Йому ставало приємно і тоскно водночас. Бо все, що говорив вій, випливало з її слів. Він нічого не міг сказати про те, як живе, бо його справжнє життя було великою таїною. А як живуть люди – він нічого не знав. Колись давно він щось таке міг би й пригадати, але через товщу літ все сплуталось в один вузол, і він не пам’ятав, що було раніше, коли він був людиною, як жив тоді, як узагалі живуть люди.
Нічого вій такого не знав. І зараз уперше зустрівся з людиною, і такою гарною, і такою юною, і такою...
Леа почала збиратись додому. Він сказав, що також піде – в інший бік. Йому-бо далеко. Домовились, що колись ще зустрінуться тут, на озері.
Коли Леа пішла, Волин дивився їй услід якусь мить, а потім збагнув, що варто зараз зробити, і витворив їй охоронне коло із своєї сили, і послав навздогін, та раптом стало важко, аж заболіло йому, і він зіщулився. Це в його охоронне коло вдарила чиясь неприязна воля, як отруєна стріла. Не торкнулась дівчина, але поранила його самого.
Таке трапилось уперше. Все, що відбувалося щойно, з ним траплялось уперше.
Волин ще не отямився від удару, якого завдала йому чужа зла воля, а вже знав, хто вона і звідки.
Він повернувся. Позаду стояла Царівна О. Такою він ЇЇ ще ніколи не бачив.
Очі її метали іскри, аж вогнився пісок там, куди сягав її погляд. Голова піднята, і підборіддя піднесене так, що волосся спускалося по щоках довгими зеленавими ручаями.
Волин несамохіть звернув увагу, що ступні своїх ніг з тонкими пальцями вона зараз розставила так широко, ніби збиралась вперто й міцно стояти на ногах, боротися з кимось, відстоювати, воювати...
– Ти що? – спитав він хрипко. – Що з тобою?
– Чому ти розмовляєш з людиною? Я тобі казала, що це небезпечно, ти можеш загинути, якщо торкнешся світу людей...
– Якщо загину, то загину я! Це моє право вибирати, що і як робити! Я не раб твій, а Княжич Озера і можу бути й незалежним...
– Про що ти говориш? Як можеш бути незалежним ти, коли я тебе зробила Княжичем...
– Неважливо, хто зробив, – це було давно. Тебе також хтось зробив, але ти с тут – владарюєш в Озерному краї. Я – незалежний тепер, зрозуміло? І не втручайся в мої справи, в мої розмови з кимось, в мої настрої! Досить з мене цих нескінченних, повчань!
– Та ти поглянь на себе! Ти ж хлопчик, підліток...
– Як коханець, то не хлопчик, а як самостійний, незалежний, то вже підліток і малий, так? Ти подумай, що ти мені зараз верзеш?
Сварились вони ще довго, але, як часто буває у таких випадках будь-де у всіх світах, сварка коханців завершується здебільшого порозумінням й особливо пристрасними обіймами.
– Ти програла, Царівно! Якийсь мент свого вічного буття ти таки програла, і хтозна, чим ще це закінчиться і для тебе, і для всіх нас...
– Що ти верзеш? Що ти в цьому всьому розумієш ?..
– Я не верзу, а лиш оповідаю те, що вчуваю, що знаю. І позаяк кожен знає щось таке, чого інший не знає, то й я знаю дещо таке, чого ти не знаєш. Але я не про це зараз, Царівно. Ти вжила чари Злена, ти викликала його до життя серед нас, розумієш? Ти спрямувала його силу проти мене!
– Я спрямувала свою силу... І не проти тебе, а проти...
– У тобі немає злої сили, як немає її в мені й у всіх нас, невіддільних дітях Природи. Чи я повинен це тобі пояснювати? Адже зла сила – то володіння Злена. Бо ж навіть вовкулаки, упирі і змії – й ті залежать від нього, а ми... Ми ж природні з’яви, ми частки колообігу життя, ми допомагаємо Природі і нікого не руйнуємо, якщо лиш...
– Отож-то – якщо лиш!
– А що тобі зробила ця дівчинка? Ти схопила чи не вперше за довжелезний наш час те, що Злен розкидає на поверхні, як приманку, аби збільшити свою силу, ти поєднала розпорошене Зло, сповнила його своєю енергією і послала в невинну істоту. А втрапила в мене.
– Я кохаю тебе, я боюсь за тебе, я хочу тобі тільки добра, я хотіла охоронити тебе від Зла!
– Пославши Зло? Від Зла Злом не охорониш! Сумно думати, що ти, яка завжди все будувала і залагоджувала, можеш щось руйнувати...
– Я – жінка, в мені також заговорила ревність...
– А я – вільний жити і думати, і почувати так, як творить мене в мені вища сила, як Боги керують нами, як відають про нас Ті, що все знають. Отож я вільний і живу у світі, про який хочу знати більше, і гадаю що Ті, що все знають, розуміють, що буде і як буде... Може, вони й знали, що ти вдариш мене, що викличеш сили Злена, що проб’єш отвір у нашому мирному свігі...
– Облиш, я нічого не пробивала, я розсердилась, але ти загальмував мій гнів, все минуло, нічого не буде більше лихого! Забудь!
– Я спробую, я намагатимусь. Але випущене з неволі Зло довго не вгамовується. Чи не ти мені це розповіла? І куди воно зараз подалося, оте Зло, що ти викликала до життя? Хай би в Нікуди!
– В Нікуди, я переконана. Бо ж я не маю в собі Зла і до Злена ніколи не вдавалась за допомогою. Ой, та облиш уже, я так тебе кохаю.
Вони лежали на своєму розкішному ложі з найм’якішого моху й водоростей і розмовляли вже спокійно, кожен про своє мислячи, а відтак знову вернулись до теми людей.
– Я хочу знати про людей те, що знають інші лісові й озерні демони, хочу мати свій власний досвід. Якщо я приречений бути вічним підлітком, то знання мої, однак, можуть бути більшими. Лес ген який маленький, а який мудрий! Я прожив тут багато весен і зим, дуже багато. Нехай менше, ніж ти чи хтось інший, але багато. І повинен набувати нових знань.
– Волине, я боюсь цього літа. Щось повинно статися саме цього літа, я знаю, почуваю це і боюсь. Тому й кинулась на цю дівчину з чарами. Аби оберегти тебе, й тільки. Але є закони, якими керують лише Ті, що все знають. Я інколи думаю, що й вони не завжди в силі змінити якийсь хід подій. Просто вони знають, передбачають, тому можуть змінити. А я передбачаю, але змінити не можу...
– Не заважай мені, будь такою, як ти є. Я – озерна істота, як і ти, сюди завжди вернусь. Але хочу знати більше...
– Це Перелесник наговорив, забив тобі голову своїми химерними розповідями. Але ж він такий – він с, і його немає. Він – вітер, що приймає людську подобу, але насправді сутність його – летюче повітря. Не вір його словам!
– Але він бачив світи далекі-далекі, і коли говорить про них, очі його променяться зорями...
– Бо він і є Літавець, летюча зірка. Це його життя – летіти кудись нескінченно, в нікуди... А наше – керувати водяною стихією...
– Не ставай мені вперекір, Царівно О, і я буду собою...
– Не буду! Це лиш один раз. Я кохаю тебе і боюсь за тебе. Але воля Тих, що все знають, сильніша, і я чую її. Буде як буде...
– Родина цієї дівчини – під моєю охороною, Царівно О...
– Як бажаєш...
– Ти чудова, найкраща, мені так добре з тобою...
Тепер Волин доволі часто розмовляв з Перелесником, і Царівна О не з’являлась перед ним так
несподівано. Волин розпитував його про людей і зокрема про тих, що оселилися неподалік, про село, яке перебирається на нове місце поблизу Озера, подалі від шляху, де війни і розбої зруйнували вщент людські господарства.
Одного разу Волин спитав Перелесника, чому люди носять одежу.
– Як тобі сказати? Вони вважають, що негоже дивитися на оголене тіло...
– А чому? Адже так створено від початку світу, так збудовані усі. Лише дві з’яви буття творено в усіх світах – чоловічу і жіночу. Чому вони соромляться того, про що всі й так знають?
– Ти говориш як підліток, а між тим стільки років живеш із Царівною О як її коханець...
– То й що ж тут такого? Ми любимось, це ж так має бути... Ти ж бо взагалі відомий урвитель...
– Природність взаємин тілесних, які об’єднують коханців, людьми давно втрачена. Все залежить від того, як на що дивитись. Ми не помічаємо, що хтось без одежі, бо ми бачимо його сутність, його значення, його дію, спроможності, а люди мають прикритись одежею, аби бачити душу людини хоч трішки, бо інакше бачать тіло, а душі не бачать...
– Але ж це їх збіднює, і... ну, важко не, треба цей одяг добувати...
– А крім того, не забудь – узимку холодно. Я – в теплі краї, ти з Царівною – на дно, спати. А людям треба добре вдягатися, палити вогонь цілу зиму, аби грітися. Бо як замерзнуть, то загинуть...
Іншого разу Волин попросив Перелесника принести йому людський одяг, будь-який, аби на нього був.
Той зареготав, а потім уважно подивився на Волина.
– Що ти замислив, хлопче? Дивись, із людьми жарти погані!
– Я хочу знати, хочу мати можливість спілкуватися з ними так, аби мене не розпізнати. Тому потрібен одяг.
– Принесу, якщо скажеш, хто вона?
– Перелеснику, я тебе дуже прошу.
– Скажеш? Принесу! Завію десь у когось і принесу!
– Скажу.
Мабуть, таких розмов і боялась Царівна О. Вона боялась дружби Волина з Перелесником, боялась повчань і порад останнього, боялася світу людей, яких добре знав Перелесник. Особливо жінок.
Леа приходила на Озера тепер часто. Волин вдавав, що ловить тут рибу, що зустрічає її випадково. Але в перші рази його попереджав Перелесник, потім вони вже домовлялись з дівчиною самі, коли вона прийде полоскати білизну, чи просто по ягоди, чи ще чомусь.
– Ти дуже змінився за цих кілька тижнів, Волине, – казала Леа. – Коли ми познайомились, ти здавався хлопчиком, зовсім підлітком, а зараз бачу, що насправді ти – старший за мене і вищий, сильніший...
Волин мінявся за літо, він знав, що міняється, і це трохи турбувало його. Тепер це помітила Леа.
– Такий у мене вік, мабуть, а може, це ти на мене так впливаєш?..
– Ой, де вже там я...
Одного разу Перелесник, також прибравшись у сільський стрій, узявся ніби ловити рибу разом із Волі гном, коли прийшла на озеро Леа. Познайомились вони. Перелесник ВИСТУПИВ у ролі старшого Волинового брата.
– Але ж ви зовсім несхожі. ВолшІ – білявий, а Перелесник – чорнявий, як смола. Хіба що очі у вас схожі, хоч і різною кольору, але однаково яскраві і великі... І брови!
– Я у батька вдався, а Волин у маму. Мама в нас білява. Але ж брови у нього геть як у мене, ти лиш глянь!
Коли Леа вдивлялась в обличчя обох молодих людей, надзвичайно гарних, то вони вмить ставали дуже схожими, для цього не треба було великих чарів, варто було лиш захотіти. Хоч в них і справді було щось схоже, але невловне. Може, від молодості, від енергії, ще від чогось... А може, просто...
– Ви таки схожі, справді. А спершу мені здавалося, що ви несхожі.
Перелесник часом з’являвся, часом – ні. А у Волина із Лсою почало народжуватися те, що люди називають коханням, а насправді назви воно жодної немає, бо його не можна окреслити, пояснити, виділити, виміряти... Симпатія, зваба, потяг одне до одного, бажання бути більше разом, говорити про що завгодно. Потім торкатися коханого, відчувати його дотик, його погляд, його...
Волин втрачав голову від бажання, не знав, як бути з дівчиною, як і що діяти, з чого починати. В його світі все було просто і зрозуміло. Хто з ким хотів йти, то чув його поклик і або відгукувався на нього, або відмовляв. І все тут. Це ж було щось зовсім інше. Як тут бути? Як говорити з нею, як сказати їй, що сказати? Волин не хотів тут жодних чарів, хотів правди!
А що буде потім?
У Волина голова йшла круговерть, і він часто лежав, вдивляючись в небо, десь на острові серед Озера і думав про це, не знаходячи виходу.
Царівна О не чіпала його. Вона з сумом поглядала на нього час від часу, але тільки тоді, коли він згадував про неї. Вона притискалася до нього, коли він несподівано кидався до неї, ніби рятуючись від чогось, ніби шукаючи забуття і прихистку в її обіймах від невідворотного і невідступного, непідкупного Рода, що керує Долею, що належить до Тих, що все знають, в його руках майбутис кожної з’явп, і стережись розгнівити його!
Волин вже боявся своєї Долі, страхався її, вчуваючи в своєму близькому майбутті нескінченні біди і страждання. І тому обійми такої близької звабливої Царівни О часто були йому єдиним прихистком.
Але не завжди. І чимдалі рідше
Вона розуміла, що міняється в ньому щось, але не зачіпала його. Чекала волі Рода.
– Чого ти ходиш з нею так довго? Розкажи їй, яка вона гарна, яка вона чудова, дихни на неї глибинною силою своєю, поцілуй – і вона твоя... – радив Волинові Перелесник.
Але Волин зволікав, усе не міг підступитися до дівчини ближче. Аж одного разу Перелесник прилетів і загукав до нього.
– Гей, іди-но сюди!
Волин випірнув із води, вмить був на березі.
– Слухай, я зовсім забув. Це ж для тебе якраз те, що треба. Тут, досить недалеко, у Лісі, є покинута напризволяще хатинка. Вже давненько там ніхто не живе. Я про неї й не пам’ятав, а оце летів та оком кинув ненароком і відразу про тебе згадав. Отож піди гуляти до Лісу із дівчиною у тому напрямку. Знайдете хатинку, а далі – то вже дивись сам.
При цих словах Перелесник притьмом злетів у хмари і щез.
Ліс шумів погідно і доброзичливо. Волинові було приємно. Лісові друзі, здавалося, сприяли йому, бодай у настрої. Тихо, лагідно й спокійно було у Лісі. Прохолодно, але тепло. У шовкових загінках квітучої й духмяної пущі хотілося розчинитися, увібрати її пахощі в себе, з’єднатися з нею і забутися у приємному спокої...
Такий був настрій у Волина, коли він і Леа блукали ніби навмання Лісом, то тримаючись за руки, то розходячись різними стежками неподалік і гукаючи одне одного, то раптом грайливо бігали одне за одним, намагаючись спіймати, щоби самому вирватися і також навтьоки, аби ловив інший.
Повітря аж гусло від почуттів, які їх переповнювали, і Ліс радів святу, буянню літньої радості.
Леа утікала, а Волин наздоганяв її, коли вони обоє рантом вибігли на галявину і зупинились, здивовані.
Перед ними стояла старезна, посіріла від часу, вочевидь давно покину І а, хатина зі скособоченими бурими стінами і прогнилим від дощів у багатьох місцях дерев’яним дахом. Перекошені двері все ж були зачинені. На невеличкому подвір’ї перед хатинкою розташувалась літня глиняна пічка, майже цілком розвалена, зграбним чотирикутником неподалік лежали колоди, що колись, певне, правили людям, що тут мешкали, за лавки та ослони, і вкопаний серед них у землю стіл, який складали просто кілька товстих дощок, набитих на широкі, в обхват завтовшки пеньки.
– Ой, дивись, хата! – сказала Леа, раптом затихла і пригорнулась до Волина, і тепло її тіла, як завжди, хвилею збурило у Волинові неспокій крові.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16