Але то була хибна дилема, як і багато інших дилем. Бо від верха моєї парасольки лишилося тільки кілька клаптів тканини навколо шпиць, крім того, я міг би й далі дуже повільно йти вперед, застосовуючи парасольку не як опору, а як прикриття. Але я вже так звик, з одного боку, до цілковитої водонепроникности моєї чудової парасольки, а з другого – до того, що вже не міг ходити не спираючись на неї, що ця дилема існувала тільки для мене. Я міг би, звичайно, зробити собі палицю з гілки і йти далі, незважаючи ні на дощ, ні на сніг, ні на град, спираючись унизу й розкривши вгорі над собою парасольку. Але я, не знати чому, не робив нічого. Тож коли йшов дощ, а також інші речі, які падають на нас з неба, іноді я й далі йшов уперед, спираючись на парасольку й мокнучи, але найчастіше я зупинявся, розкривав парасольку над собою й чекав, поки все скінчиться. Тоді я теж мокнув. Але питання полягало не в цьому. Навіть якби падала манна небесна, я й далі чекав би, нерухомий, під парасолькою, щоб вона вщухла, перше ніж поживитися нею. А коли рука втомлювалася тримати в повітрі парасольку, я перекладав її в другу руку. А вільною рукою поплескував і потирав усі частини тіла, до яких міг дістати, підтримуючи інтенсивний кровообіг, або характерним для себе жестом проводив рукою по обличчю. Довгий кінець парасольки правив мені за своєрідний палець. Під час цих зупинок до мене приходили мої найкращі думки. А коли виявлялося, що дощ і т. ін. ітиме цілісінький день або ніч, тоді я вже мав причину й будував собі справжню халабуду. Але я вже не любив справжніх халабуд, зроблених із гілля. Адже невдовзі на деревах не стало листу, лишилася тільки глиця деяких хвойних порід. Але ні, не це була справжня причина, внаслідок якої я не любив справжніх халабуд. Адже в халабуді я ненастанно думав про плащ мого сина, я буквально бачив його (плащ), бачив тільки його, він заповнював увесь простір. Щоправда, то була, як кажуть наші друзі-англійці, напівшинель, я ще й досі відчуваю її гуму, дарма що напівшинелі з гуми загалом не роблять. Отже, я якомога уникав такої підмоги, як справжні халабуди, зроблені з гілля, віддаючи перевагу своїй вірній парасольці, або якомусь дереву, або живоплотові, або кущеві, або якійсь руїні.
Думка вийти на битий шлях і зупинити якийсь автомобіль навіть не поставала переді мною.
А думка про пошуки допомоги в селах, у селян, мені б не сподобалась, навіть якби свінула мені.
Я повернувся додому, зберігши свої п'ятнадцять шилінгів. Ні, два я витратив. І ось за яких обставин.
Мені довелося терпіти й інші прикрощі, ніж уже названі, інші муки та неподобства, але я не розповідатиму про них. Не відступаймо від головного. Мабуть, мені доведеться терпіти ще й інші колись у майбутньому, тут я не певен, але коли-небудь безперечно знатиму.
Був вечір. Я спокійно чекав під парасолькою, поки проясниться на небі, аж раптом на мене брутально підступили ззаду. Я нічого не чув. Я стояв там, де, крім мене, не було нікого. Чиясь рука змусила мене обернутись. То був здоровенний, червоновидий селянин. У непромокальному плащі, циліндрі та чоботях. Його надутими щоками збігали струмочки води, з великих вусів спадали краплини. Але навіщо ці подробиці? Він дивився на мене з ненавистю. То був, можливо, той самий, що так чемно пропонував підвезти мене та сина в автомобілі. Не знаю. А проте його обличчя видавалося знайомим. І не тільки обличчя. В руці він тримав ліхтар. Ліхтар не світився. Але ж він міг запалити його будь-коли. В другій руці він тримав лопату. Щоб було чим закопати мене. Він схопив мене ззаду за піджак. Селянин, власне, ще не шарпав мене, він починав мене смикати тоді, коли вважав за потрібне. Він тільки лаяв мене. Я намагався з'ясувати, що я міг зробити йому, щоб довести його до такого стану. Напевне, я здивовано підняв брови. Але я завжди піднімав брови, вони майже впиралися мені у волосся, чоло ставало нагромадженням зморшок. Зрештою я зрозумів, що я на чужій території. То були його землі. Що я робив на його землях? Якщо й було запитання, якого я боявся, на яке я б ніколи не зміг дати задовільної відповіді, так ось воно. Та ще й на чужих землях! Уночі! За такої негоди, коли жоден пес не вилізе з буди! Але я не втратив самовладання.
– Це обітниця, – промовив я. Коли я хочу, мій голос стає досить вишуканим. Він мав подіяти на нього. Селянин пустив мене. – Проща, – додав я, збільшуючи свою перевагу. Він запитав куди. Що ж, партія виграна. – До Шитської мадонни, – пояснив я.
– До Шитської мадонни? – перепитав він, немов знав Шит як свої п'ять пальців і знав, що там немає ніякої мадонни. Але хіба є церква без мадонни?
– Таки до неї, – підтвердив я.
– Чорної? – запитав він, щоб перевірити мене?
– Наскільки я знаю, вона не чорна, – відповів я. Хтось інший збентежився б. Але не я. Я знав слабкі місця наших селян.
– Ви не дійдете ніколи, – промовив селянин.
– Це завдяки їй я втратив свого сина, – пояснював я далі, – зате зберіг життя матері. – Такі почуття не могли не сподобатися доглядачеві худоби. Якби він знав! Я докладно розповів йому про те, чого, на жаль, не сталося. Ні, я не шкодував за Нінеттою. Але вона, мабуть, хай там як, атож, зрештою, була втратою для мене. – Це мадонна вагітних жінок, – говорив я, – вагітних одружених жінок, і я дав обітницю йти в злигоднях аж до її ікони, щоб висловити їй свою вдячність.
– Цей епізод дасть змогу захоплюватися моєю вправністю – навіть тієї пори мого життя. Але, мабуть, я зайшов задалеко, бо погляд селянина знову став лихим. – Чи можу я попросити вас про одну послугу, – мовив я, – Господь вам віддячить. – І додав: – Господь вас послав мені цього вечора. – Смиренне благання послуг у людей, які от-от почнуть бити вас, інколи дає дуже добрі результати. – Трохи гарячого чаю, – просив я, – без цукру й молока, щоб поновити мої сили.
– Признайтеся, спокусливо надати таку дрібну послугу розбитому прочанинові.
– Гаразд, ходімо додому, – погодився селянин, – трохи обсушитесь.
– Я не можу, не можу! – вигукнув я. – Я дав обітницю йти по прямій лінії. – І щоб затерти прикре враження, створене цими словами, дістав з кишені флорина й дав йому: – Для ваших злидарів. – І додав, бо вже споночіло: – Флорин для ваших злидарів.
– Це далеко, – вагався селянин.
– Господь проведе вас, – напучував я його. – Селянин замислився. Й було про що. – І головне, – говорив я далі, – нічого їстівного, я нічого не повинен їсти. – Ну, цей хитрюга Моран, підступний, наче змій! Зрештою селянин пішов, сказавши мені зачекати. Не знаю, які були його наміри. Коли я вважав, що він уже досить далеко, я склав парасольку й вирушив у протилежному напрямі, перпендикулярному до потрібного мені, дощ лив як із ринви. Отак я й витратив флорин.
А тепер я зможу закінчити.
Я йшов уздовж цвинтаря. Була ніч. Можливо, північ. Вуличка піднімалася вгору, я насилу рухався. Вітерець гнав хмари по тьмяно освітленому небу. Як добре забезпечити собі довічний притулок. Просто чудово. Та якби ж вічність була тільки такою. Я підійшов до хвіртки. Вона була замкнена. Правильно. Але я не міг відкрити замок. Ключ заходив у шпарину, але не прокручувався. Давно ніхто не відмикав? Новий замок? Я зламав його. Відступив аж до протилежного краю вулички, розігнався й навалився на хвіртку. Я повернувся додому, як і наказав мені Юді. Нарешті я підвівся. Що це пахне так гарно? Лілеї? Мабуть, примули. Я підійшов до вуликів. Вони стояли надворі, як я й боявся. Я підняв покришку одного вулика й поклав на землю. То був невеличкий гостроверхий дашок, із крутими, видовженими схилами. Я засунув руку у вулик, поводив нею, вгорі нічого не було, опустив руку нижче і тільки в одному кутку намацав суху, пористу кулю. Коли я доторкнувся до неї пальцями, вона розсипалася. Бджоли збилися в купу, щоб їм було трохи тепліше, щоб спробувати заснути. Я набрав жменьку мертвих бджіл. Було надто темно, щоб бачити, я поклав їх до кишені. Вони нічого не важили. їх на всю зиму лишили надворі, забрали їхній мед, не дали їм цукру. Атож, тепер я міг робити висновки. Я не пішов до курника. Я знав, що кури теж мертві. Проте їх убили по-іншому, хіба що крім сірої. Мої бджоли та кури, я покинув їх. Я пішов до будинку. Ніде не світилося. Двері були замкнені. Я висадив їх. Можливо, я міг би відкрити їх котримсь своїм ключем. Я повернув вимикач. Світла немає. Я пішов на кухню, в Мартину кімнату. Нікого. Але досить дрібниць. Дім був покинутий. Постачальники обрізали струм. Вони мали намір потім знову дати його мені. А я вже не хотів. Отаким я став. Я вийшов у сад. Уранці я роздивився ту жменьку бджіл. Порох із крилець і члеників. Унизу коло сходів у скриньці я знайшов пошту. Лист від Саворі. В мого сина все гаразд. Звичайно. Не говорімо більше про нього. Він повернувся. Він спить. Лист від Юді, до третьої особи, він вимагає рапорту. Він матиме свій рапорт. Знову літо. Рік тому я вирушив на завдання. Я повернувся. Одного разу до мене навідався Ґабер. Він хотів отримати рапорт. Ти ба, а я гадав, що зустрічам і розмовам уже кінець. «Приходьте ще», – мовив я. Якось зайшов до мене й отець Амбруаз. «Невже це справді ви?» – вигукнув він, побачивши мене. Гадаю, він по-своєму щиро любив мене. Я сказав, щоб він уже не розраховував на мене. Отець почав промовляти. Він мав слушність. А хто не має слушности? Я покинув його. Я пішов від нього. Можливо, я зустріну Молоя. З моїм коліном не стало краще. Але не стало й гірше. Я тепер маю милиці. На милицях я пересуватимусь швидше. Добра буде пора. Я навчуся. Все, що було на продаж, я продав. Але я однаково мав великі борги. Я вже не витримував бути людиною й навіть не намагався. Я вже ніколи не запалю цю лампу. Я задую її й піду в сад. Якось я розмовляв з Анною. Вона розповіла мені про Зулу, про сестер Ельснер. Вона знала, хто я, і не боялася мене. Вона ніколи не виходила надвір, не любила виходити. А розмовляла зі мною через вікно. Новини були погані, але не зовсім. Було в них і щось добре. То були гарні дні. Зима була напрочуд сувора, всі говорили про те. Отож ми мали право на розкішне літо. Не знаю, чи мали ми на нього право. Ну а моїх птахів не вбивав ніхто. Вони були дикі. А втім, досить довірливі. Я впізнав їх, і вони, здається, впізнавали мене. Та хіба можна знати напевне? Деяких бракувало, з'явилися й нові. Я намагався краще зрозуміти їхню мову. Не послуговуючись своєю. Стояли найдовші, найкращі дні року. Я жив у саду. Я згадував про голос, що казав мені те або се. Тієї пори я почав погоджуватися з ним, розуміти, чого він хотів. Він уживав слова, яких не навчили малого Морана, слова, яких він згодом навчив свого малого. Тож попервах я навіть не знав, чого він хоче. Але зрештою став розуміти ту мову. Я розумів її, я розумію її, можливо, навпаки. Але питання полягає не в цьому. Саме той голос сказав мені написати рапорт. Чи означає це, що я тепер вільніший? Не знаю. Дізнаюся згодом. Тоді я зайшов у дім і написав: «Північ. Дощ періщить у шибки». Ні, не північ. Дощу не було.
1947 р.
Післямова
Жан-Жак Маю
«Молой»: Літературна подія, видатний твір
Коли навесні 1951 p. y видавництві «Minuit» вийшов роман «Молой», Бекет уже був автором двох англійських романів: «Мерфі» (1938 р.) і «Вот» (1943 p.), монументального, ще й досі невизнаного твору. Ще до війни він написав французькою мовою кілька гарних віршів, а близько 1945 р. внаслідок раптової зміни обрав французьку мову за свою літературну. Твори «Новини» і «Тексти ні для чого» були першими, проте невідомими шедеврами. Тому роман «Молой» став подвійною літературною подією: і для Бекета, що набув слави, і для французької літератури, для нашого роману, що почав змінюватися. За кілька тижнів критика вже змогла визначити міру цього літературного одкровення. Жанові-Жакові Маршану належить вислів, який давав змогу найкраще відчути, про що йдеться, він писав, що «ця книжка найщедріша на обіцянки, які запропонувала нам сучасність після роману «Нудота». Моріс Надо і Жан Бланза одразу відчули важливість твору, Ґаетан Пікон розумів, що він пропонує нам. Але найнесподіванішим відгуком був розлогий аналіз Жоржа Батая в журналі «Критика» за травень, що свідчив про глибоку прозірливість і пристрасну увагу. Минуло тридцять років, а цей текст і досі зберігає неминущу вартість.
Для структури роману «Молой» характерна надзвичайна прозорість. Роман розвиває далі тему пошуків свого Я, що після першого роману «Мерфі» (1938 р.) утвердилась як головна, якщо не єдина тема Бекета. Герой роману «Мерфі» – безперечно вигадана постать, чиї гротескні пригоди не менш своєрідні, ніж родимка на сідниці. Але в романі є не тільки VI розділ, де описано три рівні, від найяснішого до найтемнішого, душі, в якій ми впізнаємо душу автора, а й постійне відображення того, що можна було б назвати глибинною автобіографією. Цю тему ми знову бачимо в романі «Вот» (1943 p.), до якої додається ще й мотив «місії», яку доручає собі герой: пошук істини (нікчемности) існування, ба навіть буття, через відкриття метафізичного ніщо. Бекет усякчас стверджує та повторює: якщо нічого не знаєш, можна говорити принаймні про себе, та й узагалі говорити можна тільки про себе. Але в тих ранніх творах письменник ще перебував на певній відстані від зображеного героя, дії та думки якого він описував. У творах «Новини» і «Тексти ні для чого», відбулася набагато радикальніша революція, ніж та, яку засвідчує зміна мови: три герої «Новин» і автор-персонаж «Текстів» кажуть «я». «Я» казатиме й Молой, і герої всіх подальших творів. Усе діється, немов у витонченій драмі, навколо того «я» і своєрідного способу, яким Бекет використовує його.
Ще про Мерфі Бекет говорив, що він у творі аж ніяк не лялька. Він відповідає зо всю будову, яку автор спорудив навколо нього й кожен елемент якої не міг існувати після нього, він украй дивним способом став своїм власним автором («не я написав це, а Мерфі», читаємо ми на одній сторінці), немов Бекет ще тоді мав ідею та задум психологічних ігор у взаємопроникнення, що стали одним з незвичайних відкриттів його творчого доробку. Оповідання «Новини» і «Тексти» – водночас і художні твори, й програма, ми бачимо там вирішальні формули:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32