Цiлую. Михайло.»
Я пiдвiв очi на Павлушу. Павлуша теж уже встиг прочитати i хитнув головою.
То були листи. Фронтовi солдатськi трикутники. То були листи з фронту чоловiка баби Мокрини, що загинув, визволяючи Прагу, в останнiй день вiйни, в День Перемоги, дев'ятого травня сорок п'ятого року. Скiльки минуло вiдтодi, а в селi й досi часто згадували про цю незвичайну, таку, як казав мiй дiд, нефортунну загибель дядька Михайла Деркача. Розповiдали, що то був дуже веселий, дотепний, дуже хороший чоловiк. I завзятущий садiвник. То вiн насадив цей багатий сад перед вiйною, так i не скуштувавши його плодiв. А тепер деякi дерева вже й повсихали…
I те, що я мало не втопився, саме рятуючи фронтовi листи дядька Михайла, який загинув в останнiй день вiйни, i те, що зараз отам, попiд хатою саме солдати рятували людей, худобу i майно — все це набуло для мене якогось особливого змiсту. Я вiдчув себе так, наче я теж належу до армiї, наче я беру участь у справжнiй вiйськовiй операцiї i зараз зробив щось таке, що, може, робили на фронтi, щось гiдне бiйця. I гордiсть з цього радiсно залоскотала пiд серцем.
I я вже нi крапельки не шкодував, що пiрнув по тi листи. Тiльки подумав: «Бережи донечок наших…», а вони, бач: «Не гавкайте, мамо». I стало менi ще дужче жаль ту стару нещасну бабу Мокрину, яка сидiла зараз верхи на стрiсi i плакала, думаючи, що листи її чоловiка загинули, i може, згадуючи його i картаючи себе за те, що забула про них…
I жаль менi стало, що вона так наївно вiрила в бога, вважаючи, нiби вiн такий хороший i справедливий, а вiн, бач, бiльше за всiх чогось саме її покарав, бiльше всiх затопив, аж по самiсiньку стрiху, а невiрникiв, атеїстiв, дiда Салимона, наприклад, навiть не зачепив… Де ж справедливiсть?
I ще я подумав, що Павлуша виявився сильнiшим за бога, бо врятував мене не бог, а Павлуша. I треба завжди надiяться не на бога, а на друга.
Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.
— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.
— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.
Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.
— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.
— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.
— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.
I ми полiзли.
Я перший.
Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.
Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз…
Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…
Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
Роздiл XXIII
У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на «блискавцi», з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але вiн перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — i силою натяг на мене штормiвку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потiм оддам.
Зашморгнувши «блискавку» до пiдборiддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько «обштопала» нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла… Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився…
I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.
Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже… Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi… Хай тiшиться…
Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!
Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.
— Та ну, поїхали, нiчого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я i пiдвiв човна до шафи.
Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.
Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.
Тьху! Хай ти сказишся!
Я стрибнув назад у човен.
I тут…
Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:
— Тю! Як же це ти?
— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.
— Та дiдько з нею. Як нога?
Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi…
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.
Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?
Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожнiй.
«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.
— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60