т чудо сотворив, і це навіки йому запишеться.Схвильовано загомоніла й зашелестіла вогкою одежею братія. Агапіт стояв, скромно спустивши очі.— Не моя сила тут удіяла, а божа, — сказав розважно. — Коли б не сподобив мене бог, був би вже наш улюблений брат мертвий. Силою молитви я підняв його на ноги, братіє!— Покличте слугу вірменового, — наказав ігумен, і я, як наймолодший, кинувся виконувати наказ. Надворі вже дощило по-справжньому, і я побачив вірменина-слугу, начебто в далекому тумані. Непевно похитувалася напіврозмита його постать. Я рішуче пішов до неї, приймаючи на голову, обличчя й плечі вихори дрібних крапель.Вірменин— слуга був майже мокрий. Чорна його одежа лисніла у скупому світлі дня, а обличчя було тривожне.— Князь помер? — спитав він самими вустами.— На щастя, ні, — відказав я майже весело, бо, незважаючи на дощ, щирою радістю був тоді переповнений. — Ходи, тебе ігумен кличе.»Він наче вагався — йти йому чи ні, навіщось зирнув позад себе, де лежала непрозора, сіра й каламутна стіна, і раптом швидко рушив по мокрій траві, аж ледве я за ним встигав.Святошу вже вклали в ліжко, але він не лежав на ньому, а сидів.— Чи ти слуга вірменина-лікаря? — спитав урочисто ігумен. Слуга мовчки хитнув.— Ходи до свого господаря і передай йому, що може він вертатись у рідну землю. Ми вже маємо цілителя вправнішого і мудрішого за нього.Агапіт звів очі, вони сяяли, а вуста блискотіли всмішкою:— І скажи йому, що не передрікати потрібно, а лікувати, — голосно сказав він.
6
— Дивна сила у нашому зіллі, тату, — задумливо сказав Агапіт, сидячи побіч батька на ґаночку. — Скількох людей я вже ним урятував. Приносили до мене вже й тисяцького, вірменин йому вісім днів життя одлічив. Дав я йому вашого зілля, і він здоровий став.— До мене вже не приходять сильні світу цього, — сказав задумливо батько. — До мене тільки найубогіші тепер ідуть. Зрештою з ними мені сподобніше.Пройшов нещодавно дощ, і місяць світив яскраво. Вогко вилискували навкруги мокра земля й листя.— Колись ви мене пробували навчати цієї науки. Не міг я її осягти…— Бо не мав доброго серця, відслоненого перед світом, — сказав старий. — Зілля ж, як і людина, росте на добро і на зло. Окрім того, зілля, як і людина, любить сполучатися з пригідним і відштовхуватися від ворожого. Одне зілля, як я вже казав тобі, труїть, а інше ту труту вбиває, одне дає життя, а інше його відбирає. Наука — не знати зілля, а вміти його сполучити.— Надто довго треба здобувати цю науку, — так само задумливо тягнув Агапіт. — А якнайскоріше — скільки, тату?— Ціле життя, сину.— Тоді я не встигну, — засміявся Агапіт. — А що, і справді є таке зілля, що може зруйнувати труту?— Не саме зілля, а сполука, — сказав батько. — Добре звучить пісня, коли її веде один чоловік, а ще краще, коли співає гурт.Двір під місячним сяйвом лискотів. Галявину обступали зусібіч дерева, зараз вони завмерли сивими кучугурами, а густа роса в траві ледь поблискувала іскрами.— Ніколи не приходиш до мене вдень, — сказав батько. — Так, начебто з тими сірими стінами світла почав боятися…— Боюся, щоб хтось не вислідив мене, — просто сказав Агапіт. — Про людське око я не покидаю монастиря…— Облудою живеш?— Самі знаєте, облуда теж двосічна буває, як і зілля ваше. Одна для лихого діла, а друга для доброго. Я ж лиха нікому не приношу, а тільки хочу, щоб за моє добро винагорода мені була.— Втіха для серця чи не винагорода?— Слава людська — винагорода. Ця слава, правда, вам належить, не мені. Може, прийняли б ви її, тату? Визнали б нового бога і жили б разом зі мною в монастирі. Виходили б звідти коли завгодно і збирали своє зілля, чинив же так Прохор-лободник.Батько сидів непорушно. Місячне світло обливало його біле бородате обличчя, на ньому в очах спокійно поблискували глибокі темні іскри.— Моя віра волю дає, синку, — м'яко прорік він, — а твоя її забира. Крім того…Він примовк, начебто не зважувався щось сказати.— Що, окрім того? — швидко перепитав Агапіт.— Та ні, нічого… Я хотів сказати, що втіхи для серця мені досить.— Це теж облуда, тату.— Але знову-таки не лиха, — всміхнувся батько. — Єдине, чого по-справжньому бракувало мені раніше, це щоб ти біля мене був. Тепер приходиш, і не хочу я більшого…— Бо тепер мені не обійтися без вас, — сумно засміявся Агапіт. — Мене всі цілителем назвали…Проздовж цієї розмови голос його був повільний та сумовитий, а може, місяць оцей серед неба чи й дощ, який недавно пройшов, перетворили його знову у того хлопчака, котрий ріс біля цього самотнього, надто мудрого. старого. Завжди був він старим для хлопчака, не так батьком, як дідом, і завжди знав Агапіт, що сам він ніколи не буде такий великий і мудрий. Завжди дивився на ту неприступну гору з острахом, пошануванням і скрухою і завжди був перед нею ниций. От і зараз дивився край ока на велике, погідне й безконечно мудре обличчя, що срібно сяяло в місячному світлі, і відчував, що хоч би поклав своє життя, аби осягнути хоч трохи з того, що знає ця срібна голова, нічого з того не вийде. І до нього знову повернулося те, що відчував, малим бувши: якийсь запаморочливий переляк перед бездонною глибиною розуму батька; сидів і малів на ґанку, бо обличчя цього чоловіка, що біліло перед ним, все-таки й зараз лякало. Через те і втікав від нього, і взяв постриг, але завжди знав і відчував його присутність коло себе. Часом йому здавалося, що більше ненавидить батька, як любить, хоч коли довше не бачив його, відчував тугу — через це й викопав лаз і прийшов. «Хлопчаком я все-таки залишився, — подумав Агапіт, ковтаючи мимовільну спазму в горлі. — Але яка втіха отак вряди-годи відчуватися тим хлопчаком!»І все— таки тепер, коли торкнула його слава житейська, хотілося йому вірити і в інше: можливо, він сам міг стати таким! Дивився скоса на батька: сивий і надто древній дід перед ним сидів. І раптом закляк: а що, коли йому недовго жити? Що, коли, лікуючи інших, не знатиме він, як вилікувати себе? Холодний піт обсипав Агапіта з ніг до голови, йому захотілося кинутися до старого, і хай би не приплющував у його присутності очей.— Слава людська, — таки розплющився батько, — це мед прогірклий. Сьогодні зносить, а завтра гіркотою наллє. Сьогодні лікує, а завтра і вбити може. Той, що сьогодні перед тобою навколішки стає, може найлютішим твоїм ворогом зробитися. Славні світу цього по лезу меча ходять, й бідні вони через те. Неспокій невсигтимий їх пече: не можуть вони забутись від діл своїх, бо з'їдають ті їх, відтак і мир прийняти в душу не можуть. Саме тому боюся за тебе, синку…Але Агапіт уже позбувся смутного настрою. Наче жива, постала перед ним ота недавня сцена: дощ покрив землю, а в ньому тягнеться чорна, покірлива вервечка ченців. Він стоїть перед ними на ґанку, а вони раптом зупинилися й зачудовано дивляться на нього.— Славний у світі таки мусить когось і щось удавати, — сказав Агапіт. — Це як гра скомороша, і, як гра скомороша, дійство має бути просте. Стати славним, батьку, легше, ніж здобувати мудрість, якою ви володієте, — та мудрість від людей відводить.Старий тяжко зітхнув. Десь у лісі гукнула сова, і, мов за наказом, зашелестіло, виграючи зблисками, листя.— Славний, синку, — це раб! — тихо прошепотів старий.Він звівся й пішов у хату. За якусь мить вийшов із слоїком, зав'язаним полотнинкою. Мовчки подав його синові, а відтак різко повернув у бік шумливого лісу обличчя.
7
В цей— таки час вірменин міг стояти коло вікна й дивитися на власне відображення. І мав бачити він немолодого чоловіка, з лицем, зморшками поораним, мав бачити відбиті трійко свічок, що стояли на столі, і, очевидно, думав печальну думу, яку колись навіяв дощ, бо що значить у цьому світі людина, котра тратить добру славу? Тепер до нього менше йдуть люди, а валять усі туди, в монастир, до того непоказного нахаби, який все-таки знає якусь лікарську таємницю. Довідався уже напевне, що лікує Агапіт таки зіллям і саме в тому зіллі й Ховається його сила.Можливо, слуга ставив тоді на стіл вино, м'ясо й каші, безшумно сновигаючи покоєм, а вірменин-лікар мимоволі мав думати вголос, як завжди в таких випадках, говорячи рідною мовою:— Поки що всі хворі, яких він брався лікувати, таки одужували, навіть ті, у смерті яких я був зовсім упевнений. Чи був ти у володаря міста?— Володар міста згодився видати тобі смертника, — сказав слуга.— Мені потрібно, щоб хтось із його недужих помер, — так само задумливо сказав вірменин-лікар. — Ця слава, яку розпустив він про себе, ущербна для мене… Я не вірю в його лікарську силу.— Але хворі й справді одужують, — відповів вірменин-слуга.— Бо знає якусь таємницю. Якесь зілля досі лікарям не відоме… Коли ж чоловік упаде йому під ноги мертвий, всі переконаються, що не такий він усесильний…— Після тієї історії з тисяцьким до нього звертаються й найбагатші. Скоро доведеться нам іти звідси з торбами.— Ми не підемо звідси з торбами, — відказав гостро вірменин-лікар, — хоч тут і справді заповідається на складну боротьбу. Мені треба, щоб від його лікування хтось помер.І знову задивився він у вікно, і-побачив у ньому раптом невеликого, худого ченця з палючим зором. І закипілась у нього в нутрі печаль — сірий змій вповзав йому в груди і обвивався довкола серця. Там, за вікном, з'явився місяць і освітив вулицю так, що заблискотіли мокрі дахи, в калюжах почали купатися відблиски, і скільки було калюж, стільки й місяців світило із землі. І побачив він поміж тих місяців воїнів, що вели до нього смертника, був той високий і йшов, понуро звісивши голову, — знав, що вже востаннє рахує ті місяці в калюжах — був це головник, який підняв руку на огнищанина. Може, тому, що так низько опустив голову, не обходив головник калюж, а брів через них, і в його ногах бовталися скалки потолочених місяців.Вірменин уже не дививсь у вікно. Підійшов до вогню, що його розпалив слуга, і поставив мусянжевого кухлика з отрутою — мала вона загрітися.— Цей напій убиває за два дні, — сказав він вірменину-слузі. — Через два дні ніякі чудодійні ліки цього головника не врятують.Він сплів пальці рук, хруснув ними так, наче поламав, і мимохіть повернувся до дверей, в які вже входив головник у супроводі кількох суворих мужів.— Мені казали, — сказав вірменин-лікар, — що хочеш прожити ще кілька днів?— Я хотів відмолити гріхи, — відповів головник, очі його вивідчо бігали від вірменина-лікаря до вірменина-слуги.— Ти їх дістанеш, — сказав вірменин-лікар. — Випий це зілля. Смертник боязко простяг руку до чаші.— Що воно? — спитав хрипко.— Отрута, яка без мук уб'є тебе через два дні.Тоді розширилися раптом очі в головника, і кинувся він притьма до вікна, щоб вискочити і втекти. Але на ньому повисло троє дужих чоловіків і, зваливши, заломили руки.— Поверніть його обличчям угору, — наказав вірменин-лікар. Мужі перевернули смертника, навалившись на руки й ноги. Вірменин-слуга прискочив до головника і розтулив ножем рота. Вірменин-лікар швидко влив йому рідину.— Тепер відведіть його в монастир, хай молиться! — сказав лікар і наставив над мискою руки, чекаючи поки слуга йому зіллє води.
8
Він лежав у церкві хрестом на кам'яних плитах і плакав. Так само плакало надворі й небо, бо цілий день ішов дощ, у відчинені двері вливався хлюпіт і плескіт, а коли зайшли ченці на службу, смертник звівся навколішки й почав бити поклони.— Чого побиваєшся, чоловіче? — спинився коло нього Агапіт.— Головник я тяжкий, отче. Засуджено мене на смерть, і вже я зілля смертне випив.— Коли ж твій реченець?— Завтра, — сказав смертник. — Не можу вже знести цього чекання. Не йде мені молитва на ум, кричить усе в мені і плаче.— Хто давав тобі отруту?— Вірменин-лікар…Навколо них стояли й інші ченці і слухали зацікавлено.— За що тебе покарано? — спитав тим часом Агапіт.— Невинно обмовлений я. Сказали, що огнищанина я убив, який до жінки моєї заповзявся. А він сам себе убив.— А жінка твоя що?— І жінку він убив, — залився слізьми смертник. — Склали на мене, невинного, лихо таке!…Я придивився пильніше до цього головника. Лихе й хиже обличчя той мав, і сльози його були, як мені здалося тоді, не зовсім щирі. Агапіт, однак, того не примітив.— Взиваю до вас, братіє, — урочисто сказав він. — Цей чоловік на дорозі до каяття.— Я на дорозі до смерті, отче, — сказав, заливаючись слізьми, головник.— Не треба боятися смерті, — мовив з глибини храму Є
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34