Ми в гирлi рiки. Сподiваюсь, що це й є наша Надiя.
Але коли "Ластiвка" наблизилась до берега, Чан-су розчаровано похитав головою:
- Бачите буруни? Ця рiка впадає в море, а не витiкає з нього. Отже, це не Надiя.
Вроцлавський, що виконував обов'язки головного пiлота, дужче натиснув на педаль. Лiтак помчав уперед ще швидше, ледь торкаючись поплавками води.
Вже й друге сонце сховалось за щiльною запоною туману, яка висiла низько над обрiєм. День згасав у райдужному сяйвi вечiрньої заграви.
Вигляд узбережжя мiнявся на очах. Стрiмкоспаднi скелi, пiщанi рiвнини, порослi джунглями плоскогiр'я. Перетворений на своєрiдний кратер, лiтак саме минав велику затоку, коли Мак-Гардi раптом подав знак:
- Зупинiться, Вроцлавський! Тут, мабуть, i починається рiка Надiя... Вiн увiмкнув радiостанцiю i сiв перед мiкрофоном. - Грубер, Краус! Ми бiля затоки, з якої витiкає рiка в центральну частину континенту... Чуєте нас?
- Чуємо! - пролунало з динамiка. - Праворуч - дикi хвилястi скелi?
- Точно. А лiвий берег зводиться похило, вкритий густим чагарником.
- Вiрно. Приблизно за вiсiмсот метрiв звiдти знайдете широченну пiщану мiлину з пеньками дерев. Там лежала наша "Стрiла". Пошукайте гарненько, певно ж, лишились слiди, якi приведуть до нас.
- Хай тобi атомний вибух! - засмiявся Фратев. - Ми таки їх знайшли!
Тi вiсiмсот метрiв, якi лишились, "Ластiвка" пройшла за кiлька секунд. Але даремно всi напружували зiр: нiде не було й слiду пiщаної мiлини з пеньками. Характер берега лишався увесь час однаковим: вузька прибережна смуга пiску, а зразу ж за нею - густi хащi.
- Мабуть, це не тут, - сказав Мак-Гардi. - Попливемо далi.
- Постривайте! - махнув рукою Фратев. - На березi щось блищить.
Вроцлавський скерував туди лiтак. Поплавки "Ластiвки" торкнулись мiлини.
- Хай я провалюсь на двадцять метрiв пiд землю, коли це не мiкроскоп! - вигукнув Фратев i кинувся до дверей. Молодiнова марно намагалась затримати його: кiлькома стрибками вiн досягнув берега i пiдняв напiвзасипаний пiском прилад.
- Нi, - засмiявся Мак-Гардi, - Грубер похвалитись окомiром не може. Оця смужечка пiску, за його визначенням, - широченна!
- Як би там не було, ми йдемо їхнiми слiдами, - сказала Молодiнова. Тепер швидко готуйте пилки, сокири i зброю. Ми повиннi оглянути мiсцевiсть, поки не смеркло.
Вроцлавський лишився охороняти лiтак, а всi iншi вiдважно рушили в темнi хащi. Фратев i Чан-су прокладали шлях, Мак-Гардi з Молодiновою тримали напоготовi зброю. Гiлки та стовбури дивного чагарника були, на щастя, такi м'якi, що експедицiя просувалась вперед досить швидко. За нею лишалась вузенька стежка, схожа на тунель.
Механiчна пилка Фратева раптом дзенькнула об щось металеве, в присмерку блиснуло кiлька iскор.
- Друзi, "Стрiла"!
Лишилося зрубати кiлька покручених гiлок та лускатих стовбурiв - i вченi опинились перед дверима лiтака, якi вмить вiдчинилися. Не встиг Фратев опам'ятатись, як опинився в обiймах Грубера. Поруч нього обiймались Краус i Чан-су.
- Де ми перебуваємо? Куди нас отi примари занесли? - запитав Грубер, коли затихли радiснi вигуки.
- У вас надзвичайний окомiр, герою! - єхидно посмiхнувся Мак-Гардi. "Стрiла" стоїть на тому ж самому мiсцi, куди її посадила вночi буря: не далi як за сто п'ятдесят метрiв вiд берега.
- Це неможливо. Як далеко ми вiд гирла Надiї?
- Точно так, як ви визначили. Метрiв за вiсiмсот.
- Не робiть з мене блазня! - розгнiвався Грубер. - В тих мiсцях була не менш як двохсотметрова смуга голого пiщаного берега...
Вiн побiг щойно прорубаною просiкою, але через кiлька метрiв озирнувся:
- Чи не зiткнулись ви часом з якою-небудь потворою?
- Смiливiше вперед! - посмiхнулась Молодiнова. - Ми не зустрiли жодної живої iстоти. Для певностi я пiду разом з вами.
На узлiссi вражений Грубер зупинився. За кiлька крокiв вiд нього по пiску плюскотiли неквапливi хвилi спокiйного моря.
- На цьому мiсцi ми справдi зiйшли на берег... - сказав вiн розгублено. Але звiдки тут взялися хащi?! Вчора їх зовсiм не було...
- Мабуть, виросли, як же iнакше можна ще з'ясувати? Оце товсте нiздрювате листя нагадує за своєю будовою брилики наших грибiв, а про них навiть дитина вам скаже, що вони з'являються на голому мiсцi за одну нiч.
Поглянувши на темно-багряний небосхил, Молодiнова стурбувалась:
- Поки ще не зовсiм смеркло, ми повиннi знайти Навратiла. Увага, по мiсцях!
"Ластiвка" помчала поверхнею моря.
***
У людей на уламку скелi вiд утоми вже пiдломлювалися колiна.
- Менi здається, ящiр заснув, - прошепотiла Свозилова.
- Я теж так гадаю, - погодився Мадараш. - До ранку, однак, тут стояти не будемо, треба знайти мiсце для ночiвлi. Без човна про повернення годi й думати...
Вони обережно спустилися з каменя i швидкими кроками попрямували вгору по схилу. Алена озирнулась.
- Потвора повзе за нами! - вигукнула вона з жахом i кинулась бiгти. Северсон схопив її за руку i побiг поруч неї.
Навратiл на мить зупинився. Ящiр справдi пiдвiвся. Його довге тiло вкрилось брижами, незграбно, але досить-таки швидко ящiр посунув уперед.
- Хоч ця iстота i пересувається на сушi, але нас не наздожене! вигукнув скоромовкою академiк i побiг за товаришами. - Незабаром ми зникнемо з поля її зору.
Та, видно, Навратiл поквапився з висновком: хоч як швидко бiгли втiкачi, вiдстань мiж ними й ящером все зменшувалась. А сховатись нiде схили вкривали тiльки трава та низькi кущi. Порятунок можна було б знайти хiба що на приступку кам'яної стiни за неширокою смугою лiсу.
Северсон рвучко повернув праворуч i разом з Аленою вбiг у лiсок. їх одразу ж поглинули сутiнки хащiв. Зрозумiвши манер, услiд за ними кинулись Мадараш i Навратiл. Не вiдставав i ящiр, - його гучне сопiння й трiск галуззя чулися зовсiм близько.
- Сюди, сюди! - закричав Северсон. - Тут печера! У вертикальнiй кам'янiй стiнi виднiвся великий темний отвiр. Вченi побiгли широким коридором. Алена ввiмкнула прожектор на скафандрi.
Тунель завертав то лiворуч, то праворуч, але не вужчав. Навпаки, мiсцями вiн перетворювався на просторi печери, якi тисячами блискiток вiдбивали промiння прожектора.
- Тут лишатись ми не можемо, ящiр сюди пролiзе... I справдi, пiдземеллям котився шум, багатократно посилений вiдлунням.
Вченi уже втратили уявлення про те, як глибоко забралися в надра скелi. А шум безперервно наближався.
- Туди! - вказав Мадараш на розколину в стiнi i без роздумiв прослизнув у неї. Iншi полiзли за ним.
Переслiдуванi притиснулись одне до одного i, затамувавши подих, чекали на появу потвори. Вона, очевидно, пересувалась цiлком вiльно i в темрявi; гудiння посилювалось з кожною секундою. Але ось воно замовкло.
I в ту ж мить почувся оглушливий пострiл. Ще один...
- Ви чули? - невпевнено запитала Алена.
- Дуже схоже на пострiли рушницi...
- Це, безперечно, нашi! - зрадiв Мадараш i швидко почав просуватись назад у печеру.
- Зачекайте! Береженого й бог береже! - затримав його Навратiл, який навiть у найтяжчi хвилини не забував приказок.
Всi знову притихли, з напруженням чекаючи, що ж буде далi.
- Товаришi, ви живi? - долетiв здалеку приглушений крик.
- Це - нашi!.. Ми тут, тут!..
- Як ви нас тут знайшли? - вигукнув Северсон, коли друзi наблизились.
- Як? Я теж дивуюсь цьому! - засмiялась Молодiнова. - Вас можна спокiйно посилати на спартакiаду - не осоромитесь!
- Хай я буду королем квартян, якщо ви не завоювали б там усi золотi медалi! Але то був спринт! - сказав Фратев схвально. - Мало не втекли вiд нас разом з потворою.
- Ну, через неї голову сушити вже не варто. Трьох пострiлiв їй цiлком вистачило! - Мак-Гардi з насолодою зважив рушницю в руцi.
- Так воно вже йдеться на бiлому свiтi: "Коли лихо найбiльше, - божа помiч найближче!" - знову повернувся гумор до Навратiла. - Так ще моя бабуся говорила.
Вся експедицiя повiльно поверталася назад, щоб оглянути ящера зблизька. В сяйвi електричних лiхтарiв вiн справляв ще страшнiше враження, анiж здалеку.
- Насувається буря! - почувся голос Вроцлавського, який лишився на вартi бiля входу в печеру. - Тiльки що зiйшло червоне сонце, а воно, видно, завжди вiщує негоду.
Вирiшили заночувати в пiдземеллi.
- Будемо тут в захистку i вiд бурi, i вiд дванадцятиногих красенiв! схвалив це рiшення Мак-Гардi.
Роздiл VI
Перша
оселя
У Заяцiв сьогоднi смеркують. Свiтло в кiмнатi загашено, в камiнi палахкотять кiлька ялинових полiн. Весело трiщить i приємно пахне смола. Юрко сидить на краєчку крiсла, лiктями уткнувся в колiна, обличчя сховав у долонi. Замрiяно дивиться на полум'я i слухає.
Доктор Заяц, як уже ввiйшло у звичку, в цi години смеркування розповiдає про свою молодiсть, згадує цiкавi випадки, що трапилися на роботi. Миготливi вогники на стiнах збуджують фантазiю, дають їй крила, щоб вона вiльно линула у простiр.
- Татуню... - тихо озвався Юрко, коли доктор Заяц на хвилину замовк. Скажи, будь ласка, чи долетiв уже "Промiнь" до планети Iкс, чи, може, ще в дорозi? Пiд час учорашньої телепередачi з "Променя" Северсон сказав, що вони вже пройшли три чвертi шляху...
Запитання хлопчика вивело доктора Заяца з мрiйного настрою.
- Коли б то я знав! - зiтхнув вiн. - Але це вiдомо тiльки їм, на "Променi". Будемо сподiватись, що вони щасливо прибули. Можливо, саме домовляються з тамтешнiми мешканцями випробуваною мiжнародною мовою жестiв, - невесело пожартував вiн. - Шкода, що нашi засоби зв'язку надто повiльнi для такої колосальної вiдстанi. З учорашнього репортажу ми не дiзнались нiчого нового: адже за три роки польоту Всесвiтом вiн значно постарiвся. Не забувай, що репортаж, який надсилають з "Променя" саме зараз, долетить до нас аж через чотири з гаком роки, бо радiохвилi, якi його несуть, не можуть летiти швидше за свiтло... Я турбуюсь, власне, не про "Промiнь". Вiн добре збудований i бездоганно обладнаний. Непокоять мене люди. Тi троє злочинцiв, якi летять з ними, можуть щось встругнути. То безумцi.
- Слiд сподiватись, що все скiнчиться гаразд, - сказала заспокiйливо Гана Заяцова. - Злочинцi не пiдуть так далеко, щоб забити своїх супутникiв, адже вони лишилися б тiльки втрьох проти цiлої планети. А крiм того, я переконана, що незабаром удасться попередити екiпаж.
- Коли б так! Хоч принцип використання гравiтацiї для зв'язку на велику вiддаль вже вiдкрито, до його практичного застосування нам ще далеко.
- А чи дiзнаються на "Променi", що ви вже навчились використовувати гравiтацiю? - запитав Юрко.
Доктор Заяц посмiхнувся:
- Ти хочеш сказати, що на "Променi" нема приймача, який би мiг перехопити нашi гравiтацiйнi хвилi? Не турбуйся, такий приймач є. Це звичайний астрогравiметр. Коли його брали з собою в подорож, звiсно, ще не уявляли, яку важливу роль зможе вiн зiграти. Лише через кiлька мiсяцiв пiсля старту ми повiдомили їх, над чим працюємо, i попросили, щоб один з астрогравiметрiв був завжди скерований на Землю,- на випадок, якщо нам вдасться використати гравiтацiю.
- А як швидко поширюється гравiтацiя у просторi? - запитала Заяцова.
- Точно ще не знаю, але, безперечно, набагато швидше за свiтло.
- Здається, хтось подзвонив. Юрко, бiжи подивись... - урвала розмову Заяцова.
- Так, тато вдома. Прошу, заходьте! - почувся за хвилину голос хлопця в передпокої. Заяц швидко пiдвiвся i ввiмкнув свiтло.
До кiмнати зайшов високий широкоплечий чоловiк з чорним кучерявим волоссям i усмiхненим обличчям.
- Пробачте, що турбую вас на квартирi, але справа в мене дуже спiшна. В лабораторiї на Петржалцi я вас уже не застав... Я - iнженер Краскiн з Москви.
Заяцова з сином пiшли геть, щоб не заважати серйознiй розмовi, а iнженер Краскiн розкрив портфель i витягнув товстий стос паперiв.
- Я вже давно працюю над тiєю ж проблемою, що й ви: шукаю шлях використання гравiтацiйного поля для технiки зв'язку. Довго не мiг зрушити з мiсця. Тiльки ваше вiдкриття розкрило менi очi. Пiд час своїх дослiдiв я йшов трохи iншим шляхом, але прийшов до того ж висновку. На основi вашого вiдкриття та свого власного досвiду я опрацював проект гравiтацiйної передавальної станцiї. Хочете його переглянути?
Заяц пожадливо перегортав папери i перебiгав очима складнi розрахунки.
- Так, це правильний шлях - квадратична система передавача, - сказав вiн нарештi. - Дозвольте вас привiтати з величезним успiхом. Ви вже запропонували свiй проект Всесвiтнiй Академiї?
- Поки що нi. Хотiв би запропонувати його разом з вами: втiлюється в життя все-таки ваша думка. До того ж ще не вистачає кiлькох креслень, якi ми могли б виконати разом. Якщо ви не дуже втомились, можемо взятися за роботу хоч зараз. Адже йдеться про життя людей на "Променi"...
Заяц охоче погодився.
Не минуло й пiвгодини, як у темрявi засяяли вiкна лабораторiї на Петржалцi.
***
Перша нiч у печерi минула неспокiйно. Хоч як втомились мандрiвники, але гуркiт кулястих блискавок, що долiтав аж у надра скель, гнав вiд очей сон.
Рано-вранцi всi були вже на ногах. Пересвiдчившись, що "Ластiвка" цiла й неушкоджена, i одержавши аналогiчне повiдомлення по радiо вiд Грубера щодо "Стрiли", вченi взялись до роботи. Насамперед дослiдили пiдземний лабiринт i знайшли пiдходящу печеру для атомної електростанцiї.
Чудесне вiдкриття зробив Мадараш. Випадково притулившись до кам'яної стiни, вiн почув дивний шум - плюскання, булькiт i дзюрчання. Спочатку вiн не зрозумiв, що це, але потiм догадався:
- Друзi, десь тут дзюрчить вода! Недалеко вiд нас є пiдземний водоспад.
Пробна свердловина пiдтвердила припущення Мадараша: метрiв за два вiд головного коридора вертикальною шахтою в темну глибiнь спадав потiк холодної води. Де брав початок пiдземний струмок - нiхто не знав. Та над цим i не сушили голови. Вода є, а це - найголовнiше. До того ж ще й придатна для пиття, як встановила Свозилова в своїй похiднiй лабораторiї.
Важче було з транспортуванням атомних котлiв. З "Променя" на "Ластiвку" група Молодiнової перенесла їх без будь-яких зусиль, бо там не було сили тяжiння, яка безжально давала про себе знати внизу, на планетi. А такий атомний котел - не якась там дрiбничка. Навiть при найбiльшiй економiї матерiалу i найдосконалiшiй конструкцiї вiн важить кiлька тонн, бо не можна обiйтись без захисної оболонки, яка робиться з найважчих металiв
Спочатку спробували переправити атомнi реактори через крутий схил на плоскогiр'я, використавши як возик шасi "Ластiвки". До скелi над схилом прикрiпили великi блоки i протягли через них довжелезний трос.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26