Вона п‘є каву із філіжанки та дивиться на свої картини, які стоять на трьох мольбертах.
Всі три картини схожі поміж собою, бо останні три роки Санта Марія намагається намалювати саму себе, але у неї нічого не виходить.
Олівці лежать без жодного доторку вже більш ніж місяць, а фарба-гуаш засохла у пластмасових банках.
Санта Марія підводиться із ліжка та починає доторкатися до них, відчуваючи рельєфність свого обличчя та тіла. Вона підносить обличчя до картини та починали вдихати у себе тьмяний запах копійованої плоті.
На першій картині вона сумна. Санта Марія сидить за столом, поклавши голову на свої руки й гірко плаче, намагаючись перекопіювати свої думки.
На іншому мольберті з-під ґрунту виступає її посмішка. Складалося таке враження, що вона забула намалювати все, й тому провела простим олівцем дві криві ліній й безкольоровий силует тіла.
Потім Санта Марія вдивилася на ту картину, до якої боялася підходити вже досить давно, бо почала малювати її першою. На ній намальована вона та десь у куті виступає силует Гліба. Вона бере з столу пензля та починає чарувати.
Вона могла поклястися, що там мав стояти Юрко.
Track 4 — Who ate you? 0:35
Я лежала на траві на Контрактовій площі та дивилася далеко-далеко у гору, неначе вивчала дощові хмари, які повільно текли з північного-сходу на захід. Я це знала певно, бо завжди тримала компас у сумці, який показував тільки туди де, може, ще одна дівчина — така сама, як і я — лежить на траві, посеред головної площі та дивиться на компас.
Десь поруч Має бути Коді, яка п‘є пиво та слухає Esthetic Education. Ще вона уважно дивиться на перехожих хлопців та дівчат, а ще, чомусь бридливо, на зграю свідків Ієгови, які в наглу заштовхують усіх у коло біля пам‘ятника Сковороді.
Телефон вібрує без зупинки, а мені лінь запхати руки до наплічника, бо там страшенний безлад.
— I’m a soul soldier, — заводить Коді
Я сиджу похмура й майже одна. Поруч мене сидить мій гарний друг, який дав змогу купити себе лише за двадцять гривень.
Він продався мені на все життя і з цієї хвилини я володіла ним.
В обличчя дмухав теплий вересневий вітер, а перед очима безперестанно мерехтів водограй. В руках була тонка книжка Жадана.
Вкотре розумію, що це не має література та хочу закрити книжку. Але помічаю, що у наплічнику немає нічого чим можна зробити закладку. Тому підбираю з асфальтованої доріжки пожовклий листок ідеальної форми та кладу під тиск не стільки сторінок, як думок.
Я почуваюся на диво одинокою у цей воістину день.
Якось дивно, але скоріше за все я почуваюся безсімейною.
У ті хвилини до голови почали лізти різні спогади, які нароїлися там за останні років так -адцять.
Повільно іду та помічаю грозові хмари та борвієві ігри із моїм тілом.
Хмаровиння схожі на м‘які матраци, чи, принаймні, на злежані сінники.
Повітря…
…воно пахне розмаєним сонцем. Здається, що це розмай й тьмяний присмак на устах після глінтвейну.
Тьмавий образ співів Тома у голові починає куйовдитися та перетворюватися на щось зовсім невідоме.
У такі моменти мені завжди стає легко й я відриваю ноги від землі. Я починаю летіти далеко туди, де мала б бути, як би не…
Дощ…
Track 5 — Щось 1:16
У мене у голові грають різні звуки, які я намагаюся поєднати у довгі треки, а потім записати на якийсь оптичний насій аби про них дізналися абсолютно усі.
Треки виходять такі, якими би я хотів, щоб їх написала Заволока, тільки у словесній формі. Я намагаюся записати їх на тонісінькому листочку паперу й підкреслити червоню фарбою найголовніше.
Навпроти мене сяє Щось. Він сидить на верхівці драцени та плюється насінинами на землю. А потім…
…вона пригортається до мене та обіймає її. Вона думає, що я сплю й починає гладити моє волосся. Мені здається, що вона дивиться прямісінько у очі, хоча я можу помилятися. Я відкриваю очі. Вона трішечки лякається та легенько, ледве помітно, тремтить. Я підношу свої вуста до її уст та починаю цілуватися. Увесь цей час ми тривожно дивимося один одному у очі. Її очі чимось схожі на безкрає озеро: такі ж блакитні та такі ж безодні, повні емоцій та почуттів. Безмірові переживання зароджуються десь в середині тіла й повільно просотуються до неї. Її любові належать мені більше ніж їй, і навпаки.
Все навкруги вимащене червоною фарбою, чи то квіточки позливалися на фоні щастя? Я хочу відчувати її повністю. Володіти нею й одночасно віддавати усього себе. Мені починає здаватися, що вона плаче, бо її очі стають вологими.
Її тіло також вогке, коли я відчуваю його тут і зараз, проводячи руками по спині. У такі моменти мені починало здаватися, що по її спині починають бігти електризовані потоки тепла. Більше нічого не було потрібно, а тільки сама вона.
Вона, о Боже, Вона.
Я називаю її тихо на ім‘я подумки, а потім починаю думати, що вона, скоріш за все, робить те саме. Мені знову (неначе це відбувалося протягом усього життя) здалося, що ми сидимо десь на протязі біля балкону й палимо. Ми повільно п‘ємо каву із великих філіжанок, на яких намальовані гори Норвегії. Тоді мені здавалося, що усе наше життя складається із таких маленьких філіжанок, бо більше ми нічого не робили.
Ми…
…просторові уявлення про цей світ почали руйнуватися, коли з неба впала маленька зірочка та покотилася по озерній, майже скляній (бо їй заважав вітер) поверхні, бо тоді майже не стало жодних варіантів, і тільки музика.
О Боже! Музика грала цілу добу безперестанно через гучномовець мобільного телефону, а ми її слухали та всотували, неначе молоко, яке тече з криничок Всесвіту.
Тоді мені здалося, що я знайшов ключ від усього. Універсальний ключ від усіх щілин твого тіла, бо вони усі ведуть до найголовнішої — твоєї душі.
Мене просто заворожують твої очі, бо вони сяють так само яскраво та мають ту саму глибину, що і тоді.
Ти на фотокартці мало чим відрізнялася від тебе живою. Хоча скільки я не пробував відкрити потаємні евакуаційні двері до твоєї душі через неї моїм універсальним ключем, мені ніяк не вдавалося. Виходило лише доторкатися рукою до твоїх очей.
…починає дивитися на мене усією своєю суттю. Я більше не можу ігнорувати Щось та починаю відтворювати самого себе за допомогою такою важливої кнопки „Репіт”. Вона мала знаходитися там само, де знаходилися кнопки першого совєтського термінатора — Карлсона, але ззаду на спині, та навіть попереду, нижче від грудини, не було нічого. Тільки волосся, сало, шкіра й м‘язи. Я навіть не був певен чи є там хоч трохи лімфи, чи крові, бо, кажуть, що у мене немає серця, а що тоді буде їх качати.
Та, ні — щось повільно стукає у грудях, неначе біти з бібліотеки семплів Radiohead.
Я доторкаюся рукою до серця та починаю відчувати таке незвичне гудіння. Гуло, чомусь, зовсім не у грудях, а скоріш у голові.
Джаз починає грати.
Спочатку тонкі звуки саксофону пронизують моє незміцніле тіло, а потім й протяжний, занадто енергетичний, як для мертвих, жіночий вокал.
На підлозі (чомусь підлога стала дуже роковим місцем останнім) часом. Там завше сиділа ти, чи завжди мав лежати хтось. Зараз долівка пустувало, що приносило певні тривоги) лежала червона краватка та безліч старих журналів. Десь мали бути телефонна слухавка та старенький радіоприймач вісімдесятих.
До голови приходять різнокольорові хіпі та крики на всю вулицю: „Піс, мен!” НА вустах відразу з‘являється посмішка.
Щось також посміхається та дивиться на мене своїми очима-альбіносами. Щось домінує наді мною, бо я завжди підтакую йому та роблю усе, щоб задовольнити його примхи.
Щось — це не вигадана істота, а цілком реальна людина. Він (чи вона? Ніколи не міг зрозуміти це через його зовнішність фріка й голосом занадто високим для жінки й занизьким для чоловіка, — чи навпаки?) ніколи не показував своїх емоцій, а просто знаходився завжди поруч, неначе фантом.
Не знаю чому, але Щось ніхто не помічав. Із ним міг спілкуватися тільки я. Він був якийсь дивний, не розмовляв ні з ким та не купував талончики у кондукторів в трамваї. А контролери ніколи не штрафували Щось. Ми…
…повільно пили каву із повільним порушенням циклів. Бо частини нашого спільного оповідання із моїм особистим чомусь сильно перемішалися. Й утворилася каша, схожа на бруд.
Track 6 — The Rush 2:19
Вія лежала на ліжку та повільно дихала. Вона дихала так, неначе була тяжко хвора. Часом навіть здавалося, що вона відпускає душу. Чи, наприклад, просто літає десь дуже високо у хмарах. Вона повільно миготить очами й повільно смакує свої сльози на смак, бо вони тихо скочуються по щоці до кутика рота. У її руці недопалок, а простирадла прорізані наскрізь попелом. Вія не замислюється над тим, що вона робить. Здається, що вона зовсім позбавила себе такою набридливої та такої непотрібної звички.
Вона розуміє, що не брала до рота алкоголю вже чорт знає скільки, а тому та отрута виробляється оргазмом самостійно. Вія вже більше нічого не хоче, бо бачить велику мокру пляму на підлозі. Десь лівіше від плями лежить потріскана склянка. Вона не має високої ніжки, яка раніше не давала їй впасти.
У Вії порізані пальці. Вона обрізала їх об бите скло. Вона була у наркотичному жвавому сні. Хоча вона нічого не бачила. Тільки пляму, уламки склянки та високу ніжку. Мабуть вона їде по тонкій засніженій порошковидній дорозі на фіакрі до Берлину, де пересяде на інший берлин. Її коні, яким позакривали очі чорними пов‘язками будуть повільно бігти, а Вія буде бунтувати, роблячи те, супроти чого боролася усе своє життя. Її м‘ятежна душа сповнена спогадами, які виринають із далекого дитинства.
Чомусь вона пригадує тільки найгірше. У голові зародився новий світ. Вія швидко підвелася, встала з ліжка та наступила на осколок. Калюжа повільно стала наповнюватися червоною фарбою.
Вона (вона) відкрила (відчинила) хвіртку (балконні двері) й вибігла на вулицю (й почала битися об скло головою). Через кілька секунд вона опинилася у собі. Вона йшла по брунатній дорозі десь років з десять назад біля своєї рідної школи. Й дивилася на себе. Чи на ту дівчину, яка жила на Північному Заході й була схожа не неї.
І тоді вона згадала. Вона згадала як хотіла досягти своєї мрії. Як хотіла стати режисером. Як для здійснення своєї мети вона економила на усьому, аби назбирати гроші на курси. Як обманювала й брехала. Як подала документи до університету Карпенка-Карого. Як розповіла про те батькам. Як довго плакала. Як повільно збирала речі. Як таємно йшла від сім‘ї.
Вона почувалася безсімейною.
Вія присіла біля себе та запалила сигарету. Дим йшов до стелі, а вона повільно встала з паласу та знову лягла на ліжко. Вона лежала на ліжку й повільно дихала…
Якось так несподівано і дуже боляче трапився нервовий зрив.
Проста фраза format D: знищила половину души. Проста фраза, генерована чорт-знає-якою програмою, знищила нариси останніх трьох років…
Вона лежала на ліжку, коли прокинулася. На неї це було не схоже. Це не було схоже навіть на її квартиру. Вона просто лежала та дивилася на облущену стелю, яка місцями нагадувала мапу лімфовузлів людини.
Вона підвелася та зрозуміла, що ті сни, які їй наснилися якось так реалістично виявилися дійсністю.
Тож вона дійсно тут… Тож вона дійсно у Павлівці. Дивне місце… Свобідне…
„Довготермінове перебування у лікарні шкодить вашому здоров‘ю”, — читає вона над дверима, а потім іде прямо. Але Вія розуміє, що не має йти.
— бо ВОНА дійсно хвора.
Біля сходинок до низу стоїть художник і щось малює. Малює невдало та якось плямисто. Нерозбірливо й бездарно.
Пізніше вона пішла повільно по поверхам та дізналася його історію.
Його звали Марко і він дійсно був художником. До того ж мав успіх у Європі. Але одного разу він нажерся героїну у Лондоні та став навпроти однієї церкви. Він хотів намалювати її під враженням від наркотиків, бо (він так вважав) має вийти щось потойбічне, щось схоже на погляд із середини. Він малював цю церкву і йому почало здаватися, що вона починає тріскатися, а коли Марко дивився на небо, то йому здавалося, що на нього ідуть грозові хмари (хоча на вулиці стояв погожий день). Маленька крапелька впала на його картину й акварель, якою він малював потекла. Він почав малювати швидше, бо вірив, що ось-ось має початися дощ. Він малював церкву, а все на папері виходило однією великою багатокольоровою плямою (Вія чомусь згадала велику пляму на кавролині). Потім галюцинації пішли серйозніші й чуваку почало ввижатися, що Ісус розмовляє із ним та каже: „Тікай звідси! Тікай!”. У голові Марка почалася злива й тому він кинув картину на підлогу та почав стрибати по ній, ламаючи її й розкидаючи фарби навкруги. Потім почалося таке… Свідки кажуть, що він почав несамовито втикати на вулицю й кричати. Пізніше психіатрові вдалося зробити висновок, що Марку здалося, що річка вийшла з берегів й велика хвиля, на кшталт цунамі, почала захлинати Лондон. Тож художник вхопив уламки картинки під пахви й по біг по вулиці, голосячи на всі усюди: „Тікайте! Ви що осліпли?! Тікайте!”. Так Марко біг до Тауерського мосту й кричав. А потім став посередині його й почав голосити, сідаючи навколішки й закриваючи голову руками. Тоді то дах і знесло. Щось там у Лондоні не склеїлося, тому його син (а у нього був син) забрав його назад на батьківщину.
Все це Вія дізналася від Світланки. Божевільної, яка лежала у палаті № 16, якраз навпроти неї. Схиб Світланки полягав у тому, що вона мала занадто неординарне мислення. Одного разу вона закохалася у сусіднього хлопчика. (Варто зазначити, що все дійство відбувалося у Львові, неподалік від Тарасового гаю.) В зв‘язку із тим, що її сім‘я дружила із сім‘єю того хлопця, то Світланка так нормально спілкувалася із ним. Одного разу вночі вона вирішила залізти до нього через квартирку, а щоб дібратися до вікна Світланка рішила скористатися мотузкою для сушіння одягу. Тож взяла у ванній чотири прищіпки й причепила своє волосся за цю саму мотузку. Міцно вхопила за неї й почала пересуватися. Долізла десь до середини, аж тут одна із причіпок відірвалася й Світланка ненароком подивилася вниз.
Подивилася й зрозуміла, що влізла у таке гімно… Повертатися чи продовжувати повзти було страшно, тому вона не знайшла нічого ліпшого, як просто завмерти посередині.
1 2 3 4 5