей еротизм мене вбиває Я люблю таку смерть.
— І like touching your lips like a breath … — це або з голови, або від тебе. Дивно, що ти міг би говорити чужою мовою. Ліпше пиши це. У мене на тілі.
Пиши. Цілуй мої груди. Пиши і тремти. Я хочу лінії твого тіла. Хочу відкушувати від них по шматочку. Я труся об тебе, лижу тебе. Низ твого живота без пам'яті напружений. Пульсують жилки.
Do you love me
Do you love me
Do you love me
Do you loveme
Like I love you?
Атож— бо. Ще й як люблю. Так люблю, що дихатимеш іще важче, ніж тепер. Я зволожую язиком ніжну шкірку твого паху. Ти тихо стогнеш. Я лижу тебе все глибше і глибше. Одну руку просуваю під твої сідниці. пальцями іншої обхоплюю прутень. Не припиняючи лизати, починаю повільно відтягувати ніжну шкірку до основи і назад…
(Нє, ну тут уже все перетворюється на інструкцію з оrаl sех. Вона, кажись, кінцево йобнулася. Це вже умовно-практичний зміст, як сказали би в редакції журналу FHM:)
Ти хапаєш мене за мокре волосся. Хочеш притягти до себе, та я не припиняю. Тепер уже в тебе між ногами моя рука, а язик і губи виграють тендер на прутень. Я ковтну тебе, починаючи звідси. Або кінчиш мені на лице — як захочеш.
Зненацька ти підриваєшся, береш мене під пахви і змушуєш встати. Ти також випростовуєшся на рівні ноги. Штовхаєш мене кудись іти, я нічого не розбираю, аж поки не відчуваю спиною шерехувату поверхню. Кора. І товста гілка. Ти. піднявши мої руки догори, вказуєш їм зачепитися за ту гілку. Я покірно роблю все. що ти хочеш, дивлячись тобі на мокру шию. Кому потрібні очі в такі хвилини? Хіба що коли вони закриті при канонічному закиданні голови на межі екстазу. Атак — шкіра, бганки коло вух. заглибники і отвори в тих же вухах, згин шиї, адамове яблуко, ямки під пахвами, згини ліктів, тоненька шкірка внутрішньої сторони зап'ястків… Зрештою, очі також необхідні, якщо їх пестити язиком. Починаючи від внутрішнього кутика, закінчуючи залізанням під повіку. Тобі таке подобається. Ти стогнеш, аби це засвідчити.
Твої пальці притискають мої до гілки, відтак повільно сповзають руками вниз до грудей, затримуються на них. Зминають їх, відтягують соски, відтак раптово тікають на спину. Злегка подряпуючи її, а то й залишаючи червонуваті борозенки після нігтів, твої руки спускаються вниз до сідниць. Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…
Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…
Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.
(From Anonymous)
Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs
Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs
For I am a rain dog, too
Oh, how we danced and we swallowed the night
For it was all ripe for dreaming
Oh, how we danced away all of the lights
We've always been out of our minds
Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.
Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:
1) Ґена
2) Кіт— Рентген
3) Олікс
4) Ілько
5) Синя Борода
6) Коля (друг синьої-бороди)
7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) -
просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22
Нічого дивного. Теж саме з видимою любов'ю парижан до арабів, те ж саме з видимою толерантністю до східноєвропейців, чорних, азіатів тощо. Ну і кльово. Пес ся всрав.
Мова зараз не про вайленс, хоча…
— Бачила недавно твого хлопчика… Щось він в іґнор нас поставив. Лінзи в нього, може?… — (я завжди даю людині право на етичне задкування).
— Пішов він на хуй. — цілком безкомпромісно відповідає Ален.
— Ну, я теж так сказала. Але — з любові до тебе — не вголос.
— Півгодини тому він був жорстоко побитий.
— ???
— …
— Тобою?
— Мною. Дуже сильним я виявився, до речі.
(Мені важко уявити собі лице Алена, коли він пише мені це. Грьобані віртуальні діалоги — даєте ви звільнення, самотність чи просто є частиною порнографії сучасного суспільства? Як каже Нона, років через двадцять знайдеться який-небудь Роберт Картон, що напише світовий бестселлер «Чи є життя поза Інтернетом?»)
— Йой. А шо воно зробило?
— Като… Мені важко зараз спілкуватися. Стан такий, що хочеться різати вени.
(Ого! Бек ту тін ейдж? Нє-е-е…)
— Півгодини тому, — продовжує Ален, — він зізнався мені, що не кохає. Що весь цей час — вісім місяців — він мені брехав, сука, а сам кохав іншого, проститутку рідкісну.
(Тут я згадую придумане і широковживане нами в дитинстві слово «ПРАСТІТУТ». Дивуюся, чого воно не потрапить ніяк до загального узусу).
— Бля… — каже Ален.
— Бля, — погоджуюся я. — А ти… його любиш?
— Звичайно люблю. Дуже сильно люблю. Але ніколи не пробачу.
(Тут мені видно, що Аленові інстинкти самозбереження слабкіші за мої. Я би відразу пробачила і автоматично розлюбила — іди, тусуйся! А ображатися — то собі червону кров псувати).
— В мене ж-бо толком нікого до нього й не було. Перші в житті серйозні стосунки… Вісім місяців прожили разом.
(Ого. Я, Катакана Клей, навряд чи була спроможна на таку постійність. Респект, Аленчику).
— Все. Досить про нікчем.
— Він тебе не вартий.
— Він мене не вартий. — Я давно казала.
— Не вартий навіть, аби я про нього думав. («Галімий підар!» — думаю я про того засранця. Таку дитинку гарну засмутив. Але не знаю, як Ален сприйме «галімий підар», тож даю ноу комментс).
— Забий на нього, — натомість кажу я. — До фіга і трошки є людей, що здохнуть від щастя бути з тобою.
— Найгірше те, що через нього я розгубив усіх своїх друзів, ледь не втратив роботу… Пам'ятаєш, я тоді хотів піти? А він покотився в Іспанію розважатися, коли я тут у Києві горем убивався.
Якийсь там час ми мовчимо.
— Ой, — раптом каже він.
— Що?
— Погано.
— Що погано?
— Реву. Слабкий я дуже.
— Я теж реву. — І — чесно — я не брешу!
— А та сволота, до якої він пішов, його ж весь Київ переїбав…
— Уууу, — кажу я. Раніше подібні сентенції стосувалися хіба що «облака в штанах» — Наталки Монголевської. — Не реви через гівно.
— Фігня в тому, що той, інший, може все всім розтринідти направо й наліво.
— Зашугати чувачка? — Добра Катка відразу пропонує шугайстерські послуги, — я серйозно.
(Хоча насправді ніфіга не серйозно. Ну, є в мене вдома маска щура-гіганта, але чи ж її достатньо?)
— Такого не зашугаєш. Його розбалували.
— Трактором і з балуваними справляємося!!! — декларую я. Ален чомусь не тішиться.
— А цей, — то він уже про свого істерика з пузіком, — стояв тут переді мною на колінах, плакав, просив пробачення. Притягнув велетенську м'яку іграшку — так той його тигр летів із другого поверху.
(Терпіти не можу м'які іграшки. Пилюко-збірники. Правильно зробив, що викинув).
— Слухай… А чого ви, той-во… Апріорно посварилися?
— Дістало нас усе. Він кричав, що його все не влаштовує, я казав, що так далі не можна. В нас регулярно такі конфлікти ставалися.
(Ой, хлопці, чи в одних у вас?…)
— Але бачиш, цей останній відкрив двері пиздецю. Так шкода восьми місяців. Завтра ще піду аналізи на СНІД здавати.
— Курва. Ти ще й не застерігався.
— Природньо.
— … — я собі зітхаю, пригадуючи статистику померлих від сніду знайомих і знайомих знайомих. Тоді кажу це канонічне:
— Всьо буде чотко.
— Ні, під час нашого спілкування він мені не зраджував.
— Та однаково перевірся.
— Обов'язково. Не знаю, як я міг усе це допустити.
— Не звинувачуй себе. Коли кохаєш, втрачаєш 50% зору мінімум.
— А вчора… ти бачила його… з ним?
— Ні, з дівками. Якщо ти про кав'ярню.
— Ну, ти могла його й не розгледіти.
— Ги. Хіба би був уже геть женападо-о-обний.
— …
— А зрештою, хай усі смокчуть, правильно? — і додаю Аленові своє новоспечене життєствердне гасло: ХАЙ УКУСЯТЬ СЕБЕ ЗА ХУЙ.
— Ну, піду шампанське відкрию, — каже Ален, — на цьому ж-бо ніч не закінчується. А ще я більше ніж впевнений, що ця сволота сьогодні припреться, буде під вікном кричати. Добре, хоч ключі в нього забрав…
— Не пустиш?
— Ні. А переживаю ще за те, що наступному моєму хлопчикові буде тяжко. Все це погано на мені скажеться. Якийсь такий блядський розрахунок з'явиться, чи що… — сумно каже він.
— Це називається досвідом. Щоразу ми переступаємо через рани. І тільки так вони можуть заростати. А ми стаємо готовими до прийняття нових ран.
Я не зовсім впевнена, чи сказала останні слова Аленові. Сподіваюся, колись іще скажу. Я люблю Алена як містичного брата. Вже й не знаю, чому.
Bellissimo — mon amour — одностатеві кохання трагічні і гарні у своїй глибинній безплідності. Бо вони прийшли з тієї країни, де подібне сполучається з подібним, і тому приречене на загибель. Хай навіть на таку красиву.
Якось по обіді Катакана Клей вирішила зайнятися тим, що в народі звалося «Сексуальна Фантазія». Так як Катакані робити було абсолютно нічого (не враховуючи, звісно, шести початих книжок, двох недороблених перекладів і чотирьох статей) — то чом би й ні? Втім, результат її мене приголомшив. Я, звісно, її подруга, ми з дитинства разом, але таке… Коротше, до кінця я дочитати не змогла. І вам не раджу. Особливо, якщо у вас десь недавно намалювався стрес чи ви — порядний соціальнозабезпечений невротик. Не читайте це — бо знудить, серйозно. Затягнуто, млосно і банально. Бо що може бути банальніше від старого доброго сексу?
«Я так тебе хочу. Безособове і сильно — в мене руки трусяться. І ноги. Ідіотизм таке писати — Ерос наступає Логосу на яйця, Логос навіть не в стані тиснути на квадратики з буквами. Я хочу тебе. Лібідо стрілило в тебе гарпуном і тягне-потягне. витягти не може. Я не даю йому. Смакуючи цю свою абстиненцію доти, доки вистачить сил. Секс — безпосередній, здійснений секс усе зруйнує, ти знаєш. Я не хочу перекидати тебе до папки « D О N Е» . Я просто хочу тебе.
Я хочу хотіти тебе.
Я хочу насолоджуватися лініями твого обличчя і думати про твій живіт. Про шкіру довкола сосків, про те, як тремтить рельєф твоїх м'язів від доторку мого язика.
Про те, як ти заплющуєш очі. Як ти стоїш десь посеред гірського озера чи іншої калабані по пояс уводі. Тобі холодно… (Гм, якщо тобі холодно, то фізіологія наламує продовження моєї секс-фантазії. Ок.Тобі тепло J).
Просто в цих горах так страшенно спекотно. Немилосердне сонце. Піт струминками по твоїх грудях. Уводі зовсім по-іншому. Ти роздягаєшся, скидаєш із себе наплічника, футболку, джинси, кеди. Ти не носиш білизни — я псевдо-скромно не дивлюся на тебе, але ж однаково насправді підглядаю. Ти стрибаєш у воду. Гарно так стрибаєш, виструнчивши своє худорляве тіло. В тебе видно якраз стільки м'язів, скільки треба. 6 тебе гарні сідниці, я й не здогадувалася про це.
Ти пливеш. Здіймаєш бризки. Пропливаєш кілька разів уздовж і впоперек цього озерця. Ти хочеш щось кричати до мене, але, видно, в останній момент передумуєш і просто мовчки зупиняєшся посеред озера.
Мене трусить, як у пропасниці. Я не пам'ятаю, знімаю я з себе одяг чи ні. Я просто заходжу в ту калабаню до тебе. Ти пропускаєш воду крізь пальці.
Я підходжу і нарешті вже можу відчувати тебе на віддалі двох сантиметрів. Я не торкаюся тебе. Я шкірою відчуваю тепло твоєї шкіри, але не даю нашим тканинам зустрітися. Від цього хочу тебе ще більше, хоча більше хотіти тебе неможливо — я і так зараз вибухну. Я кінчу, навіть не почавши.
Я хочу лизати тебе. Все твоє тіло. Почати за вухом і кінчити під водою. Тоді ти вилиєшся в це озерце і заплідниш все живе, що в ньому є. Але я не торкаюся тебе. Ти закриваєш очі й важко дихаєш. Мене раптом починає дивувати, чому ти не хапнеш мене просто зараз і не зґвалтуєш. Було би доста дико і приємно. Але ні. Ти чомусь віддаєш цю історію мені. Ти віддаєшся мені, як цьому озеру. Я віддаюся тобі.
Зараз я заріжу тебе своїм язиком. Гостра блискавка від ключиці через шию до вуха. Відтак твій рот. Все. Більше нічого не відчуваю. Ми падаємо під воду.
Мутна вода. Твердь твого тіла. Я задихаюся й майже втрачаю свідомість. На фіг мені впала та свідомість, у мене є бажання тебе. Початок здійснення цього бажання. Ти виштовхуєш мене з води і на руках виносиш на берег. Тобі часто таке снилося, правда?
Ти обережно кладеш мене на землю. Я мокра зовні і зсередини. Я вся — пульсуюча прірва, готова поглинути тебе, всотати крізь пори назавжди. До віку. Темрява, що зжере тебе. Тільки ти ще про неї не знаєш. Ти втрачаєш розум від мого запаху. А я знаходжу свою (?) згубу у твоєму. І наплювати, що станеться кількома секундами пізніше. Цей еротизм мене вбиває Я люблю таку смерть.
— І like touching your lips like a breath … — це або з голови, або від тебе. Дивно, що ти міг би говорити чужою мовою. Ліпше пиши це. У мене на тілі.
Пиши. Цілуй мої груди. Пиши і тремти. Я хочу лінії твого тіла. Хочу відкушувати від них по шматочку. Я труся об тебе, лижу тебе. Низ твого живота без пам'яті напружений. Пульсують жилки.
Do you love me
Do you love me
Do you love me
Do you loveme
Like I love you?
Атож— бо. Ще й як люблю. Так люблю, що дихатимеш іще важче, ніж тепер. Я зволожую язиком ніжну шкірку твого паху. Ти тихо стогнеш. Я лижу тебе все глибше і глибше. Одну руку просуваю під твої сідниці. пальцями іншої обхоплюю прутень. Не припиняючи лизати, починаю повільно відтягувати ніжну шкірку до основи і назад…
(Нє, ну тут уже все перетворюється на інструкцію з оrаl sех. Вона, кажись, кінцево йобнулася. Це вже умовно-практичний зміст, як сказали би в редакції журналу FHM:)
Ти хапаєш мене за мокре волосся. Хочеш притягти до себе, та я не припиняю. Тепер уже в тебе між ногами моя рука, а язик і губи виграють тендер на прутень. Я ковтну тебе, починаючи звідси. Або кінчиш мені на лице — як захочеш.
Зненацька ти підриваєшся, береш мене під пахви і змушуєш встати. Ти також випростовуєшся на рівні ноги. Штовхаєш мене кудись іти, я нічого не розбираю, аж поки не відчуваю спиною шерехувату поверхню. Кора. І товста гілка. Ти. піднявши мої руки догори, вказуєш їм зачепитися за ту гілку. Я покірно роблю все. що ти хочеш, дивлячись тобі на мокру шию. Кому потрібні очі в такі хвилини? Хіба що коли вони закриті при канонічному закиданні голови на межі екстазу. Атак — шкіра, бганки коло вух. заглибники і отвори в тих же вухах, згин шиї, адамове яблуко, ямки під пахвами, згини ліктів, тоненька шкірка внутрішньої сторони зап'ястків… Зрештою, очі також необхідні, якщо їх пестити язиком. Починаючи від внутрішнього кутика, закінчуючи залізанням під повіку. Тобі таке подобається. Ти стогнеш, аби це засвідчити.
Твої пальці притискають мої до гілки, відтак повільно сповзають руками вниз до грудей, затримуються на них. Зминають їх, відтягують соски, відтак раптово тікають на спину. Злегка подряпуючи її, а то й залишаючи червонуваті борозенки після нігтів, твої руки спускаються вниз до сідниць. Пальці ковзають досередини, залазять мені в піхву, ніби пробуючи плід на дозрілість. Відтак ти просто переломлюєш мене навпіл, як стиглий плід, підіймаєш до себе й різко настромлюєш собі на прутень. Навіщо ж так різко?! Боляче! Ти хоча би зважав на розміри своєї грьобаної біти… Але ти не зважаєш, а просто суваєш мене туди-сюди, то притискаючи, то провертаючи. Очі мені застилає піт. я вже не можу триматися за цю кляту гілку, я от-от відпущу пальці…
Але ти. потвора, прорахував цей варіант. У тебе є мотузка і ремені. Дивно, для чого і те, і те — вистачило би чогось одного… хоча краще ремені. Мотузки роздиратимуть шкіру до крові. Хоча — як знати? Я ж раніше такого не пробувала…
Ну, знаєте, все. Я, звичайно, поцупила того її листа, щоби показати його Аскольдові (він же мій друг такий самий, як і Ката) — бо хрін її там знає, кого вона собі «безособове хоче». Але дочитувати до кінця — то вже, пардоньте, не етично.
(From Anonymous)
Inside a broken clock, splashing the wine with all the rain dogs
Taxi, we'd rather walk, huddle a doorway with the rain dogs
For I am a rain dog, too
Oh, how we danced and we swallowed the night
For it was all ripe for dreaming
Oh, how we danced away all of the lights
We've always been out of our minds
Після того, як ми зустрічалися з сімома друзями в пабі, і я відвозила їх до метро в одній машині без довіреності й техпаспорта, причому найкомпактніший із них їхав у багажнику, менти на дорозі перестали бути антропоморфними страшидлами.
Алкоголь у крові, труп у багажнику, дитяча радість у напівсонних очах. Я хотіла було кликати їх «12 друзів Оушена», а потім зметикувала, що 7 і 12 — це майже вполовину різні числа, а називати кльових чуваків отак-во нагло й без-індивідуально «Друзі Оушена» — ознака крайнього морального розладу. Тим паче, називати себе якимось Оушеном, а не Катаканою Клей — це вже щось близьке до сплутання себе з автономним комплексом. По-нашому, шиза. А я не хочу. І вони не хочуть, я так думаю. Тому мої друзі:
1) Ґена
2) Кіт— Рентген
3) Олікс
4) Ілько
5) Синя Борода
6) Коля (друг синьої-бороди)
7) Параноїд (той самий, що їхав у багажнику, лежачи на книжках «Депеш Мод» Сергія Жадана) -
просто собі кльові чуваки. Зокрема, тим, що бачимося ми не так уже й часто. І кожен із тих разів може бути останнім. І кожен із тих друзів — обраний. Лідери у своїх сферах, інакші і найкращі, а це завжди разом.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22