https://wodolei.ru/catalog/vanni/Villeroy-Boch/
д дощем, у сирій могилі. Уявляєш? Всі нирки собі позастуджував.
З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з'явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов'язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших – серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.
А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні, мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.
А мені шо – я погодилась. Лиш би любив.
Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло – повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі… Добрий такий, тихий.
Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV
Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей – Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.
– Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава… Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого…
– Патологічного, – підкидаю.
– Во-во.
Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звелични-ками пітьми. Вона назвала мені їх імена: Джон Беленс, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».
– Страшний чоловік.
– Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.
Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їхудемонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такі розчудові речі як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».
– Натуральна клініка, – робить висновок Віка і додає: – Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія – це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.
– Повірю, – запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?
Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв'язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п'яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.
(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла у Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)
Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.
До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.
– Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску V.:Герман теж. По-моєму, підробляв нічним продавцем у кіоску?
Λ: Це збіг. Що б він значити? Дзеркалиться все…
. Але щось у його голові пішло не в ту сторону.
– Шо саме?
– Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.
– Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.
– Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася…
– Так шо там з котиком?
– А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста – фу! Я до Вітаса: ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш? А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся – а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота… А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.
– Ким-ким?!
– Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб – і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров'ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?
– А нашо він це робив?
– Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
– А ти?
– А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…
А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Він нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і головне – дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.
– Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.
– Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…
– Замовчи. Не кажи нічого.
Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки само-руйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
– Після того хотіла скочити з дев'ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.
Віка починає плакати.
Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.
Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».
Все. З мене досить.
– Я лягаю спати, – каже Віка.
Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі – два пустих нулі.
Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою – згорнутий каримат.
– Яз тобою буду спати, як ти на це дивишся?
– Збентежено, – бовкнув я. – Але нічого, ночуй. Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.
За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого – всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м'яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.
Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на ті
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
1 2 3 4 5 6
З того часу Вітас зі своїми малолєтками більше не зустрічався. У них потім новий пахан з'явився, серед своїх обрали. Але буквально через тиждень, коли вони Вітаса віддубасили, їх всіх мєнти пов'язали. Половину в трудколонію у Прилуки забрали, а старших – серйозніше. По повній дали, за ізнасилування малолітньої.
А як Вітаса попиздили, так з того часу ми й подружилися. Це ж я його і виходила, і вигодувала, коротше, зробила з нього нормальну людину. До речі, Вітас казав, що то іменно він своїми чарами нагнав мєнтів на тих виродків. Але мені чомусь видається, він на них настукав по-простому, по-людськи. Я все хотіла ті книжки попалити, та він не дозволив. Казав, що тепер у вигнанні, мусить пізнавати чорну науку. А я мала бути його слухняною рабинею.
А мені шо – я погодилась. Лиш би любив.
Окультними речами Вітас цікавився ще відколи підвисав на «чорному». Любив він це діло – повтикати, почесатися, Кроулі почитати на приколі… Добрий такий, тихий.
Один із друзяк-чорнушників, із тих, що мали родичів десь у Бундесі, підкинув йому пару касеток із записами ранніх Psychic TV
Вітас, так би мовити, приторчав. Так він уперше дізнався про дуже близьких йому людей – Ґєну К-Кашку, Нечепуру та Івана Баланса. Вітасові розповіли про їхні сексуальні практики. Зокрема, про те, що в пошуках натхнення троє лондонців проводять ритуал, під час якого вступають у зносини із тваринками. Записані звуки при цьому семплюються й безпосередньо використовуються під час запису альбому. Вітас впав у захоплення. Такий світогляд виявився близьким йому по духу, він же зараховував себе до людей, що глибинно співпереживають музику в стилі industrial.
– Ну от. І тоді нам його друган із Бундеса ще надіслав цілу коробку касет з різними індастріалами. Тут-то ми вже пішли в рознос. Вінт, кетамін, ну, трава… Я ше тако-сяко, а Вітасові башку знесло капітально. Він, знаєш, завжди мав схильність до всього хворобливого…
– Патологічного, – підкидаю.
– Во-во.
Ті, кого слухали Вітас і Віка, були справжніми звелични-ками пітьми. Вона назвала мені їх імена: Джон Беленс, Пітер Крістоферсон на прізвисько «Нечепура» і, ясний пень, містер Дженезис (Ґєник) Пі-Орридж. Я переклав собі цю гру слів як «пан Буття К-Кашка».
– Страшний чоловік.
– Не те слово. Я чула, він собі зробив пластичну операцію на статевий хуй і має там тепер жіночий орган.
Про щось подібне, очевидно, марив і Вітас. Він вишукував усілякі факти з біографій кумирів і силувався наслідувати їхудемонічності. Троє британців вивчали і шанували Алістера Кроулі – батяра й збиточника, педрилу й наркомана. Всі троє з дитинства мали дивний потяг до потойбічного й демонічного. Вітас розказував Віці, що містер Беленс із дитинства був наділений баченням світу потойбічного. І надивився стільки моторошного лайна, що ледь не загримів у Бедлам. Часто перед сном до нього приходили чорти і забирали на всю ніч у темні сфери, де показували всяку нечестиву срань. Як результат, з'явилися такі розчудові речі як «Фетиш гівна», або «Хвала стічним водам», або «Анальні сходи».
– Натуральна клініка, – робить висновок Віка і додає: – Тепер ти розумієш, чому я казала, шо гінекологія – це фашизм. Знаєш, якби ти не був таким хворим, я би тобі цієї історії й не розказувала. Там далі таке буде, шо я й не знаю, чи ти повіриш. Але я тобі повірила, май на увазі.
– Повірю, – запевняю її. Господи, скажи чесно, чому мені так везе на всяких ублюдків? Причина в мені, я вгадав?
Себе Віка вважала світлою стороною Вітаса. Мало того, що допомогла підв'язати, так ще й витягла на поверхню його соціальну свідомість. Вона невимовно страждала від того, яким іноді Вітас бував жорстоким, але розуміла, що більше нікому не під силу спинити цей політ дельтапланериста над долиною смерті. Віка відчувала себе святою праведницею від усвідомлення своєї місії. І для неї не мали суттєвого значення ані Вітасові походеньки до якоїсь Марінки, ані його не зовсім вдалі жарти стосовно того, що якось він задушить її вночі подушкою і зґвалтує в жопу (що за чим, незрозуміло), ані п'яні спалахи агресії, коли Вітас гасив об неї недопалки.
(Коли Вітас попробував забичкувати цигарку їй під пахвою, Віка не стерпіла і втекла у Мукачеве, до батьків. Але вже наступного дня їй здалося, що вона надто круто з ним обійшлася. Сіла на електричку й поїхала назад. Вітас за такого коника дуже образився на неї, не розмовляв цілий день, поки Віка в сльозах, на колінах не вимолила в нього пробачення.)
Навіть коли Вітас прибинтував її до батареї під вікном, коли вона ледь не здуріла від сверблячки, Віка все вибачила йому. Адже він зізнався, що ходив до Марінки і боявся, що вона побачить його в її компанії. А раз боявся, значить, йому розходилося, що про нього думала Віка, так? Значить, вона йому небайдужа. Це втішало.
До того ж у Віки й самої траплялися романи на стороні, правда, не більше, ніж на вечір. Вітас, коли йому доповідали його кєнти про такі її походеньки, психував і дратувався, навіть плакав, що було справжнім жахіттям. Віка наче й відчувала, що має таке саме право на адюльтер, як і її бойфренд, але не могла чітко сформулювати думку. Вітас іноді, як їй невиразно здавалося, подавляв її.
– Ну і, коротше, так ми з ним жили. Вітас деколи ходив на роботу, він підробляв нічним продавцем у кіоску V.:Герман теж. По-моєму, підробляв нічним продавцем у кіоску?
Λ: Це збіг. Що б він значити? Дзеркалиться все…
. Але щось у його голові пішло не в ту сторону.
– Шо саме?
– Я не знаю. Це взагалі стрьомна історія, якщо чесно. Мені шось перехотілося розказувати її.
– Та вже давай, раз почала. Віка тяжко зітхає.
– Ладно. Приходжу я раз до нього на квартиру, дивлюся, а двері не закриті. Входжу на кухню, а на кухні Вітас сидить, котика до грудей притискає. Котик виривається, нявчить, а Вітас його своїми клешнями тільки сильніше до себе прижимає. Я вже йому стільки раз казала: щоб я більше не бачила, як ти тварин мучиш. Бо ж цей псих знаєш шо робив? Він котів розрізав, псів розрізав. Казав, шо вивчає їх. Ага, я знаю, шо він там вивчає. В нього хуй без того не вставав. Ну, це після «чорного» таке, просто зрозумій його. Так от – я йому категорично заборонила тварин мучити. І трупи тварин до хати приносити заборонила. Він із трупів окремі частини використовував. А я вже тих чучел мала по горло. Знайде на дорозі курку збиту – підбере. Знайде ворону дохлу – теж підбере. Всьо додому тащив. А потім з них різні ужаси ліпив. Він же не прості чучела складав. Які він страшидла вмів робити, ти би зацінив! Прикинь – череп собачий, з пащі крила воронячі вилазять, а в очницях риб'ячі голови стирчать. Ну там копита козлячі – це його улюблена тема була. Він же все одно сатаністом себе щитав. І це все добро в нього дома могло місяцями валятися. В хаті штин стоїть такий, шо можна матку виригати. Заходиш у ванну, хочеш хоч руки помити – а там шкура якась двохмісячної давності в розсолі кваситься. Ну, я коли до нього переїхала, то він це діло закинув, всі трупи повикидав, тільки чучела свої чортячі оставив. Ну, для приколу. То я вже змирилася…
– Так шо там з котиком?
– А. Ну, котик виривається. Я заходжу на кухню, кажу: «Ану не муч тварину!» Він злякався, і кішка втекла через двері. А котяра така зарепана, шо страшно торкнутися. Вся в парші якійсь, лущиться, блохаста – фу! Я до Вітаса: ти шо, блядь, зовсім голови на плечах не маєш? Соображаєш, шо робиш? А він тільки стоїть і либиться. І тут я дивлюся – а в нього всі груди в крові. Мені аж ноги стерпли, як я то побачила. Коротше, він собі всю грудь порізав, аж до живота… А від котика ше кров розмазалася, шерсть поналипала. Мене там чуть не стошнило. «Ти! – кричу йому. – Ти шо робиш, демоне?» А він стоїть, усміхається. Ну і розказав, урешті, шо він собі задумав. Сказав, готується стати першим космонавтом.
– Ким-ким?!
– Першим космонавтом, так і сказав. За декілька днів ті його рани, шо він до них кота притискав, загноїлися і почали сочитися. Він це все діло акуратненько бритвочкою зішкріб – і на блюдечко. І всі виділення, разом із кров'ю, із кіркою засохлою схавав. Ну, ти представляєш, яка людина хвора?
– А нашо він це робив?
– Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
– А ти?
– А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…
А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Він нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і головне – дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.
– Я прийшла до нього раз всього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.
– Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…
– Замовчи. Не кажи нічого.
Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки само-руйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов'ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
– Після того хотіла скочити з дев'ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив'язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.
Віка починає плакати.
Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.
Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Вже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум'я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали «швидкій».
Все. З мене досить.
– Я лягаю спати, – каже Віка.
Мовчу. Вона встає, потягується і зникає кудись у темряву. Очі всмоктують картину тліючих вуглин. Очі – два пустих нулі.
Віка повертається зі спальником на плечах. Під рукою – згорнутий каримат.
– Яз тобою буду спати, як ти на це дивишся?
– Збентежено, – бовкнув я. – Але нічого, ночуй. Дівчина витирає рукою ноги від налиплого сіна і лізе в намет. Вповзає там у глиб мішка. Чутно, як вмощується.
За якийсь час я роблю так само. Думав, відчуватиму якийсь конфуз, чуже дихання, незнайоме тіло, не ті запахи. Але нічого – всередині все спокійно й лагідно. Віка пахне тільки димом. Як і я. Намацую в рупцаку светра: треба спати у светрі, інакше прохолонуть груди. Мене м'яко всотує сон. Не слід зволікати, поскоріше треба піддатися цьому владному повелителю.
Угніжджуюся на своїй половині (зліва) і солодко зітхаю. Чую, Віка повертається і кладе руку мені на ті
Это ознакомительный отрывок книги. Данная книга защищена авторским правом. Для получения полной версии книги обратитесь к нашему партнеру - распространителю легального контента "ЛитРес":
1 2 3 4 5 6