— Тридцять копiйок пучок! Український женьшень!
Покупцi посмiхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справдi водоростi. Але те, що це не глобулус, i сумнiву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович, — мiкроскопiчна одноклiтинна водорiсть, i мати такий вигляд не мiг аж нiяк.
Розказав я тодi про це Явi, подивувалися ми заповзятливостi й базарному талантовi Книшихи («От людей обдурює змiюка!»), а потiм i забули. Чим тiльки не торгують на тих базарах! Це ж тобi не в магазинi.
А тепер я згадав. Може, й справдi Книш на глобулус зазiхає.
— В усякому разi, — рiшуче сказав Кукурузо, — ти собi як хочеш, а я сьогоднi вночi…
Кукурузо не договорив. Раптом з плеса долинула дзвiнка пiсня:
Пусть всегда будет солнце,
Пусть всегда будет небо,
Пусть всегда будет мама,
Пусть всегда буду я!

Роздiл XVIII
Несподiванi Iгор, Валька та iншi
Голоси були хлоп'ячi й дiвчачi — бадьорi пiонерськi голоси. Здавалося, що плавнями просто по водi й болоту крокує через очерети веселий пiонерський загiн. Ми здивовано перезирнулися — що таке? Потiм рвонулися й побiгли на берег — туди, звiдки видно було плесо. Але нiчого не побачили — заважав очерет.
Ми швидко видряпалися на стару вербу, пiд якою стояв курiнь. Це було найвище дерево на островi. I тодi побачили: з стружки на плесо випливали, наче лебiдi, бiлi човни. У човнах сидiли пiонери — в бiлих майках, у бiлих панамках, з червоними галстуками. В першому човнi стояв на весь зрiст стрункий високий юнак у бiлих штанях, без майки, але теж з червоним пiонерським галстуком. То був, мабуть, вожатий. Пiд бронзовою шкiрою його випиналися могутнi мускули. Здавалося, цей юнак зiйшов просто з фiзкультурного плаката «Готуйся на значок ГПО!»
Та от пiсня скiнчилася, i вожатий вигукнув:
— Друзi, пропоную на цьому островi зробити зупинку! Як ви вважаєте, товаришу штурман? — схилився вiн до маленького вилицюватого хлопця з насупленими бровами, що сидiв на кормi.
— Тiльки так! — дуже серйозно вiдповiв хлопець. Всi чомусь засмiялися.
— Тодi держiть курс на острiв, штурмане! — в тон йому сказав вожатий.
— Тiльки так! — повторив хлопець, i знову всi засмiялися.
Але на хлопця це не справило нiякого враження. Вiн i бровою не повiв.
Один за одним човни пристали до берега. I враз острiв нiби перетворився на пiонерський табiр: смiх, крики, бiганина. Хтось бив м'яча, хтось уже хлюпався у водi, хтось ловив сачком метеликiв. Серед пiонерiв ми побачили й кiлькох васюкiвських юннатiв, але вони були не з нашого кутка, ми їх знали погано. Ми сидiли на деревi, не знаючи, що нам робити, — чи показуватись, чи нi. Та довго вагатися нам не довелось. Якась висока цибата дiвчинка натрапила на курiнь i вигукнула:
— О! Дивiться! Тут хтось живе!
Всi збiглися до неї. Пiдiйшов i вожатий. Смаглявий прудкий хлопчина з фотоапаратом через плече шмигнув у курiнь i одразу ж вискочив, тримаючи в руках електричний лiхтарик.
— Лiхтарик! — пояснив вiн. — Механiчний. З динамкою. Дає струм лише тодi, коли натискати на цю ручку.
I почав чвиркати, показуючи. Кукурузо неспокiйно засовався на гiлцi.
Цибата дiвчинка теж шмигнула в курiнь i потягла звiдти рушницю.
— Погляньте, справжня, мисливська…
— Ой, обережно, вона, може, заряджена! Ще стрельне, — зойкнула котрась iз дiвчат.
Тут Кукурузо вже не витримав:
— Ану не займай!
Всi враз пiдняли голови. Ховатися бiльше було нiчого.
Ми злiзли з дерева. I одразу нас оточили пiонери.
— Хто ви?
— Що ви тут робите?
— Це ваш курiнь?
— I рушниця ваша?
— Ви мисливцi?
— Ви тут живете?
Я розгублено подивився на Кукурузо. Вiн похнюпився i мовчав.
— Та вони, мабуть, просто рибалять тут. Це нашi, з Васюкiвки, — сказала васюкiвська юннатка, здається, з восьмого класу.
— Або з дому втекли, — пiдкинула друга (ми про неї тiльки знали, що вона вредна й дочка колгоспного бухгалтера).
— Або в iндiйцiв грають. Як «Маленькi дикуни» Сетона-Томпсона. Пам'ятаєте? — втрутилася цибата.
— Або у Робiнзонiв… Правда ж? — сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:
— Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?
— А ми з Києва. Юннати ми, — зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.
— Приїхали сьогоднi, — перебила її цибата.
— От Валько, не перебивай! Дай я скажу! — вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. — Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, — це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра — i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо — люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?
Кукурузо набурмосився:
— Дiло… та й усе…
— Секрет? Так? Секрет? — не вгавала гостроносенька.
— От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! — вигукнула цибата Валька. — Раз не говорять, значить, секрет.
— Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, — погодилася гостроносенька Оксана.
— То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? — спитав вожатий.
— Нi, аж до вечора можете буть, — милостиво дозволив Кукурузо.
— Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, — усмiхнувся вожатий.
— Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, — пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.
— Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! — кинулася на нього Оксана.
— Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! — вигукнув вожатий. — А тепер — за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!
— Тiльки так, — авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».
Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.
— Ти, Iгоре, займись вогнищем, — сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. — Ти в нас майстер.
— Ходiмо, я покажу, де хмиз, — по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали — не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?
Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:
— Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.
Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?
— Гарна штука, — опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. — Скiльки дав?
— Що — дав?
— Заплатив скiльки?
— Нiскiльки. Сам зробив.
— Що-що? — Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.
— Сам, кажу, зробив, — серйозно повторив Iгор.
— Ага, — криво посмiхнувся Кукурузо — Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.
— От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.
З кущiв вийшов вожатий.
— Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?
— Та нiчого, просто так, — махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:
— Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?
— А що таке?
— Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» — «тiлькитак» — у космос лiтав?
— Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.
Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис — насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.
Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина — мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.
Ми мовчали, розгубленi й спантеличенi.
Вожатий пильно подивився на нас i удавано сердито сказав:
— Що ж ви, братця, розпатякались тут, а хмизу не несете? Люди ж голоднi. Ану, давайте швидше!
Це зразу вивело нас iз зацiпенiння Ми кинулися поспiхом (навiть надто вже поспiхом) збирати хмиз. I через хвилину вже тягли на галявину величезнi оберемки. Особливо старався Кукурузо. Вiн тяг такий оберемнще, що я боявсь, щоб у нього пуп не розв'язався.
Цибата дiвчинка Валька, побачивши, захоплено сказала:
— Ого-го!
I я не знаю, вiд чого бiльше був такий червоний Кукурузо, чи вiд напруження, чи вiд того «ого го». Вiн взагалi чогось дуже часто поглядав на оту Вальку. Найшов на кого дивитися! Страшило якесь! Лупате, цибате, витрiшкувате! Тю! Гiрша за Гребенючку у сто разiв'
Всi стояли на галявинi кружка i дивилися, як ловко розпалював Iгор вогнище. Диви, мiський, а вмiє…
Незабаром серед галявини вже лизало небо вогненними язиками велике багаття.
— Ну, а чия черга сьогоднi куховарити? — спитав вожатий.
— Сашкова! — радiсно вигукнула цибата Валька.
— Сашкова! Сашкова! Правильно! — загукали звiдусiль, i всi подивилися на «штурмана».
— Твоя? — спитав вожатий.
— Тiльки так, — сказав той.
— Значить, нам сьогоднi везе, — усмiхнувся вожатий.
— Везе! Везе! Юшку! Сашенько, обов'язково юшку! Юшку! — злилися в одно десятки вигукiв.
— Тiльки так, — уперше за весь час усмiхнувшись, закивав головою Сашко.
Тепер, коли всi стояли разом навколо вогнища, було особливо помiтно, що Сашко дуже маленький на зрiст, менший за всiх Може, тому вiн i тримався так серйозно й насуплено, щоб здаратися солiднiшим. Але ще було помiтно, що його всi люблять i якщо и смiються з отого ного «тiльки так», то зовсiм не глузливо, а скорiше лагiдно.
Сашко заходився готувати їжу. Дiвчатка допомагали йому, чистили картоплю, рибу, яку дiстали з сiтки, що була прив'язана до корми одного з човнiв i занурена у воду. Iншi пiонери розбрелися по острову. Якось так само собою вийшло, що ми опинилися поруч з Iгорем. Iгор сидiв на пеньку i стругав ножем паличку. Ми з Кукурузом сидiли бiля пенька навпочiпки, уткнувшися пiдборiддям в колiна, i задумливо колупалися в землi. Потiм Кукурузо кахикнув i, насупившись (щоб приховати нiяковiсть), сказав хрипло:
— Дай подивитися… приймач… Можна?
Iгор зразу одклав ножик i паличку.
— А чого ж… Звичайно. Будь ласка.
Вiн одкрив футляр.
— Оце настройка, це дiапазони, це звук, — показав, де що крутити.
Кукурузо схилився над приймачем. Засопiв. Я й собi носа сунув Кукурузо одпiхнув мене лiктем.
— Не хукай туди прямо Запотiє i зiпсується.
Iгор усмiхнувся.
— Та нiчого. Вiд цього не зiпсується.
Довго Кукурузо крутив ручки-колiщата, i ми мовчки, затамувавши подих, слухали голоси далеких країн.
— Да а… Цiнна штука, — сказав нарештi Кукурузо i додав: — Ну, з фiзики, в тебе, звичайно, п'ятiрка.
— П'ятiрка, — просто i без хвастощiв вiдповiв Iгор.
— А двiйки ти хапав коли-небудь? — з надiєю спитав Кукурузо — Хоч з поведiнки, хоч зi спiвiв абощо? Чи круглий вiдмiнник?
— Вiдмiнник, — нiби вибачаючись, сказав Iгор. — Всi нашi юннати вiдмiнники. Така умова.
Кукурузо тихо зiтхнув.
У цей час з кущiв визирнула Валька. Видно, дiвчата вже закiнчили чистити рибу. Я бачив її, а Iгор, що сидiв до псi спиною, нi. Валька тихенько пiдкралася до нього, i я не встиг навiть рота розкрити, як вона одним рухом зштовхнула його з пенька. Iгор нiчого не пiдозрiвав i, звичайно, перекидьки полетiв у траву.
— Дамi завжди треба звiльняти мiсце, — сказала Валька, сiдаючи на пень.
Iгор, встаючи i обтрушуючись, тiльки усмiхнувся у вiдповiдь.
Ми з Кукурузом здивовано перезирнулись.
Добре дiло! Толковою хлопця-фiзкультурника, що змайстрував отакенюнiй приймач, цибате страшило пхає собi так, нiби то не хлопець, а якась мебля.
I вiн тiльки посмiхається…
Якби, наприклад, менi зробила таке, скажiмо, Гребенючка, я б їй так дав, що вона б ногами вкрилася. Та що це з Кукурузом?
— Ану дай менi! — нахабно говорить Валька i простягає руку до приймача, якого держить Кукурузо. I Кукурузо, теля, спокiйнiсiнько оддає приймач. Тю, дурний! Що то — її приймач, чи що?! Чого вона розпоряджається! Iч, яка розумна!
Проте всi цi вигуки, звичайно, беззвучно лунають лише в менi самому. Я мовчу. То ж не-мiй приймач, i не в мене його одбирають.
Валька почала настроювати приймач, по-пташиному схиливши голову набiк i дивлячись у небо. Надибала на якусь тягучу мелодiю i раптом радiсно скрикнула:
— О! О!
Ми спантеличено глянули на неї — що таке? Мрiйно дивлячись на плесо i уважно слухаючи музику, вона тихо сказала:
— «Лебедине озеро»… Адажiо…
Я скривився. Тю, задавака! Таке говорить, що й не второпаєш!
А Кукурузо напустив на себе серйознiсть i, насупивши брови, каже:
— Нi, — каже, — це озеро скорiше не Лебедине, а Качине, бо лебедi в нас не водяться. Зате качви — як тої ряски.
Валька раптом як зарегоче:
— Ой, держiть мене! Ой, не можу! От дивак! Я ж не про це озеро, а про музику. «Лебедине озеро». Балет композитора Чайковського. Якраз оце зараз передають.
Кукурузове обличчя наче ошпарили. Вся кров, яка тiльки була в його органiзмi, кинулася в обличчя.
— Можна подумать, що я не знаю, — сердито буркнув вiн. — Прекрасно знаю цей знаменитий балет. А про наше озеро я просто так сказав. Для iнтересу… Для смiху.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60