.. (як грiзно рокотав був: "Я тебе розiрву!",
- пiдхопивши пiд колiна, натягаючи зз на себе, - а у вислiдi й не скiнчила
нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль - теж один iз способiв
кiнчати?). "В кiнцi осiнньоз дороги в'яне плоть, /I листя шамотить з
мишиним шарудiнням. /Оголюдться обрiй - i Господь /Стозть помiж дерев у
бiлому одiннi..." I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?..


"Господи, куди ж далi?" - так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла
в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому
вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий
чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi
ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби
розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оринiналу - так нiколи й не
написаного автопортрета), - чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в
небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнд. "Я
завжди хотiв одного - реалiзуватися". Чудесний збiг, братiку, - я так само,
тiльки що це значить - реалiзуватися? Колись - iще коханий, iще
вияскравлений зз любовним замилуванням, як свiжовiдреставроване полотно:
твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль
зi старовинноз монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiдвого посвiту, йоржик
("Дикобразик!" - смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто
вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! -
сидячи в нез в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдривно втупившись у
кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула
його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв
зй про свого батька, - дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай
провiдадмо його - вдвох, поздеш зi мною? (i зй зараз же уявилось, як гордо
каже, хряпаючи дверцятами машини: "Тату, це моя жiнка!" - те простолюдне
"жiнка" в устах укразнських мужчин завжди пороло зй слух, але тут - тут
вона б не нзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальноз обкладинки, у
сводму шикарно просторому кармазиновому пальтi од "Лiз Кларбон" i чорних,
гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем -
чи що там у них, нлей? пiски? - пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з
наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних
сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою
справджене життя звiтудться перед свозм витоком) - молодiсть старого
пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиз хлебтав iз корита",
- вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою
придмнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, - i докiнчив неголосно, так i
не пiдводячи зору: "Раби не повиннi родити дiтей". - "Що ти таке кажеш, як
смiдш, грiх!" - "Бо це вспадковудться". - "Нi чорта не вспадковудться -
хочеш сказати, що в тобi нема свободи?" - "Бажання вирватись - iще не
свобода". Вирватись! - зз потрясло це слово, так легко вийняте з зз
власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, - тим
словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть зз родового
iнстинкту, що врубався тоз першоз ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний,
хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я
народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми
одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде - син ("Родити тобi
треба, - задихнувшись одривався од зз губiв, не в змозi довше зносити
цiлування навстоячки: - молока в тобi багато!" - в тому його,
кошмарнуватому якомусь, - хоч вiн, спасибi, щадив зз перед подробицями,
вiдбуваючись болiсним жестом - долонями по лицю, як сухе вмивання: "Ат -
митарства...", - шлюбi - в нього був син, уже дорослий, студент, i, казали,
страшенно славний пацан, вiд нього взагалi мали родитися хлопцi, такi речi
вона визначала з мiсця, блискавичним наскрiзним знаттям, вiд дiвчини ще - з
кожним мужчиною, геть i до всякоз койки: хто з цим-от буде, син чи дочка, -
чия стать дужча), - бiлявеньке, з курчачо-пушистим волоссям хлоп'ятко, що
вже кiлька разiв являлося зй у снах, - покрутившись у безповiтряному
просторi, потяглося, вхлипнуте яросною силою зз пориву, - на нього: буде
класний хлопчисько, як золото (i все строкате сум'яття прочитаних ними
книг, його картин, зз фортепiано, Боже, як же багато всього нажитого й
передуманого! - пiрвавшись у барвний вихор, злившись докупи, вмент утворило
в уявi - гнiздо, стало структурою - завершено-круглою, з живим тяжиком в
осердi: зовсiм непогано народитися в такому свiтi, i ми - ми зумiдмо його
захистити, правда? йолки-палки, та скiльки нас узагалi д, тоз нещасноз,
через силу, впоперек iсторiз затриманоз iнтелiненцiз вкразнськоз, -
горсточка, й та розпорошена: вимираючий вид, повигиблi клани, нам би
розмножуватись шалено й повсякчас, кохаючись де лиш можна, з орнiастичною
ненатлiстю зливаючись в ддине, зойкаюче-стогнуче щастям кублище рук i нiг,
встеляючи собою, заселяючи наново цю радiоактивну землю! - син, от вiн-то
нарештi звiльнений буде вiд того спадку, за який цiлу молодiсть
розплачувалися ми - так тяжко, що вже наче й сповна), - лютий, яркий
iнстинкт породи, раз усвiдомлений нею на ввесь обшир духа, заповнив зз
цiлком i попер навмання, все на шляху змiтаючи, - що там розгепане авто, що
там вiдстанi - мiж мiстами, а хочби й мiж континентами! - що там пожежа з
повiстками й ментiвськими протоколами (а яка дивна була пожежа, слiдство
так нiчого й не доглупалося, на зимовiй дачi, куди призхали компанiдю, вiн
розкладав над ранок вогонь у камiнi, то вiн наполiг на шашликах, змотався
автом, тодi ще цiлим, удосвiта на ринок, купив м'яса, - зй запам'яталось,
як нiс наперед себе тяжкого, одутого пластикового пакета в кров'яних
патьоках: якось недобре, мутно дiяло на нез те безсоння
- засушливий згiрклий посмак у ротi, вiдчуття немитостi й бруду пiд
нiгтями, гадалось тодi - вiд утоми, перепою-перекуру, а потiм, у нормальних
уже, та що нормальних, у, вважай, кльових, зо всiма американськими
вигодами, умовах, показалося - ннiт, не вiд того, - вiдчуття тим бiльш
неясне, що вiн же був такий клiнiчний чистюк, щоранку по годинi плюскотався
пiд душем, i то не рахуючи голiння, аж зз брала зла цiкавiсть: що здоровий
хлоп може там годину робити, онануд, чи що? його власного запаху вона так
нiколи й не занюшила: тютюн - так, дезик - так, але як, чорт забирай, пахне
мужчина, з яким прецiнь два мiсяцi, пардон за високий стиль, дiлилося стiл
i ложе? - навiть сперма його, здавалось, не мала запаху, може, тим, що, iно
скiнчивши, зривався й гнав до ванни як ошпарений, слухай, менi що - за
тобою бiгти, чи як? "То все було - блуд i бруд: / Промивка пiдземних руд /
Од давнiх, стiйких отрут, / По чiм залишався - труп. / Вiдмитий i непахкий,
/ Розкинувши двi руки, / Немов окоренки крил, / Лежав, мовчав i курив. / I
я мовчала невлад, / I входив у мене - ад", - це вона тепер таке пише, хоч
на фiн його таке й писати - функцiя хворого органiзму, не бiльше, а тодi -
тодi крiзь безсонну очманiлiсть блищав тонко, з просинцем накрохмалений
снiжок, на шибках сяли морозянi лисицi, була тиша, велика, аж наче
всесвiтня, тiльки пошурхував надворi пiд кроками схвачений порошею
падолист, пасмуги блiдого сонця лежали на паркетi, коли вона вступила до
зали, де вiн, присiвши навпочiпки перед камiном, розкладав вогонь,
пiдсовував наготовленi полiнця, озвався, не повертаючи голови: "Чудш? - з
горища долинав химерний, ляскотючий звук: - кран прорвало, треба буде
майстра викликати", - провела, з-за спини, рукою йому по потилицi - проти
шерстi, нiби сподiвалася викресати iскри, що його чинити з цею ворохобнею в
собi, лщо менi робити з тобою?", i тут - заледве встигла вiдступитися -
влетiв Лесик у куртцi наопашки, вдарило крупним планом - танцюристо
закрутився об'дктив: iстерично-веселий жах з очей, рот, розчахнутий криком:
"Люди! Втiкайте, горить!" - хто - горить, що - горить, а вже були надворi,
тупо стояли, позадиравши голови: цiла мансарда двигонiла, обнята густим,
жовтяво пiдсвiченим димом, вiн бурхав у небо, i вже гоготiв, вже щось
наростало в ньому реготом, пiдносячись на повен зрiст, з трiском
проламуючись головою крiзь покрiвлю на волю, у-гу-гу-гуу, нарештi! - i вона
знову, мигцем, подивувалася, що не чуд в собi страху, що - вiдрубана, мов
не з нею те все дiдться, - вiд сусiдiв бiгла по дорiжцi окаряч молодиця,
навiщось напинаючись на бiгу чорною хусткою, хтось метнувся дзвонити,
заскакали на узбiччi зору обличчя й постатi, зчинилася веремiя, а вона
бачила тiльки його дивний, нетутешнiй якийсь, спокiй, зведений до низького
срiблястого неба профiль, руки в кишенях, згадала рядки з його листа,
невдовзi перед тим одержаного: "Звикаю до свого нового стану, але потребую
лiкiв. Згоден на лiкарню, тюрму, лоботомiю", - щось тут було не те, i коли,
по кiлькох годинах, як уже погасили, як вiдверещали, вiдблимали по снiгу
синюшними сполохами пожежки, а слiдчий ще не призхав, i компанiя, вся ще в
зашпорах збудженого смiху, кашлю, сякання - перший шок пересiвся, й
належалось вiдпружитися, - додавлювала заготовлену, було, пiд шашлик пляшку
коньяку в сухому й такому ж притульному, пiсля всього, флiнелi - вже мало
що не родина, ох братцi, ну нi фiна собi, лини-но ще, кому лимончика, уф,
кайф, здадться, вставило, дайте хто цигарку, - i вiн зненацька полiз у
сумку й витяг жменю бенгальських шпичакiв: купив уранцi на ринку, як зздив
по м'ясо, думав, зiзнався кротко, влаштувати невеличкий фейдрверк, - вибух
нервового реготу стряс флiнелем, аж шибки забряжчали: ну й ну, i влаштував,
- як це тобi вдалося? ти хоч слiдчому, чудш, не показуй, - склав зморшки в
усмiшку, розвернувся до нез, пiдваживши коротким, кинджальним зблиском
мiшкуватi повiки: "Може, ти хоч так мене запам'ятадш", - того-бо ранку,
перед пожежею, вона сказала йому, що зде до Америки. I нiчого не встановило
слiдство, геть-таки нiчогiсiнько, - просто вирвався звiдкiлясь дух вогню,
ким? чим випущений? - вирвавсь, i дев'ять мiсяцiв гнався за нею, вже по
американських широтах, в кухнi, надто поночi, як виходила перекурити, раз у
раз зринав виразний сiрчаний запах - чи то газ витiкав? - сковорiдки з
гюрзячим шипiнням плювались зй на ноги киплячою олiдю, опiки гозлися
кепсько, а вже при ньому, як прилетiв-таки, повiдкривалися, мов стинми,
прости Господи, - вiн сам залiплював зй пухирi на литках вiддертою вiд
ядшноз шкаралущi плiвою: "Посидь так, хай пiдсохне", - i лишалась сидiти
перед телевiзором, покiрно вклавши на coffee tablehref="#s35">35 своз нерiвно попiдсмалюванi сирi ковбаси, вже цiлком визутi
з усякого еротичного чару, - i врештi, останнього вечора перед тим, як
мали, хвалити Бога, вибиратись iз квартири, перетвореноз за час зхнього
спiвжиття на залютований бокс густо встояного, аж нiби видимого
темно-бурого чаду, - куди, неясно, тимчасом у мотель, аби якась перемiна, -
тодi, на прощання, вогонь повернувся в сводму первiсному виглядi: була
сама, готувала в кухнi вечерю, iз уже звичним вiдчуттям до нудоти
облягаючого стиску чекаючи на його поворот iз майстернi, щось там
обшкрiбала, спиною до плити, i враз озирнулась, як од поштовху, - конфорка
пiд каструлею палахтiла вже замалим не до стелi, i вже зароджувалось у
полум'з те саме зловтiшне гоготiння, з яким цього разу була сам на сам:
fire alarm36 чомусь мовчав, як паралiзований,
але над тим вона застановилася щойно перегодом, а першоз митi, машинально,
не рознiмаючи зцiплених п'ястукiв - в лiвому потiм виявила затиснуту
цибулячу лушпайку, - ринулася збивати полум'я трапленим попiдруч рушничком
- воно ж, несите, зрадiло, мов на це й чекало, рушничок зотлiвав зй в
руках, гейби плавився, швидко скручуючись почорнiлими, спахаючими жаром
краями, аж доки не здогадалася бурнути води - одну кварту, другу, третю, -
засичало, розповзлося здким смородом, стала серед кухнi з обгорiлою
ганчiркою в опущених руках: нi, Господи, не витримаю, уже не витримую! - i
так справдився зз сон - давнiй, минулорiчний, задовго до знайомства зхнього
побачений: деревцятко на роздорiжжi, трепетне й шурхотливе, хтось невидимий
запалюд пiд ним багаття, черконувши сiрником, i от - мить! - деревце
охоплене пожаром, котрий тут-таки й гасне, мовби на те лиш, щоб обглитати
крону з листя, i там, де перед хвилею деревцятко мiнилося свiтляною зеленню
на тлi неба, стримить гiркий, зчорнiлий кiстяк. З чим вас, ддвушка, й
поздравляю. "Розпукнуте дерево в голiм ряду - / Куди ж ти, дурненьке,
спiшило? / Ще й землю розкислу, безживно-руду / Пiстрява трава не замшила,
/ Ще вiтер весняний чазться, як миш, / Пiд вiттям, насторченим в мiтли, - /
А ти вже зiтхадш, а ти вже дрижиш / Клейким ряботинням на свiтлi! /
Навспинячки тягнешся, бiдне дитя, / З усiх свозх сокiв i нервiв - / Аж
чути, здадться, як млосно хрустять / Сустави, за зиму завмерлi..," - спершу
був цей вiрш, також недописаний - а слабо було дописати, до кiнця додумати
- слабо? - потiм той сон, потiм - усе, що було потiм. Валяй тепер,
розкопирсуй углиб, шар за шаром, археолонине ти горопашна, - тiльки жалiти
себе не смiй, нiщо-бо не ослаблюд так, як жалiсть до себе). Хто б оце
сказав - вiршi, вони тiльки передбачають, чи, чого доброго, витворюють нам
майбутнд - викликаючи з ройовиська схованих у ньому можливостей ту, котру
називають? I якщо це справдi так - якщо ми, слiпi шаленцi, самi програмудмо
життя наперед, раденькi, що дурненькi, - що так кльово написалося! - робимо
його таким, яким воно д, - то який же це страшний дар, Господи, - наче
бомба в руках п'ятилiтка, - i як його одмолити?
Хто (що) пише нами?
Господи, я боюсь. Я нiколи досi не боялась по-справжньому - не зовнiшнiх
обставин (то пусте, з них-бо завше можна якось вибабратися), а себе самоз.
Я боюся ввiрятися власному хисту. Я бiльше не вiрю, що вiн - у твозй руцi.
Зглянься надi мною. Ну будь ласка.


Вечорами вона втiкад до бiблiотеки - головно на те, аби не лишатися в
хатi, де розпач пiдстерiгад зз в западаючiй тьмi, щоб накрити з головою
чорним мiшком, - але й бiблiотека не рятуд: жодне з тих, бiльш або менш
талановито виписаних i оправлених у фолiанти з постираними корiнцями чужих
життiв, що тягнуться й тягнуться, ряд за рядом, вiд пiдлоги до стелi,
багатоповерховими стелажами, поки вона намотуд вздовж них кiлометраж у
пошуках нав'язаного собi самiй тома, - наче на вселенському цвинтарi (сiре
небо, безмежне, до небокраю, поле однакових сiрих надгробкiв, i хоч знадш,
що пiд кожним зачазвся небiжчик, готовий, iно погукають, вихопитися наверх,
прибравши живiсiньку й повнокровну стать, але сама ця астрономiчна
кiлькiсть зводить нанiвець будь-який смисл вибору когось одного:
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17