її так батько вчив: «Коли, – каже, – тобі чого треба або журба тебе озьме, зараз до бога. Вдар три поклони й проси, об чому тобі нужда, і жди певно від нього милості. Він наш отець, він зна, що кому і у якоє урем'я послать».
От з такою думкою лягла Маруся. Так що ж? І сон ЇЇ не бере. Те й діло, що дума… та не об Василеві, де то вже! Вона його і знати не хоче… Та й нащо їй він… «Він досі вже посватаний; адже і хусточка у нього, що з кишені виньмав, то не хлоп'яча, а притьмом дівоча, і вже, вірно, вона йому подаровала… та він же невеселий на весіллі був… отто, мабуть, скучав за своєю голубкою… та ще щоб я об ньому думала? Як би не так! Він собі і сидів, неначе один у лісі, ні на кого і не дививсь…» Далі здохнула і дума: «І мене заняв тими горіхами, аби б то вже так!… Ні, Василю, не нашим дівчатам об тобі думати, у тебе є своя… От уже любить її, думаю?… Бачиться, усе об ній так і думав, бо ув очах так і видко були слізоньки… тепер вже вони досі укупочці… і вона вже, вірно, цілує його у тії оченьки, що як блискавка як загляне, так і сяє… от вже не цілує вона їх!… Того ж то він по ній мав плакати… Чого ж я отсе плачу?… Ох, горечко мені тяжке!… Коли б, було, знала, не ходила б на те весілля!… Нащо було розпитовати Олену про нього! Та дарма; я вже зовсім про нього і не думаю… та й він же про мене теж. Може, він думав, що… теє-то… я б то… що, каже: я знаю такого, що тебе любить, а йому б то вже не можна, що вже він посватаний… Бог з тобою! Нехай тобі бог помага! І оженися, і любися… Та чого ж я усе плачу?… От того і туга така, що зачим я на те весілля ходила… Тепер засну вже… Завтра чим світ устану, піду на торг та й розіб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострі-чусь на місті, то буцім його і не знаю, і не буду на нього і дивитись… А вже він, вірно, з нею ходитиме по базару та дещо куповатимуть… бо, мабуть, і весілля швидко буде… То-то вже він буде рад, як ожениться!… А вона?… Чого ж я заливаюсь слізоньками?… Ох, бідонька моя!… Ох, горечко моє! Чого-таки я на те весілля ходила?…»
От так-то бідна Маруся, не хотівши і споминати про Василя, тільки об нім однім і думала, і хоч би тобі на часиночку очицями звела; плакала та журилась цілісіньку ніч. А й довга ніч у нас на клечальній неділі? Вечірня зоря ще не погасне, а світова вже й заньмається; блисне Віз Віз – воз. Большая медведица или колесница.

, та вже докотившись до сход сонця.
От і тепер. Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились; та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок… Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садках, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зірочка покотилась… далі друга… третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестіла у аері – і прокинувся вітерець та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам… От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів – що настає вп'ять божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись і що, може, яка і яєчко знесе – з таких-то радощів заспівали своїх пісеньок, що рано й вечір хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловікові, так усякому звірю, птиці та й самій манюсінькій комашечці, що й оком не вздриш. А не хто уже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав… то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок… а як проміж того ще й носичками поцілуються… тут він вже і нестямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!
От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці божій, будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стебелинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?… О боже праведний! Буди і усегда милостив нам, грішним!…» Більш сього не вміємо що і сказать!…
От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посиланий… Зазолотились і верхів'я дерева по лісам… і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!… Стало винирять з-за землі… що? І світ, і огонь, і краса… І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?… І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби краще. Усе мовчить, жажда, щоб швидше явилася у повноті краса миру!… Ідеть… викотилось зовсім… озирнуло землю і… неначе повелівало: «Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханію жисть…» Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученію защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов прийнявсь за діло своє… і що то: увесь мир ізрадовався!…
____________________
____________________

Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города вербостов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; ото він і пішов буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.
От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада… аж зирк!., і пізнала свого Василя!… Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.
– Та йди-бо швидше! – крикнула на неї Олена. – Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.
– Та хто його зна, чи спіткнулась чи що, – каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василечком.
От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:
– Добридень, дівчата. Боже вам помагай!
– Спасибі! Нехай і вам бог помага! – казали йому ув один голос дівчата.
От їм і каже Василь:
– Чи не бігла проти вас яка собака?
– Цур їй, пек від нас! – каже Олена. – Ми її не бачили; хіба де біга?
– Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, – казав Василь, – то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її стерегтись. Та така сердита, на усіх так і кидається. Так я отсе виломив собі коляку та йду і озираюсь.
– Ох, лишенько, я її боюсь! Вернімось, Марусю! – каже Олена.
– Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город; то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.
– От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі укупці.
Зовсім же то наш Василь збрехав, що будто там бігла яка б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонилися з ним йти. Ось як йдуть, і Василь їх попереджа – звісно вже, молодецька походка проти дівчачої – та й піджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далі й каже:
– Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може, ми вам боронимо?
– А чим? – каже Василь.
А Маруся каже:
– Тим, що, може, вам… пильно треба у городі бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? – Себто надогад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.
– І вже мені тепер город! Забув про його і думати, – сказав Василь, а далі, тяжко здохнувши, і каже: – Одно в мене на думці: коли б то бог поміг! Тільки за тим і піду до хазяїна, щоб…
– А чому ви учора на весіллі не танцьовали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащековати. Він їй слово нехотя чи скаже, чи не скаже, а вона йому десять: та так і стриже, так і стриже, та вигадує, та докладає, та придирається, що вже Василь ніяким побитом і не відчепиться від неї.
А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, – тепер і сама не рада. Вже ж тепер він, не таючись, сказав, що у нього щось є на думці і що за тим тільки і йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватанні на його дочці.
От у таких думках та гадках йде не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, і вже мов засватаний, а з чужими дівчатами ходитиме по базару; сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащекує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна на кого і за що.
От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила усе, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе з ними ходить та – як той міхоноша у колядці – носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться) та й пита:
– А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?
– Та мені небагацько… дечого й куповати… – каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха, – тільки й треба купити матері… кресало на люльку… а батькові… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрівку.
Оттак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена торгуючи у перекупки шпильки.
Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:
– Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло.
Оп'ять-таки Василь збрехав: не було йому ніякого діла ні до якого чоловіка, а хотілось йому… та побачимо, що буде дальш.
От і пішли вони собі вп'ять укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:
– Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?
Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.
От як зосталися удвох Василь з Марусею, то й посідали собі на горбику; зараз Василь їй і каже:
– Марусю, хоч ти розсердишся на мене, хоч проженеш від себе, хоч не звелиш ніколи на очі попадатись, а я таки тобі тепер договорю, що учора хотів сказати…
– Що там таке? – спиталась Маруся, а сама злякалася так, що не можна й розказати, а сама не зна чого.
– Марусю! Чи я ж один був такий на світі, щоб, побачивши тебе, не полюбив щиро? Люблю тебе, Марусенько, усім серцем моїм, люблю тебе більш усього на світі!… Не сердься на мене, не відворочуйся, не затуляй очиць твоїх білою рученькою; дай її мені сюди, нехай пригорну ї
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16