— Привiт, старики!
Чвиркаючи чоботями, вiн пiдiйшов до нас. Пiдiйшов, схилився, пильно вдивляючись у нашi з Явою обличчя, потiм випростався i суворо глянув на асистента:
— Що це за iнвалiди? Я їх не знаю…
У мене зупинилося серце.
— Що це таке, я питаю? — вже на нас суворо дивився вiн. — Що ви всi — збожеволiли! Як зговорилися! Той захворiв, а цi… Що це за гулi? Хiба я просив приготувати менi на сьогоднi гулi? Я гулi не замовляв! Такий був типаж! Я так радiв! Зiпсували менi типаж!
I раптом — наче то не вiн кричав, а хтось iнший, — тихо й лагiдно промовив, пiдморгнувши нам:
— Ша, хлопцi, все гаразд… Гулi, звичайно, не потрiбнi, але у нас є для цього Людмила Василiвна… Людмило Василiвно! — гукнув вiн до жiнки у бiлiм халатi. Та врез пiдбiгла.
— Людмило Василiвно, зашпаклюйте їм, будь ласка, цi штуки… I взагалi, зробiть їм обличчя.
Людмила Василiвна розчинила свiй чемоданчик — у ньому були якiсь щiточки, пензлики, тюбики, баночки, фарби, якась замазка, схожа на пластилiн. Словом, рiзне причандалля для гримування.
«Тю, — майнуло у мене в головi, — а я думав, дурний, що то лiкар — про всякий нещасний випадок… А воно — гример, на зразок перукаря…»
Людмила Василiвна спершу взялася за Яву, вiн був ближче до неї. Раз, раз, раз — чимось пiдмазала, пiдфарбувала припудрила — i гулю як корова язиком злизала. Нема. Потiм Людмила Василiвна взялася за мене. Було якось чудно i лоскотне вiдчувати нiжнi дотики гримера, який щось тобi на лицi мазав, розтирав, ще й пудрив (а я ж думав, що тiльки жiнки пудряться!). Нiколи ж у свiтi нас не гримували. Оце вперше!.. А коли Людмила Василiвна почала потiм нам брови й очi пiдводити, а тодi ще й губи посадою губною мазнула, — я не стримався i загиготiв. От якби ми так по селу пройшли. Затюкали б, а може, й щось нехороше почали кидати!
Будка з Валькою стояли осторонь сумнi, як собаки пiд дощем. Вони вже були певнi, що їх не беруть, що про них забуто, що вони тут нiкому не потрiбнi… Кепське вiдчуття!
Режисер, примружившись, наглядав за роботою Людмили Василiвни, заходив то з одного, то з другого боку, роздивляючись нас, як циган коней на ярмарку.
Нарештi сказав:
— О, гаразд! А тепер оцим… — i повернувся до Вальки та Будки. Тi одразу засяяли… Якби у них були хвости, вони б заметляли хвостами… Будка стояв пiд час гримування пiдкреслено серйозно, бурмосив брови i закопилював губи… Валька кокетувала, зиркаючи нищечком у дзеркало, вмонтоване у кришку чемоданчика. Але красуню кiнозiрку з Вальки не зробили. Навпаки, на вимогу режисера Вальчину сучасну зачiску «конячий хвiст» було злiквiдовано, а волосся неохайно скуйовджено, i Валька одразу стала схожа на безпритульну. Потiм всiх нас позамурзувалп сажею…
«Мабуть, босякiв якихось гратимем», — подумав я.
— Де Клава? Де костюми для дiтей? Що таке? — закричав раптом режисер.
— У костюмерну побiгла… По плаття для дiвчинки, — гукнув хтось.
— Не могла ранiше?
— Так не знала ж, що дiвчинка буде…
— Треба було знати… Як так — дiти, i щоб не було дiвчинки… Все вам треба пояснювати!
Валька аж зашарiлася — стiльки галасу через неї.
— Я тут! Я тут! — бiжучи, закричала струнка, гарна, пiдфарбована дiвчина (оце справжня кiнозiрка!). В руках вона тримала якусь шматину.
— Ходiмо, реб'ята! — весело покликала вона нас. За тонвагеном на лавцi висiв наш кiноодяг. Не одяг, а якесь гноття — пiд руками розлазилося, латка на латцi. Я б таке зроду не надiв. Але для мистецтва… Валька з Клавою одiйшли за рiг тонвагена, i ми почали перетои… перевтiлюватись… А тодi, одягнувшись, вже не втрималися i, присiдаючи й тицяючи один на одного пальцями, почали реготатися:
— Ти диви, ти диви на нього — от опудало!
— А ти! Обернись на заднi колеса! На себе глянь! Наче з тюрми втiк!
— Он, не можу! Ой, не можуї В такому дрантi i губи намащенi…
З-за рогу тонвагена вийшла Валька. Вона була у брудному розпанаханому платтi, що ледь держалося у неї на плечах. Ми враз виструнчились i схилилися в поклонi:
— Здрастє, ваше благородiє…
Валька, взявшись пальчиками за край своєї шматини, присiла, як ото балерини в оперi присiдають. Ми зареготали всi четверо.
— Досить, досить там! До роботи! — почувся крик режисера.
Коли ми вийшли з-за тонвагена, вiн повiв нас до дерев'яного столу з двома лавками, що по-селянському був укопаний у землю пiд розлогим деревом на березi озера. Посадовив на лавки, сiв сам i почав:
— Значить, так, старики! Картина, яку ми знiмаємо, розповiдає про революцiйнi подiї 1905 року на Українi… Вас запрошено взяти участь в одному з епiзодiв… Змiст епiзоду такий: на кладцi над рiчкою робiтника-революцiонера Артема наздоганяє жандарм, щоб затримати. Артем б'є жандарма, жандарм летить у воду… Артем тiкає… Ви — у човнi неподалiк вiд кладки. Рибалите… Ви бачите цю сцену, страшенно радiєте, аж пiдстрибуєте. I все… Тiльки радiсть повинна бути на повну котушку. Для цього ви собi уявiть, наприклад, що ви не тiльки взагалi не любите жандармiв (бо ви ж дiти робiтникiв), а що цей конкретний жандарм — ваш особистий ворог, що вiн вас завжди ганяє i таке iнше. Ану прорепетируємо. Значить, я жандарм. Бiжу за Артемом, хапаю його за руки. Артем виривається, б'є мене в груди. Я падаю — плюх! Ну!..
— Га-аа! Га-ля-ля! I-i-i! Го-о-о! — пiдскакуємо ми, розмахуючи руками, танцюючи i ревучи на все горло.
— Стоп! — пiднiмає руки режисер. — Не те! Це вже занадто! Базар. Так нiхто з нормальних людей не радiє. Це з репертуару божевiльних. Так ви тiльки самi попадаєте у воду та й годi. Треба, щоб було життєво, переконливо.
От тобi маєш. Сам же наказав «на повну котушку»… Занадто… Хе! Побачив би вiн, що коїться у нас в класi, коли вбiгає староста Стьопа Карафолька з криком, що математична захворiла й уроку не буде. Ото котушка! Ото радiсть!.. А це…
— Ану, ще раз спробуймо. Тiльки серйозно, по справжньому. Жандарм падає… Плюхi Ну!
— А… О… I… — мляво вигукуємо ми, ледь усмiхаючись…
— Стоп! — знов пiднiмає руки режисер. — Ви мене, старики, не так зрозумiли. Це вже крайнiсть. Так радiють лише на похоронах. Невже ви не можете нормально, по-справжньому, переконливо радiти? Це ж ваш ворог! Найзапеклiший ворог! I його кидають у воду! Радiсно ж бачити таке. Вiн же так знущався з вас! Стривайте! Це ж вiн вам учора гулi понабивав! Ну да — вiн. Що ви, забули, чи що!.. Вчора ви читали прокламацiю, наклеєну на парканi, вiн почав розганяти вас, пiхвами тiльки — раз-раз! — от вам i гулi… Кат проклятий! Погань! Як я його ненавиджу! — режисер говорив так переконливо, наче це було насправдi (слухаючи його, я на якусь мить навiть раптом повiрив, що це не дядько, а справдi жандарм набив менi гулю).
— I от цей катюга бiжить через кладку, наздоганяючи Артема (а це ж ваш друг хороший — Артем!), — збуджено вiв далi режисер. — Схопив Артема за руки… Артем розвертається. Тиць жандарма! Той — плюх у воду! Ну!
— Го!.. Ха! Ха!.. Iгi… Ой!.. — пiдхопилися ми всi разом у щирому запалi.
— О! Годиться! Молодцi! Спасибi! Щоб так було пiд час зйомки. Домовились? Людмило Василiвно! Людмило Василiвно! (I знову пiдбiгла жiнка у халатi з чемоданчиком). — Вiдновiть їм, будь ласка, їхнi гулi. Та пiдмалюйте добренько, щоб було видно. Доведеться в епiзодi на явочнiй квартирi дати реплiку про цi гулi…
Поки Людмила Василiвна поралася бiля нас, Валька шепнула менi на вухо:
— Пишайтеся! Вашi гулi увiйдуть в iсторiю мистецтва. Вони допомагають створити художнiй образ.
— Кiнчай! — сказав я незалежно, але тiльки для годиться, щоб приховати горду радiсть: а що ж! Через нас навiгь реплiку якусь нову у фiльмi дають!
— Ходiмо, ходiмо! Починатимемо зйомку! — сказав режисер.
Вiн пiдвiв нас до човна.
— Веслувати вмiєте?
— Го-го! — вигукнув Ява — Ми ж у плавнях виросли!
— Прекрасно! Значить, так: дiвчина сяде на носi. Ти, — показав вiн на Будку, — отут… ти, — взяв мене за плече, —з веслом отут. А ти, — сказав вiн Явi, — з правилом на кормi… На кормi й на носi, як бачите, вiрьовки з каменюками. Заякоритесь там, де скажуть. I слiдкуйте, щоб човен не знесло. I ще одне — нi в якому разi не дивитися в апарат! Тiльки на жандарма. Бо зiпсуєте менi кадр.
Ми сiли в човен, Ява вiдштовхнувся веслом. Я гребонув раз, ще раз, намагаючись робити це якомога красивiше i хвацькiше — хай бачать, як я вмiю!.. Але вже втрете гребонути не встиг.
— Стоп! — заволав оператор, що по той бiк кладки нацiлявся на нас з плоту кiнокамерою. Вiд несподiванки я тiпнувся, черкнув веслом по водi, затримуючи його, i оббризкав Будку i Яву. От тобi й показав, як я вмiю!
— Назад! — закричав —оператор. — I трошки лiворуч… А тепер праворуч… Вперед трошки… Нi-нi, це багато. Назад. Лiворуч тепер… Ще трохи… Досить, досить. Трошки праворуч…
Хвилин п'ять, не менше, ми отак маневрували пiд командою причiпливого оператора, аж поки вiн крикнув:
— Сто-оп! Кидайте якоря! I сидiть тихо, щоб не збити човен.
Ява на кормi, а Валька на носi скинули у воду каменюки, i човен став. Ми завмерли, чекаючи зйомки…
— Увага, увага!.. Приготуватись! Починаємо… — почувся несподiвано гучний голос режисера. Вiн уже, виявляється, стояв бiля оператора на плоту, приклавши до рота блискучий бляшаний рупор. Як вiн опинився на плоту, ми так i не помiтили — наче пройшов просто по водi, мов Христос.
Жандарм i дядько покидали цигарки. З берега по кладцi пiдбiг до них юнак у беретi. В руках у юнака дощечка, зверху пофарбована смугасто, як шлагбаум, а внизу чорна, наче iграшкова класна дошка, i на нiй крейдою написано:

«артем»
297 1
— Увага!. Почали!.. Мотор!.. — крикнув режисер. Юнак у беретi розчепiрив отой «шлагбаум» на дощечцi, пiднiс до самiсiнького носа жандармового — клац!
— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль перший… — крикнув юнак, дощечку пiд пахву i пригинцем швидше на берег. А жандарм з Артемом уже зчепилися. Вовтузяться на кладцi. Тодi Артем враз вирвав руки, розмахнувся… бемц! — жандарма в груди. Жандарм — беркиць! Шубовсть! Ого-го! Бризки здiйнялися аж до неба — не те, що вiд мого весла! Мить — i вже з води стирчать тiльки жандармовi чоботи. А Артема й слiду не стало. Закипiла вода — тиць? — вигулькнула голова жандармова. Кашкета нема, волосся очi залiпило, з носа тече, звiдусюди тече, вуса, як у моржа, з рота вода фонтаном, на пiвтора метра. Ух ти! Здорово грає.
— Та радiйте ж, радiйте! — почулося враз з плоту одчайдушне режисерове.
Ми здригнулися, перезирнулися розгублено, пiдхопилися… у мене не було дзеркала, i я не бачив свого обличчя, але у Вальки, у Яви i в Будки обличчя були, одверто скажемо, дурнуватi. Очi витрiщенi, роти роззявленi, перекривленi. То була, звичайно, не радiсть. То було казна-що.
— Стоп! — закричав режисер. Десь щось клацнуло. Гарчання тонвагена вщухло.
— Ви що, поснули? Хто за вас гратиме — я? Ви ж в одному кадрi з жандармом. Жандарм падає… Наїзд трансфокатора — ви радiєте… Я ж попереджав. Зiпсували менi перший дубль. I жандармовi треба перевдягатися. Бачите, що накоїли.
Ми сидiли, як побитi. Ми так захопилися грою жандарма, що прогаяли мить, коли нам треба було зрадiти. Ну що ви хочете! Це ж все-таки наша перша в життi зйомка! А ви хочете, щоб ми вам одразу стали, як Аркадiй Райкiн!
Жандарм вилiз iз води, посварився на нас кулаком, але без злостi, усмiхаючись. Ще й пiдморгнув. I пiшов за тонваген перевдягатися.
— Нехорошо вийшло! Пiдвели ми їх! Давайте хоч зараз добре зрадiємо! — зашипiв з корми Ява.
— Ага, — сказав Будка.
— Нуда, — сказала Валька.
— Авжеж, — сказав я.
Поки жандарм перевдягався, я накопичував у собi радiсть, — сидiв i згадував все найкраще, найрадiснiше, що було в моєму життi: i як менi новi футбольнi бутси купили, i як я найбiльшого на баштанi кавуна вкрав, i як мiй ворог вiдмiнник Карафолька двiйку з фiзкультури схопив… Я спiймав на собi Явин погляд. Вiн дивився на мене з уїдливою посмiшкою. Я знаю, що вiн згадує! Вiн згадує, як я, стрибаючи при всiх з верби у воду, зачепився трусами за гiлку, розпанахав труси i летiв у воду голий… Ну добре, хай згадує, менi для мистецтва не жаль! Аби тiльки зйомку не зривав!
— У, гад, жандарм Європи, так тобi й треба!.. Хi-хi-хi-! — це шепоче про себе поряд зi мною Будка — настроює себе, готується. Менi не видно i не чути, як готується Валька, але я певен, що вона теж готується. Ух, ми зараз дамо! Ух, ми зараз зрадiємо!
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухiсiнькому мундирi — наче й не падав у воду.
I от знову вони стоять з Артемом на кладцi.
— Увага… Починаємо… Мотор! — кричить режисер. I знову пiдбiгає юнак у беретi, клацає своїм «шлагбаумом» i вигукує:
— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль другий…
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у водi… Ми пiдхоплюємося…
— Стоп! — кричить режисер.
— Тю-у-у…
Пропав такий заряд…
Виявляється, тiкаючи, Артем послизнувся i впав. Вiн був ще в кадрi. А Артем — герой i не повинен падати. Герої не падають. В кiно падають тiльки негативнi персонажi.
Винуватий Артем бубонiв:
— Звичайно… Накидали тут лушпиння якогось… I канатоходець послизнеться…
Режисер хмуриться i мовчить. Головних героїв фiльму режисери не лають. Режисери лають лише статистiв.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усмiхається i не пiдморгує. Iде за тонваген перевдягатися.
I от знову…
— Увага… Починаємо… Мотор!
Клац! — «шлагбаум».
— «Артем»… Двiстi дев'яносто сьомий… Дубль третiй…
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скаженi, по-справжньому радiємо ми, радiємо не стiльки «по ролi», скiльки тому, що нарештi нас знiмають. Бачимо, режисер усмiхається, киває нам, задоволений. Ну все!
— Стоп! — гукає раптом оператор. — Не годиться! Гiлляка перекриває дiвчину.
От iще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, нiби вона винна, що iї перекриває якась гiлляка…
— Зрубати гiлляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть пiдготувати зйомку! Зриваєте менi роботу! Чортi-що робиться на цiй студiї! — кричить режисер невiдомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не виннi. Ми добре зiграли. Режисер нам кивав i усмiхався. I це справдi свинство, що цей дубль зiпсовано. Виходить, даремно ми радiли.
Жандарм вилазить з води, нi на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче, — видно, лається… Що ж, ми його розумiємо. Падати у воду не легше, нiж радiти.
— Увага… Почали… Мотор!
«Шлагбаум».
Клац!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60