Тоді навіщо вам такий голова райдержадміністрації? Це ж його прямий обов'язок. А я такими обіцянками не розкидаюся. Адже у мене попереду тисяча сіл. Зрозуміло, якщо я в кожному селі пообіцяю подібне, я своїх обіцянок не виконаю. Навіщо брехати? Моя справа – писати і приймати такі закони, щоб ви мене про такі речі не просили. А ось це я вам гарантувати можу. Даю слово. А газифікувати село – це прямий обов'язок Разіна.
– А зарплату ти нам виплатиш?
– Чи знаєте ви, що виплачена зарплата у певному районі залежить від бажання і спритності одної, максимум двох осіб: вашого депутата – раз, вашого голови райдержадміністрації – два. Просто працювати треба. Піти до кого треба, поговорити з ким треба, стукнути кулаком де треба, написати куди треба, і у вашому районі буде не гірше, аніж у столичному. Як ви думаєте, я годжуся на роль спритного?

Дорогі мої друзі, якби ви знали, яка це марудна справа – тричі або й більше разів на день протягом кількох місяців бубоніти одне й те саме! Але наш молодий герой був деміургом, творцем. Він кожного разу витворював нове видовище. Адже люди були різні, очі були різні, настрій у людей був різний, погода була різною і клуби були різні.
До чого тут клуби? – спитаєте ви. А дуже просто. Клуб – це те, до чого в останню чергу доходять руки господаря. Саме тому клуб (яке ностальгічне слово, точнісінько, як клумба) – характер села. В холодних клубах люди зліші, тож промова кандидата має бути ядучішою, а сам доповідач рішучішим і безкомпроміснішим. У теплих клубах люди швидко розм'якають і хочуть «не чорнухи», а шоу. Не зробиш шоу – гріш тобі ціна. Тут доповідач має бути усміхненим і привітним. Він повинен дотепно жартувати, загравати з публікою і виявляти філософське ставлення до життя. Якщо в клубі риплять стільці, то народ агресивніший і спалахує від кожної дрібниці, як сірник. Тут будьте обережніші: прислухайтеся до рипу стільців. Якщо слухачі йорзають, загрозливо рипаючи стільцями, – вам каюк. Тож програма-мінімум -якнайменше рипу, програма-максимум – якнайбільше голосів. Якщо в клубі дозволено лузати насіння – отже, тут очікують, що ви будете порпатись у брудній білизні. Тому порпайтесь, якщо хочете, щоб за вас проголосували. Якщо клуб охайний, прикрашений вишивками, різноманітними лозунгами з творів Тараса Шевченка, – тут найкраще просто поговорити про любов.
Але що це ми з вами, їй-бо, все про клуби та клуби? Невже немає цікавіших тем для розмови? Є. Якраз про ту саму любов.
Любов, дорогі мої друзі, – це така штука, або, як каже народ, фігня, – що падає, як сніг на голову. І саме тоді, коли найменше цього сподіваєшся. Як у пісні. Та сама тьотя Берта вийшла заміж аж у сорок п'ять років. І що характерно – дуже вдало! За директора комісійного магазину. А ви ж знаєте, дорогі мої читачі, що значить у радянський час вийти заміж за директора комісійного магазину! І заміж вона вийшла по любові. Вже тоді, коли облишила сподіватися на щось. І де б ви думали, тьотя Берта познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком? У крематорії. Її сусіда ховали на десять хвилин раніше від його родича. Отак воно буває.
Вибачайте, ми трохи віддалилися від головної теми нашої розмови. Ви вже знаєте, які проблеми особистого характеру мав наш незабвенний герой. Він просто не реагував на жіночу стать. На чоловічу, як ми вже зазначали, теж. Не можна сказати, щоб він дуже страждав від цього. Але й кайфу не ловив.
Виборча кампанія – не дуже зручний час для закохування. Але так уже сталося, що саме на цю гарячу пору йому судилося відчути смак бажання. Дивно, правда ж? Ну що ж тут вдієш.
Тож умощуйтеся зручніше, як говорив колись незабутній дід Панас, і слухайте.
Після виснажливого тижня, у суботній вечір, увесь змилений і зморений від перевиконаної норми – шести зустрічей у шести селах, – наш молодий герой ладен був звалитися на кушетку у Варфоломійовичевій землянці і відключитися до ранку, однак старий солдат умовив його відвідати журналістку місцевого радіо Тетяну Горошко, добре знану в провінційному районному містечку.
Завершувався місяць гарячої виборчої колотнечі, який поки що обмежувався спілкуванням із виборцями. Влада і конкуренти досі боролися дещо осторонь нашого головного героя, очевидно, не сприймаючи його справді героїчні потуги як такі, що варті уваги. А дарма. Вони ще кусатимуть собі лікті через свою недалекоглядність і за те, що проґавили найважливіший етап підривної проти них діяльності нашого головного героя. Підривність його діяльності полягала не в тому, що він підривав їхній авторитет, а в тому, що наполегливо підвищував свій.
Однак про це пізніше. Головне, що на цей момент виникла нагальна необхідність залучити до виборчої кампанії мас-медіа в особі районного радіовузла.
Чи знаєте ви, дорогі мої читачі, що таке районний радіовузол? Це маленька тісна кімнатка з милими, усміхненими жінками з гарними голосами, які розповідають вам п'ятнадцять хвилин на день про найкращий спосіб квашення капусти з кмином, про народний календар і про місцеву поетку Вероніку Пуговку, яка надривним голосом читає вам вірші про любов.
Наш молодий герой ішов до журналістки районного радіо з великою неохотою. Голова гула, як вулик із бджолами, його трохи морозило від тривалого перебування в холодних клубах, пекла печія від неякісного і нерегулярного харчування і переслідувала єдина мрія – поспати. Річ у тім, що останні два тижні він взагалі не міг спати. Заплющував очі – і продовжував агітувати, агітувати… У голові лунали стереотипні запитання, відповіді на які він увесь час намагався вдосконалювати. Уявивши, що і тепер йому доведеться з піною на губах доводити свою незамінність у наступному парламенті, йому стало так погано, як колись давно, коли йому, як найкращому жовтеняті доручили прочитати на Новорічній ялинці віршик про Леніна. Він вийшов на сцену – і… забув слова. Він розгубився і на ходу зімпровізував свою версію. Однак чомусь ця версія не увінчалася успіхом. Більше того, коштувала пізніше його мамі посади секретаря парткому стоматологічної клініки. А версія, як на нас, була дуже мила.
«Ленін любить всіх на світі -
діток і дорослих.
А найбільше – Батьківщину і Надію Крупську,
Клару Цеткін, серп і молот та Інесу Арманд».
З таким тяжким серцем, як тоді, у далекому радянському дитинстві, він наблизився до скромного провінційного приватного будиночка і зайшов через хвіртку у двір, де його зустріло дуже непривітно маленьке гидке облізле створіння. Вийшов хтось, здається, жіночої статі, – назвав те маленьке гидке створіння іменем Моська і провів нашого молодого героя тісним темним коридором, де пахло старим деревом, поточеним шашелем, яблуками і примусом.
Наш молодий герой опинився в кімнаті. Посередині стояв великий стіл, вкритий зеленою оксамитовою скатертиною з шовковими пацьорками. Над ним висіла лампа в абажурі такого ж кольору. На стіні цокав старий великий годинник. Він якраз пробомкав восьму годину вечора. Це бомкання – глибоке, глухувате і, здається, таке ж оксамитове, як і скатертина, – неначе долинало з минулого століття. Воно якось відразу гіпнотично подіяло на нашого героя. Він увесь обм'як і розслабився, чого йому не вдавалося зробити останні два тижні, – і присів у зручне, також старовинне крісло до столу. На столі був розкладений пасьянс. Це йому нагадало мамочку. Наш молодий герой огледівся по кімнаті і побачив, що всі стіни завішені старими, чи то пак старосвітськими, фотографіями і якимись картинами, здається, написаними одним і тим же пензлем. На фотокартці стояла повна жінка з «плетенкою» коси навколо голови, поклавши руку на плече чоловіка з чорними вусами, у штанях крою «галіфе» і великих кирзових чоботях. На іншій – сиділа жінка у кріслі, тримаючи на руках пухкеньку дівчинку в мережаному платтячку, а біля неї стояв, поклавши їй руку на плече, хлопчик у «матросочці».
На картинах же були зображені речі старого міщанського побуту – золотий чоловічий кишеньковий годинник з ланцюжком, пенсне, мережана серветка, фарфорові слоники, старий комод, великий господарський ключ, лампадка, грубо тесаний дерев'яний стіл…
Наш молодий герой відірвав погляд від стін кімнати, бо ззаду почулося старече кахикання. Він обернувся і побачив старого чоловіка, одягненого в теплу китайську білизну, що обтягувала кістляве сухе тіло, і в ручного в'язання вовняні шкарпетки. На голові у дідуся була чорно-біла тюбетейка. Дідусь гойдався на кріслі-гойдалці, втупившись у телевізор. Що найбільше дивувало у ньому – так це дитячий пістолет У руках.
Тут до кімнати увійшла Вона. Вона була прекрасна. Тобто, чесно кажучи, вона не була героїнею сучасних модних журналів. Можна навіть сказати, вона була їхнім антиподом: не торкнуте косметикою обличчя з наївними сірими очима, на плечі спадала довга дівоча коса пшеничного кольору, на лобі тремтів неслухняний золотий кучерик. Вона пропливла через кімнату і поставила на стіл тацю, на якій стояв чайничок з чаєм, дві чашки з двома блюдечками, цукерничка, бублички і кілька розеточок з варенням. Ця сцена дуже зворушила нашого молодого героя. Пізніше він не міг навіть точно пояснити, що його вразило найбільше – чи то старомодна зачіска, чи старовинний сервіз, а чи три розеточки у вигляді розпуклих квіток з кизиловим, черешневим (з хвостиками) і аґрусовим (з горішками) варенням. Однак серце його заскімлило в такт Мосьчиному скавулінню за дверима.
Тетяна (як ви вже здогадалися, саме так її звали) подала нашому героєві руку. Рука була вузька і ледь волога, очевидно, від хвилювання. На рожевих пальчиках – маленькі круглі нігтики, акуратно підрізані. Вона була у голубому вовняному платті, вправно вив'язаному власноруч, на її плечах була накинута плетена старомодна шаль.
Ну що вам сказати, дорогі мої читачі. Якби Вона вже не була Горошко, ми б її назвали Ларіною. Нині таких дівчат можна знайти хіба що в провінції. А жаль. Нам дуже бракує таких жінок.
Двоє молодих людей сиділи і просто мирно бесідували, сьорбаючи чай і смакуючи «вприкуску» вареннячком із розеточок.
Забіжимо трохи наперед і відкриємо вам одну таємницю: після виборів вони одружаться. А зараз, поки вони ведуть розмову, можна сказати, старосвітського змісту (зокрема, про рецепт соління огірків, яким несподівано зацікавився наш молодий герой; про те, як визначати якість меду; про догляд за старими пуховими перинами і под.), зробимо один аналітичний відступ.
Дружини у політиків бувають двох сортів. Перший сорт – це соратниця. Вона проходить зі своїм чоловіком увесь бойовий шлях – від, так би мовити, солдата (від «нуля без палички») до генерала (до «та ти знаєш, хто я такий!»). Бойова подруга завжди поруч – в усіх політичних баталіях і на п'янках після них, вона встромляє свого носа куди треба й куди не треба, чим, треба визнати, часом робить неоціниму послугу політикові, вона виносить його (умовно) пораненого з (умовного) словесного бою; вона зализує його рани вночі і піднімає його в атаку на зорі.
Другий тип дружин політиків – це берегиня домашнього вогнища. Ці дружини вірно і віддано чекають своїх чоловіків до півночі, а часом цілу ніч, поки ті вирішують найважливіші справи «в кулуарах». Інша річ, що цими кулуарами можуть бути і сауни, і більярдні, і бари, й інші місця, де вони зав'язують політичні інтриги, домовляються, купуються, продаються, клянуться і порушують клятви. А вона, тобто берегиня, чекає його на лавочці коло під'їзду або на кухні біля плити.
Якщо перша – це, як правило, танк у спідниці, в якої у холодильнику миша повісилася, то в другої завжди смачно пахне на кухні, діти нагодовані й акуратно зачесані.
Щоправда, дорогі мої друзі, є ще третій тип дружин політиків – скороспілки. Це юні таланти, яким вдалося зіпхнути з дороги посивілу соратницю чи розповнілу берегиню домашнього вогнища.
Треба сказати, що Тетяна ніяк не асоціювалася ні з першим, ні з другим, ні, тим більше, з третім типом жінок. Це був, говорячи Франковими словами, «ізмарагд».
Наша героїня виросла без батька. її біологічний батько ганебно втік з провінційного містечка, так і не одружившись із звабленою медсестрою пологового будинку. її дідусь, якого ви, дорогі мої читачі, вже встигли запримі
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24