Вони довго розштовхуватимуть його, вiн брикатиметься, говоритиме: «Iдiть, я вас дожену», — нарештi лайнеться негарним словом i встане. I вирушать вони у плавнi. Дiд на довбанцi, вони на плоскодонках. Дiд тiльки й робить, що стоїть i жде їх. Бо вони не їдуть, а зигзагами кривуляють по водi: з лiвого борту гребонуть — човен праворуч пливе, з правого гребонуть — лiворуч пливе, i так увесь час. Дiдова ж довбанка — як по струнцi йде. Ох i довбанка у дiда Варави! Легка, мов пiр'їна, летить по водi, як птиця, як отi новi кораблi на пiдводних крилах. Але всидiти на нiй, крiм дiда, мало хто й мiг. Дуже перекидиста була довбанка. Пливеш на нiй, наче по дротинi йдеш, — весь час балансу' вати треба.
Позаторiк на вiдкриття полювання мисливцiв до нас понаїхало безлiч. Човни одразу всi порозбирали. А київськi запiзнилися — аж уночi приїхали. Не дiсталося їм човнiв. Одна дiдова довбанка лишилася. Що робить?
— Удвох на цiй довбанцi їхать годi й думати — потоне, — сказав дiд. — А то можна було б порозвозить на мiсця.
— Так по одному можна переїхать, — каже Гонобобель.
— Абсолютно правильно, — спокiйно зауважив дiд. — А звiдти хто човна буде переганяти?
— М-да, — глибокодумно промимрив Гонобобель.
— А якщо пацанiв використати? — сказав довготелесий Олесь (ми якраз тут-таки стояли).
— Ще потопите менi пацанiв, — буркнув дiд.
— Та нi! Чого там! — вихопилося в мене. — Ми ж легкi. По черзi будемо перевозити. А як i перекинемось, то ви ж знаєте, як ми плаваємо! Як вутки!
— Ну що ж, спробуйте, — погодився дiд. — Тiльки роздягнiться, хлопцi. Бо таки, мабуть, доведеться скупатися.
Оскiльки я перший вискочив, то й перший перевозив. Перевозив Олеся. Ну, перевозив, мабуть, не те слово, бо перекинулися ми бiля самого берега, навiть не встигли од'їхати. Тiльки вiн сiв, тiльки почав умощуватись, як ми вже й перекинулись. I хоч коло берега було зовсiм мiлко, Олесь примудрився зануритися у воду з головою.
— Клята довбанка! Душогубка, а не човен! Хай їй бiсi — лаявся вiн, вилазячи на берег i обтрушуючись, як собака.
Товаришi смiялися, а Папуша сказав (вiн говорив, широко розтягуючи губи, а разом з ними й слова):
— От вертля-ве! Зiнське щеня-я! Всидiти не мо-же! Голки в штанях! Зараз я поїду, раз ти таке…
I полiз у довбанку.
— Ви сiдалом, сiдалом прямо на дно сiдайте, — радив дiд.
Але на днi довбанки була вода, i Папуша не хотiв замочити штанiв.
— Це ще сiдало так застудиш, — сказав вiн, поклав поперек бортiв дощечку й сiв на неї. Дiд подержав довбанку, поки ми не всiлися, а тодi одiпхнув нас од берега. Я обережно почав гребти, i ми поїхали. Папуша сидiв прямо, як перший учень за партою На колiнах обома руками тримав рушницю, батансуючи нею, мов канатоходець.
«Добре сидить, доїдемо», — подумав я. Ми вже були якраз на серединi рiки. I тут над нами низько-низько з шумом пролетiло троє крижакiв. Папуша враз сiпнувся, скинув рушницю (мисливець вiн був дуже азартний), та вистрелити не встиг, — ми втратили рiвновагу. Човен почав хилитися-хилитися набiк.
— Дядьку! — кричу. — Пильнуйте, перекидаємось!
Вiн тiльки рукою по водi — плюсь, плюсь, плюсь…
Та хiба рукою за воду вдержишся? Бовть! Останнє, що я бачив, — це як новенькi резовi чоботи з довгими халявами мелькнули в повiтрi, i вода зiйшлася над нами Я одразу виринув i схопився за перекинуту довбанку. Через якусь мить з води вигулькнула Папушина голова — обличчя не видно: мокре волосся до пiдборiддя все залiпило.
— Ружйо! — булькнув вiн i знову зник пiд водою — як поплавець, коли клюне риба.
Тодi знову вигулькнув, знову:
— Ружйо!
I знову пiд воду.
— Що там у вас? — весело загукали з берега.
— Дядько рушницю, кажеться, втопили! — загукав я у вiдповiдь.
Тут i Папуша зовсiм уже виринув i, одпльовуючись, проридав:
— Упусти-и-ив! Стендове! Цiни нема!
Ледве ми з ним до берега добрались — я довбанку i весло перед собою пхав, а вiн… Я вже боявся, щоб вiн з горя сам не потонув. Пливе i стогне'
— О господи! Таке ружйо! Таке ружйо!
На березi дiд почав заспокоювати:
— Нiчого, витягнем! Оно хлопцi пiрнуть i витягнуть.
Спорядили нас. Попливли ми. Пiрнали-пiрнали — нiчого не витягли. Дно замулене, затягло у мул рушницю, хiба знайдеш?
Поки ми пiрнали, дiд Варава заспокоював Папушу, а коли не знайшли, дiд розсердився на нього — наче Папуша не свою, а його, дiдову, рушницю втопив:
— А чого ви, дурний, сiпались? Чого сiпались? Було б сидiти спокiйненько! Їхать, раз везуть! Так не — крижакiв йому захотiлось Першому. Ще нiхто не стрiляв, а вiн уже, бач, сiпається. Таку дорогу вещ утопить! Хiба можна вам рушницю довiрити! 3 пукалки вам стрiляти, а не з рушницi.
Папуша винувато мовчав, i не виправдувався, i не ображався, що дiд його, кандидата, лає, як школяра. Дiд часто на полюваннi пiд гарячу руку i лаяв, i кепкував з них, i вони нiколи не ображалися. Невигiдно їм було ображатися. Дiд Варава знав плавнi, як свою кишеню. Пiд час вiйни був вiн тут у партизанiв провiдником — «головним лоцманом», як його тодi називали I всi мисливцi знали: як поїдеш з дiдом на полювання, нiколи без дичини не будеш.
Скiльки не приїздив пiсля того Папуша, завжди гiрко зiтхав, згадуючи свою «дорогу утопленицю» (вiн говорив про неї, як про живу iстоту, з нiжнiстю i сумом). А коли «мазав» — кидав на землю свою теперiшню «тулку» i трохи не топтав її ногами, вигукуючи:
— Клята лушня! Хiба це ружйо! Голобля нестругана! Лопатилно! Ех, якби жива була моя утоплениця! Хiба б я пропуделяв того крижня!
Все це свiдчило, що рушниця та була справдi дуже цiнна рiч i пiрнати по неї варто було.
— Ну, а що ж тодi значить отой «вермахт», «подаруночок вiд нiмцiв»? — сказав я. — I отi «двадцять залiзних» i все iнше?
До звичайної, хай навiть стендової рушницi всi отi таємничi шпигунськi слова нiяк не тулилися.
— Нi, вони не по рушницю, — впевнено сказав Ява. — Це точно! Папуша, пам'ятаєш, говорив, що вiн повну цiну заплатить тому, хто витягне, аби тiльки витягли. Так чого ж ховаться…
Правильно, я згадав, Папуша таки так казав. I вiн би заплатив навiть бiльше, нiж та рушниця коштувала, бо, крiм усього, вiрив, що вiд неї залежало його мисливське щастя (щось надто вже часто «пуделяв» вiн з своєї нової «тулки»).
Варiант з рушницею одпадав.
Тим часом Бурмило знову пiрнув, смiшно дригнувши над водою ногами в ластах. I майже одразу виринув. З трубки, яку вiн держав у ротi, мов з фонтана, метрiв на два вгору лупонула вода. Потiм кашель i лайка:
— А хай йому пуп! Це ж я так утоплюся й квитi Нащо воно менi треба!
— Ну, ша ша-ша! Як мальчик! — скривився Книш.
— Це маска чортова мене пiдводить, — Бурмило рвонув з лиця маску — Я думаю, що я, як у протигазi, i починаю дихать, а воно — вода одразу захлинаюсь. У мене ж зябрiв нема.
— Значить, треба пiдстрахувать. Пiдстрахувать треба. Прив'яжемо до твоєї ноги вiрьовку, я кiнець у руцi триматиму — для страховки. В случаї чого, я раз — i витягну. Але то вже iншим разом. На сьогоднi досить, — Книш глянув на годинник. — А то я на аеродром запiзнюсь. Я ж тобi казав — спецзавдання.
Ми перезирнулися.
«Аеродром», «спецзавдання»… Це щось таке… Одним словом, кров з носа — ми повиннi знати, що то за спецзавдання на аеродромi.
— Гайда! — шепоче Ява i хапається за весло. Я теж.
Нiколи ще наша плоскодонка так не мчала, як на цей раз. Вода аж вирувала за кормою. Нам обов'язково треба було ранiше за Книша дiстатися берега
РОЗДIЛ V
Кишенькова атомна бомба на транзисторах. Хто такий Фарадейович
I от ми вже щодуху бiжимо селом. Вбiгаємо на колгоспне подвiр'я, де стоїть грузовик Книша, i одразу гальмуємо. Ху! Тут уже бiгти не можна, бо привернемо увагу. А нам треба непомiтно, нищечком забратися в кузов грузовика. I ми, заклавши руки в кишенi i незалежно спльовуючи, поволеньки чимчикуємо подвiр'ям. Назустрiч нам бiлозубе усмiхається замурзаний (всеньке обличчя у шмаровидлi) комбайнер Гриць Чучеренко.
— Здоров, пацани! Що — гайку якусь вкрасти треба?
— Та нi, просто так… гуляємо… — байдужiсiнько чвиркнув крiзь зуби Ява.
— Ну глядiть, як пiвкомбайна менi пропаде, ноги поодкручую, — смiється Гриць i заходить у вiдчиненi дверi майстернi.
Ми озираємося. Здається, нiхто не дивиться.
— На абордаж! — командує Ява.
Раз-раз-раз! Геп! Вiн уже в кузовi. Тепер я.
Раз-раз-раз!.. Др-р-р!..
А хай ти сказишся! Зачепився. I — як штани на парканi, на два боки звiсився. Нi туди нi сюди.
Ява хапає мене за комiр — сiп! Др-р-р-ррррр… Геп! Жабою ляпнувся я в кузов. Глип — отакенний шмат штанiв трикутником на стегнi одвалився, тiло моє грiшне небесам виставив. Ой, буде менi од матерi! Що ж, доведеться терпiть: за шпигунами ганяти — не в карти грати.
Тiльки б Книш у кузов не зазирнув… Бо повикидає за шкiрки, як цуценят, то такийi Скiльки не проси: «Дядьку, покатайте», — нiколи не вiзьме. I сховатися, прикритися нiчим — порожнiй-порожнiсiнький кузов.
Аж ось хряснули дверцята, загурчав мотор — здригнулася й рушила машина.
Повезло! Не зазирнув. I знову пiдкидає нас на вибоях — добре, що хоч стiльцiв нема над головою. Нiчого, видержимо — до аеродрому кiлометрiв з десять, не бiльше.
Ми лише по кiлька синцiв та по двi-три гулi понабивали, як уже й приїхали.
Коли машина стала i Книш вийшов (хряснули дверцята), ми обережненько i повiльно-повiльно вистромили з-над бортiв голови. Воно! Аеродром. Наш, районний. Ондо трiпочеться надутий вiтром смугастий конус на службовому будиночку. Стоять кiлька лiтакiв сiльгоспавiацiї. З грузовика стрiчковим транспортером навантажують в один з лiтакiв мiнеральнi добрива.
Книш пiдiйшов до льотчикiв, що курять бiля будиночка, щось питає, дивиться на годинник, потiм, приклавши руку до очей, — в небо. I, наче тiльки й чекав нашого приїзду, з'являється в небi лiтак. Уже чути гуркiт мотора.
— Заходить на посадку, — авторитетно шепоче Ява.
I ось уже, пiдстрибуючи, iде лiтак, що сiв на немудрящу посадочну площадку, позначену тичками.
Книш одразу побiг до лiтака.
Спустивши на землю металеву драбинку, з лiтака вийшов льотчик. В руках у нього — довгаста коробка, з якої стирчить якась трубка. Льотчик передав коробку Книшевi, щось каже (нам не чуть) i показує, мовляв, обережно. Книш бере коробку так, наче в нiй вибухiвка.
— Що це? Що вiн передав? — стурбовано питаю я.
— Щось пiдозрiле, — каже Ява, — Може… Може, атомна бомба… з Америки…
— Замале для бомби, — намагаюся заспокоїти себе я.
— Дуже ти тямиш, — хмикає Ява. — А якщо на транзисторах… спецiально для шпигунiв.
Книш обережно влазить у кабiну, заводить мотор, i ми їдемо Нi мабуть, «їдемо» не те слово. Ми повземо, помалу, обережно, об'їжджаючи кожну ямку, кожен камiнчик. Тiльки один раз у життi я бачив, що цей грузовик так їхав. Тодi вiн був покритий червоною китайкою i на ньому стояла… труна. Це — як усiм селом ховали героя громадянської вiйни дiда Опанаса. Згадка про той факт холодним шпичаком залазить у серце. А що, як справдi вибухне? I поховать нiчого буде — бо вiд нас навiть попелу не зостанеться. Атомна бомба — це ж…
— Яво, — шепочу я, — а давай з-злiземо…
— Чого? — питає вiн, але по очах бачу, що вiн не проти того, щоб злiзти.
— Як так їхать, то лучче йти! На такiй швидкостi вiн од нас все одно не втече. Та й ноги розiм'яти хочеться.
Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.
Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:
— Ч-чорт… пiдвернув…
Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо — все-таки захист…
— Iти можеш? — для годиться питаю я.
— Спробую, — ховає очi Ява.
Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.
Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати — так повiльно вона сунеться.
Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.
Ми схвильовано перезираємося.
О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.
Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!
О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.
Вiн — наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно — винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, «унiверсальний винахiдник-iзобретатель». Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах — просто не злiчити…
Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв…
Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу «дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю»…
Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!
Одчиняєш хвiртку — i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!»
Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч — дивiгься! — кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то — огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!
Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?
Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.
Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60