https://wodolei.ru/catalog/akrilovye_vanny/
) «Він був надто скромний, шоб когось цілувати, навіть Анну. Не думаю, шо вони чимось таким займалися».
«Він же був твій друг», — сказав я. «Він був мій найкращий друг. Тоді все було інакше. Євреї, не євреї. Ми всі тоді були ше дуже молоді, і все життя ше тоді було перед нами. Хто ж знав?» (Ми нічого не знали, от шо я намагаюся сказати. Звідки ми могли знати?) «Знати про шо?» — перепитав я.
«Хто ж знав, шо ми на краю такого провалля?»
«Провалля?»
«Одного дня Гершель обідав з нами і, колихаючи твого тата на руках, співав йому пісню».
«Пісню?»
(От тут він співав пісню, Джонатан, і я знаю, шо якби ти вставив цю пісню собі в текст, вона б його добре приправила, але не змушуй мене про це писати, я довгий час пробував витравити її мелодію зі голови, але вона залишається там і зараз. Я чую, як вона звучить у мені, коли я йду на пари в універ або вкладаюся спати.)
«І ми всі тоді були такі дурні, — сказав він з усмішкою, розглядаючи фото, — такі дурні…»
«Чому?»
«Тому шо вірили в різні речі».
«Які ше речі?» — я запитав, бо не знав. Мені не вдавалося зрозуміти.
(Ти чого ставиш так багато питань?)
(Бо ти нічого не пояснюєш.)
(Просто мені дуже соромно.)
(Ти можеш не соромитися переді мною. Сім'я — це коли ніхто нікого не соромиться.)
(Помиляєшся. Сім'я — то якраз такі люди, які засоромлять тебе, коли ти на це заслуговуєш.)
(А ти заслужив?)
(Заслужив. Я ж пробую тобі пояснити.) «Ми всі були дурні, — повторив він, — ми вірили в різні речі».
«Шо ж у цьому дурного?»
«Тому шо нема таких речей, у які треба вірити».
(А любов?)
(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)
(А добро?)
(Не сміши мене.)
(Бог?)
(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)
«А Августина?» — спитав я.
«Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся».
«А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити».
«А яка користь з того, чого не знайдеш?»
(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
«Його баба?»
«Я не хочу знати її імені».
«Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить».
«А чому він покинув те місто?»
«Чого ти виїхав із міста?»
«Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти».
«Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини».
(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають. Звідки ти знав? Ми шали про них. Всі все знали. І Гершель знав. Але ми не думали, шо таке може статися з нами. Я ж кажу тобі, ми вірили в різні речі, ми були дуже дурні. А потім? А потім я сказав твоїй бабці, щоб вона взяла дитину, твого батю, і пішла в підвал, і там сиділа, не подаючи ні звуку, але шоб і не боялася дуже, бо ми не ті, кого вони шукають. А дальше? А дальше вони зупинили всі чотири танки на хвилину, а я був такий дурний, шо подумав, шо це вже все, шо війна вже кінчилася, шо вони зараз вернуться в свою Германію, бо ж ніхто не любить війни, навіть ті, хто її пережив, навіть ті, хто переміг. Але було ж не так? Але було не так, вони просто спинили танки перед синагогою, а самі вилізли з них і построїлися дуже правильними рядами. А їхній Генерал-блондин витягнув мегафон і сказав по-українськи, шо всі мусять прийти до синагоги, абсолютно всі. Солдати почали стукати в кожні двері дулами автоматів і обшарили кожну хату шоб усіх зігнати під синагогу і тоді я крикнув твоїй бабці шоб вона вилазила з підвалу і взяла твого малого тата бо я боявся шо вони знайдуть її там і вб'ють за те шо вона там ховається. Гершель — думав я — Гершель має тікати бігти зараз тікати в темінь може він уже втік може він почув шо йдуть танки але коли ми прийшли під синагогу я побачив Гершля а він побачив мене і ми стали один біля другого бо саме так мають ставати справжні друзяки перед лицем зла й любові. І він спитав мене шо твориться. І я йому сказав шо не знаю і це було правда бо ніхто з нас не знав шо має статися але ніхто не сумнівався шо станеться якесь велике зло. Солдати дуже довго ходили по хатах бо хотіли переконатися шо всіх звідти вивели і шо всі вже стоять перед синагогою. Мені так страшно — сказав Гершель — здається я зараз заплачу. Та чого — сказав йому я — ше ж нема чого плакати. Але вам я скажу шо мені тоді теж хотілося плакати і шо мені тоді теж було страшно но боявся я не за себе а за твою бабку і твого батю. І шо ж вони зробили? Шо було потім? Вони построїли нас у шеренги і справа від мене опинилася Анна а зліва — Гершель якісь жінки плакали бо дуже боялися автоматів і думали шо всіх нас уб'ють. Генерал з голубими очима підніс до рота
мегафон. — Слухайте уважно! — сказав він — і виконуйте шо сказано інакше — розстріл. А Гершель шепотів мені шо йому дуже страшно а я хотів сказати йому шоб він тікав бо в нього більше шансів лишитися живим якшо він втече затемна ніж якшо не побіжить але я нічого йому не сказав бо я теж боявся шо мене вб'ють якшо я буду говорити а ше я боявся накликати на Гершля смерть якшо буду її згадувати то я сказав йому тихо шоб він був сміливим шо дуже важливо шоб він був сміливим. Хоча тепер я знаю шо це найбільша дурість яку я тоді міг сказати взагалі найдурніша річ — нашо тоді було бути сміливим? — Хто у вас рабин? — спитав Генерал і рабин підніс руку. Тоді два нацисти схопили рабина і заштовхали його в синагогу. — А хто кантор? — питав дальше Генерал. І той так само підняв свою руку але поводився не так тихо і все плакав і говорив «ні, ні, ні, ні, ні, ні» — коли питали про його жінку а коли вона підняла руку то її теж кинули до синагоги. — А хто ще євреї? — спитав Генерал у мегафон — Робіть крок вперед! але ніхто не рушив вперед. — Всі євреї мають вийти наперед! — сказав Генерал. Тільки на цей раз він уже кричав. Але знов ніхто навіть не ворухнувся і я вам скажу я би тоже не пішов якби був євреєм. Тоді Генерал підійшов до першої шеренги і сказав у мегафон: «Ти покажеш нам єврея або сам будеш вважатися євреєм!» і витягнув одного який і був євреєм і називався Абрагам. — Хто о тут єврей?! — спитав Генерал і Абрагам задрижав — Хто єврей? — спитав Генерал ше раз і приставив до голови Абрагама пістолет. — Аарон — єврей Аарон — сказав той і показав на Аарона який стояв у другому ряду де і ми так само стояли. Тоді два солдати схопили Аарона а він опирався і бився. Тоді вони вистрелили йому в голову і в той момент я почув як рука Гершля торкнулася моєї. — Робіть як вам кажуть! — кричав у мегафон Генерал зі шрамом на обличчі. Потім він підійшов до другого чоловіка в шерензі а то був теж мій друг Лао і спитав хто єврей той тоді показав на Абрагама і сказав шо він єврей і пробач Абрагам два нацисти потягли Абрагама в синагогу. Тоді жінка з четвертого ряду кинулася тікати зі своїм дитям на руках але Генерал шось крикнув по-німецьки тою страшно гидкою монотонною мовою і один із солдатів вистрілив їй у голову і дальше вони закинули її і її дитину яка була ше жива у синагогу. Генерал питав наступного чоловіка в ряду потім дальше і дальше і кожен показував йому єврея бо не хотів шоб його застрелили. Один з євреїв показав на свого двоюрідного брата а ше один показав на себе бо не хотів ні на кого показувати. Вони завели до синагоги Даніеля і Талію і Луїза і взагалі всіх євреїв але на Гершля ніхто чогось не показав бо може тільки я і був його другом. А він же був відлюдьком і багато-хто просто не знав шо він є і тільки я міг їм показати на нього а може це тому шо вже було так темно і його ніхто не бачив. І досить скоро вже не було ні одного єврея крім Гершля перед синагогою але Генерал вже перейшов до другого ряду і спитав у крайнього чоловіка. Він питав тільки чоловіків я не знаю чого так. — Хто тут ше єврей? А той чоловік сказав шо вже всі євреї в синагозі бо він не знав Гершля або не знав шо Гершль єврей. Тоді Генерал вистрелив йому в голову і я знов почув як рука Гершля торкнулася моєї дуже легко але я старався на нього не дивитися і тоді Генерал пішов до наступного чоловіка і спитав його хто тут ше єврей а той сказав то всі євреї вже в синагозі шо ви маєте мені вірити бо я не брешу чого мені брехати ви ж і так їх всіх уб'єте. Мені все одно але мене пощадіть мене не вбивайте будь ласка… Генерал вистрелив йому теж у голову і сказав шо він уже почав від цього стомлюватися і підійшов до наступного чоловіка в ряду. А то був я. — Хто тут ше єврей? — спитав він і я знов відчув Гершелеву руку я знав то та рука каже «будь ласка будь ласка Елі будь ласка я не хочу вмирати будь ласка не показуй на мене ти знаєш шо вони зі мною зроблять якщо ти на мене покажеш ти не показуй на мене бо я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти…» — То хто єврей? — знову спитав мене Генерал і я почув як до другої моєї руки торкається рука твоєї бабці і я знав шо на руках у неї твій малий батя а в нього на руках ти а в тебе твої діти і шо я гак боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти… і тоді я сказав шо він єврей. — Хто єврей? — перепитав Генерал і я почув як Гершель сильно стиснув мою руку а він же був мені друг він же був мені найліпший друг і я би міг дозволити йому цілувати Анну і навіть займатися з нею любов'ю але я був я а моя жінка була моя жінка а мій син — то був мій син ви розумієте про шо я вам тут говорю… І я показав на Гершля і сказав шо він єврей цей чоловік єврей… — Будь ласка — сказав мені Гершель і він плакав — Скажи їм шо це ніяка не правда будь ласка Елі будь ласка… Два нацисти схопили його а він не опирався але плакав все голосніше і сильніше і кричав «скажи їм шо більше нема євреїв! Більше нема євреїв і шо ти сказав шо я єврей тільки шоб тебе не застрелили я благаю тебе Елі ти ж мій друг не дай мені померти я так боюсь померти я так боюсь…» — Все буде добре — сказав я йому — все буде добре… — Не роби цього — сказав він — зроби щось зроби щось зроби щось зроби щось… — Все буде добре все буде добре… кому це я відповідав… Зроби щось Елі зроби щось я так боюся помирати я так боюся ти ж знаєш шо вони збираються зробити… Ти ж мій друг — сказав я йому хоча так і не знаю нашо я це сказав у той момент… А солдати запхали його в синагогу з усіма рештою євреями а всі решта залишилися надворі і слухали плач дітей і плач дорослих і дивилися на перші іскри від сірників які запалив один молодий нацист який напевне був не старший за мене чи за Гершля чи за вас зараз і ті іскри осяяли всіх хто не був у синагозі хто не хотів помирати і він кресав їх на гілки які були пригорнуті до стін синагоги шо робило її жахливою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41
«Він же був твій друг», — сказав я. «Він був мій найкращий друг. Тоді все було інакше. Євреї, не євреї. Ми всі тоді були ше дуже молоді, і все життя ше тоді було перед нами. Хто ж знав?» (Ми нічого не знали, от шо я намагаюся сказати. Звідки ми могли знати?) «Знати про шо?» — перепитав я.
«Хто ж знав, шо ми на краю такого провалля?»
«Провалля?»
«Одного дня Гершель обідав з нами і, колихаючи твого тата на руках, співав йому пісню».
«Пісню?»
(От тут він співав пісню, Джонатан, і я знаю, шо якби ти вставив цю пісню собі в текст, вона б його добре приправила, але не змушуй мене про це писати, я довгий час пробував витравити її мелодію зі голови, але вона залишається там і зараз. Я чую, як вона звучить у мені, коли я йду на пари в універ або вкладаюся спати.)
«І ми всі тоді були такі дурні, — сказав він з усмішкою, розглядаючи фото, — такі дурні…»
«Чому?»
«Тому шо вірили в різні речі».
«Які ше речі?» — я запитав, бо не знав. Мені не вдавалося зрозуміти.
(Ти чого ставиш так багато питань?)
(Бо ти нічого не пояснюєш.)
(Просто мені дуже соромно.)
(Ти можеш не соромитися переді мною. Сім'я — це коли ніхто нікого не соромиться.)
(Помиляєшся. Сім'я — то якраз такі люди, які засоромлять тебе, коли ти на це заслуговуєш.)
(А ти заслужив?)
(Заслужив. Я ж пробую тобі пояснити.) «Ми всі були дурні, — повторив він, — ми вірили в різні речі».
«Шо ж у цьому дурного?»
«Тому шо нема таких речей, у які треба вірити».
(А любов?)
(Любові нема. Її відчуваєш тільки, коли вона зникає.)
(А добро?)
(Не сміши мене.)
(Бог?)
(Якби Бог існував, то в Нього не треба було б вірити.)
«А Августина?» — спитав я.
«Я так надіявся, шо в неї можна вірити, — сказав він, але я помилявся».
«А може, не помилявся. Ми не змогли її знайти, але це не підказує нам, чи варто в неї вірити».
«А яка користь з того, чого не знайдеш?»
(Скажу тобі, Джонатан, шо в той момент розмови ми вже не були Алекс і Алекс, дід і внук. Це були зовсім різні люди, двоє різних людей, які могли дивитися одне одному в очі й говорити про речі, про які ніколи не говорили. Коли я слухав його, то слухав не Дєда, а когось іншого, кого ше не бачив раніше, але знав набагато краще, ніж свого Дєда. А чоловік, який слухав його — то теж був не я, це був хтось інший, хтось, кого я ніколи не стрічав, але знав ше краще за себе.)
«Розкажи мені більше», — сказав я.
«Більше?»
«Про Гершля».
«Він ніби був членом нашої сім'ї».
«Розкажи шо сталося? Шо з ним сталося?»
«З ним? З ним і зі мною. Зрозумій, це зі всіма сталося. Те, шо я не був євреєм, не означає, шо все те не сталося зі мною».
«Шо все те?»
«Тоді довелося вибирати, сподіватися, шо вибираєш менше з двох зол».
«Тоді довелося вибирати, — сказав я Джонатану, — сподіватися, що вибираєш менше з двох зол».
«І я обрав».
«І він обрав».
«Що він обрав?»
«Шо ти обрав?»
«Коли вони увійшли в наше місто…»
«У Колки?»
«Так, але йому не кажи — нема резону йому це казати».
«Ми можемо виїхати вранці».
«Ні».
«Можливо, так би було краще».
«Та нє, — сказав він, — моїх привидів там нема».
(А до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(І як вони з'являються?)
(Вони живуть на внутрішній стороні моїх повік.)
(Там само живуть і мої привиди.)
(То й до тебе приходять привиди?)
(Ну, ясна річ, приходять.)
(Але ти ж іше малий.)
(Я вже не малий.)
(Але ж ти ше навіть не любив.)
(Це ж мої привиди, це проміжки між закоха-ностями.)
«Ти би міг нам все це розказати, — почав я, — ти би міг відвезти нас туди, де сам колись жив, і де жила його баба».
«Нема потреби, — відповів він, — ці люди для мене нічого не значать».
«Його баба?»
«Я не хочу знати її імені».
«Він каже, шо до міста, в якому він колись жив, нема сенсу повертатися, — сказав я Джонатанові, — воно для нього більше нічого не значить».
«А чому він покинув те місто?»
«Чого ти виїхав із міста?»
«Тому що я не хотів, шоб твій тато виростав так близько від смерті. Я не хотів, шоби він знав про неї і жив з нею. Тому я йому ніколи і не розказував про все, шо сталося. Я так хотів, шоб він жив гарним життям, у якому нема смерті, тяжких виборів і сорому. Але я не був добрим батьком. Я був препоганим батьком. Я хотів забрати його від усього злого, а вийшло, шо дав йому ше гірше. Батько весь час відповідає за свого сина. Ви маєте це розуміти».
«Я не розумію. Я нічого не розумію. Я не розумію, чого ти з Колок, а про це ніколи не казав. Я не розумію, чого ти погодився на цю подорож, знаючи, наскільки близько ми доберемся до твого минулого. Я не розумію, які до тебе можуть приходити привиди. Я не розумію, як могла твоя фотка опинитися в коробці Августини».
(Ти пам'ятаєш, шо він зробив потім, Джонатан? Він знову втупився у фотку, а потім положив її на стіл, а дальше сказав, шо Гершель був гарним чоловіком, і шо він сам теж був гарним, і шо тому все це неправильно, шо сталося — все від початку до кінця. А потім я спитав у нього: Шо? Шо тоді сталося? І далі, як ти пам'ятаєш, він знову повернув фотокартку в ящик і розказав нам історію. Саме так — поклав фото в ящик і розказав. І навіть ні разу не опустив очі і не заховав руки під стіл. Я убив Гершля, — сказав він, — або те, шо я зробив, рівноцінне вбивству. Шо ти маєш на увазі? — спитав тоді я, бо він же сказав дуже страшну штуку. Хоча нє, неправда, — сказав він, — Гершля вбили би зі мною чи без мене, але мені все одно здається так, ніби то я його вбив. Так шо ж сталося? — знову спитав я. Вони прийшли в найтемніший час ночі. Перед тим були в сусідньому місті, а далі йшли в наступне. Так, вони знали, шо роблять, — все було дуже логічно. Я добре пам'ятаю, як дрижало моє ліжко, коли до нас вступили танки. Шо це? Шо це? — питала твоя бабка. Я встав з ліжка і визирнув у вікно. І шо ж ти побачив? Я побачив чотири ґанки, і я можу згадати зараз їх у всіх деталях. Там були чотири зелені танки й піхота, яка йшла за ними. У солдатів були автомати, і вони направляли їх на наші двері і вікна, якшо хто спробує бігти. Було темно, але я добре пам'ятаю ту картину. Ти боявся? Так, боявся, хоча і знав, шо я не той, кого вони шукають. Звідки ти знав? Ми шали про них. Всі все знали. І Гершель знав. Але ми не думали, шо таке може статися з нами. Я ж кажу тобі, ми вірили в різні речі, ми були дуже дурні. А потім? А потім я сказав твоїй бабці, щоб вона взяла дитину, твого батю, і пішла в підвал, і там сиділа, не подаючи ні звуку, але шоб і не боялася дуже, бо ми не ті, кого вони шукають. А дальше? А дальше вони зупинили всі чотири танки на хвилину, а я був такий дурний, шо подумав, шо це вже все, шо війна вже кінчилася, шо вони зараз вернуться в свою Германію, бо ж ніхто не любить війни, навіть ті, хто її пережив, навіть ті, хто переміг. Але було ж не так? Але було не так, вони просто спинили танки перед синагогою, а самі вилізли з них і построїлися дуже правильними рядами. А їхній Генерал-блондин витягнув мегафон і сказав по-українськи, шо всі мусять прийти до синагоги, абсолютно всі. Солдати почали стукати в кожні двері дулами автоматів і обшарили кожну хату шоб усіх зігнати під синагогу і тоді я крикнув твоїй бабці шоб вона вилазила з підвалу і взяла твого малого тата бо я боявся шо вони знайдуть її там і вб'ють за те шо вона там ховається. Гершель — думав я — Гершель має тікати бігти зараз тікати в темінь може він уже втік може він почув шо йдуть танки але коли ми прийшли під синагогу я побачив Гершля а він побачив мене і ми стали один біля другого бо саме так мають ставати справжні друзяки перед лицем зла й любові. І він спитав мене шо твориться. І я йому сказав шо не знаю і це було правда бо ніхто з нас не знав шо має статися але ніхто не сумнівався шо станеться якесь велике зло. Солдати дуже довго ходили по хатах бо хотіли переконатися шо всіх звідти вивели і шо всі вже стоять перед синагогою. Мені так страшно — сказав Гершель — здається я зараз заплачу. Та чого — сказав йому я — ше ж нема чого плакати. Але вам я скажу шо мені тоді теж хотілося плакати і шо мені тоді теж було страшно но боявся я не за себе а за твою бабку і твого батю. І шо ж вони зробили? Шо було потім? Вони построїли нас у шеренги і справа від мене опинилася Анна а зліва — Гершель якісь жінки плакали бо дуже боялися автоматів і думали шо всіх нас уб'ють. Генерал з голубими очима підніс до рота
мегафон. — Слухайте уважно! — сказав він — і виконуйте шо сказано інакше — розстріл. А Гершель шепотів мені шо йому дуже страшно а я хотів сказати йому шоб він тікав бо в нього більше шансів лишитися живим якшо він втече затемна ніж якшо не побіжить але я нічого йому не сказав бо я теж боявся шо мене вб'ють якшо я буду говорити а ше я боявся накликати на Гершля смерть якшо буду її згадувати то я сказав йому тихо шоб він був сміливим шо дуже важливо шоб він був сміливим. Хоча тепер я знаю шо це найбільша дурість яку я тоді міг сказати взагалі найдурніша річ — нашо тоді було бути сміливим? — Хто у вас рабин? — спитав Генерал і рабин підніс руку. Тоді два нацисти схопили рабина і заштовхали його в синагогу. — А хто кантор? — питав дальше Генерал. І той так само підняв свою руку але поводився не так тихо і все плакав і говорив «ні, ні, ні, ні, ні, ні» — коли питали про його жінку а коли вона підняла руку то її теж кинули до синагоги. — А хто ще євреї? — спитав Генерал у мегафон — Робіть крок вперед! але ніхто не рушив вперед. — Всі євреї мають вийти наперед! — сказав Генерал. Тільки на цей раз він уже кричав. Але знов ніхто навіть не ворухнувся і я вам скажу я би тоже не пішов якби був євреєм. Тоді Генерал підійшов до першої шеренги і сказав у мегафон: «Ти покажеш нам єврея або сам будеш вважатися євреєм!» і витягнув одного який і був євреєм і називався Абрагам. — Хто о тут єврей?! — спитав Генерал і Абрагам задрижав — Хто єврей? — спитав Генерал ше раз і приставив до голови Абрагама пістолет. — Аарон — єврей Аарон — сказав той і показав на Аарона який стояв у другому ряду де і ми так само стояли. Тоді два солдати схопили Аарона а він опирався і бився. Тоді вони вистрелили йому в голову і в той момент я почув як рука Гершля торкнулася моєї. — Робіть як вам кажуть! — кричав у мегафон Генерал зі шрамом на обличчі. Потім він підійшов до другого чоловіка в шерензі а то був теж мій друг Лао і спитав хто єврей той тоді показав на Абрагама і сказав шо він єврей і пробач Абрагам два нацисти потягли Абрагама в синагогу. Тоді жінка з четвертого ряду кинулася тікати зі своїм дитям на руках але Генерал шось крикнув по-німецьки тою страшно гидкою монотонною мовою і один із солдатів вистрілив їй у голову і дальше вони закинули її і її дитину яка була ше жива у синагогу. Генерал питав наступного чоловіка в ряду потім дальше і дальше і кожен показував йому єврея бо не хотів шоб його застрелили. Один з євреїв показав на свого двоюрідного брата а ше один показав на себе бо не хотів ні на кого показувати. Вони завели до синагоги Даніеля і Талію і Луїза і взагалі всіх євреїв але на Гершля ніхто чогось не показав бо може тільки я і був його другом. А він же був відлюдьком і багато-хто просто не знав шо він є і тільки я міг їм показати на нього а може це тому шо вже було так темно і його ніхто не бачив. І досить скоро вже не було ні одного єврея крім Гершля перед синагогою але Генерал вже перейшов до другого ряду і спитав у крайнього чоловіка. Він питав тільки чоловіків я не знаю чого так. — Хто тут ше єврей? А той чоловік сказав шо вже всі євреї в синагозі бо він не знав Гершля або не знав шо Гершль єврей. Тоді Генерал вистрелив йому в голову і я знов почув як рука Гершля торкнулася моєї дуже легко але я старався на нього не дивитися і тоді Генерал пішов до наступного чоловіка і спитав його хто тут ше єврей а той сказав то всі євреї вже в синагозі шо ви маєте мені вірити бо я не брешу чого мені брехати ви ж і так їх всіх уб'єте. Мені все одно але мене пощадіть мене не вбивайте будь ласка… Генерал вистрелив йому теж у голову і сказав шо він уже почав від цього стомлюватися і підійшов до наступного чоловіка в ряду. А то був я. — Хто тут ше єврей? — спитав він і я знов відчув Гершелеву руку я знав то та рука каже «будь ласка будь ласка Елі будь ласка я не хочу вмирати будь ласка не показуй на мене ти знаєш шо вони зі мною зроблять якщо ти на мене покажеш ти не показуй на мене бо я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти…» — То хто єврей? — знову спитав мене Генерал і я почув як до другої моєї руки торкається рука твоєї бабці і я знав шо на руках у неї твій малий батя а в нього на руках ти а в тебе твої діти і шо я гак боюся померти я так боюся померти я так боюся померти я так боюся померти… і тоді я сказав шо він єврей. — Хто єврей? — перепитав Генерал і я почув як Гершель сильно стиснув мою руку а він же був мені друг він же був мені найліпший друг і я би міг дозволити йому цілувати Анну і навіть займатися з нею любов'ю але я був я а моя жінка була моя жінка а мій син — то був мій син ви розумієте про шо я вам тут говорю… І я показав на Гершля і сказав шо він єврей цей чоловік єврей… — Будь ласка — сказав мені Гершель і він плакав — Скажи їм шо це ніяка не правда будь ласка Елі будь ласка… Два нацисти схопили його а він не опирався але плакав все голосніше і сильніше і кричав «скажи їм шо більше нема євреїв! Більше нема євреїв і шо ти сказав шо я єврей тільки шоб тебе не застрелили я благаю тебе Елі ти ж мій друг не дай мені померти я так боюсь померти я так боюсь…» — Все буде добре — сказав я йому — все буде добре… — Не роби цього — сказав він — зроби щось зроби щось зроби щось зроби щось… — Все буде добре все буде добре… кому це я відповідав… Зроби щось Елі зроби щось я так боюся помирати я так боюся ти ж знаєш шо вони збираються зробити… Ти ж мій друг — сказав я йому хоча так і не знаю нашо я це сказав у той момент… А солдати запхали його в синагогу з усіма рештою євреями а всі решта залишилися надворі і слухали плач дітей і плач дорослих і дивилися на перші іскри від сірників які запалив один молодий нацист який напевне був не старший за мене чи за Гершля чи за вас зараз і ті іскри осяяли всіх хто не був у синагозі хто не хотів помирати і він кресав їх на гілки які були пригорнуті до стін синагоги шо робило її жахливою.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41