Йому належало виконати священний ритуал, через який проходив перед одруженням кожен з чоловіків Трохимброду, відтоді, як з моїм пра-пра-прадідом трапився трагічний випадок на млині. Він повинен був відкинути своє холостякування, а з ним, теоретично, і свої любовні подвиги — пустити все це за вітром. Коли він підходив до Годинника (довгими, виваженими кроками), то найбільше його вразила не краса церемонії, не притаманна всіляким організованим ритуалам нещирість і навіть не його велике бажання, щоби поруч була і за ним спостерігала циганська дівчина — його правдива любов; він зненацька зрозумів, що він уже більше не маленький хлопчик. Він виріс і став подібним на свого пра-пра-прадіда: густі брови нависали над його ніжними, по-жіночому м'якими очима, його ніс так само був горбатим, а губи в одному кутику рота нагадували половинку букви О, а в другому — перевернуте Л. Певність та смутна задума: він посів належне місце в родині, виглядав точнісінько так, як батько батька батька батька його батька, і саме через це, через його роздвоєне підборіддя, яке вказувало на родову мішанину генів (у кожному поколінні порушувану війнами, хворобами, коханнями і зрадами), саме завдяки всьому цьому йому належалося визначене місце в довгій низці його родаків — у цьому була певність і постійність, але разом з ними на нього лягав тягар приналежності, котрий мав назавжди скувати його свободу. Відтепер він уже не був повністю вільним.
Він також усвідомлював свою рівночасну належність до кола одружених чоловіків, котрі давали такі ж клятви і вклякали на тому ж місці, де зараз стояв він. Кожен з них молився і випрошував благословення, здоров'я розуму й тіла, гарних синів, зростання платні і спадання лібідо. Кожен з них тисячі разів чув історію Сонячного Годинника, знав про трагічні обставини, за яких його було споруджено і про винятковість його магічної сили. Всі знали, як Брід, пра-пра-прабабця Сафрана, просила свого молодого чоловіка не йти працювати на млин, бо добре знала, що та споруда мала прокляту звичку забирати життя молодих чоловіків без попередження: Будь ласка, знайди іншу роботу або не працюй узагалі. Пообіцяй мені, що ти туди не підеш.
І всі знали, що чоловік з Колок відповів їй, поплескуючи її по животу, який навіть на сьомому місяці можна було приховати під просторою сукнею: Не будь дурненькою, Брід, Це ж вельми добра робота, я просто буду надзвичайно обережним, от і все.
І кожен наречений знав, як плакала Брід, як ховала напередодні його робочий одяг, як будила його вночі кожні кілька хвилин, щоби він був надто виснаженим і не йшов на заробітки, як відмовлялася готувати йому вранці каву і навіть намагалася йому наказувати.
Цеж і є любов, — думала вона, — хіба не так? Це коли ти помічаєш чиюсь відсутність і ненавидиш цю відсутність більше, ніж що інше? І коли це почуття сильніше навіть за любов до його присутності? Всі знали, як вона чекала на чоловіка з Колок щодня у вікні, як вивчила поверхню того вікна до найменших дрібниць: отут скло трохи розплавилося, тут втратило колір, а отут — не таке прозоре. Вона вивчила всі його тріщинки й ті бульбашки, що застигли в його товщі. Подібно до сліпої жінки, котра вчить мову на дотик, вона водила пальцями по склу і, подібно до сліпої жінки, котра вчить мову, почувалася звільненою. Рама вікна була стінами тієї в'язниці, за якою починалася її свобода. Вона любила все, що нагадувало їй про чекання на чоловіка з Колок, що свідчило про залежність всього її щастя від нього, любила бути, хоча їй завжди видавалося це відчуття кумедним, чиєюсь жінкою. Вона любила свій новий стан і те коло слів, які свідчили, що вона просто любить тепер щось більше, ніж свою попередню любов до ідеї любові, і ту вразливість, котра крокує поруч з кожним, хто живе у первинному реальному світі. Ну нарешті, — думала вона, — нарешті. Ще якби Янкель знав, яка я зараз щаслива.
Коли вона прокидалася вночі, плачучи з жаху через один зі своїх кошмарів, чоловік з Колок не спав разом із нею, розчісував руками її волосся, збирав її сльози в наперсточки, щоби вранці дати їх їй випити (єдиний спосіб зарадити собі зі смутком , — казав він, — це спожити його), більше того, коли очі її змикались і вона поверталася до сну, він далі переживав її безсоння. Воно переходило на нього, як передає свою енергію вдарена більярдна куля тій, котра до того була в спокої. Як тільки Брід впадала в депресію — а вона завжди перебувала в депресії — чоловік з Колок сідав поруч неї і говорив, доки не переконував, що все добре. Точно добре. Насправді. Але коли вона після того так-сяк продовжувала проживати свій день, він залишався сам по собі, паралізований незрозумілим горем, яке навіть не вмів назвати. Якщо ж Брід хворіла, то до кінця тижня хворим у ліжку опинявся і чоловік з Колок. А якщо їй ставало нудно від усвідомлення того, що вона знає надто багато мов, надто багато фактів і взагалі надто багато знає, аби бути щасливою, тоді чоловік з Колок проводив ніч за вивченням її книжок та її картин і наступного дня вже міг спромогтися на якусь подобу розмови, котра мала вдовольнити його молоду дружину.
Скажи, Брід, хіба ж це не дивно, що деякі математичні рівняння мають стільки всього з одного боку і зовсім мало — з іншого? Хіба ж це не захоплює! Це ж як і в житті!… О, Брід, зараз у тебе такий самий вираз обличчя, як у того дядька з малюнка, який грає на такому погнутому музичному інструменті… Брід, — казав він, вказуючи на Кастор, коли вони лежали, дивлячись у небо на поцинкованому даху свого будиночка, — бачиш, он там зірка. А он там — ще одна, — і він вказував на Полукс, — щодо цих я впевнений. І щодо он тих. Всі вони видаються мені дуже знайомими. А про інші я можу сказати хіба з сотою долею певності. Я їх не знаю.
Вона завжди бачила крізь нього, так наче він був ще одним вікном. Мала відчуття, що знає про нього все, що тільки можна знати, — тобто не те щоб він був простий, просто надавався до вивчення, як список покупок або звід статей в енциклопедії. У нього була родимка на третьому пальці лівої ноги. Він не міг мочитися, якщо хтось міг його почути. Він вважав огірки добрими, а мариновані огірочки просто надзвичайно смачними — настільки смачними, що навіть запитував, чи справді їх маринують зі звичайних огірків, які лише всього-на-всього добрі. Він не чув про Шекспіра, але Гамлет видавався йому знайомим. Він любив кохатися, входячи в неї ззаду. І вважав, що це настільки ж красиво, наскільки і приємно. Він ніколи нікого не цілував, крім своєї матері й самої Брід. Він пірнув за мішечком із золотом лише для того, щоби справити на неї враження. Він міг годинами дивитися у дзеркало, корчити гримаси, демонструвати мускули, підморгувати, усміхатися і морщитися. Він ніколи не бачив іншого мужчину голим, а тому не знав, чи нормальним є його тіло. Слово «метелик» заставляло його червоніти, хоча й він не знав чому. Поза Україною він ніде не був. Спершу він думав, що земля — це і є центр всесвіту, але далі йому вдалося вивчитися трохи краще. Фокусники ставали для нього ще цікавішими, коли він дізнавався про секрет їхніх трюків.
Ой, ти такий милий, чоловіченьку, — говорила вона, коли він приносив їй подарунки.
Просто хочу тобі подобатися.
Я знаю, — знов казала вона, — так і є.
Але ж багато чого я дати тобі не можу
Але багато що ти таки можеш мені дати.
Я не надто розумний…
Досить, — казала вона, — просто досить говорити. Найменше у світі їй хотілося, щоби чоловік з Колок був розумним. Вона знала, що це б усе зруйнувало, їй потрібен був лише хтось, за ким можна було б нудитися, кого можна було б торкати і говорити з ним, як з дитиною, з ким можна було б бути дитиною їй самій. Для всього цього він дуже добре підходив. Тому вона й кохала.
Це я не надто розумна, — казала вона.
Тупішої фрази, Брід, я ще ніколи не чув.
Оце точно, — і вона клала його руку собі на плече, і ховала своє обличчя на його грудях.
Ну, Брід, я ж намагаюся поговорити з тобою серйозно. Інколи мені здається, що те, що я хочу тобі сказати, — від початку неправильно.
І що ж ти тоді робиш?
Я не говорю нічого.
Ну бачиш, який ти в мене розумник, — говорила вона, щипаючи його нижче підборіддя.
Брід, — відводив він її руки, — ти ж мене серйозно не сприймаєш. Вона ще зручніше вмощувалася на його грудях і закривала очі, як кошеня. Слухай, я тут склав один список, — сказав він, забираючи руку з її плеча.
О, це прекрасно, любий.
А тобі не цікаво, що це за список?
Я подумала, що ти скажеш мені про нього, якщо захочеш, щоби мені було про це відомо. А як не захочеш — то значить це не моя справа. Хочеш, щоби я запитала?
Запитай.
Ну добре, що то за список, який ти так ховаєш від мене?
У цьому списку зазначено кількість розмов, котрі ми мали удвох, з того часу, як одружилися. Хочеш знати, скільки їх було?
Це й справді тобі так важливо?
У нас було лише шість розмов, Брід. Шість за три роки.
А оця рахується?
Ні, ти мене серйозно не сприймаєш.
Та звісно ж, сприймаю.
Ні, ти завжди зводиш все на жарти або перериваєш розмову ще до того, коли що-небудь може бути сказано.
Ой, мені шкода, що так виходить. Я цього ніколи не помічала. Але ти справді хочеш, щоби ми цим займалися. Ми ж і так увесь час говоримо.
Я не маю на увазі говорити, для мене важливо розмовляти. Це тоді, коли ми говоримо довше, ніж п'ять хвилин.
Тоді давай скажемо прямо. Ти говориш про говоріння? Чи ми розмовляємо про розмови? Як правильно?
Ми мали шість розмов. Я знаю, що це патетично, але я їх рахую. Все решта між нами — то були лише безвартісні слова. Ми говорили про огірки і про те, що я більше люблю їх маринованими. Ми говорили про те, що я червонію, коли почую те слово. Ми говорили про жалібницю Шанду й Пінчаса, і про те, що синці іноді сходять за день, а іноді за два. Ми говорили й говорили. Ми говорили про ніщо. Огірки, метелики, синці. Все це нічого не варте. Тоді скажи, а що варте? Хочеш, давай поговоримо про війну? А можливо, говоритимемо про літературу? Тільки скажи мені, що вважаєш вартісним, і ми одразу ж про це поговоримо. Бог? Давай поговоримо про Нього. Ти знову взялася за своє. А що я такого роблю? Ти мене не сприймаєш серйозно. Цей привілей ще треба заслужити. Я намагаюся.
То намагайся краще, — сказала вона й почала розстібати йому штани. Вона провела язиком по його шиї аж до щоки, висмикнула йому сорочку зі штанів, а далі стягнула їх зовсім і так припинила їх сьому розмову ще на самому її початку. Від нього їй потрібні були тільки міцні обійми і стогони. Шепоти. Запевнення. Обіцянки вірності і правдивості, які вона спонукала його давати знову і знову: що він ніколи не поцілує іншу жінку, що він ніколи навіть не подумає про іншу жінку, що він ніколи не залишить її саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
Скажи це ще раз.
Я ніколи не залишу тебе саму.
І ще раз.
Не буду.
Не будеш що?
Не буду залишати тебе саму.
Пройшла половина другого місяця його роботи, коли двоє чоловіків з млина постукали у двері її будинку, їй навіть не потрібно було питати, чого вони прийшли, — вона одразу ж осіла на підлогу.
Забирайтеся геть! — закричала вона на них, тручи руками килим, начебто це була ще одна мова після мови чекання у вікні.
Він навіть не відчув болю, — казали вони їй, — він узагалі нічого не відчув, справді. Однак від цього вона лише ще більше і ще сильніше плакала. Смерть це єдина річ у житті, яку ви мусите усвідомити, коли вона таки стається.
Зубчате колесо дискової пилки на подрібню-вачі зійшло з кріплень і полетіло приміщенням млина, відбиваючись від стін та дерев'яних крокв і жахаючи робітників, котрі відстрибували, шукаючи сховку. Чоловік з Колок, байдужий до переполоху, який піднявся довкола, саме їв канапку з сиром, сидячи на кількох мішках муки і думаючи про щось, що сказала про щось Брід, коли колесо відбилося від металевого прута (недбало полишеного одним із робітників млина, котрого пізніше заб'є блискавка) і, набувши досконало вертикальної траєкторії, вдарило його точно посередині голови. Він глянув угору, впустив канапку на підлогу — ще побачив, як світлі скибки хліба на мить зависли у повітрі, — і закрив очі.
Зоставте мене! — волала вона до чоловіків, котрі все ще мовчки стояли біля її дверей. — Ідіть геть!
Але ж нам було сказано…
Йдіть! — кричала вона, б'ючи себе в груди. — Забирайтеся!
Але наш господар сказали… .
Ах ви ж, байстрюччя! — вигукувала Брід. — Лишіть горе тим, кому гірко!
Ой, та він же не помер, — нагадався товстіший із прибулих.
Що?
Він не помер.
Він не помер? — перепитала вона, підіймаючи голову з підлоги.
Ні, — сказав інший. Зараз ним опікується лікар, втім, здається, є невелике ушкодження, яке виправити буде неможливо. Можете побачити його, якщо хочете. Правда, вигляд у нього не дуже. Ну так, трошки, але крові було небагато, хіба там з носа і з вух, та і на обличчі лезо лишило все більш-менш на своїх місцях.
Плачучи ще більше, ніж коли вона почула про уявну смерть чоловіка, Брід кинулася до чоловіків і вдарила кожного з них по носі з усією силою, на яку могла спромогтися її п'ятнадцятирічна рука.
Чоловік з Колок взагалі залишився фактично неушкодженим. Вже за кілька хвилин до нього повернулася свідомість, він встав і зміг сам іти, сам продефілював по заплутаних і брудних переходах лазарету лікаря (а за відсутності клієнтів постачальника провізії) Абрагама М.
Як тебе звати? — спитав лікар, міряючи діаметр колеса штангенциркулем.
Я — Чоловік з Колок.
Дуже добре, — сказав він, легенько торкаючи один із зубців колеса. — А ти пам'ятаєш, як звати твою жінку?
Звичайно — Брід, її звати Брід.
Добре, добре. Ти пам'ятаєш, що з тобою сталося?
У моїй голові застрягло колесо від циркулярної пилки.
Ум, прекрасно, — лікар продовжував вивчати зубці колеса. Воно нагадувало йому сонце о п'ятій годині вечора, коли воно сідає за горизонт, як саме колесо зайшло в голову чоловіка з Колок, — все це разом нагадувало доктору про обід — найулюбленішу справу його дня. Ви відчуваєте біль?
Знаєте, це щось інше. Не те щоби якийсь біль.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41