Нічого не розуміючи, Лада приголомшено переводила погляд з Кори на дружину старости і назад. Впіймавши її погляд, тітка усміхнулась кутиками вуст. Вони що, глузують з неї?
— Наша дочка заслабла… — тим часом продовжувала пані Кушнір, — Уже другий тиждень не встає з ліжка. Ми не знаємо, що з нею… ми пробували знайти Криву Варгу, але дорога до неї закрита для нас — наша сім’я завинила перед нею…
— Але чому? — і далі нічого не розуміла Лада.
Пані Кушнір підняла на неї тяжкий погляд.
— Ти знаєш. Наша дочка Пава намагалась використати її ліки на зле… Крива Варга такого не пробачає.
— І тепер Пава хвора, і ви хочете, щоб я…
— Ні, не Пава — Ялка. Ялка ще дитина, і вона ніколи не бажала тобі зла, тож я сподівалась, ти поможеш їй.
— Та що ж я можу зробити, пані Кушнір? — здивувалась Лада, — Я ж не лікар!
Дружина старости продовжувала тиснути її своїм незворушним поглядом.
— Нам не потрібен лікар. Потрібна Крива Варга. Але її немає, а ти — її наступниця. Всі так говорять.
— Говорять, кажете? То й що? Крива Варга нічого мені не розповідала, нічому мене не вчила, так що байдуже, що говорять! Перепрошую, та навряд чи я зможу чимось допомогти.
— Зможеш! — суворо промовила пані Кушнір, — Вчити — не обов’язково. Вона обрала тебе — і цього досить.
Тітка Кора тихенько кахикнула.
— Знаєш, Ладо, ти сходи до Ялки. Подивись лише — може втямиш, що з малою. Ану як ти знаєш таку хворобу? Хіба там, у твоєму Стригороді, люди не слабують?
Лада з сумнівом зиркнула на тітку.
— Не знаю, яка з цього користь…
Пані Кушнір, зрозумівши, що досягла-таки свого, швидко підхопила Ладу під руку і потягла за собою.
— Допоможи їй, і ми тебе не забудемо, — гарячково бурмотіла вона, — допоможи їй лише…
Вони швидко дісталися оселі старости — пані Кушнір тягла Ладу за собою, ледве не біжачи. Лада не пручалася, але й не поспішала. Вона не мала ніякого бажання іти — від неї чекали допомоги, але що вона може зробити?
В будинку старости було напівтемно, задушливо, відразу відчувалося, що в хаті — хворий. Всі говорили пошепки, намагались ходити навшпиньки, обмінювались тоскними поглядами… Ось і староста Кушнір — якийсь смутний і втрачений, навіть його розкішні вуса зробились бляклими, а погляд — непевним; схоже було, що, в борні з горем він вже переміг кілька кухлів міцного. Пані Кушнір зиркнула на нього із раптовою злістю, але промовчала. А от і Пава. Бліда і змарніла, вона швидко відвернулася, зустрівшись з нею поглядом. Лада з подивом зрозуміла, що Пава… боїться її! Вона приголомшено хитнула головою, піднімаючись з пані Кушнір до кімнати хворої. Втім, Лада мусила зізнатись, що така реакція її дещо потішила. Боїться… Гм. Добре, що не кидається душити… Але все ж таки, чому?
Маленька дівчинка лежала в ліжку. А здавалося, в ліжку — стара жінка, змучена, немічна… Лада здригнулась, побачивши її худе обличчя, розлініяне темними тінями. Ця дівчинка лише тиждень тому була на святі, бавилась з іншими дітьми. Вона виглядала тоді цілком здоровою, повною сил і втіхи. І тепер от — страшний, безбарвний напівмрець…
Лада прикусила губу, сідаючи коло ліжка хворої. Що ж сталося з нею? Яка страшна хвороба могла перетворити веселу здорову дитину на — таке? Пані Кушнір з болем в погляді подивилась на Ялку, поправила ковдру, тяжко зітхнула і вийшла з кімнати.
Лада роззирнулася. Що їй робити тепер? Вона поклала руку на холодне чоло дитини, торкнулася губ… Ледь-ледь дихає…
— Ялка! — тихо покликала Лада, — Ялка, прокинься… будь-ласка…
Її голос зрадливо захрип. Ялка тривожно поворушилась, озираючи кімнату безтямним поглядом. Ладі раптом стало страшно. Вона підійшла до прочиненого вікна, сподіваючись принаймні на ковток свіжого повітря… і відсахнулася. Вікно ялчиної кімнати виходило просто на цвинтар. Вперше, коли вона потрапила на ясенівський цвинтар, їй не було страшно. Але тепер… Світло місяця витинало з темряви сірі хрести і клало на землю довгі тіні… між могилами поволі ворушився важкий чорний туман…
І тоді їй здалося, що вона зрозуміла.
Вона швидко збігла сходами. На неї чекали — староста і його дружина сиділи в різних кутках кімнати, невідривно дивлячись на сходи. Коли Лада вбігла до вітальні, вона обоє різко підхопилися — її обличчя, певно, виглядало не надто доброзичливо.
— Швидше! Перенесіть її до іншої кімнати! Як… Як ви могли залишити її в кімнаті з вікнами на цвинтар, коли там, там…
І вона вибігла з хати. Якраз вчасно, щоби побачити темну тінь, яка поволі віддалялася Шляхом.
— Зачекайте! — покликала вона, — Пан Смерч!
Він повільно обернувся, і вітер підхопив поділ плаща, метнувши його вверх, мов велике чорне крило.
— Я чекав на тебе. Довго чекав. Ну що ж…

***
Що таке страх? Кожного разу, виходячи на сцену, я переживала маленьку смерть… Але чому? Я ще ніколи не чула, щоб глядачі, розгнівані поганою грою, роздерли актора на шматки. Отож, безпосередньої небезпеки наче немає. Якось я ледве не втопилася, але, перебуваючи навіть на волосинці від смерті, я боялася менше, ніж на сцені. Може, я просто не встигла усвідомити, що відбувається. А може… Може, є щось, чого ми боїмось більше від смерті?
Отож, є щось, більше від життя, що ми боїмося втратити? Однак, такого просто не може бути — немає нічого, більшого від життя — як не може бути нічого більшого за всесвіт. Наше життя є єдиною реальністю, яку ми знаємо. Тож, все, що ми вважаємо ціннішим за життя, — ілюзії. А втім, ілюзії — це теж не дріб’язок…
Я так і не навчилася витягати слона з капелюха, але дехто може похизуватися ще й не такими фокусами. Аманта казала, що треба брехати завжди, навіть якщо немає такої потреби. Тоді, створивши навколо себе димову завісу з брехні та вигадок, можна стати непередбачуваним — а отже, джерелом постійного інтересу навколишніх. Деякі мої знайомі артистки свято тримаються цієї заповіді, щотижня тікаючи з англійськими князями. Особливі оригіналки тікають з румунськими графами. Втім, тікають вони недалеко. Мабуть, до першого-ліпшого готелю… Це все на користь, казала Аманта, — слід підігрівати інтерес публіки. Хай думають, що хоч хтось живе, як у казці, хоч насправді казка починається і закінчується в холодній гримерці…
Ілюзії… Це — наша професія, і наше прокляття. Ми створюємо їх самі, але часом вони виявляються сильнішими. Ми боїмося втратити їх — понад усе… Аманта вважала себе геніальною співачкою, та ще й фатальною жінкою до того ж. А одного разу котрийсь з її фаворитів назвав її рудою шкапою… Що тоді було! Вона заледве з вікна не стрибнула. Втім, не думаю, щоб вона на таке спромоглася. Але відтоді Аманта поступово почала втрачати позиції. Лише раптова хвороба і смерть врятували її від тривалої потворної агонії.
В мене вже практично немає ілюзій. Отож, немає чого втрачати, немає чого боятись… Втім, я і далі здригаюсь від жаху, виходячи на сцену — певно, за старою звичкою. Хто цей глядач , який лякає мене до нестями? Що він таке? Суддя? Бог? Ніщо?

***
Вони якийсь час ішли поряд — повільно, задумливо, мов за труною. Він мовчав. Шлях простягався перед ними нескінченним мостом, який вів на інший берег дійсності, і Лада відчувала, як в неї щемить серце. Від страху? Від очікування, мабуть, дива?
— Як ти вважаєш, — нарешті мовив він, — чому живі так бояться мертвих?
Лада здригнулась, мовби від доторку холодного вітру. Вона чекала на подібне запитання, однак, її вразило, як він сказав це — байдуже, і разом з тим зневажливо, як міг би говорити вельможний патрицій про ниций плебс…
— Ксенофобія? — стенула плечима Лада.
Пан Смерч зітхнув.
— Атож. Не просто бояться, але гребують. Ось що мене найбільше дратує. Люблять і тішать свої теплі багнисті тіла, але бояться тіней, і шепоту, і нічної прохолоди… І завжди така неадекватна, бурхлива реакція! Кричать, втрачають свідомість, жахіття всіляке вигадують…
— Вигадують? Невже безпідставно?
— Ну… майже. Найбільше мене вражає, що цей страх виховується, втовкмачується разом з молоком матері. А потім ще дивуються, чого це в дітей така нетривка психіка. Побільше б їм казочок про мерців розповідали, довгими темними вечорами! Шкода мені їх — але що поробиш… Страх — добрий харч.
Лада ледве не заточилася від несподіванки. Пан Смерч підтримав її за лікоть, насмішкувато вигнувши брову.
— От, приміром, Ялка, — продовжив він, — Ти бачила, до чого вони її довели? Дитина й так сіпалась від кожного поруху вітру, а вони ще й поселили її в кімнаті з вікнами на цвинтар. А знаєш для чого? Аби вона швидше спати йшла — їй обіцяли, що, як вона не спатиме, за нею прийде… різна погань.
— Але невже один лише страх довів її до такого стану?
Пан Смерч кивнув.
— Я казав, що то — добрий харч. Це наче як поранити людину і кинути її в воду, де шугають баракуди. Примари, створені хворою людською уявою, часом вправляються незгірш за справжню нечисть…
— А що, може є і справжня?
— Ха! Нечисть… — гмукнув пан Смерч, — Є тіні, є спогади… Є, зрештою, такі непересічні особи, як Васлав Боро. От уже й не знаю, що він таке…
Він замовк на якусь хвилину, усміхаючись. Лада відчула його посмішку, радше ніж побачила. На той час вечір вже склепив повіки, обійнявши світ теплим мороком; вона усвідомила, що вони вже вийшли за межі Ясеніва… Блимали кілька далеких вогників, але скоро зникли й вони. Їх обступили величезні смереки, крізь віти яких продиралися ламані місячні промені. Над дорогою здіймалися пахощі трав і грибів; їхні кроки тихою мелодією лягали на гармонійне тло зітхання вітру у верхів’ях, далеке мукання корів, бентежний спів цвіркунів… Ладі відчувала спокій і якийсь смуток, але не страх. Це, подумала вона, було би зараз трохи недоречним.
— То хто ж він? — не витримала Лада, — Я говорила з ним, хоч, кажуть, він помер вже деякий час тому.
— А… Я гадаю, що Васлав — трохи несповна розуму.
— Як це? То помер він чи ні?
Пан Смерч тихо розсміявся.
— І чому раптом така зосередженість на дрібницях? Помер він чи ні? Думаю, Васлав сам цього не знає. Тобто, він просто не зрозумів, що з ним сталося. Отакий роззява.
— Он як! А що, якби зрозумів?
— То не вештався б ночами, певно. Адже це не личить, гм, небіжчику.
— Таке враження, що ви жартуєте… — розгублено мовила Лада, — Чули би вас ясенівці! Якщо вони бояться ще когось окрім мерців, то, певно, вас.
— А чого — окрім? — примружившись, запитав пан Смерч.
Лада рвучко зітхнула, глянувши на нього.
— Бо ви… вештаєтесь ночами, а це не личить небіжчикам.
Пан Смерч розреготався у повний голос.
— Е! Чули б тебе в Ясеніві! А втім, ти і так користуєшся там певним, гм, авторитетом. З мерцями спілкуєшся, розбиваєш серця, лікуєш хворих… І як воно тобі? Прийшлося до смаку?
— Я… не знаю, — зітхнула Лада, — Таке відчуття, що це — лише сон. А може, і дійсно…?
— Може? Дійсно? Не переймайся, тут немає великої різниці… А ось, здається, і оселя твої тітки…
Лада роззирнулась і справді побачила, що вони зупинились неподалік від кориної хати. Як вони тут опинились, було для неї таємницею — одною з багатьох. Втім, на відміну від інших, ця загадка іще мала шанс дістати логічне пояснення — вони могли, скажімо, обійти Ясенів навколо. А от високу іронічну таємницю, що стояла поряд, їй, швидше за все, ніколи не вдасться розгадати…
— Ну що ж, дякую за бесіду, — сказав пан Смерч, — Не часто мені перепадає поговорити з кимось, щоби при цьому співбесідник не затинався від жаху — це так дратує! Ну, бувай!
— Добраніч, — тихо відповіла Лада.
Він легко вклонився і рушив у зворотному напрямку, за мить розчинившись у густому мороці.

***
Соломон Крокус ще ніколи не відчував себе настільки безпорадно. Над ним, абсолютно очевидно, знущалися, але він не міг нічого вдіяти. Він не міг піти, нічого не з’ясувавши, щоби потім мучити себе здогадками, але й не міг більше терпіти це блукання навпомацки. Його вели, мов сліпця, до якоїсь невідомої мети. Залишалося лише облишити борсання і просто йти за поводирем…
— Я вже натер на язиці мозоль, — поскаржився Стеф Боро, позіхнувши, — Може вже, нарешті, і ти, Соломоне, скажеш щось розумне? Я б із задоволенням послухав про твій досвід. Чи зустрічалися тобі люди, які викликали в тебе бажання йти за ними, розділити з ними їхню gloria mundi?
Пан Крокус сторожко глипнув на господаря. Стеф Боро дивився на нього якось розсіяно, примружившись, мовби намагаючись розгледіти його лице крізь густий туман. Із здивуванням Соломон Крокус зрозумів, що Боро, схоже, зрештою спожив достатньо віскі для задоволення своїх високих духовних потреб. Втім, розслаблятись було би передчасно — пан Крокус знав це з власного досвіду.
— А чого ж, зустрічалися, — поволі проказав він, — Лише не завжди такі люди викликали в мене беззастережний пієтет. Радше, я б сказав, вони викликають в мене бажання виміряти їхню владу і — вилучити їх зі свого життя або… зробити своїми.
Пан Боро, хай би там скільки скотчу він не спожив, не міг пропустити таке твердження повз вух. Він нахилився вперед, поклавши долоні на коліна; його уважний погляд зупинився на губах співбесідника.
— Своїми — в якому сенсі?
— Не знаю, може я обрав невідповідне слово. Я мав на увазі — більш за все я хотів би привласнити, отримати повну владу…
— Он як, — протягнув Стеф Боро, — А далі що?
— Далі? Ні, я думаю, цього досить. Так, більше ніж досить. Насправді, я не певен, що це можливо.
Пан Боро криво всміхнувся, зручно відкидаючись на м’яку спинку крісла. Втім, його прискіпливий погляд далі продовжував сканувати співбесідника. Пан Соломон не був певен, який саме вираз мав цей погляд, але він точно знав, що цей вираз йому не до вподоби.
— Цікаво, — нарешті проказав Стеф Боро, мовби до самого себе, — Таке прагнення можна назвати вандалізмом… Бажання самоствердитись за рахунок чогось більш значимого. Комплекс Герострата. Ну що ж, це природно.
— Вандалізм? — вибухнув пан Крокус, — Стеф Боро, не змушуй мене шкодувати про мою відвертість! Хіба не ти сам говорив, що володіння артефактом наближає до його символьного значення?
Стеф Боро раптом розсміявся.
— Ну?
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12