Особливо пiсля того, як на репетицiї побував дiд Салимон. Ми його не запрошували. Вiн зовсiм випадково попав на репетицiю (лагодив у клубi стiльцi, а тут ми прийшли). Спершу дiд Салимон на нас уваги не звертав, стукав собi молотком. Тодi чуємо, стукання припинилось — прислухається дiд. Ми саме роздраконювали першу дiю, де городничий Стьопа Карафолька, дiзнавшися вiд Бобчинського i Добчинського (тобто вiд нас з Явою) про ревiзора (Колю Кагарлицького), дає вказiвки полiцейському (Васi Деркачу).
Городничий Карафолька стояв на сценi, випнувши зроблене з подушок пузо, i хрипким басом (де тiльки вiн у нього брався!) говорив:
— Квартальний Пуговiцин… вiн високий на зрiст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що бiля шевця, i поставити солом яну вiху щоб було схоже на планування. Воно чим бiльше ламання тим бiльш означає дiяльностi градоправителя. Ох, боже мiй! Я й забув що пiд тим парканом навалено на сорок возiв усякого смiття. Що це за поганий народ! Тiльки-но десь постав який-небудь пам'ятник або просто паркан — чорт їх знає, звiдки й нанесуть усякого смiття!
Тут у п'єсi написано «зiтхає». Карафолька за всiма правилами зiтхнув, зробивши при цьому паузу. З тiєї паузи негайно скористався дiд Салимон, якому, видно, давно вже кортiло висловитися.
— От щучий син! — на весь зал гаркнув дiд — От же ж спецiалiст! (То чомусь було у дiда найлайливiше слово!) Окозамилювач чортiв! Ну точнiсiнько наш колишнiй голова Припихатий! Той теж такi штуки одмочував, як начальство з областi приїхати мало… Правильна п'єса! Молодець автор! Знає жизнь…
Того ж дня все село заговорило про майбутню виставу.
«Бу-бу-бу… Ревiзор!.. Гу-гу-гу… Хлестаков!.. Ру-ру-ру… П'єса!» — тiльки й чулося в усiх кутках Навiть старезнi бабусi що зроду такого слова в ротi не держали, й собi — «Ревiзор»' «Ревiзор», — аж дивно слухать. А не дуже грамотна глухувата баба Гарбузиха розпустила серед своїх пiдстаркуватих подружок чутки, що автор п'єси «Ревiзор» нiякий не Гоголь а кореспондент райгазети товариш Курочка, якии приїздив колись у наше село, i написано все точно про нашого колишнього голову Припихатого; але оскiльки Припихатий зараз на вiдповiдальнiй посадi iнструктора в обласному управлiннi культури, то й написано так завуальовано, i пiдписався товариш Курочка не своїм iменем, а псевдонiмом — Гоголь…
Теперiшнiй голова колгоспу Iван Iванович Шапка дуже з цiєї чутки смiявся й одвалив нам чималенькi грошi на декорацiї i костюми. Це була справжня удача. Робити декорацiї допомагав нам учитель креслення i малювання Анатолiй Дмитрович, а костюми шила з фарбованої мiшковини i марлi цiла бригада дiвчат. З осенi до самiсiнької весни готували ми п'єсу. I от…
Якби цього вечора якийсь злодiй забрiв у наше село, вiн мiг би спокiйнiсiнько, не криючись, пiдряд виносити все з хат i, не кваплячись, вантажити на вiз чи що у нього там було б… Дома, в хатах, не тiльки не лишилося живої душi — навiть собаки збiглися з усього села до клубу i влаштували тут свої собачi вечорницi.
Та що там казать, коли навiть стосемилiтня баба Триндичка, прапращурка нашого зоотехнiка Iвана Свиридовича, про яку дiд Салимон казав, що вона «вже почала другий вiраж», що в неї скоро знову рiзатимуться зуби й що вона нiколи не вмре; до якої приїздили аж з Києва, щоб дiзнатися, чого це вона так довго живе баба Триндичка, яка вже тридцять рокiв не виходила з двору, нiколи не була в кiно i не те що в клуб, а й у церкву вже не ходила, — ота сама Триндичка i то причалапала на нашу виставу.
— О! Я ж вам казав! — на весь зал радiсно вигукнув дiд Салимон. — Уже ходити вчиться. Скоро й гопки пiде…
За це баба Триндичка пiд загальний регiт мовчки вперiщила дiда Салимона костуром по спинi.
Але стривайте, стривайте…
Дзень! Дзень! Дзень-ь-ь-ь! — По серцю рiзонув третiй дзвiнок.
В залi гасне свiтло.
— Ану! Ану! Ану! — кишкає нас (тих, хто не повинен бути на сценi у першiй явi) Галина Сидорiвна.
Завiса iз скреготом розсувається (вона у нас, як той цепний собака, — на залiзних кiльцях по iржавiй дротинi бiга).
Все!
Почалося.
Тепер подiтися нiкуди.
— Я запросив вас, панове, щоб… — чути вже городничеський голос Стьопи Карафольки.
Я стою за лаштунками, заплющивши очi i притискаючи до грудей кулаки, i шепочу: «Все буде гаразд! Усе буде гаразд! Усе буде гаразд!» Як заклинання.
Ех, дурний я, що не вивчив жодної молитви! А мене ж баба вчили! Як би зараз згодилося! Хоч я й пiонер i не вiрю, звичайно, але… Отаке в мене було, коли я вперше зважився стрибнути в вершечка верби у рiчку! Я стояв на суковi i дивився вниз, а серце моє вже давно одiрвалося i, вискочивши з грудей, летiло у воду, а я все ще стояв, вчепившися руками в гiлляку, i не мiг одiрватися, а памороки менi забивало, i в животi тенькало, i… Але нi! То були iграшки, а не переживання. Я з радiстю стрибнув би зараз не те що з верби, а телевiзiйної київської вежi, аби тiльки…
— Гга-га-га! — гримонув реготом зал. От бiсiв Карафолька! У нього вже й на репетицiях смiшно виходило…
«Ну нiчого, спокiйно, спокiйно! Все буде гаразд! Все буде гаразд!.. От як зараз зарегочуть — все буде гаразд!..»
— Гга-га-га!
«Ну, от! А я, дурний, боюся!..»
Все ближче, ближче, ближче…
От уже зараз, зараз…
Як тiльки Карафолька скаже… О!.. О!.. О!..
«Так i ждеш, що зараз розчиняться дверi i — шасть…»
У мене всерединi щось клацнуло, я сiпнувся всiм тiлом i разом з Явою вискочив на сцену.
— Надзвичайна подiя! — одчайдушне гаркнув Ява.
— Несподiвана новина! — одчайдушне гаркнув я.
— Що? Що таке? — сполошилися всi, хто був на сценi. Вийшло дуже переконливо. Зал завмер.
— Непередбачена справа, — гаркнув я. — Приходимо в готель…
— Приходимо з Петром Iвановичем у готель, — перебиваючи мене, гаркнув Ява.
В залi мертва тиша.
«От ми молодцi! Ну ж ми молодцi! Все гаразд!» — промайнуло у мене в головi. Я переможно дивлюсь у залу, бачу десятки очей, спрямованих на мене… I…
— Е! — гекаю я, перебиваючи Яву (я добре знаю, що повинен зараз сказати «Е». Але далi… Нiби враз хтось у вухо менi — ххху! — i все з голови моєї через друге вухо — фiть! — i голова моя стала порожня-порожнiсiнька, як дiрка. I жодного в нiй словечка. Не те що там з ролi Добчинського, а взагалi жодного — наче я теля i не знаю людської мови. Тiльки оте «е» в головi и зосталося i лунко перекочується там, об череп стукаючись.
— Е! — гекаю я ще раз. I дивлюсь на Яву. А вiн дивиться на мене. I я раптом розумiю, що вiн теж… Що й у нього все з голови — фiть! — i нема…
— Е! — гекаю я втретє. I дивимось.
— Е! — гекаю я.
— Е! — гекає Ява.
I знову дивимось… У залi вибухає регiт. Всi думають, що так i треба.
Ондо й баба Триндичка розтягла у посмiшцi свого беззубого рота, i нiс у неї торкається пiдборiддя, i обличчя стає сплюснутим i вдвiчi меншим, нiж звичайно (скiльки-то рокiв вона не смiялася!)
— Га-га-га! Го-го-го! Гу-гу-гу!.. — реве зал.
Кузьма вистромив голову iз суфлерської будки i, широко роззявляючи рота, по складах пiдказує, що менi говорити. Здавалося, глухий зрозумiв би його. Вже й городничий Карафолька пiдказує, i поштмейстер Сашко Гузь. У першик рядах уже теж зрозумiли, i навiть хтось iз публiки, почувши Кузьму, й собi почав пiдказувати.
Я чую окремi слова, але вони розбiгаються, як неслухнянi вiвцi, i я, мов отой невдаха-пастух, не можу зiбрати їх докупи. Якби в мене зараз спитали навiть: «Як твоє прiзвище?» — я, мабуть, не змiг би сказати.
А в заднiх рядах все ще регочуть, думаючи, що так треба по п'єсi. I крiзь регiт чути чийсь вигук: «От молодцi! Ну й молодцi!»
Це вже занадто!
Бiльше витримати я не можу.
Я рвонувся з мiсця i, збивши по дорозi якусь декорацiю, кинувся iеть зi сцени…
Я бiг по безлюдному селу навмання, не розбираючи дороги, i вiтер свистiв у моїх бакенбардах.
I тiльки коли я опинився за селом, у верболозi, Над рiчкою, я впав на траву i качався, i стогнав, i землю гриз вiд ганьби, вiд сорому, вiд горя. А коли через кiлька хвилин перший приступ вiдчаю минув, я побачив, що поряд зi мною качається, стогне i землю гризе мiй друг Ява — Бобчинський.
Ми не сказали один одному нi словами глянули одич одному в вiчi i тiльки тепер зрозумiли, що ми наробили. Ми не тiльки провалилися самi, знеславили себе на все сели. Ми провалили весь «Ревiзор» Гоголя. Таку п'єсу провалили! Бо як ви вже знаєте, хоч якi неголовнi герої Бобчинський i Добчинський, а так побудована ця генiальна п'єса, що без них нi тпру нi ну — нема ходу п'єсi нiякого. От ми зараз втекли, а там все зупинилося. Навiть уявити важко, що там дiється… Скандал… Панiка… Бо ж не можуть дiзнатися городничий Карафолька та всi iншi чиновники, що в готелi живе Хлестаков — Кагарлицький, якого треба прийняти за ревiзора. Сказати це повиннi були ми, Бобчинськии i Добчинський Крiм нас, нiхто цього зробити не може. Нiхто. I вмерла п'єса. Нема п'єси. Розгублено стоїть на мiсцi талановитий Карафолька, не знаючи, що робити. I всi iншi персонажi стоять, як у тiм'я вдаренi. А за сценою, так i носа ни показавши, страждає ще талановитiший Коля Кагарлицький. Ах який же вiн був Хлестаков на репетицiях! I де ж у нього те бралося… А ранiше таке ж тихе i непомiтне було! Ми його й за хлопця не мали. Нi тобi з верби у воду стриб; нути нi тобi з рогатки вiкно вибити. Носа у книгу впхне а сидить пiд грушею нищечком. А на сценi таке виробляв, що аж-аж… I тепер нiхто цього не побачить.
I зоотехнiкова прапращурка баба Триндичка, яка раз на сто рокiв вирiшила культурно розважитись, подивитися спектакль — попленталась додому на пiч цвiркунiв слухати. Невдоволена i похмура розходиться публiка по хатах, лаючи на всi заставки примхливе i непевне театральне мистецтво яке так залежить вiд навiть найпоганючих акторiв.
А цi актори лежать зараз голiчерева на травi, дивляться у небо де глузливо пiдморгують їм зiрки, i страждають. На весь космос, на весь Всесвiт страждають.
Ну як тепер показатися людям?! Як подивитися їм в очi? Як взагалi жити на свiтi пiсля цього?! Ой, що ж ми наробили!..
Лишенько!
I нащо ми придумали отой ВХАТ на свою голову!
Жили ж собi спокiйно й весело.
Чого нам треба було?
У Се-Ше-А захотiлося на гастролi? Вiнкiв лаврових? Аплодисментiв? Шминдрики нещаснi! Маєте тепер аплодисменти по пицi!
А все почалося з Києва. Це Київ винен. Столиця України. I київська мiлiцiя винна. I новi цинковi ночовки. I Валька. I Максим Валер'янович. I годинник «Салют». I… утопленик Утопленик винен насамперед. Але пождiть, давайте все до ладу.
Це було минулого лiта.
Було так.
Роздiл II
Випадок у метро. «Космонавт». Конфлiкт з київською мiлiцiєю
Ми приїхали до Києва. На цiлий мiсяць. У гостi до мого рiдного дядька i моєї рiдної тiтки.
Це було прекрасно. Ми цiлий рiк мрiяли про цей день. Не те, що ми нiколи не бували в Києвi. Бували. Ява один раз, а я аж двiчi. Але тодi, вперше, ми були усiм класом на екскурсiї, всього лише два днi. А вдруге я був сам, без Яви. То було, звичайно, не те, зовсiм не те. Ви ж самi знаєте, що радiсть, якої не можна роздiлити з найлiпшим другом, — це не повна радiсть I навiть не пiврадостi. А якась четвертинка… Отож не дивуйтеся, що в нас був такий пiднесений настрiй.
Коли люди приїздять до Києва, з чого вони починають? Правильно! З Хрещатика! Так уже заведено… Ви злазите з поїзда, заносите свої «чамайдани» в хату, i ноги механiчно самi несуть вас на Хрещатик, навiть не питаючи вашого дозволу i бажання. Тiтка ледве встигає гукнути вам навздогiн «Глядiть же не загубiться!.. I на обiд не…» — далi ви вже не чуєте…
Через двадцять хвилин пiсля того, як ми приїхали, ми вже iшли по Хрещатику…
Що я сказав? Iшли? Нi, ми пливли, ми линули, ми викроковували гордо й урочисто, як на парадi. По Хрещатику не можна просто собi йти, коли щойно приїхав у Київ. Така вже то незвичайна вулиця. Той, хто потрапив на Хрещатик, стає нiби iншою людиною. Всi на Хрещатику здаються якимись радiсними i святковими. I напрочуд чемними, ввiчливими. I всi усмiхаються. Хоч iдуть люди по Хрещатику щiльно, як у черзi, майже при гудившись одне до одного, але я не бачив, щоб хтось когось копнув ногою, ударив лiктем або навiть просто вилаяв. Штовхне ненароком — «Вибачте!» — усмiхнеться i йде собi далi. Хорошi люди на Хрещатику! Треба, щоб на всiх вулицях такi були. Пливемо, ми, линемо, викроковуємо… Широкий, як Днiпро, Хрещатик (по радiо на свята завжди так кажуть). Попiд берегом на тротуарах — люди, посерединi, на брукiвцi, — машини. I так, як на тротуарi не побачиш жодної машини, так на брукiвцi не побачиш жодної людини. Кожному своє. I щоб одне одному не заважать, навiть переходи пiд землю поховали. Такий же па Хрещатику лад — любо глянути. «Легше у нас пiд воза вгнатися, нiж тут пiд машину», — подумав я. Та тiльки встиг я це подумаги, аж раптом з тротуару, як Пилип з конопель, вирвався на середину вулицi просто пiд машини огрядний i лисий дядько в темних окулярах, з фотоапаратом через плече i наче без штанiв, у самих трусах. Тiльки по гудзиках ми здогадалися, що то були такi штани, але коротенькi, як труси. З-пiд тих штанiв некрасиво стирчали голi, вкритi густим чорним волоссям товстi ноги. По всьому було видно, що то не наш чоловiк, а якийсь iнтурист.
Ми з Явою завмерли — невже перебiжить?!
Та враз — цюррр! — наче з-пiд землi виринув молоденький стрункий мiлiцiонер з хвацько пiдкрученими вусиками. I голоногий iнтурист, не добiгши навiть до середини брукiвки, так i присiв, смiшно розчепiривши руки. Потiм крутонувся i пiдтюпцем побiг назад. Мiлiцiонер йому навiть слова не сказав, тiльки усмiхнувсь i посварився пальцем, наче вчитель на недисциплiнованого учня (хоча iнтурист був удвiчi старший за мiлiцiонера).
— О! Бачив? — гордо сказав Ява. — Думає, мабуть, раз приїхав з якогось там Лондона чи Рiо-де-Женейро, то можна тут швендяти, де хочеш! Дзуськи! Лiзь, голубе, пiд землю, як усi люди. Невелике цабе!
Потiм Ява захоплено глянув на молоденького симпатичного мiлiцiонера i сказав:
— Ти знаєш, Павлушо, все-таки нема в свiтi лучче, як бути мiлiцiонером. По-перше, благородно! Борешся з усякими злодiями, бандитами та хулiганами. По-друге, усi тебе поважають, а коли треба, й бояться. По-третє, цiкаво. Не життя, а суцiльне тобi кiно пригодницьке. Я, мабуть, таки стану мiлiцiонером. А ти?
— А я льотчиком, — вперто сказав я. — Ти ж знаєш!..
— Як хочеш, — сказав Ява i зiтхнув.
Ява мiняв професiї, як циган конi. Сьогоднi вiн моряк, капiтан далекого плавання.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60