донька, усякоє лихо: мені усе байдуже. Я мала тепер таку годиноньку з вами, що і повік не забуду сієї радості… Ви мене любите… ви мене цілуєте, ви мене не покинете ніколи?… – Та з сим словом обняла його ручечками і пригорнула до себе кріпко і, гірко заплакавши, жалібно стала прохати його: «Не покиньте, не забудьте мене. Ви – моя і душа, і серпе, і втіха, і радість. Не вмію, як більше сказати…»
Багато б вона дечого сказала ще, так-бо Семен Іванович не дасть їй слова промовити: цілує її у вічі, руки їй виціловує і усе дякує, що і вона його так любить, як він її. «Тепер, – каже, – я не сирота. І для мене сопне світить. У радості віку доживу… От ідеть панотець, скажу йому, буду прохати…»
– Підождіть, Семене Івановичу, – сказала Галочка, – ще не пора панотцеві нічого говорити. Ще ми не порадились ні об чім… Я ще і тепер ума не зберу усе те розказати, що в мене на думці. Нехай ще опісля, я ще не привикла до свого щастя…
– Як знаєш, так і роби! – сказав Семен Іванович. – Як скажеш, так і я робитиму, бо нічого не знаю і не хочу нічого знати, опріч того, що ти мене любиш… що ти моя… повік моя!…
– Повік твоя, – сказала Галочка і сама від усього серця поціловала його… а далі і розійшлись, бо вже Олексій доходив до воріт.
– Де се ви були, мій милий паночку? – скрикнув з радощів Олексій, увішедши у хату і побачивши Семена Івановича; та аж побіг до нього, кинувся було йому руки ціловати, так той не дав, та обняв і поціловав його. – Я по вас, – каже Олексій, – кріпко скучав та, не стерпівши, ходив аж до вас. Так мені денщик ваш сказав, що ви пішли на Гончарівку; так я, – дай боже ноги! – мерщій сюди. Так і є, що ви в нас. Де се ви були?
– Усякі діла лучилися, – сказав Семен Іванович, – так ніколи було у вас бути, та і сам було так зажурився, що притьмом прийшлося вмирати. – Та, сеє кажучи, глядь на Галочку… А та вже зразу догадалася, до чого він каже, та мерщій і перехопила:
– Ануте, вже не споминайте про смерть. На сім світі так весело, гарно. А там що ще буде – не знаємо. Будемо тут жити у щасті, у любові, аж поки зовсім зостаріємося.
– Так, Галочко, так, – сказав Семен Іванович, не чуючи себе з радості. – Не відганяйте від себе… будемо жити у любові…
Галочка зараз догадалася, куди він гне, та і перехопила його речі, та зараз кинулася поштувати його то сим, то тим: і обідати йому лагодиться подати, і усаджує його… Так що ж бо, Семен Іванович як узнав добро, узнав, що то є щастя від вірної любові, так він нічого і не хоче, і ні об чому і не дума: веселий такий, як ще його ніколи і не бачили, говорливий за усіх… Галочка теж землі під собою не чує, бігає, мотається, у очі йому приглядається, до батенька кидається, веселенька, жартовлива…
І Олексій аж радується, бачачи, що вона така весела; як спитався Семена Івановича, чи буде ж вп'ять часто приходити, так той і загнув, усе наводячи на своє:
– Я, – каже, – не тільки часто буду до вас ходити, та думаю з вами і повік жити, коли тільки приймете.
Олексій глянув на нього… і тільки що мав спитати, до чого він се говорить, так Галочка вп'ять-таки перебила і не дала, не дала увесьденички Семенові Івановичу яке слово об своїй думці сказати.
Гарно, любо, весело минувся увесь сей день, як один часочок, і незчулися, як вечір настиг-треба розіходитись.
Прощаючись, Семен Іванович сказав: «Коли б швидше моє щастя прийшло, щоб я і повік з вами був…»
– Що се він, доню, сказав? – питав Олексій Галочку, проводивши з хати Семена Івановича. – Що се він усе закида, що якби йому повік з нами жити, га?
– Не знаю, таточку, – сказала Галочка, ставивши на мисник то миски, то тарілки. – Чи не против того хіба, що казав… чи кватері їм будуть на Гончарівці… чи що: не знаю-таки.
– Не знаю і я, – сказав Олексій та, дивившись довго на Галочку, як вона вбирала усе, буцім і не вона, далі перехрестив її, здихнув і, сказавши: «Ти моя дитина», пішов у світлицю спати.
Не спати лягла на своєму ліжку наша Галочка! Ні, сон далеко від неї! Узяли її думки та гадки… Тільки і чути її, як важко здихне… сплакне… проговорить: «Що ж з сього буде?…», та вп'ять за думки. Далі аж голосно сказала: «Чого ж я журюся? Вже, вірно, і він так дума. Так і зробимо, так і житимемо… Що то за гарно буде! Що то я щаслива буду! Аж дух в мене радується! Він мене любитиме, аж поки я вмру; а я вже буду довго-довго жити, бо у щасті… та у вірній… любо…ві…» – та незчулася, як і заснула, думаючи про своє щастя…
Треба ж було так статися, що вранці прийшов до Олексія чоловік, з котрим вони укупі купили лісок, так треба було їм там порядок дати: яке на сажні у продажу, а яке почистити. А як Олексій у сьому велику силу знав, так без нього і не можна було. Сяк-так подумавши, Олексій і поїхав, перехрестивши свою Галочку, і, нічого їй не сказавши, тільки пильно їй у вічі подивився. Так не на таківську-бо напав! Та знала його думку та сама собі опісля і сказала: «Ні, таточку! Ти ж й сам учора сказав, що я твоя дитина…»
Незабаром вже Семен Іванович і тут. Як зійшлися, так буцімто цілий год не бачились. Намилувавшись собі, як є меж молодими парубком і дівкою, що хотять собі побратися, Семен Іванович посадив Галочку біля себе і став казати:
– Не буду тобі, Галю моя мила, розказовати, яке ти мені щастя дала, полюбивши і мене, як я тебе люблю. Коли мене щиро любиш, так душа твоя знає теж щастя.
– Знає, мій соколику! Та нема таких річей, щоб його розказать, – так сказала Галочка, приголублюючись до нього.
– Так, моя зірочко! Так і я не вмію усього розказати. І як я знаю своє серце, то знаю і твоє, що як я маю тебе любити по увесь мій вік, то і ти не покинеш мене і не забудеш мене ніколи…
– Хіба ж я захочу своєї смерті? Бо знаю, що якби я не що друге, а тільки б подумала тебе менш любити, то тут би з нудьги й пропала! Через те і живу на світі, що люблю тебе… Жити і тебе любити – се мені однаковісінько. Чи проживе рибонька без водиці, чи розцвіте який квіточок без рісоньки небесної? Так і я не проживу без твоєї любові. Перестанеш мене любити, то я тут зараз і вмру, а усе-таки і вмираючи так же буду любити, як і у сей час…
– Коли мене так любиш, то, Галю, зробиш усе для мого щастя!…
– Що хоч звели, на край світу пошли… та нема на світі такої сили, щоб мене вдержала від любові до тебе; а затим нема того і на світі, чого б я не зробила для тебе від щирої моєї любові…
– Галю! – сказав Семен Іванович, кріпко її поціловавши. – Поберемося собі!… Я не можу без тебе жити… Куди ж ти устаєш?…
Галочка, почувши се від нього, підняла свою головоньку з його плечей, де, припавши, усе лежала, і, випручавши тихенько від нього свою руку, устала і стала поодаль від нього… Господи! бліда як стіна, рученята зложила на грудях, тяжко дише і не зможе слова промовити.
Семен Іванович, здивовавшись кріпко, пита її: «Галочко, чого се ти!… Скажи мені, чи надіятись мені на таке щастя?… Скажи!» – і хотів було узяти її за руку… так вона відступилась ще від нього і, силкуючись, через велику силу промовила:
– Що се… ви… ваше… благородіє, – та з сим словом мерщій ухопилась за стіл, щоб удержатись, а то зовсім би впала; тяжко-бо їй було відрікатись від свого щастя…
– Галочко! – аж крикнув Семен Іванович, сам себе не тямлячи. – Чи се мені так почулось?… З ким ти говориш, кого так величаєш?
– Вас!
– Чи так же тобі зо мною треба говорити?
– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.
– З чого се ти так почала?
– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.
– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?
– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…
– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!
– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!
– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?
– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.
– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?
– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…
– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?
– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!
– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.
– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…
– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…
– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…
– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.
– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…
– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…
– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…
– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…
– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!
– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…
– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…
– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…
– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…
– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!
– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.
– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?
– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О Семене Івановичу! Що то за жисть наша буде! Бідності не знатимемо, панотця мого шановатимемо, вас люди будуть почитати, як і тепер, ні
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12