«От, — сказала вона після довгих пошуків, — от фотографія, де я і Сафран удвох». Я побачив, як два маленьких струмочки покотилися в героя по обличчі, й мені захотілося покласти руку йому на обличчя і все для нього організувати. «А от ми перед його будинком, — сказала вона, — я дуже добре пам'ятаю цей день. Це фото зробила моя мама. Сафран їй дуже подобався. Я думаю, що вона хотіла нас одружити і навіть сказала про це Рабину». — «Тоді ти була би його бабкою», — сказав я, і вона засміялася. Від цього я почував себе добре. «Моїй мамі подобався Сафран, бо він був дуже вихований, сором'язливий, завжди говорив їй, що вона гарна, навіть коли вона вже такою не була». — «А як її звати було?» — запитав я, намагаючись говорити дуже м'яко, але вона покрутила головою, ніби «ні, я тобі не скажу», а я одразу згадав, шо я ж і її імені не знаю. Я вже звик думати, шо вона — Ав-густина, бо, як і Дєд, продовжував хотіти, шоб вона нею виявилася. «Я знаю, шо у мене має бути ше одна… — сказала жінка, порпаючись у ЗАЛИШКАХ, — ага, от… — вона витянула ше одне жовте фото, — от Сафран зі своєю жінкою перед їхнім домом після весілля».
Я передавав герою кожну фотографію, як тільки вона передавала їх мені, а він майже не міг втримати їх у руках — так вони в нього дрижали. Здавалося, шо якась його частина бажає записувати до щоденника кожне почуте слово. А інша його частина відмовляється записати хоча б одне слово. Він то відкривав свій щоденник, то закривав, знову відкривав і знову шкривав — здавалося, шо той щоденник має злетіти з його рук. «Скажи йому, що я була на тому весіллі. Ну, скажи йому». — «Вона була на весіллі твого діда і його першої дружини», — переклав я. «Спитай її, як усе відбувалося», — попросив герой. «Було дуже гарно, — сказала женщина, — мій брат тримав один з країв святого покривала (чупи). Був прекрасний весняний день. І Зося була така красива». — «Це було дуже красиво, — переклав я герою, — всі були у біному й було багато квітів, багато дітей, і наречена в білій сукні. Зося була дуже красива, аж всі решта чоловіків ревнували». — «Запитай її, чи можемо ми побачити той будинок», — попросив герой і ткнув пальцем на фото. «Ви не могли би нас відпровадити до того дому», — спитав я. «Там нічого нема, — сказала вона, — я вже вам говорила. Зовсім нічого. Трохимбрід був за 4 кілометри звідси, але все, що від нього лишилося, тепер у мене в хаті». — «Ви кажете, то це за чотири кілометри звідси?» — «Трохимброду більше нема. Він перестав існувати п'ятдесят років тому». — «Покажіть нам, де це», — казав Дєд. «Там нема на шо дивитися. Це просто поле. Я можу показати вам будь-яке поле і це буде те саме, що й показати вам Трохимбрід». — «Але ж ми приїхали, шоб побачити Трохимбрід, — сказав Дєд, — так шо, ви покажете нам Трохимбрід?»
Жінка подивилася на мене й поклала свою руку мені на обличчя. «Скажи йому, що я думаю про це кожного дня. Скажи йому». — «Думаєте про що?» — запитав я. «Скажи йому». — «Вона думає про це кожен день», — переклав я герою. «Я думаю про Трохимбрід і про те, як ми всі були такими молодими. Ми навіть бігали вулицями голі, можете в таке повірити? Так, ми ще були тоді зовсім дітьми. Отак воно й було тоді. Скажи це йому». — «Вони бігали по вулицях голими, бо були ще зовсім дітьми». — «Я дуже добре пам'ятаю Сафрана. Він поцілував мене за синагогою — нас за таке могли побити, самі знаєте. Але я дуже добре пам'ятаю, що я відчувала. Я ніби літала. Скажи це йому». — «Вона пригадує, як твій дід її поцілував. Вона тоді ледве не полетіла». — «А ще я пам'ятаю Рош Гашанаг (Рахманський Великдень), коли ми кидали на воду хлібні крихти і просили, щоб вона забрала з собою наші гріхи. Розкажи йому і про це». — «Вона все пам'ятає: і річку, і крихти хліба, і свої гріхи». «Брід?» — спитав герой. Стара підтакнула кивком голови. «Скажи йому, що коли було спекотно, то і я, і його дід — усі діти стрибали у воду й плюскалися там, а наші батьки сиділи на березі й дивилися на нас, і фали в карти. Розкажи це йому». І я розказав. «У кожного була своя сім'я, але ми були ніби одна-єдина сім'я. Інколи доходило й до бійки, але все то були дрібниці».
Вона забрала руку з мого обличчя й поклала її собі на коліна. «Мені страшенно соромно, — сказала вона, — так завжди: зробиш щось, а потім боїшся показати комусь своє обличчя». — «Угу, тобі й має бути соромно», — сказав Дєд. «Не соромтеся», — сказав я їй. «Спитайте її, як моєму дідові вдалося втекти». — «Він хоче знати, як його дідові вдалося втекти». — «Вона цього не знає, — сказав Дєд, — вона ж уже стара дура». «Вам не треба казати нічого з того, чого ви не хочете говорити», — сказав я жінці. «Тоді я взагалі більше нічого не казатиму», — додала вона. «І ви можете не робити нічого такого, чого не бажаєте». — «Тоді я більше нічого й не буду робити». «Але вона все бреше», — не вгавав Дєд, а я нікак не міг вкурити, шо його стимулює отак реагувати.
«Ви можете залишити нас удвох? — спитала мене Августина, — на пару хвилин». — «Пішли у двір», — сказав я Дєду. «Ні, — сказала Августина, — мені треба поговорити якраз із ним». — «З ним?!» — перепитав я, вказуючи на Дєда. «Так, будь ласка, залишіть нас на пару хвилин удвох». Я подивився на Дєда, шукаючи хоч якусь підказку, шо робити, але побачив, шо його очі повні сліз, і шо він на мене не дивиться. Натяк поняв. «Нам треба вийти», — сказав я герою. «Чому?» — «Вони збираються пошепотіти між собою про різні секретні речі». — «А про що саме?» — «Нам тут бути не можна».
Ми вийшли й зачинили за собою двері. Я, звичайно, хотів би опинитися по той бік дверей, і ю там відкривалися дуже важливі таємниці. Ну, або хоча би припасти вухом до дверей і послухати, про шо вони там говорять. Але я знав, шо моє тіло бути з героєм по цей бік дверей. Частина мене бунтувала проти цього, а частина, навпаки, була довольна, бо ж якшо ти шось раз почув, то вже не можеш опинитися в тому моменті, коли ти ще цього не знав. «Ми би могли потеребити для неї кукурудзу», — сказав я, і герой повністю погодився. Наближалася четверта година дня й температура повітря почала катастрофічне знижуватися. Вітер приніс перші віддалені звуки ночі.
«Але я не знаю, що робити», — сказав герой.
«І я теж».
Після цього між нами почалося словесне голодування. Ми сиділи й обдирали з кукурудзи листя. Мене не хвилювало, шо там говорить Августина, але я би хотів почути, про шо говорить мій Дєд. З якої радості він може розповідати цій жінці такі речі, про які він навіть не згадував, коли говорив зі мною? А може, він їй нічого не розповідав, може, просто брехав? Я саме хотів, шоб він не казав їй правди. Вона не більше заслуговувала на його правду, ніж я або ж ми обоє заслуговували почути правду, і герой теж. Усі ми.
«Про шо поговоримо?» — спитав я, відчувши обопільне бажання говорити. «Я не знаю». — «Ну, має ж бути якась спільна тема». — «Може, ви хочете знати ще щось про Америку?» — спитав герой. «Та, от шось не можу нічого зараз придумати». — «Ви знаєте що-небудь про Таймс-Сквер?» «Ага, — сказав я, — це в Манхетені, на перехресті 42-ї вулиці і Бродвею». — «А знаєте про людей, котрі всенький день проводять перед ігровими автоматами й розтринькують усі свої гроші?» «Ага, — сказав я, — це в Лас-Вегасі, в Неваді, я читав про це статтю». — «А як щодо хмарочосів?» — «Ну, так, звичайно, близнюки Міжнародного Торгового Центру, Емпаєр Стейтс Біддінг, Сіарз Тавер». Не розумію чого, але мене не тішило все це, шо я знав про Америку, мені навпаки було соромно.
«А що ще?» — запитав він. «Розкажи мені більше про свою бабку», — попросив я. «Про мою бабусю?» — «Ну так, ти ж згадував про неї в машині. Про ту, шо з Колок». — «Ви пам'ятаєте ту розмову?» — «Ну да». — «А що ж би ви хотіли знати?» — «Ну, скільки їй років, наприклад». — «Я думаю, що їй приблизно стільки ж, скільки й вашому дідові, але виглядає вона набагато старшою». — «Аяк вона виглядає?» — «Вона маленька. Тому називає себе креветкою — це кумедно. Не знаю, якого кольору було її волосся насправді, але зараз вона фарбує його на жовто з коричневим, щось подібне на колір волоття кукурудзи. А очі в неї різного кольору: одне синє, а друге зелене. А ще в неї жахливі варикозні вени». — «Шо за варикозні вени?» — «Ну, вени в неї на ногах, по яких біжить кров, вони надзвичайно випуклі й виглядають дуже негарно, якось фатально». — «Ага, — сказав я, — у Дєда таке саме є. Де тому, шо коли він робив, то постійно був на ногах і от так сталося». — «А в моєї бабці вони ще з війни: їй довелося пройти пішки через усю Європу, щоби врятуватися. А для її ніг це було занадто». — «Вона пройшла пішки через усю Європу?!» — «Пам'ятаєте, я розповідав вам, що вона покинула Колки ще до того, як прийшли нацисти?» — «Ну, пам'ятаю». Він на мить спинився. Тоді я знов вирішив ризикнути усім зразу: «Розкажи мені про неї і про себе».
«Тобто, що значить про неї і про себе?» — «Ну я ж тільки хочу послухати». — «Та я й не знаю, про що розповідати». — «Ну, розкажи про той час, коли ти ше був малим, і про те, яка вона була тоді». Він засміявся. «Коли я був маленьким?» «Так, шо-небудь розкажи». — «Коли я був маленьким, — почав він, — то полюбляв під час родинних обідів сидіти в неї під спідницею. От це я пам'ятаю». — «Ну так і розказуй». — «Гм, довгий час я про це взагалі не згадував». Я мовчав, шоб він зміг продовжувати. Часом це було важко через надмірну тишу, яка висіла довкола. Але я розумів, шо тиша потрібна йому, шоб говорити. «Тоді я проводив руками вгору-вниз по її варикозних венах. Навіть не знаю, нащо я це робив і коли почав, просто робив і все. Я був малим, а всі малі, думаю, щось таке витворяють. А згадав я це, бо перед тим говорив про її ноги». Я не озвався жодним словом. «Це ніби смоктати свій великий палець. Я робив це й мені було добре, от і все». Мовчи, Алекс, мовчи, ніхто тебе не змушує розмовляти. «І увесь світ я бачив крізь її сукні. Я бачив усе, а мене не бачив ніхто. Там ніби був мій форт, моя таємна схованка. Але я ж був ще зовсім малий. Чотири рочки, ну, може, п'ять, не знаю точно». Моє мовчання давало йому змогу продовжувати. «Я почувався там безпечно й спокійно. Дійсно так, там були справжня безпека і справжній спокій. І я це відчував». — «Ти відчував безпеку і спокій від чого?» — «Не знаю, безпеку і спокій, а не не-безпеку і не-спокій».
«М— да, красива історія». -«Це правда, я не вигадую». — «Та я знаю, шо ти це не придумав». — «Часом, коли ми говоримо, то просто вигадуємо. Але все сказане відбувалося насправді». — «Та знаю я, знаю». — «Та ні, насправді так було». — «Та вірю я тобі». — Далі знову запала тиша. Вона була така важка й така довга, шо за якийсь час я знову був змушений заговорити: «А коли ти припинив ховатися в неї під спідницею?» — «Не знаю. Може, тоді мені було п'ять або шість. А може, і трохи пізніше. Напевне, я відчув себе надто дорослим, щоби таким займатися. А може, хтось мені сказав, що так не робиться». — «А шо ти ше пам'ятаєш?» — «Що ви маєте на увазі?» — «Ну, я хочу послухати про неї. Про неї і про тебе». — «Чому вас це так цікавить?» — «А шо, ти не хочеш говорити?» — «Ну, я пам'ятаю її вени, запах моєї таємної схованки, як я про неї звик думати, я взагалі про все це думав, як про велику таємницю; а ще я пам'ятаю, як бабця мені раз сказала, що мені пощастило, бо я смішний». — «Так, Джонатан, ти дуже смішний». — «О, ні. Це якраз найменше, чого б я хотів». — «А чого? Смішним же бути кльово». — «Та ні». — «Як же так?» — «Я звик думати, що гумор — це єдине мірило того, який світ прекрасний і, водночас, жахливий, єдиний шлях зрозуміти всю велич і глибину життя, розумієте?» — «Так, звичайно». — «Але тепер я думаю якраз навпаки: гумор — це найкращий спосіб утекти від цього прекрасного і, водночас, жахливого світу». — «Джонатан, поінформуй мене ше, про те, як ти був маленьким». Він знову засміявся. «Чого ти смієшся?» Знову рже. «Ну, давай, розкажи». — «Коли я був маленьким, то по п'ятницях увечері відвідував дім своєї бабусі. Не кожну п'ятницю, але більшість із них. Коли вона мене зустрічала, щоби повести до себе, то з усією силою хапала мене у свої знамениті обійми, так що навіть відривала мене від землі. А коли я мав повертатися додому наступного обіду, то мене знову підносила в повітря сила її любові. А сміюся я тому, що тільки за багато років зрозумів,. що у такий спосіб вона перевіряла мою вагу». — «Перевіряла твою вагу?» — «Коли вона була нашого з вами віку, то харчувалася недоїдками, мандруючи Європою босоніж. Тому для неї було надзвичайно важливо — куди важливіше, ніж забавити мене, — щоби я після відвідин її дому набирав ваги. Думаю, що вона б хотіла, аби її внуки були найтовстішими у світі». — «Так розкажи мені більше про ці твої п'ятниці. Про все: зважування, гумор і хованки під спідницями». — «Думаю, що я вже розповів досить». — «Але ти ж мусиш говорити. Хіба ти думаєш, шо я змучився, і хочеш мене пожаліти?» — «Коли я залишався в бабусі на ніч, то ми виходили на її ґанок і вигукували в темряву слова. Це я також пам'ятаю. Ми вигукували якомога довші слова, які тільки могли згадати. Наприклад, я кричав: „Фантасмагорія!"». Він знову засміявся. «Просто мені згадувалося саме те слово. А вона тоді кричала якесь слово на ідиші, якого я не розумів. Тоді я кричав: „Антеділувіан!"» Герой викрикнув це слово в повітря, і це було дуже несподівано, хоча на вулиці нікого й не було. «А потім я дивився, як надувалися вени на її шиї, коли вона знову вигукувала в темряву якесь слово на ідиші. Напевне, ми обоє були таємно закохані у слова». — «А ще ви, може, таємно любили одне одного?» Він знов сміється. «А шо за слова вона кричала?» — «Я не знаю. Я ніколи не знав, що вони означають. Але я все ще можу чути її голос». Він знов викрикнув якесь ідишівське слово. «А чого ти не питав її, шо ті слова означають?» — «Я боявся». — «Чого ж ти боявся?» — «Не знаю. Просто, дуже боявся. Просто знав, що не можна про таке питатися і не питав». — «А може, вона бажала, шоб ти її спитав про них?» — «Та ні». — «Може, їй навіть треба було, шоб ти питав, бо якшо ти не питав, то як же вона повинна була тобі про них розказати?» — «Ні, вона не хотіла». — «А може, вона навіть кричала в душі „Запитай! Запитай мене, про шо я кричу!
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41