Усе це викликало таке хвилювання й таке збудження серед Родичів та Знайомих, що деякі з них, а саме з родини Комашок, включно з Кузьчиним Синочком, гайнули до Дрімучого Пралісу й полізли на дерева, щоб устигнути долізти до верхівок раніше, ніж це – будь-що – станеться, і щоб можна було все гарненько роздивитися.
Кролик поспішав краєм Дрімучого Пралісу, з кожною миттю дужче відчуваючи важливість свого завдання, і нарешті він прибіг до дерева, в якому жив Крістофер Робін.
Кролик постукав у двері.
Потому кілька разів гукнув господаря. Потому відступив трохи назад, задер голову, прикрив лапкою очі від сонця і, вдивляючись у верховіття, погукав знову.
Потому він зайшов із протилежного боку і ще погукав: "Агов! Де ти? Це я, Кролик!" – але нічого не сталося.
Тоді він замовк і прислухався, і все замовкло й прислухалося разом із ним, і в осяяному сонцем лісі стало тихо-тихо, а тоді зненацька десь високо-високо в небі заспівав жайворон.
– Як жаль! – сказав Кролик.– Крістофер Робін кудись пішов.
Кролик ще раз повернувся до зелених дверей – просто так, для годиться, і збирався уже йти геть, відчуваючи, що ранок йому остаточно зіпсовано, коли раптом помітив на землі клаптик паперу.
У папірці стирчала шпилька – мабуть, папірця раніше було пришпилено до дверей.
– Ага! – сказав Кролик, почуваючи, що до нього знов повернувся чудовий настрій.– Мені ще один лист!
Ось що там було написано:
ПІШОВ
СКОРОВЕРНУС
ЗАЛНЯТИЙ
СКОРОВЕРНУС
К.Р.
– Ага! – повторив Кролик.– Треба негайно повідомити інших.
І він поважно рушив у дорогу.
Найближче звідси жила Сова, і Кролик гайнув навпрошки через Дрімучий Праліс до Совиної хати. Біля Совиних дверей він посмикав мотузочку дзвоника й потицяв у кнопку дзвіночка; потім потицяв у кнопку дзвіночка й посмикав мотузочку дзвоника.
І так він тицяв та смикав, смикав і тицяв, аж поки нарешті з дверей вистромилася Совина голова й сказала:
– Забирайся геть! Я думаю!.. О, це ти!
Сова завжди так зустрічала гостей.
– Сово,– діловито почав Кролик,– у нас із тобою є мозок. В усіх інших – у голові тирса. Якщо в цьому Лісі хтось мусить думати,– а коли я кажу "думати", я маю на увазі думати по-справжньому ,– то це наша з тобою справа.
– Атож,– сказала Сова.– Я саме й думала.
– Прочитай оце.
Сова взяла в Кролика записку Крістофера Робіна і подивилася на неї трохи спантеличено. Звісно, вона вміла підписатися – Сува – вміла написати Вівторок так , що можна було зрозуміти, що то не Середа, і вона досить непогано вміла читати, якщо їй тільки не зазирали через плече й не питали щохвилини: "Ну, то як?.." Так, усе це вона вміла, але...
– Ну, то як? – спитав Кролик.
– Авжеж, так,– сказала Сова мудрим і глибокодумним голосом.– Я розумію, що ти хочеш сказати. Це – безперечно. Коли б ти не прийшов до мене, я б сама мусила прийти до тебе.
– Чому? – спитав Кролик.
– З тієї самої причини,– сказала Сова, сподіваючись, що, зрештою, вона зуміє щось вивідати.
– Учора вранці,– урочисто промовив Кролик,– я пішов провідати Крістофера Робіна. Його не було. На дверях у нього була пришпилена записка.
– Саме оця записка?
– Ні, інша. Але зміст її був той самий. Усе це дуже дивно.
– Неймовірно,– сказала Сова, знову вирячившись на записку. На мить їй здалося, ніби щось трапилося з носом Крістофера Робіна.– І що ж ти зробив?
– Нічого.
– Це найрозумніше,– премудро сказала Сова.
Але вона з жахом чекала нового запитання, і воно справді не забарилося.
– Ну, то що? – знову спитав Кролик.
– Авжеж, так воно і є,– пробубоніла Сова.
Якийсь час вона безпорадно кліпала очима, не в змозі більше нічого придумати, але раптом їй сяйнула щаслива думка.
– Скажи мені, Кролику,– сказала вона,– про що йшлося в першій записці? Тільки точно. Це дуже важливо. Від цього все залежить. Повтори ту записку слово в слово.
– Та в ній було те ж саме, що і в цій. Абсолютно!
Сова сердито зиркнула на Кролика й подумала, чи не краще його зіпхнути з дерева, але вирішила, що це вона завжди встигне, а тому продовжила свої розпити.
– Прошу повторити слово в слово ту першу записку,– сказала вона, ніби й не чула того, що сказав Кролик.
– Ну, там було написано: "Пішов. Скоровернус". Те саме, що й тут, тільки тут ще дописано: "Залнятий. Скоровернус".
Сова з полегкістю зітхнула:
– Ага, ось тепер наше становище дещо прояснилося.
– Так-то воно так, але в якому становищі Крістофер Робін? – сказав Кролик.– Де він тепер? Ось у чому річ!
Сова знову вирячилася на записку. І, звісно, для такої, як вона, грамотійки, тепер було зовсім не важко прочитати цю записку: "Пішов. Скоровернус. Залнятий. Скоровернус" . Нічого іншого в ній і не могло бути написано!
– Так от, любий мій Кролику, по-моєму, цілком зрозуміло, що саме трапилося,– сказала вона.– Крістофер Робін кудись пішов зі Скоровернусом. Він і отой... Скоровернус тепер чимось дуже зайняті. Ти останнім часом зустрічав у нашому Лісі якогось Скоровернуса?
– Гм,– сказав Кролик,– я ж оце й прийшов до тебе спитати... А який він із себе?..
– Ну,– сказала Сова,– плямистий або травоїдний Скоровернус – це просто е-е...
...Принаймні,– сказала вона,– найбільше він схожий на... е-е-е...
...звісно,– вела вона далі,– це залежить від того... е-е-е... е-е-е-е...
...словом, я просто не знаю, який він із себе,– щиро призналася Сова.
– Велике спасибі,– сказав Кролик і чимдуж помчав до Війні-Пуха.
Ще здалеку він почув якийсь загадковий шум. Кролик зупинився і прислухався. Шум був ось такий:

Вже метелики літають,
Дні зимові відлітають,
Перші квіти прозирають
Крізь сніжок.
В Лісі горлиця туркоче,
Синій пролісок мигоче,
Наче вискочити хоче
На лужок.
Бджоли крильця розправляють,
Тепле сонечко вітають,
Буде літо – всі це знають -
Буде й мед.
Вінні-Пух сидить, міркує,
Все те бачить, все те чує
І свіженький мед смакує
Наперед.
Бо весна іде полями,
Сипле жайворон піснями,
А дзвіночки під дубами
Дзень та дзень.
І зозуля закувала,
І водичка задзюрчала,
І весна всіх привітала:
"Добрий день!"
Сонце сяє-припікає,
Вінні-Пух сидить, куняє,
А довкола все буяє,
Все цвіте.
Вінні-Пух про літо мріє.
Хай з ним кожен порадіє
І міцніє, й не товстіє,
І росте.
– Здоров, Пуше! – сказав Кролик.
– Привіт, Кролику,– відповів замріяний Пух.
– Ти сам придумав цю пісеньку?
– Еге, я її начебто придумав,– сказав Пух.– Не те щоб я умів по-справжньому думати,– додав він скромно,– і ти сам знаєш чому, але іноді таке на мене нападає.
– Угу,– сказав Кролик, який ніколи й нічому не дозволяв нападати на нього, а завжди нападав на все сам.– Отже, справа така: ти коли-небудь бачив у нашому Лісі плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Ні,– сказав Пух.– Такого не бачив. А от Тигру щойно бачив.
– Тигра нам ні до чого.
– Еге, – сказав Пух.– Я й сам так подумав.
– А Паця ти бачив?
– Бачив, – сказав Пух. – Мабуть, він теж ні до чого? – спитав він догідливе.
– Ну, це залежить від того, бачив він когось чи ні.
– Він бачив мене,– сказав Пух.
Кролик присів на землю біля Пуха, але, відчувши, що це принижує його гідність, підвівся знову.
– Завдання просте,– сказав він, – треба з'ясувати: що робить Крістофер Робін цими днями вранці ?
– А що ж він робить?
– Ото ж бо! Можеш ти сказати як очевидець, що він робить уранці останнім часом? Тобто останніми днями?
– Можу, – сказав Пух. – Учора ми разом із ним снідали. Під Шістьма Соснами. Я приніс такий маленький кошичок – невеличкий, але дуже доречний кошичок, такий доладний, солідний кошичок, повний...
– Так, так,– сказав Кролик,– усе ясно. Але я маю на увазі пізніший час. Ти бачив його колись між одинадцятою і дванадцятою годиною дня?
– Та бач,– сказав Пух,– об одинадцятій годині... розумієш... об одинадцятій годині... одне слово, об одинадцятій годині я зазвичай забігаю додому. У мене там о цій порі деякі справи.
– А в чверть на дванадцяту?
– Та бач... – почав був знову Пух.
– А о пів на дванадцяту?
– Точно,– сказав Пух.– О пів на дванадцяту або трохи пізніше я зазвичай бачуся з ним.
І тут, подумавши як слід, Пух раптом пригадав, що він і справді давно вже не бачив Крістофера Робіна о цій порі. Після обіду – бачив, увечері – бачив, перед сніданком – бачив, одразу після сніданку – бачив, а тоді – "Ну, Пуше, до побачення" – і Крістофер Робін зникає на весь ранок.
– Ото ж бо,– сказав Кролик.– А куди?
– Ну, може, він щось шукає.
– А що? – спитав Кролик.
– Я саме про це й хотів сказати,– мовив Пух. – Мабуть, він шукає отого...
– Плямистого або травоїдного Скоровернуса?
– Еге, – сказав Пух. – Когось із них. Якщо його немає на місці.
Кролик суворо глянув на Вінні-Пуха:
– Здається, нічого путнього від тебе не доб'єшся,– сказав він.
– Ні! – сказав Пух. – Але я стараюся,– додав він покірно.
Кролик подякував йому за старання і сказав, що зараз він, Кролик, мусить провідати Іа, і Пух, якщо хоче, може піти з ним.
Але Пух, який відчув, що на нього "нападає" новий куплет пісеньки, квапливо попрощався з Кроликом і сказав, що він, Пух, має почекати Паця. І Кролик подався далі.
Але трапилося так, що першим побачив Паця не Пух, а саме Кролик.
Паць прокинувся цього ранку мало не вдосвіта й вирішив нарвати собі букетик фіалок, а коли він нарвав букетика й поставив його в мальоване горнятко посеред своєї хатки, йому раптом спало на думку, що ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок для Іа. І що більше він про це думав, то глибше відчував, як то сумно бути віслюком, котрому ніхто жодного разу в житті не нарвав навіть пучечка фіалок. І він знову помчав на галявинку, повторюючи сам до себе: "Іа – фіалки", "Фіалки – Іа",– щоб не забути. Бо такий уже сьогодні був день!
Паць нарвав великий-превеликий букет фіалок. Він щохвилини їх нюхав і почував себе невимовне щасливим, швиденько прямуючи туди, де мав звичку пастися Іа.
– Доброго ранку, Іа! – почав Паць трохи нерішуче, бо Іа був чимось зайнятий.
Іа підняв ногу й помахав Пацеві, щоб він ішов геть.
– Завтра,– сказав Іа.– Або післязавтра.
Паць підступив трохи ближче – поглянути в чому справа. На землі перед Іа лежали три палички, на які він уважно дивився. Дві палички з одного краю сходилися кінцями, із другого – розходились, а третя лежала на них поперек. Паць подумав, що то, мабуть, якась Пастка.
– Ой Іа,– знов почав він,– а я...
– Це маленький Пацик? – спитав Іа, не відриваючи очей від своїх паличок.
– Я, Іа, і я...
– Ти знаєш, що це таке?
– Ні,– сказав Паць.
– Це – А .
– О! – сказав Паць.
– Ніяке не О ! Це – А ! – суворо промовив Іа.– Ти що, недочуваєш? Чи, може, ти вченіший за Крістофера Робіна?
– Так,– сказав Паць.– Тобто, ні,– хутенько виправився він і підступив іще ближче.
– Крістофер Робін сказав, що це – А , отже, воно А є і буде. Принаймні доти, доки на нього хтось не наступить,– додав ще суворіше Іа.
Паць відскочив назад і понюхав свої фіалки.
– А ти знаєш, що означає А , маленький Пацику?
– Ні, Іа, не знаю.
– Воно означає Мудрість, воно означає Освіту, воно означає геть усі науки, про які ні Пух, ні ти не маєте навіть уявлення. Ось що означає А !
– О! – знову сказав Паць.– Тобто я хотів сказати "Он як!" – квапливо виправився він.
– Слухай мене, маленький Пацику. У цьому Лісі товчеться казна-скільки різних та всяких, і всі вони кажуть: "Ну, Іа – це ж тільки Іа, він просто осел, на нього можна не зважати". Вони тут швендяють туди й сюди і кажуть: "Ха-ха-ха!" Але що вони знають про А? Нічого! Для них це просто три палички. Зате для Освічених , завваж це собі, маленький Пацику, для Освічених – я не кажу про Пухів та Паців – це знаменита й могутня буква А. Так, так,– додав він,– це тобі не якась дурниця, що про неї знає кожен у Лісі.
Паць занепокоєно відступив іще далі назад і озирнувся, шукаючи допомоги:
– А ось і Кролик,– сказав він весело.– Привіт, Кролику!
Кролик поважно наблизився до них, мовчки кивнув Пацеві й сказав: "Привіт, Іа",– тоном, який недвозначно свідчив, що не пізніше як за дві хвилини він скаже: "Бувай здоров".
– Іа, в мене до тебе лише одне запитання: що робить Крістофер Робін останніми днями вранці?
– А що я бачу зараз перед собою? – відповів Іа, не підводячи очей.
– Три палички,– не задумуючись, відповів Кролик.
– От бачиш! – сказав Іа Пацеві.
Після цього він обернувся до Кролика:
– Тепер я відповім на твоє запитання,– урочисто промовив він.
– Щиро дякую,– сказав Кролик.
– Що робить Крістофер Робін уранці? Він вчиться. Він здобуває Освіту. Він оболдіває – здається, він вживає саме це слово,– він оболдіває знаннями!.. У міру своїх скромних здібностей я теж, якщо я правильно засвоїв це слово, оболді... тобто, роблю те саме, що й він. Оце, наприклад, буква...
– Буква А,– сказав Кролик,– але не дуже вдала. Ну, гаразд, я мушу йти і повідомити інших.
Іа поглянув на свої палички, а тоді – на Паця.
– Як сказав Кролик? Що це таке? – спитав він.
– А,– сказав Паць.
– Це ти йому сказав?
– Ні, Іа, я не казав. По-моєму, він знає сам.
– Він знає ? Ти хочеш сказати, що якийсь там Кролик знає букву А?
– Авжеж, Іа. Він дуже розумний, наш Кролик.
– Розумний? – зневажливо сказав Іа й щосили наступив на свої три палички.
– Ось тобі й Освіта! – з гіркотою сказав Іа-Іа, стрибаючи на своїх паличках, яких на ту мить стало вже шість.
– Ось тобі й Наука! – сказав Іа-Іа, хвицяючи копитами свої палички, яких на ту мить стало вже дванадцять.– Якийсь там Кролик усе це знає! Ха!
– Я думаю... – несміливо почав Паць.
– Не треба, – сказав Іа.
– Я думаю... фіалки – гарні квіти,– сказав Паць. – Він поклав перед Іа свій букет і чимдуж чкурнув геть.
Наступного ранку записка на дверях Крістофера Робіна сповіщала:
Я пішов у справах.
Скоро повернусь.
К.Р.
Ось чому всі мешканці Лісу – звичайно, за винятком плямистого чи травоїдного Скоровернуса – віднині знають, що робить Крістофер Робін кожного ранку.
ПРИГОДА ШІСТНАДЦЯТА,
У якій Вінні-Пух вигадує нову гру і до неї прилучається Іа-Іа
На той час, коли річечка добралася до краю Лісу, вона дуже виросла – виросла майже у справжню Річку. І, ставши дорослою, вона перестала крутитися, перекидатися і скакати, як раніше, в дитинстві, а плинула тихо й спокійно.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21