Никаких нареканий, рекомендую всем
Він хотів допомогти мені підвестися. Я відштовхнув його. Мені було добре й там, де я лежав. – Що він сказав вам? – знову запитав я.
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
– Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, – пояснив я, – а потім я урвав вас.
– Урвав? – здивувався Ґабер.
– «Знаєте, що він сказав мені одного разу», – ось ваші власні слова. Обличчя Ґабера проясніло. Цей чолов'яга був десь такий кмітливий, як і мій син.
– Він сказав мені, – заговорив Ґабер, – сказав…
– Голосніше! – закричав я.
– Він сказав мені, – повторив Ґабер, – Ґабере, сказав він мені, життя – таки добра штука, Ґабере, річ просто нечувана. – Ґабер наблизив своє обличчя до мого:
– Річ нечувана, – й усміхнувся.
Я заплющив очі. Усмішки – це так гарно, вони так додають сміливості, але потребують певної дистанції. Я запитав:
– Думаєте, він говорив про людське життя? – Я прислухався. – Тобто він мав на увазі людське життя? – знову запитав я. Я розплющив очі. Я був сам. В руках у мене було повно жмутків трави і землі, що їх я вирвав, навіть не збагнувши коли, як виривав і завжди. Я буквально виривав з корінням. Я припинив рвати, атож, тієї самої миті, коли зрозумів, що я вчинив, що я чиню таку мерзенну річ, і поклав тому край, розтулив долоні, й вони знову були порожні.
Цієї ночі я ступив на зворотний шлях. Пройшов я небагато, але ж це був початок. Зараховують перший крок. Другий – трохи більше. Ця фраза незрозуміла, вона не передає того, чого я сподівався від неї. Спершу я рахував десятками кроків. Зупинявся, коли вже не міг рахувати, але казав собі: «Браво, ти ступив стільки-то кроків, на стільки-то більше, ніж учора». Потім рахував п'ятнадцятими, двадцятками і зрештою п'ятдесятками. Так, зрештою я міг ступити п'ятдесят кроків, перше ніж зупинитися для відпочинку, спираючись на вірну парасольку. Мабуть, на початку я трохи блукав у Балібі, якщо я справді був там. Згодом я йшов більш-менш тими самими шляхами, якими ми йшли сюди. Але шляхи, коли вертаєшся по них, змінюють свій вигляд. Я їв, дослухаючись до розуму, все, що природа, ліси, поля, води могли запропонувати мені їстівного. Я випив увесь морфін.
Я дістав наказ повернутись у серпні, найпізніше у вересні. Я повернувся навесні, я не хочу бути точнішим. Отже, я йшов цілу зиму.
Хтось інший, не я, впав би на сніг, вирішивши вже ніколи не підводитись. Але не я. Колись я гадав, що люди не мали б таких причин, як я. Я завжди вважав себе хитрішим за речі. Є люди і є речі, не говоріть мені про тварин. І про Бога. Річ, що опирається мені, навіть задля мого добра, опирається недовго. Скажімо, цей сніг. Хоча, якщо бути щирим, він мене радше кликав, ніж опирався мені. Але в певному розумінні опирався. Цього досить. Я перемагав його, скрегочучи зубами від радості, можна дуже добре скреготати навіть різцями. Я прокладав собі шлях до того, що назвав би своєю згубою, якби міг собі уявити, що я згублю. А можливо, я й уявляв, можливо, я завжди уявляв, з часом до цього доходиш неминуче, і я ще дійду. Але під час подорожі я ще не уявляв, беззахисний перед злостивістю речей та людей і неспроможністю власної плоті. Моє коліно, коли абстрагуватися від того, що я вже звик до нього, боліло не менше і не більше, ніж першого дня. Мої муки, хоч які вони були, не збільшувалися. Чи можна пояснити таке? Але, коли повернутися до мух, я вважаю, що є такі, які народжуються на початку зими, в будинках, і трохи згодом дохнуть. Ми бачимо цих мушок у теплих кутках, вони повільно літають без завзяття і дзижчання. Тобто ми бачимо яку-небудь мушку тільки подеколи. Вони, напевне, вмирають дуже молодими, навіть не відклавши яєць. Їх замітають, запихають віником у совок, навіть не помітивши. Яке химерне покоління мух. Але я став здобиччю й інших почуттів, ні, це не те слово, здебільшого кишкових. Я вже не маю бажання розповідати про них, а шкода, був би непоганий уступ. Я тільки скажу, що хтось інший, ніж я, не подолав би їх без допомоги. Але я! Зігнувшись навпіл, стискаючи вільною рукою живіт, я посувався вперед, видаючи від часу до часу стогін відчаю або тріумфу. Деякі види мохів, які я їв, мабуть, були призначені для чогось іншого. Якщо я вбив собі в голову, що мені пунктуально треба добутися до місця своїх мук, то й кривава дизентерія не перешкодила б мені, я просувався на чотирьох, випорожнюючись нутрощами та кишками й виспівуючи прокльони. І, я вже казав вам: мої ближні розправляться зі мною.
Я не розповідатиму вам багато про це повернення, про його шаленства і зради. Я мовчатиму про лихих людей і про привиди, які прагнули перешкодити мені повернутися додому, як наказав Юді. Але я все-таки опишу його кількома словами, щоб дати собі настанови й підготувати душу до висновків. Спершу подам свої рідкісні думки.
Річ дивна, але я переймався деякими питаннями теологічного характеру. Ось кілька з них.
1. Чого варта теорія, згідно з якою Єву створено не з Адамового ребра, а з пухлини на литці (сідниці)?
2. Змій плазував чи, як стверджує Коместор, ходив стоячи?
3. Марія справді зачала через вухо, як хотілося святим Авґустинові й Адобардові?
4. Скільки ще часу примусить нас чекати себе Антихрист?
5. Чи справді має значення, якою рукою обмивати промежину?
6. Що треба думати про обітницю ірландців прикладати праву руку до реліквій святих, а ліву – до чоловічого члена?
7. Чи природа вшановує день суботній?
8. Чи справді дияволи не страждають від пекельних мук?
9. Алгебраїчна теологія Крейґа. Що можна думати про неї?
10. Чи правда, що святий Рох, бувши немовлям, не ссав груди в середу і п'ятницю?
11. Що думати про відлучення паразитів у XVI ст.?
12. Чи треба схвалювати дії італійського шевця Ловата, що, спершу каструвавши себе, розп'яв себе?
13. Що робив Бог до створіння світу?
14. Чи не стане блаженне бачення кінець кінцем джерелом нудьги?
15. Чи правда, що покарання Юди в суботу припиняють?
16. Чи справляють мертві панахиди по живих?
Я проказував собі напам'ять слова чудового отця-квієтиста: «Господи, що будеш уже не на небі, а на землі і в пеклі, я не хочу й не прагну, щоб твоє ім'я було освячене, ти й сам знаєш, що належить тобі». І т. ін. Середина й кінець дуже гарні.
Саме в цьому фривольному й чарівливому світі я знаходив собі притулок, коли переповнювалась моя чаша.
Але я ставив собі й інші запитання, тісніше пов'язані зі мною. Ось деякі з них.
1. Чому я не позичив кілька шилінгів у Ґабера?
2. Чому я скорився наказові повертатися?
3. Що сталося з Молоєм?
4. Таке саме запитання про мене.
5. Що станеться зі мною?
6. Такі самі запитання про мого сина.
7. Чи його мати на небесах?
8. Таке саме запитання про мою матір.
9. Чи потраплю я на небеса?
10. Чи зустрінемося ми всі коли-небудь на небесах: я, моя мати, мій син, його мати, Юді, Ґабер, Молой, його мати, Єрк, Мерфі, Ват, Кам'є та інші?
11. Що сталося з моїми курми, моїми бджолами? Чи жива ще моя сіра курка?
12. Зулу й сестри Ельснер – чи живі вони й досі?
13. Чи й досі кабінет Юді на тому самому місці, в будинку номер вісім на майдані Акацій? А що, як написати йому? Чи побачу я його? Я б йому пояснив. Що я б йому пояснив? Я попросив би в нього прощення. Прощення за що?
14. Чи не була ця зима вкрай сувора?
15. Скільки часу я ані сповідався, ані причащався?
16. Яке ім'я того мученика, що, бувши у в'язниці, скутий кайданами, вкритий паразитами й ранами, не мігши поворушитись, провів обряд освячення на своєму череві й відпустив собі гріхи?
17. Що я робитиму аж до своєї смерти? Чи не має способу прискорити смерть, не вчинивши гріха?
Перше ніж привести в рух, серед закрижанілої, а потім, коли настала відлига, заболоченої самотності моє, власне кажучи, тіло, я, признаюся, багато думав про своїх бджіл, більше, ніж про курей, і Господь тільки знає, чи думав я про своїх курей. Надто я зосереджувався на їхніх танках, бо мої бджоли танцюють, о, не так, як люди, задля розваги, а по-іншому. Я вважав, що в усьому світі тільки я знаю про це. Я досить ретельно вивчав цей предмет. Танцювали вони здебільшого, повернувшись у вулик, обтяжені, хто більше, хто менше, нектаром, і ті танки мали багато різновидів і ритмів. Я зрештою добачив у них систему сигналів, що ними бджоли, задоволені чи невдоволені своїм узятком, показували бджолам, які вилітали, в який бік треба або не треба летіти. Але й бджоли, які вилітали, теж танцювали. То був, безперечно, їхній спосіб повідомити: «Я зрозуміла» або «Не переживайте за мене». Але далеко від вулика, під час праці, бджоли не танцювали. Там панував, здається, принцип «Кожен за себе», якщо припустити, ніби бджоли здатні до таких уявлень. Танок складався здебільшого з дуже складних фігур, окреслених під час польоту, і я нарахував їх досить багато, згадавши і про їхнє можливе значення. Але ж лишалося ще питання про дзижчання, розмаїття тембру якого, коли бджоли підлітали до вулика або відлітали від нього, навряд чи було випадковим. Спершу я виснував, що кожну фіґуру танку підсилює характерне для неї дзижчання. Згодом я був змушений відмовитись від цієї приємної думки. Бо я бачив, що ту саму фігуру (зрештою, це я називав її тією самою) супроводить дуже різне дзижчання. Тож я казав собі: «Дзижчання не увиразнює танок, а навпаки, варіює його, Точнісінько та сама фіґура змінює значення залежно від дзижчання, яке супроводить її». Я зібрав і класифікував багато спостережень, присвячених цій темі, й мав певні результати. Але йшлося не тільки про фіґуру та дзижчання, а й про висоту, на якій виконували фіґуру. Я був переконаний, що та сама фіґура в супроводі того самого дзижчання не означає того самого за чотири метри від землі, що й за два. Бо бджоли не танцюють, байдуже, на якій висоті, навмання, є три або чотири рівні, завжди ті самі, на яких вони танцюють. Якби я вам сказав, які ті рівні і які відносини між ними, бо я провів ретельні вимірювання, ви б мені не повірили. А нині мені аж ніяк не годиться повідомляти про неймовірне. Хтось коли-небудь, може, скаже, ніби я писав для публіки. Попри всі зусилля, присвячені цим питанням, я більше, ніж будь-коли, був пригнічений складністю тих незліченних танків, що в них, певне, втручалися інші детермінанти, про які я не мав найменшого уявлення. З насолодою я казав собі: «Ось предмет, який я міг би вивчати все своє життя, ніколи не розуміючи його». Повертаючись додому й запитуючи себе про можливості невеличкої майбутньої радості, я тільки на думку про своїх бджіл та їхні танки відчував майже розраду. Адже я й далі вряди-годи сподівався невеличких радощів! Але, й оком не моргнувши, я припускав і те, що ті танки, власне, нічим не відрізняються від фривольних і безглуздих танців західних людей. Проте для мене сидіти коло своїх вуликів на осонні і споглядати їх завжди було справжнім дивом, урочистість якого ніколи не паплюжили мої міркування людини всупереч власній волі. Я не зміг би звинуватити своїх бджіл у тому, в чому звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло.
Я промовляв голосом, що давав мені настанови, радше, поради. Саме під час повернення я вперше почув його. Я не звертав на нього уваги.
Що стосується тіла, тепер, здається, я дуже швидко став невпізнанний. Проводячи руками по обличчю, жестом знайомим, а тепер ще й виправданішим, ніж будь-коли давніше, я знав, що мої руки відчувають уже інше обличчя, а моє обличчя відчуває вже інші руки. А проте основа цього відчуття була така сама, як і тоді, коли я був поголений та напахчений і мав білі м'які руки інтелігента. А цей живіт, якого я не впізнавав, і далі був моїм животом, моїм давнім животом, завдяки вже не знати якій інтуїції. Щоб уже все сказати, я й далі впізнавав себе і навіть мав гостріше та виразніше чуття своєї ідентичности, ніж доти, незважаючи на приховані ушкодження та виразки, якими вона вкрилася. Отже, в цьому аспекті я вочевидь перебував на нижчому рівні в порівнянні з рештою своїх знань. Я шкодую, що ця остання фраза не вийшла в мене кращою. Мабуть, вона заслуговувала, на те, щоб не бути двозначною.
А втім, є ще одяг, що так добре пасує до тіла і є, так би мовити, невіддільним від нього за мирних часів. Атож, я завжди був надто уважний до одягу, аж ніяк не будучи чепуруном. Я не мав чого нарікати на свій одяг, міцний і добре скроєний. Я був, звичайно, не досить прикритий, але чия тут провина? Я мусив розстатися зі своїм брилем, мало придатним витримувати мертвий сезон, і гольфами (двома парами), що їх холод і вологість, довгі переходи й неможливість у моєму стані прати їх як слід, звели невдовзі буквально нанівець. Але я максимально видовжив підтяжки, й мої штанці, дуже бахматі, як і слід, опустилися мені майже до литок. Дивлячись на синювату плоть між штанцями і халявками черевиків, я думав інколи про сина і про те, як я вдарив його, – так-бо збуджується розум, помітивши найменші аналогії. Мої черевики, за браком догляду, зашкарубли. То був їхній спосіб захисту від мертвої, обвітреної шкіри. Повітря вільно циркулювало в черевиках, мабуть, не даючи замерзнути ногам. Певне, я не менше шкодував, розставшись зі своїми трусами (двома парами). Вони згнили внаслідок контакту з моїми потопами та лавинами. І тоді спід моїх штанів, теж швидко прогнивши, роззявився від куприка аж до початку мошонки. Що я ще був змушений викинути? Сорочку? Та ні. Але я часто вдягав її навиворіт або задом наперед. Га-га! Я мав ще й інші способи вдягати сорочку. Передом наперед на лице, передом наперед навиворіт, передом назад на лице, передом назад навиворіт. На п'ятий день я починав спочатку. Так я сподівався зберегти її якнайдовше. Чи справді це подовжувало її вік? Не знаю. Сорочка трималася. Перейматися дрібницями – це дійти згодом до величного. А що ще мені довелося викинути? Накладні комірці, атож, я викинув їх усі, й навіть раніше, ніж цілковито використав їх. Зате краватку я зберіг, я навіть одягав її, і то зав'язану на шиї, мабуть, задля похвальби. То була краватка в горошок, але я забув якого кольору.
Коли йшов дощ, сніг або град, я опинявся перед наступною дилемою: або й далі йти, спираючись на парасольку, і промокнути, або стати й заховатися під розкритою парасолькою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32
– Не розумію, про що ви говорите, – відповів Ґабер.
– Щойно ви говорили, що він сказав вам щось, – пояснив я, – а потім я урвав вас.
– Урвав? – здивувався Ґабер.
– «Знаєте, що він сказав мені одного разу», – ось ваші власні слова. Обличчя Ґабера проясніло. Цей чолов'яга був десь такий кмітливий, як і мій син.
– Він сказав мені, – заговорив Ґабер, – сказав…
– Голосніше! – закричав я.
– Він сказав мені, – повторив Ґабер, – Ґабере, сказав він мені, життя – таки добра штука, Ґабере, річ просто нечувана. – Ґабер наблизив своє обличчя до мого:
– Річ нечувана, – й усміхнувся.
Я заплющив очі. Усмішки – це так гарно, вони так додають сміливості, але потребують певної дистанції. Я запитав:
– Думаєте, він говорив про людське життя? – Я прислухався. – Тобто він мав на увазі людське життя? – знову запитав я. Я розплющив очі. Я був сам. В руках у мене було повно жмутків трави і землі, що їх я вирвав, навіть не збагнувши коли, як виривав і завжди. Я буквально виривав з корінням. Я припинив рвати, атож, тієї самої миті, коли зрозумів, що я вчинив, що я чиню таку мерзенну річ, і поклав тому край, розтулив долоні, й вони знову були порожні.
Цієї ночі я ступив на зворотний шлях. Пройшов я небагато, але ж це був початок. Зараховують перший крок. Другий – трохи більше. Ця фраза незрозуміла, вона не передає того, чого я сподівався від неї. Спершу я рахував десятками кроків. Зупинявся, коли вже не міг рахувати, але казав собі: «Браво, ти ступив стільки-то кроків, на стільки-то більше, ніж учора». Потім рахував п'ятнадцятими, двадцятками і зрештою п'ятдесятками. Так, зрештою я міг ступити п'ятдесят кроків, перше ніж зупинитися для відпочинку, спираючись на вірну парасольку. Мабуть, на початку я трохи блукав у Балібі, якщо я справді був там. Згодом я йшов більш-менш тими самими шляхами, якими ми йшли сюди. Але шляхи, коли вертаєшся по них, змінюють свій вигляд. Я їв, дослухаючись до розуму, все, що природа, ліси, поля, води могли запропонувати мені їстівного. Я випив увесь морфін.
Я дістав наказ повернутись у серпні, найпізніше у вересні. Я повернувся навесні, я не хочу бути точнішим. Отже, я йшов цілу зиму.
Хтось інший, не я, впав би на сніг, вирішивши вже ніколи не підводитись. Але не я. Колись я гадав, що люди не мали б таких причин, як я. Я завжди вважав себе хитрішим за речі. Є люди і є речі, не говоріть мені про тварин. І про Бога. Річ, що опирається мені, навіть задля мого добра, опирається недовго. Скажімо, цей сніг. Хоча, якщо бути щирим, він мене радше кликав, ніж опирався мені. Але в певному розумінні опирався. Цього досить. Я перемагав його, скрегочучи зубами від радості, можна дуже добре скреготати навіть різцями. Я прокладав собі шлях до того, що назвав би своєю згубою, якби міг собі уявити, що я згублю. А можливо, я й уявляв, можливо, я завжди уявляв, з часом до цього доходиш неминуче, і я ще дійду. Але під час подорожі я ще не уявляв, беззахисний перед злостивістю речей та людей і неспроможністю власної плоті. Моє коліно, коли абстрагуватися від того, що я вже звик до нього, боліло не менше і не більше, ніж першого дня. Мої муки, хоч які вони були, не збільшувалися. Чи можна пояснити таке? Але, коли повернутися до мух, я вважаю, що є такі, які народжуються на початку зими, в будинках, і трохи згодом дохнуть. Ми бачимо цих мушок у теплих кутках, вони повільно літають без завзяття і дзижчання. Тобто ми бачимо яку-небудь мушку тільки подеколи. Вони, напевне, вмирають дуже молодими, навіть не відклавши яєць. Їх замітають, запихають віником у совок, навіть не помітивши. Яке химерне покоління мух. Але я став здобиччю й інших почуттів, ні, це не те слово, здебільшого кишкових. Я вже не маю бажання розповідати про них, а шкода, був би непоганий уступ. Я тільки скажу, що хтось інший, ніж я, не подолав би їх без допомоги. Але я! Зігнувшись навпіл, стискаючи вільною рукою живіт, я посувався вперед, видаючи від часу до часу стогін відчаю або тріумфу. Деякі види мохів, які я їв, мабуть, були призначені для чогось іншого. Якщо я вбив собі в голову, що мені пунктуально треба добутися до місця своїх мук, то й кривава дизентерія не перешкодила б мені, я просувався на чотирьох, випорожнюючись нутрощами та кишками й виспівуючи прокльони. І, я вже казав вам: мої ближні розправляться зі мною.
Я не розповідатиму вам багато про це повернення, про його шаленства і зради. Я мовчатиму про лихих людей і про привиди, які прагнули перешкодити мені повернутися додому, як наказав Юді. Але я все-таки опишу його кількома словами, щоб дати собі настанови й підготувати душу до висновків. Спершу подам свої рідкісні думки.
Річ дивна, але я переймався деякими питаннями теологічного характеру. Ось кілька з них.
1. Чого варта теорія, згідно з якою Єву створено не з Адамового ребра, а з пухлини на литці (сідниці)?
2. Змій плазував чи, як стверджує Коместор, ходив стоячи?
3. Марія справді зачала через вухо, як хотілося святим Авґустинові й Адобардові?
4. Скільки ще часу примусить нас чекати себе Антихрист?
5. Чи справді має значення, якою рукою обмивати промежину?
6. Що треба думати про обітницю ірландців прикладати праву руку до реліквій святих, а ліву – до чоловічого члена?
7. Чи природа вшановує день суботній?
8. Чи справді дияволи не страждають від пекельних мук?
9. Алгебраїчна теологія Крейґа. Що можна думати про неї?
10. Чи правда, що святий Рох, бувши немовлям, не ссав груди в середу і п'ятницю?
11. Що думати про відлучення паразитів у XVI ст.?
12. Чи треба схвалювати дії італійського шевця Ловата, що, спершу каструвавши себе, розп'яв себе?
13. Що робив Бог до створіння світу?
14. Чи не стане блаженне бачення кінець кінцем джерелом нудьги?
15. Чи правда, що покарання Юди в суботу припиняють?
16. Чи справляють мертві панахиди по живих?
Я проказував собі напам'ять слова чудового отця-квієтиста: «Господи, що будеш уже не на небі, а на землі і в пеклі, я не хочу й не прагну, щоб твоє ім'я було освячене, ти й сам знаєш, що належить тобі». І т. ін. Середина й кінець дуже гарні.
Саме в цьому фривольному й чарівливому світі я знаходив собі притулок, коли переповнювалась моя чаша.
Але я ставив собі й інші запитання, тісніше пов'язані зі мною. Ось деякі з них.
1. Чому я не позичив кілька шилінгів у Ґабера?
2. Чому я скорився наказові повертатися?
3. Що сталося з Молоєм?
4. Таке саме запитання про мене.
5. Що станеться зі мною?
6. Такі самі запитання про мого сина.
7. Чи його мати на небесах?
8. Таке саме запитання про мою матір.
9. Чи потраплю я на небеса?
10. Чи зустрінемося ми всі коли-небудь на небесах: я, моя мати, мій син, його мати, Юді, Ґабер, Молой, його мати, Єрк, Мерфі, Ват, Кам'є та інші?
11. Що сталося з моїми курми, моїми бджолами? Чи жива ще моя сіра курка?
12. Зулу й сестри Ельснер – чи живі вони й досі?
13. Чи й досі кабінет Юді на тому самому місці, в будинку номер вісім на майдані Акацій? А що, як написати йому? Чи побачу я його? Я б йому пояснив. Що я б йому пояснив? Я попросив би в нього прощення. Прощення за що?
14. Чи не була ця зима вкрай сувора?
15. Скільки часу я ані сповідався, ані причащався?
16. Яке ім'я того мученика, що, бувши у в'язниці, скутий кайданами, вкритий паразитами й ранами, не мігши поворушитись, провів обряд освячення на своєму череві й відпустив собі гріхи?
17. Що я робитиму аж до своєї смерти? Чи не має способу прискорити смерть, не вчинивши гріха?
Перше ніж привести в рух, серед закрижанілої, а потім, коли настала відлига, заболоченої самотності моє, власне кажучи, тіло, я, признаюся, багато думав про своїх бджіл, більше, ніж про курей, і Господь тільки знає, чи думав я про своїх курей. Надто я зосереджувався на їхніх танках, бо мої бджоли танцюють, о, не так, як люди, задля розваги, а по-іншому. Я вважав, що в усьому світі тільки я знаю про це. Я досить ретельно вивчав цей предмет. Танцювали вони здебільшого, повернувшись у вулик, обтяжені, хто більше, хто менше, нектаром, і ті танки мали багато різновидів і ритмів. Я зрештою добачив у них систему сигналів, що ними бджоли, задоволені чи невдоволені своїм узятком, показували бджолам, які вилітали, в який бік треба або не треба летіти. Але й бджоли, які вилітали, теж танцювали. То був, безперечно, їхній спосіб повідомити: «Я зрозуміла» або «Не переживайте за мене». Але далеко від вулика, під час праці, бджоли не танцювали. Там панував, здається, принцип «Кожен за себе», якщо припустити, ніби бджоли здатні до таких уявлень. Танок складався здебільшого з дуже складних фігур, окреслених під час польоту, і я нарахував їх досить багато, згадавши і про їхнє можливе значення. Але ж лишалося ще питання про дзижчання, розмаїття тембру якого, коли бджоли підлітали до вулика або відлітали від нього, навряд чи було випадковим. Спершу я виснував, що кожну фіґуру танку підсилює характерне для неї дзижчання. Згодом я був змушений відмовитись від цієї приємної думки. Бо я бачив, що ту саму фігуру (зрештою, це я називав її тією самою) супроводить дуже різне дзижчання. Тож я казав собі: «Дзижчання не увиразнює танок, а навпаки, варіює його, Точнісінько та сама фіґура змінює значення залежно від дзижчання, яке супроводить її». Я зібрав і класифікував багато спостережень, присвячених цій темі, й мав певні результати. Але йшлося не тільки про фіґуру та дзижчання, а й про висоту, на якій виконували фіґуру. Я був переконаний, що та сама фіґура в супроводі того самого дзижчання не означає того самого за чотири метри від землі, що й за два. Бо бджоли не танцюють, байдуже, на якій висоті, навмання, є три або чотири рівні, завжди ті самі, на яких вони танцюють. Якби я вам сказав, які ті рівні і які відносини між ними, бо я провів ретельні вимірювання, ви б мені не повірили. А нині мені аж ніяк не годиться повідомляти про неймовірне. Хтось коли-небудь, може, скаже, ніби я писав для публіки. Попри всі зусилля, присвячені цим питанням, я більше, ніж будь-коли, був пригнічений складністю тих незліченних танків, що в них, певне, втручалися інші детермінанти, про які я не мав найменшого уявлення. З насолодою я казав собі: «Ось предмет, який я міг би вивчати все своє життя, ніколи не розуміючи його». Повертаючись додому й запитуючи себе про можливості невеличкої майбутньої радості, я тільки на думку про своїх бджіл та їхні танки відчував майже розраду. Адже я й далі вряди-годи сподівався невеличких радощів! Але, й оком не моргнувши, я припускав і те, що ті танки, власне, нічим не відрізняються від фривольних і безглуздих танців західних людей. Проте для мене сидіти коло своїх вуликів на осонні і споглядати їх завжди було справжнім дивом, урочистість якого ніколи не паплюжили мої міркування людини всупереч власній волі. Я не зміг би звинуватити своїх бджіл у тому, в чому звинувачував свого Бога, якому мене навчили віддавати свій гнів, свій страх, бажання й навіть тіло.
Я промовляв голосом, що давав мені настанови, радше, поради. Саме під час повернення я вперше почув його. Я не звертав на нього уваги.
Що стосується тіла, тепер, здається, я дуже швидко став невпізнанний. Проводячи руками по обличчю, жестом знайомим, а тепер ще й виправданішим, ніж будь-коли давніше, я знав, що мої руки відчувають уже інше обличчя, а моє обличчя відчуває вже інші руки. А проте основа цього відчуття була така сама, як і тоді, коли я був поголений та напахчений і мав білі м'які руки інтелігента. А цей живіт, якого я не впізнавав, і далі був моїм животом, моїм давнім животом, завдяки вже не знати якій інтуїції. Щоб уже все сказати, я й далі впізнавав себе і навіть мав гостріше та виразніше чуття своєї ідентичности, ніж доти, незважаючи на приховані ушкодження та виразки, якими вона вкрилася. Отже, в цьому аспекті я вочевидь перебував на нижчому рівні в порівнянні з рештою своїх знань. Я шкодую, що ця остання фраза не вийшла в мене кращою. Мабуть, вона заслуговувала, на те, щоб не бути двозначною.
А втім, є ще одяг, що так добре пасує до тіла і є, так би мовити, невіддільним від нього за мирних часів. Атож, я завжди був надто уважний до одягу, аж ніяк не будучи чепуруном. Я не мав чого нарікати на свій одяг, міцний і добре скроєний. Я був, звичайно, не досить прикритий, але чия тут провина? Я мусив розстатися зі своїм брилем, мало придатним витримувати мертвий сезон, і гольфами (двома парами), що їх холод і вологість, довгі переходи й неможливість у моєму стані прати їх як слід, звели невдовзі буквально нанівець. Але я максимально видовжив підтяжки, й мої штанці, дуже бахматі, як і слід, опустилися мені майже до литок. Дивлячись на синювату плоть між штанцями і халявками черевиків, я думав інколи про сина і про те, як я вдарив його, – так-бо збуджується розум, помітивши найменші аналогії. Мої черевики, за браком догляду, зашкарубли. То був їхній спосіб захисту від мертвої, обвітреної шкіри. Повітря вільно циркулювало в черевиках, мабуть, не даючи замерзнути ногам. Певне, я не менше шкодував, розставшись зі своїми трусами (двома парами). Вони згнили внаслідок контакту з моїми потопами та лавинами. І тоді спід моїх штанів, теж швидко прогнивши, роззявився від куприка аж до початку мошонки. Що я ще був змушений викинути? Сорочку? Та ні. Але я часто вдягав її навиворіт або задом наперед. Га-га! Я мав ще й інші способи вдягати сорочку. Передом наперед на лице, передом наперед навиворіт, передом назад на лице, передом назад навиворіт. На п'ятий день я починав спочатку. Так я сподівався зберегти її якнайдовше. Чи справді це подовжувало її вік? Не знаю. Сорочка трималася. Перейматися дрібницями – це дійти згодом до величного. А що ще мені довелося викинути? Накладні комірці, атож, я викинув їх усі, й навіть раніше, ніж цілковито використав їх. Зате краватку я зберіг, я навіть одягав її, і то зав'язану на шиї, мабуть, задля похвальби. То була краватка в горошок, але я забув якого кольору.
Коли йшов дощ, сніг або град, я опинявся перед наступною дилемою: або й далі йти, спираючись на парасольку, і промокнути, або стати й заховатися під розкритою парасолькою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32