https://wodolei.ru/catalog/dushevie_poddony/120x80cm/ 
А  Б  В  Г  Д  Е  Ж  З  И  Й  К  Л  М  Н  О  П  Р  С  Т  У  Ф  Х  Ц  Ч  Ш  Щ  Э  Ю  Я  AZ

 

«Можна питання», — озвався я. «Звісно», — сказала вона. «Ви знаєте, шо мене звати Саша, а він — Джонатан, а псина — Семмі Дейвіс Молодший-Молодший, а он Дєд — його звати Алекс. А як звати Вас?» Вона на хвилину затихла, потім сказала: «Ліста». А далі додала: «А можна я запитаю?» — «Так, звичайно». — «Війна вже закінчилася?» — «Не зрозумів?» — «Я…» — прошепотіла чи почала шепотіти вона, але тут мій Дєд зробив таке, чого я аж ніяк не сподівався: він узяв Августину за руку й поцілував її в уста. І тоді вона повернулася від нас до хати. «Мені треба піти й подивитися до дитини, — сказала вона, — воно вже плаче».
Закоханість, 1934 — 1941
Громада Приземлених і далі наймала діда, так що він перетворився на свого роду ескортну службу, хлопчика на виклик для всіх удів та немічних жінок штетля; він навідував їх кожного тижня, і вже за якийсь час мав достатньо грошей, щоби почати думати про власну сім'ю чи щоби його сім'я почала думати про його майбутню сім'ю.
Так гарно бачити, що ти робиш людям добре, — сказав йому батько одного дня, якраз перед тим, коли хлопець збирався відвідати цегляний будиночок вдови Ґолди Р., котра жила біля Правостійної Синагоги, — ти зовсім не такий лінивий хлопчик-циганчук, як ми думали.
Ми дуже гордимося тобою, — сказала йому мати, хоча й не поцілувала його, як він сподівався. То тому, що Батько тут, — подумав собі малий, — якби не він, то вона б напевне мене поцілувала.
Батько підійшов ближче, поплескав хлопця по плечу і сказав йому, не знаючи, про що говорить: Роби так і далі, малий.
Перш ніж кохатися з ним, Ґолда завішувала всі дзеркала.
Двічі вдова Лія Г., до якої він приходив тричі на тиждень (навіть після весілля), не просила в нього нічого, лиш серйозного ставлення до свого підстаркуватого тіла: щоби він не сміявся над її обвислими грудьми, зів'ялими геніталіями, щоб повагом торкався варикозних набряків на її литках, щоб ніколи не морщився від її запаху, який, як вона знала, нагадував прокисле вино.
Рина С., вдова Віспа Кацвела Л., єдиного з Ардиштських Віспів, який позбувся звички повсякчасного паління й зійшов з дахів Рівного для життя на землі — пізніше він, як і прообраз Піскового Годинника, загинув від циркулярної пилки на млині — ця жінка під час кохання з Сафраном кусала його за мертву руку, щоби пересвідчитися, що він дійсно нічого не відчуває.
Єлена Н., вдова власника похоронного бюро Хаїма Н., котра бачила, як смерть проходить через ворота їхньої садиби тисячі разів, ніколи не могла уявити собі всю глибину горя, яке охопило її, коли куряча кістка застрягла їй у горлі. Вона просила Сафрана, щоб вони кохалися під ліжком, наче в неглибокій могилі, у якій лежав спомин про її шлюб, це мало позбавити її болю і зробити життя трохи легшим. Сафран, мій дід і батько моєї матері, якого я ніколи не бачив, скорявся всім їхнім забаганкам.
Втім, аби портрет діда не був надто прикрашений, мушу зазначити, що вдови складали не більш як половину його коханок. Він жив подвійним життям: кохав не лише згорьованих, але й тих, кого горе своєю вологою рукою ще й не торкнуло — дівчат, котрі були ближчі до своєї першої смерті, аніж до другої. Він побував у ліжках п'ятдесяти двох незайманиць, кохаючись із кожною в тих позиціях, які були зображені на картах порнографічної колоди, позиченої в того ж друга, якого він вперто продовжував залишати самого в театрі: в позиції 69 спав він з одноокою валеткою Талі М., котра носила туго заплетені кіски і навіть під час кохання не скидала ні ярмулки, ні пов'язки з ока; ззаду брав він двійку чирвових сердець Брандилу М., у котрої, тим часом, було лише одне слабке серце, а тому вона увесь час почувалася скутою і носила окуляри з товстими скельцями — вона померла ще до війни, надто рано, достатньо зарано; в позиції ложка до ложки кохався він з бубновою дамою Мелою С., у котрої були шикарні груди й надзвичайно худа задниця, а ще в неї був батько — найбагатший чоловік у Колках (кажуть, що вона навіть однією й тією ж срібною ложечкою не користувалася двічі); врешті, його, як вершник, сідлала туз пік Трема О. — з нею він кохався, головним чином, у полях, і вона так зойкала, що Сафран був певен — їх незабаром упіймають. Вони його кохали, а він з ними спав — десятка, валет, дама, королева, туз — великий стрейт, королівський флеш. Тож було у хлопця дві робочі руки: одна з п'ятьма пальцями, а інша — з п'ятдесяти п'яти дівчатами, котрі не могли і не хотіли казати ні.
Звісно, верхня частина його тулуба також мала своє життя. Він ходив до школи і вчився разом з іншими хлопцями свого віку. Йому особливо добре давалася математика, і його вчитель, молодий Приземлений Яким Е., запропонував моїм прадіду і прабабі віддати малого до школи для обдарованих дітей у Луцьку. Алє ніщо так не нудило мого діда, як навчання. Книжки придумали для тих, хто не має справжнього життя, — думав собі він, — і, правду кажучи, вони не здатні його замінити. Школа, яку вік відвідував, була надзвичайно маленька: четверо вчителів і чотири десятки учнів. Кожного дня був урок релігії, котру викладали Посеред-ній-Щоб-Не-Гірший Рабин і один із членів громади Правостійної Синагоги, та уроки зі світських дисциплін, котрі провадили три — інколи два, інколи чотири — Приземлених.
Кожен хлопчик вивчав історію Трохимброду за книжкою, написаною ще колись Доброчесним Рабином — І ЯКЩО МИ МАЄМО БОРОТИСЯ ЗА КРАЩЕ ПРИЙДЕШНЄ, ТО ХІБА НЕ ПОВИННІ МИ ЗНАТИ НАШЕ МИНУЛЕ ТА ЗМИРИТИСЯ З НИМ? — котру регулярно переглядала й поновлювала спільна рада Правостійних та Приземлених. Книга Минулого з часом стала людом найважливіших подій: битв та договорів, голодних років, сейсмічних катастроф, початків та років падіння політичних режимів. Втім, незабаром до Книги почали вносити й детально описувати й куди менш значущі події: свята, весілля та похорони відомих представників громади, роки зведення тої чи іншої будівлі (тоді те нічого не руйнували) — так поступово первісно невелика книжечка розрослася до величезного тритомного компендіуму. А ще далі на вимогу читацької аудиторії — котра включала як Правостійних так і Приземлених — до Книги Минулого почали кожні два роки додавати том чергового перепису, котрий містив імена й короткий звіт про життя кожного громадянина чи громадянки штетля (жінок додали після розколу Синагоги), звіти про ще менш важливі події життя громади, а ще — численні коментарі, котрі Доброчесний Рабин назвав був ЖИТТЯ ТА ВЛАСНЕ ЖИТТЯ ЦЬОГО ЖИТТЯ, тобто різні вислови, притчі, правила та приписи праведного існування, а також усі дотепні, якщо тільки не безглузді, приказки. Кожне наступне видання займало все більше місця, тож незабаром томи Книги займали вже цілу полицю, бо громадяни і громадянки додавали й додавали до неї сімейні хроніки, портрети, важливі документи та особисті щоденники, тож незабаром кожен школяр міг сісти й прочитати, що його дід їв на сніданок такого-то четверга п'ятдесят років тому чи що його пратітка робила в хаті, коли дощ лив безперестанку п'ять місяців. Тепер Книга Минулого, яка колись поновлювалася раз на рік, поновлювалася постійно, а коли не було про що писати, постійний комітет з питань її поповнення брався писати про саме своє письмо, щоби тільки Книга й далі розросталася, рухалася, все більше наближалася до письма: Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо… Ми невпинно пишемо…
Навіть найбільш незугарні учні вчитувалися в сторінки Книги Минулого, не пропускаючи жодного слова, бо знали, що одного дня успадкують їх, а якщо зможуть узяти у свої руки й наступні перевидання Книги, то прочитають про власні помилки (і, можливо, матимуть змогу їх уникнути), про помилки своїх дітей (які тоді вже точно не трапляться) і про наслідки майбутніх воєн (щоб приготуватися до смерті тих, кого вони кохають). Я певен, що мій дід не був винятком. Він також перестрибував з тому в том, зі сторінки на сторінку, шукав…
РАХІВНИЦЯ БЕЗЧЕСТЯ ЯНКЕЛЯ Д.
Стала результатом деяких безсоромних махінацій збезчещеного лихваря Янкеля Д., засудженого Верховним Правостійним Судом у 1741 році. Після того, як означений лихвар був визнаний винним в означених махінаціях, громада своєю резолюцією змусила його постійно носити на шиї на білій стрічці канцелярську рахівницю. Цей запис свідчить про те, що він носив її завжди, навіть коли ніхто того не бачив, навіть уві сні.
ТРОХИМІВ ДЕНЬ 1796 РОКУ
Під час параду возів того року винятково смердюча муха вжалила в сам тухес кобилу, що тягнула воза із Рівного, через що згадана кобила брикнула і перекинула в ріку Брід мистецьке зображення косаря. Парад було затримано на тридцять хвилин, доки кілька сильних чоловіків витягували з води намоклого косаря. Паскудну муху впіймав у свої сіті нікому не відомий школяр. Він уже заніс над нею свою руку, бо знав, що вбити її — це дати добрий урок Іншим шкідникам, вже його кулак почав опускатися, як муха у відчаї і покорі зламала собі крило, щоби більше не літати. Тоді хлопчик, а був він хорошим і чуйним, зрозумів усю крихкість земного життя й відпустив муху. А муха зрозуміла, що добросердність може бути воістину безмежною, і, скорена цим враженням, померла від вдячності. Багатьом це мало би правити за приклад.
НЕЗДОРОВІ ДІТИ
(Див. БОГ)
ДОЩ, ЯКИЙ ІШОВ БЕЗПЕРЕСТАНКУ П'ЯТЬ МІСЯЦІВ
Це найгірше дощове прокляття тривало два останніх місяці 1914-го і три перших місяці 1915 року. Горнятка, залишені на підвіконнях, швидко переповнювалися водою. Квіти буйно цвіли, а потім тонули в дощівці. У стелях над ваннами почали продовбувати діри… Варто згадати, що той безперестанний дощ збігся з періодом російської окупації [Почувши, що перший любовний вірш написав єврей, самопроголошений голова магістрату Руфкін С., щоб його ім'я навіки загубилося в анналах історії, закликав на голови нашої бідної громади всі громи й блискавиці. (Перший любовний вірш написав, звісно ж, не єврей, а якийсь зовсім випадковий перехожий.) ], а тому скільки б води не випало, все одно знаходилися спраглі. (Див. також ҐІТЛЬ К., ЯКІВ Л. )
МЛИН
Так сталося, що в одинадцятому році якогось дуже далекого сторіччя Обраний Народ (ми) були вислані з Єгипту під проводом нашого, тоді ще розумного, лідера Мойсея. Оскільки тікали швидко, то часу вирощувати хліб просто не було, до того ж Бог і Господь наш, нехай Його ім'я викрешує завжди в наших головах полум'яні думки, котрий шукав досконалості в кожному творінні, не хотів, щоби його люди (тобто ми, а не гої) робили поганий хліб: НЕ РОБІТЬ ХЛІБА, КОТРИЙ КРИШИТЬСЯ, ЧИ Є ГЛЕВКИМ, ЧИ НЕСМАЧНИМ, ЧИ СПРИЧИНЯЄ БЕЗНАДІЙНІ ЗАПОРИ. Але Обраний Народ надзвичайно зголоднів, а тому взяв і засів експериментувати з дріжджами. Але те, що вони понапікали власними руками, вийшло дійсно надто далеким від досконалості: хліб кришився, був глевким, несмачним і не одному додав на задницю значних клопотів, тим часом Бог, нехай ім'я Його завжди буде на наших нетрісканих губах, надзвичайно розсердився. І ото через гріхи тих наших прабатьків млин, заснований у 1713-му, щороку забирає життя одного громадянина штетля. (Список загиблих на млині шукати в Додатку Е: ДОЧАСНА СМЕРТЬ.)
ІСНУВАННЯ ГОЇВ
(Див. БОГ)
ЦІЛІСНІСТЬ СВІТУ, ПРО ЯКУ МИ ЗНАЄМО Й НЕ ЗНАЄМО
(Див. БОГ)
ЄВРЕЇ МАЮТЬ ШІСТЬ ВІДЧУТТІВ
Дотик, смак, зір, нюх, слух… пам'ять. У той час як неєвреї-гої сприймають і перетворюють світ за допомогою тільки перших п'яти відчуттів, а пам'ять використовують лише як допоміжний засіб інтерпретації різних подій, для євреїв пам'ять є не менш відчутною, ніж укол шпильки, її срібний блиск чи смак крові, яка тече з пораненого нею пальця. Якщо єврея вколоти шпилькою, він одразу згадує про тисячі інших шпильок. Лише через співвіднесення гостроти шпильки з гостротою інших відчуттів — як мама вколола тебе голкою, намагаючись пришпилити відірваний рукав, як дідові пальці звело кольками судоми, бо він змучився стирати піт з прадідового лоба, як Авраам пробував на пальці, чи гостре лезо ножа, щоби Ісак не відчув болю — тільки усвідомивши усе це, єврей відчуває, що то дійсно болить.
Таким чином, коли єврей знаходить шпильку, він запитує себе: Про що вона мені нагадує?
ПРОБЛЕМА ІСНУВАННЯ ЗЛА: ЧОМУ БЕЗПЕРЕЧНО ПОГАНІ ТРАФУНКИ СТАЮТЬСЯ ІЗ НЕЗАПЕРЕЧНО ХОРОШИМИ ЛЮДЬМИ
Так не буває.
ЧАС ПОФАРБОВАНИХ РУК
Початок часу пофарбованих рук, а трапилося це після низки помилкових самогубств, відраховують від спостереження пекаря-булочника Герцога Ж.: якщо за булочками уважно не стежити, вони зненацька зникатимуть. Він повторював своє спостереження багацько разів, кожен раз виставляючи булочки в іншому місці пекарні й навіть обводячи обриси кожної з них вугільним олівцем, проте кожного разу, як тільки він обертався, а потім притьмом кидав погляд назад, від булочок залишалися тільки їх вугільні обриси.
Таке злодійство навкруг, — казав собі пекар.
У той час, про який ідеться в нашій історії, за виконанням законодавства наглядав Визначний Рабин Фагель Ф. (див також Додаток Б: Список Рабинів Правостійної Синагоги). Намагаючись провести справедливе розслідування, він заявив, що віднині кожен громадянин штетля буде вважатися винним, аж поки не доведе протилежного. МИ ПОФАРБУЄМО РУКИ КОЖНОГО МЕШКАНЦЯ МІСТА ІНШОЮ ФАРБОЮ, — сказав він, — І В ТАКИЙ СПОСІБ ДІЗНАЄМОСЯ, ХТО ТРЕТЬСЯ БІЛЯ ГЕРЦОГОВОГО ПРИЛАВКА.
Ліпі Р. руки пофарбували криваво-червоним кольором. Пельсі Ґ. — ніжно-зеленим, бо то був колір її очей. Міка П. відтоді мала руки ледве вловимого пурпурового відтінку — такого кольору стає срібна смужка неба над Радзивіловим лісом, коли сонце сідає за нього на третю Суботу листопада. Жодні руки, жодна фарба не уникнули того маркування. Чесно кажучи, пофарбували навіть руки самого пекаря — йому припав рожевий колір, вироблений з крил метелика-самички «Єлени Троянської звичайної», котра випадково загинула на столі хіміка Дікля Д. (власне, він і придумав фарби, котрі навіть змиваючись, залишали той чи інший колір на всьому, до чого доторкалася рука їхнього носія).
Втім, як виявилося, булочки з прилавку полюбляла поцупити проста миша, хай пам'ять про неї не переживе її смердюче тіло, — а тому жодних фарб у пекарні виявлено не було.
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41


А-П

П-Я