н їй не наговорив… Та після сього що задумав? Як вона від нього під вербою насилу вирвалась; як він хотів у них на кватирі стати, щоб швидше згубити її славу; як хотів узяти за свого денщика, щоб після орудовати нею як би захотів… та, збираючись об сім пожалітись, стида ради не зможе вимовити ні словечка, та тільки що сплакне, та вп'ять за свою думку, що як то копитан звів її.
Як невидко було на вулиці і нігде Оксани, то подруги її часом, було, приходять до неї або шити, або прясти, щоб розважити її то пісеньками, то усякими розказами; так усе нічого! І дивиться, і слуха, та й не всміхнеться, як тії регочуться. Бідна Векла, глядячи на неї, журиться; накупить їй і горішків, і медяничків, і тарані, і гороху їй спряже… покуштує, бачить, що другі дівчата їдять, а вона й байдуже! «Не хочу, мамо; у душу мені ніщо не йде»…– та худа собі на лихо, що зовсім тільки що не звалиться. Без знахурок та без ворожок не обійшлось: виливали переполох, вмивали від уроків, шептали від очей і що не робили – усе нічого та й нічого…
Опріч дівчат, приходили провідувати Оксану і жінки, і молодиці, бо Оксану усі селом любили. Промеж ними була Мелашка, молодиця проворна; не було того весілля, де б вона не була свашкою; на масниці волочити колодку– вона перша приводниця; відколядують дівчата – вона зібрала свій ватажок молодиць, пішла поперед усіх; спарувати парубка з дівчиною – їй подавай – вона зведе. От як стала вона ходити до Оксани, як стала з нею шупу-шупу, аж гульк! – наша Оксана стала потрошку віддихати. Вже й борщику поїсть, капустки з свининою заба-жа, і вже часом і всміхнеться як чому. Далі та далі, вже й каже: «Піду я, мамо, проходжуся; або на вдвір'ї посиджу, або до Мелашки сходжу».
Мати радісінька, ще й сама її випроводжа. І що піде Оксана до Мелашки, то вернеться усе веселенька, усе ніби здоровіша; далі минулося усе лихо: стала наша Оксана і здорова, і повновида, і рум'яна, як була; і наряджається, і чепуриться щодня, і вп'ять узяла свою натуру: і щебече, і сміється, і вигадує, і регочеться, і до матері ластиться; ще троха не веселіш стала, чим попереду була.
Що ж то їй так Мелашка починила? Мабуть, ворожила над нею або що-небудь таке зробила, що як з води витягла нашу Оксану?… Еге! Вона добре поворожила; вона підлізла до Оксани та й стала їй розказувати, як то копитан її любить, як вбивається за нею, чуючи, що вона недужа, і що й сам – хоч вмирати, що не бачить її.
– Так же то й люблять, як він,– стала скрізь сльози казати Оксана, а самій аж повеселішало трохи, що є кому своє горе розказати і про копитана поговорити – Якби любив справді, так він би не хотів мене погубити, він би не топив моєї слави!…-Тут і розказала усе, до чого копитан мав її підвести; а сама так і заливається слізьми.
Мелашка тут і пустилась з своїми лясами. Тільки їй того й треба було, щоб Оксана стала жаліться на копитана… тут вже вона і почала, і почала… вже така щебетуха не вибреше, як кого захоче!… І почала, шепчучи, казати, як і сам копитан тепер жалкує, що так робив; що вже тепер не буде і що вже в нього вже й думки такої нема; що коли б тільки йому побачитись з Оксаною, то він їй розкаже, що дума робити…
– Що йому зо мною робити? – сказала Оксана.-Покинути мене, бідну; нехай пропадаю!,, Не слухати було його попереду, не признаватись, що і я полюбила його… А тепер що? Він мене не озьме, а на безчестя я не піду, хоч нехай мене й пече, й ріже.
– Та тільки послухай його, що він скаже,– усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.
Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп'ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприсягалася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».
От і пішла.
Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.
Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копптаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.
Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні словечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп'ять за тим же словом.
– Як дочка хоче,– відвіт дала Векла,– так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.
Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите… дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити… ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами… та підождіть ще…» Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови… не вмру або що-небудь… тогді, мамо, як знаєте, так і робіть»,
Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було»,– махнув рукою та й пішов з хати.
– Що се за річ така? – думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.
– А хто. його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали…
– Оксано, Оксано, гляди!…
Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені… бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити – і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.
– Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход…– Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав.– Коли ти підеш, а мене тут покинеш… почуєш… про мене…
– А от що буде,– сказав копитан,– ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.
І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.
Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся… і ледве промовила: «І сьому ж правда?… Скажи ж мені, як перед богом!»
– Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви…
– Так я ж матері об сім скажу…
– Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копнтанська теща. А що тебе вже виряджу, так…
– Мені нічого не треба,– кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати,– тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловатп, і сі щочечки, і сі губочки.
Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об'явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує… Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити… «Чи є така щаслива, як я?»– думає Оксана, убігши у хату… і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.
Неділенька недалеко – треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе папське буде… і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому… так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.
У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:
– Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход…
– А як же се? – лж скрикнула Оксана, злякавшись.
– Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи… Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву… Що вже на усю губу пані буде…
Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується… «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!…»
Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.
Хоч тільки і до завтрього розходились вони, та Оксані щось дуже на серці жалко було… Усе б вона плакала і сама не зна чого… «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?… Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход… Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.
Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно!
Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась… Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.
– От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! – сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.
– А що там таке вона зробила? – питала мати, кришачи локшину.
– Помандрувала за салдатами.
– Йо?
– Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона уз обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.
– Що ж мати?
– Голосить, не що.
– І не вмерла гід туги та від сорому людського?
– Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.
Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір – нема. Сонечко зайшло – копитана нема. Оксана у сльози… «Що ж?-каже.-Хоч і обманув, та не посміявся… Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».
Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку… «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло… «Піду ж я до матері!» – каже.
– Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.
– А благословитись?
– Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, швидше, піп дожида.
Не пішла Оксана, а він її повів…
– Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села…
– Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб кас вінчав полковий піп…
– Так' де се?…
– Ген у тім селі, де полк ночує, п'ятнадцять верстов відсіля.
– Так що ж отеє? – вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.
– Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися… Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.
– А мати?… Ох, вернуся я та скажу…
– Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося…
– А не обманюєш ти мене?
Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою… Та се кажучи, зовсім не-чувственну Оксану упхнув у бричку, сі
1 2 3 4 5 6 7 8 9